Своєрідність сюжетики «Кентерберійських оповідань»

2. Своєрідність сюжетів « Кентерберійських оповідань»

2.1 Панорама суспільства Англії XIV ст. у « Кентерберійських оповіданнях» Дж.Чосера

       Дж.Чосер, беззаперечно,  використовує всі набутки сучасного йому мистецтва сюжетотворення. Знайомий із більшістю творів своїх співвітчизників, він має нагоду у своєму житті на основі оригінальних англійських та запозичених італійських і французьких сюжетів створити принципово нове явище в літературі Англії, отримавши повне право зватися «батьком англійської літератури», як назвав його М.Горький [2].

    Композиційна майстерність Чосера виявляється, перш за все, у його вмінні поєднувати те, що начебто не може поєднуватися. Функцію єднальної частини виконує обрамлення твору, яке з часом стає окремим компонентом у розвитку сюжету «Кентерберійських оповідань». Прочани, що зібралися на прощу і мають багато часу провести разом, і є тими оповідачами, що у своїх історіях продемонструють настрої, звичаї, культуру і дух сучасної письменнику Англії. Саме вони відповідно до ступеню свого соціального та духовного розвитку стануть виразниками грандіозного задуму Чосера [4].

    З рідкісною невимушеністю він змальовує своїх несхожих супутників, і непомітно, з окремих штрихів виникає живий образ людини, а з сукупності окремих портретів - картина всього середньовічного суспільства Англії.

    Єднальна частина -  обрамлення новели -  демонструє прочан у русі та в дії. У їх суперечках про те, кому, коли і що розповідати, в їх трагікомічних зіткненнях і сварках уже намічено динаміку внутрішнього розвитку сюжету, що, на жаль, є незакінченим у творі Чосера. Саме  сполучна частина містить драматичний елемент.

    Так, наприклад, постать шинкаря Гаррі Бейлі, головного судді цього змагання оповідачів - це  немовби сценічна роль. Вона цілком складається з реплік, що розсіяні у всій книзі. Вступи до окремих розповідей часто розростаються в монологи, які містять деталі  автохарактеристики оповідача, що дає підстави для виокремлення характерологічності сюжетів Чосера. Такими є прологи продавця індульгенцій, батської ткалі, слуги каноніка і частково мельника, мажордома і купця.

    Розповіді книги дуже різнорідні, і для зручності огляду їх сюжети можна тематично згрупувати. Дуже велика за обсягом група сюжетів - це «старовинні билиці, благородні казки, святих легенд дорогоцінний скарб». Це запозичені Чосером або наслідувальні сюжети розповідей юриста, монаха, лікаря, студента, сквайра, ігумені, другої  черниці. Пародійними і загостреними, як зброя боротьби проти минулого, є власні сюжети Чосера про сера Топаса,  лицаря, капелана, ткалі.

    Твір містить чимало сатиричних  сюжетів, особливо про служителів феодальної церкви і мельника; сатирично змальовано продавця індульгенцій і пристава, слуги каноніка, кармеліти і пристава.

    Сюжетами, близькими за характером до повчання, є притча про трьох повішених у розповіді продавця індульгенцій, розповідь економа. Часто ці повчання теж набувають пародійного і сатиричного характеру у повчанні пристава, кармеліти, у трагедіях ченця або у розповіді про Мелібея.

    Сюжети чотирьох розповідей так званої  «шлюбної групи» - це ніби диспут, в якому обговорюються і переглядаються старі погляди на нерівний шлюб. Відкриває цей диспут батська ткаля, проповідуючи у своєму пролозі  повне підпорядкування чоловіка дружині та ілюструючи це своєю розповіддю.

    Оповідання студента про Грізельду і купця про Януарія підходять до проблеми  з іншого  боку, а в оповіданні Франкліна те ж питання вирішується по-новому, на основі взаємної поваги й довіри подружжя. Диспут цей назріває й раніше - вже в розповіді мельника про молоду дружину старого чоловіка, в оповіді шкіпера про ошукану довіру, в наріканнях Гаррі Бейлі. І не згасає згадувана дискусія до  кінця книги, знову спалахуючи  у розповіді економа як тема каяття  за невірність.

  Але найбільш самобутньою, найбільш яскравою і найближчою  до народного життя є основна група сюжетів самостійних оповідань Чосера.

У них звучить голос  самого митця і його оцінка процесів, що відбуваються в суспільстві. Деякі розповіді мельника, мажордома, шкіпера,  пристава зобов'язані мандрівним сюжетам фабліо, але основна цінність їх в тому, що це вже майстерно розвинуті Чосером реалістичні новели [11].

     Вибір сюжетів "Кентерберійських оповідань" сприяє реалізації основної мети Чосера - змалюванню суспільства нової Англії. У цьому суспільстві є місце і для лицаря, хоча він – атрибут Англії старої,  є для нього місце і у строкатій юрбі кентерберійських паломників. Але найбільш жива і гнучка частина тогочасного суспільства починає пристосовуватися до нових економічних умов, утворювати так званий середній клас.

     Отже, різноманітність сюжетів, використаних у «Кентерберійських оповіданнях» Дж.Чосера, сприяє реалізації задуму письменника створити енциклопедію життя Англії переломної доби, а також виявити своє ставлення до найактуальніших морально-етичних та соціальних проблем   суспільства.

2.2 Роль  запозичених  сюжетів у «  Кентерберійських оповіданнях»  Дж.Чосера

     Твори Дж.Чосера ще до створення «Кентерберійських оповідань» зазнали сильного впливу французької та   італійської   літератури. Звісно, він знав і класиків.То були Вергілій, Стацій,  Лукан, оспівані Данте, Горацій та  Ювенал,  але особливо улюбленими книгами стали Овідієві, "Метаморфози" й "Героїди."  Про ці джерела йдеться у «Кентерберійських оповіданнях» Дж.Чосера у вигляді посилань[12]. Так, Франклін, наприклад, посилається на Овідієву німфу Ехо у своєму сюжеті, а юрист згадує в сюжеті Лукана та Овідія.

    Та значно суттєвіше позначився на його творчості рицарський роман, який багато в чому визначив літературний розвиток  вказаної епохи.

    Цей жанр виник у феодальному середовищі в період розквіту лицарства, а вперше з’явився у Франції в сер. XII ст. Він перейняв від героїчного епосу мотиви безмежної сміливості, благородства. У лицарському романі на перший план висувається аналіз психології індивідуалізованого героя-лицаря, що здійснює подвиги не в ім'я роду або васального обов’язку, а заради власної слави та уславлення коханої. Залежність героїв від волі богів, віддане служіння коханій – основні ознаки середньовічного мислення і традиційного лицарського роману.

    Сюжет оповідання лицаря у творі Чосера відповідає всім вимогам запозиченого жанру.  Центральними фігурами розгортання дії є Паламон і Арсіта. Герцог Афін Тезей представлений читачеві як зразок лицарської поведінки, який потім виступить як суддя в суперечці між двома братами.  

    В основі сюжету - трагічна любов двох кузенів - Паламона і Арсіти - до невістки герцога Афін, Емілії. Між кузенами – царевичами ворожої держави,  ув’язненими Тезеєм, спалахує ворожнеча через кохання до Емілії, і коли Тезей влаштовує лицарський турнір, обіцяючи віддати переможцю Емілію в дружини, за втручання богів, перемагає Паламон.

  Разом із тим Чосер переосмислює жанрові традиції лицарського роману. Письменник представляє всі персонажі як неповторні індивідуальності. Арсіта і Паламон наділені різними якостями характеру, поводять себе по-різному у досягненні своєї мети. Автор докладно підходить до їх опису, створює ідеальний образ лицаря як втілення гідності, благородства і честі; вживає велику кількість епітетів та метафор, особливо в описі природи і місцевості.

     Слід зазначити, що розповідь лицаря - одна з найдовших серед оповідань, представлених пілігримами. Створюється враження урочистості, величності оповіді, оскільки оповідач часто відступає від основного дії, представляючи позасюжетні елементи, що не відносяться до самого розвитку сюжету (опис жінок Фів, оплакування загибелі людей, опис храмів, свят, битв). Причому, лицар під час оповіді кілька разів перериває сам себе, повертаючись до головних героїв і до основного розвитку сюжету:

     Довгі уривки, що представляють описи храмів, обрядів, зброї воїнів, підкреслюють химерну розкіш лицарського життя. Описи багаті образністю і метафорами, хоча, як зазначають деякі дослідники, стандартними:

"... Паламон у битві цій як божевільний лев, і як лютий тигр – Арсіта..."; в описі полонених Паламона та Арсіти автор не виходить за межі стандартних епітетів: "бідний, " сумний ",  " нещасний "), "жалюгідний" - епітети, що повторюються протягом всього оповідання »[12].

     «Структура розповіді незвична для простого оповідання як розвитку будь-якого сюжету: статичні описи, багатий символізм передбачає не фокусування уваги на пошуках майстерно вимальованих образів, не на моральних висновках - вся увага читача зосереджується на естетичному враження від оповідання »[8].

      До джерел сюжетів «Кентерберійських оповідань належать також «Золота легенда» Якова Ворагінського, байки (зокрема, Марії Французької) та «Роман про Лиса», «Роман про Розу», лицарські романи Артурового циклу, французькі фабліо, інші твори середньовічної, почасти античної літератури (наприклад, Овідій).  Мелетинський також стверджує: «Легендарні джерела й мотиви знаходимо в оповіданні другої черниці (взяте з «Золотої легенди» житіє Св. Цеціліі), юриста (запозичена з англо-нормандської хроніки Нікола Тріве історія випробувань долею і страждань доброчинної християнки Констанци - дочки римського імператора), лікаря (запозичена у Тита Лівія і «Роману про Розу» історія невинної Лівії і нещасної Віргінії - жертви пожадливості і злодійства судді Клавдія).

   У другій із цих розповідей легендарні мотиви переплітаються з казковими, частково у дусі грецького роману, а в третій - з переказами про римську «звитягу». Особливості легенди та казкова основа відчуваються в оповіданні студента про Грізельду, хоча сюжет і взятий у Боккаччо ».

    Власне, найбільше сюжетів запозичено Чосером саме з творів  митців італійського Відродження, яких він надзвичайно цінує, чудово знає, з цікавістю вивчає: Данте Аліг’єрі, Франческо Петрарка, а також Джованні Боккаччо.

    Бокаччо з трьох італійських корифеїв був найбільше використаний Чосером. "Тезеїда", скорочена в чотири рази, стала "оповіданням лицаря", "Гідні жінки" Бокаччо дали ідею та матеріал "Легенді про славних жінок" і уривкові про Зенобію в "Оповіданні ченця". Мотиви "Декамерона", крім ідеї обрамлення і "Грізельди", фігурують ще в наступних сюжетах  паломників: мореплавця, купця, поміщика [13]. Однак досі не з'ясовано остаточно питання, запозичив  Чосер ці сюжети безпосередньо з "Декамерона" чи з інших джерел.

       В оповіді Боккаччо про Грізельду і Гвіскардо звучить ідея знищення суспільних і соціальних перепон на шляху до людського щастя. Родовита головна героїня, покохавши слугу, не лише не відмовляється від нього, коли про її любов дізнався  батько, князь Танкред Салернський, але сміливо відстоює своє право на щастя. Її відмова на звинувачення звучить як справжній гімн людській гідності: «Тіла наші зліплені всі з однакового тіста, і один творець создав душі наші, наділивши їх однаковими силами, здібностями і властивостями..». Рішучість Гізмонди долає спротив її батька: коли вона випиває трунок, не в силі пережити вбивство Гвіскардо, він змушений «поховати доньку в одній труні з Гвіскардом» [9].

     Гізмонда у Чосера суттєво різниться за характером від героїні Боккаччо. Вона теж скромна, віддана, любляча, мудра, але, на відміну від попередньої Гізмонди, покірна у всьому своєму володарю. Сюжет виявляє ще одне запозичення з Біблії про Йова, який проходить найжорстокіші випробування бідністю, хворобою, смертю близьких людей, але залишається відданим Богу і щедро винагороджується ним.

    Паралель із Біблією очевидна, оскільки жорстокий чоловік, прагнучи переконатися у внутрішньому благородстві Гізмонди, яку взяв із простої селянської родини, позбавляє її  статків, забирає одяг, залишаючи лише сорочку, а головне - забирає дітей, запевняючи, що їх треба вбити.  Маркграф Вальтер прагне перевірити, чи гідна дружина високого становища, але його вчинки скоріше здатні переконати читача в тому, що він сам поступається Гізмонді у найважливіших людських якостях. Не виявляючи щонайменшого спротиву, героїня вивищується над мучителем, сприяючи ствердженню ідеї людської рівності, спорідненої з тією, за яку рішуче бореться Гізмонда у Боккаччо. Цей сюжет, як і інші, оброблений Чосером таким чином, що на них лежить печатка його генія.

    Немає нічого дивного, що запозичення, взяті з творів Боккаччо, виявилися такі великі. Реалізм Боккаччо за своїм характером і за своїми елементами близький до реалізму Чосера. Він корениться в загальній культурі Ренесансу, з її інтересом до матеріального світу. І Боккаччо, й Чосеру було властиве веселе, трохи насмішкувате, ренесансне ставлення до життя, що спиралося на знання світу людей і невичерпну цікавість до подальшого їх пізнання.

     Ідея загального обрамлення оповідань також набуває нових рис, не властивих добі Середньовіччя. Новий задум далеко переріс за художню значущість ідеї обрамлення «Декамерону»: замість семи дам і трьох кавалерів Боккаччо, що належать до одного кола, тут величезна колекція типів з найрізноманітніших суспільних верств.

    Особливо ж багато спільного у Чосера і Боккаччо в любовних сюжетах, бо любов - не тільки ненаситна чуттєвість жінки з Бата, яку символізують  її червоні панчохи і засвідчує перелік її чоловіків, закатованих ласками на подружньому ліжку. Любов - це вільне відчуття, людяніше з усіх, чисте, як жертовний вогонь. І поема обов’язку і вірності - "Грізельда" (розповідь студента) - прославляє кращі якості людського духу, якими наділена головна героїня. 

   Про Данте Чосер говорить в оповіданні ченця ( "Уголіно") : "Великий поет Італії, якого звали Данте"[12]. Запозичень  він не приховує. Їх багато. Він бере низку сюжетів і перекладає шанобливо й точно. Він цитує його у "Кентерберійських оповіданнях ": жінка з Бату досить точно перекладає три фрази з" Чистилища "про шляхетність, а мінорит посилається на Данте поряд із Вергілієм.