Тропи та стилістичні фігури поезії Е. Бішоп

На протилежному полюсі деконструкторів мови перебувають ті, для кого література все ще має етичну та етнічну цінність і, як така, повертає цю цінність народові, частиною якого вона є. Ідеться, передусім, про представників етнічних меншин і груп, зосереджених на проблемах незалежності та ідентичності; ці пагони багатокультурної літератури Сполучених Штатів глибоко закорінені в самобутню культуру своїх предків. За фразеологічно містким висловом Ґірі Гобсона, сучасного індіано-американського поета й есеїста, полум’яного прихильника національного відродження: “Спадщина – це народ. Народ – це земля. Земля – це спадщина. Пам’ятаючи цей взаємозв’язок – з народом, минулим, землею, ми відновлюємо на силі нашу єдність як народу. Література, в усіх її формах, є нашим найнадійнішим способом продовжити цю єдність. Творячи літературу, як співці й оповідники давніх часів, ми служимо народові й собі, адже пам’ять має надійну вартість. Ми ніколи не повинні забувати цього взаємозв’язку. Наша земля є нашою силою, а наш народ – землею, однією на всі віки. Так завжди було і так завжди буде. Пам’ять – це все” (Geary Hobson, 2000).

До ідіосинкратичних поетів, або поетів, які виробили власний своєрідний стиль, поєднуючи традиційні форми з експериментаторством, належать щойно згадані Джон Беррімен (1914-1972), Енн Секстон (1928-1974), Сільвія Плат (1932-1963), а також Теодор Ретке (1908-1963), Річард Хьюґо (1923-1982), Філіп Левайн (нар. 1928), Джеймс Дікі (нар. 1923), Елізабет Бішоп (1911-1979), Едріенн Річ (нар. 1929).

Назвемо основні прикмети творчості окремих із них. Хоча ранні твори Сільвії Плат досить традиційні, пізніші поезії перейняті розпачливою тугою, яку дослідники називають “протофеміністичною” (ідеться, зокрема, про останні вірші поетеси, що увійшли до її посмертної збірки “Аріель”, 1965). Енн Секстон: як і Сільвія Плат, покінчила життя самогубством, більш відверто писала на теми божевілля і смерті, торкаючись також тем і проблем жіночого тіла, провини, сексу. Джон Беррімен: його поезія самокритично відверта (зокрема, у збірці “Пісні мрій”, 1969, він створює гротескний автобіографічний образ Генрі). Елізабет Бішоп: її поезію, як і поезію Меріенн Мур, відносять до “холодної” жіночої поетичної традиції, започаткованої Емілі Дікінсон (інтелектуальність, врівноваженість почуттів, естетизм, вишукана метафорика). Едріенн Річ: на противагу Бішоп, її творчість, поряд із творчістю Сільвії Плат та Енн Секстон, уособлює “гарячу” поезію (насичену емоціями, образною метафорикою, феміністичними ідеями).          Поділ сучасних поетів на, умовно кажучи, гносеологів мови та гносеологів смислу становить собою не лише найбільш узагальнену класифікацію американської поезії ХХ століття, а й ширше – основні способи осягнення та визначення реальності, про які говорить, зокрема, відомий вчений Свен Беркерц: “За різноманітними й часто протилежними таборами та ізмами, які складають сучасну панораму, криється фундаментальний, визначальний розкол між користувачами мовою. Існує два типи поетів: ті, для кого світ є первинним по відношенню до слова й хто користується мовою, щоб змальовувати реальність; і ті, для кого світ доступний лише через мову, хто користується словами, щоб творити реальність. Поети, які працюють з мовою, і поети, які працюють з мови” (Sven Birkerts, 1989). Генеологію перших Свен Беркерц виводить від Езри Павнда, других – від Томаса Еліота, яких він вважає майстрами, що прийшли до протилежних, навіть ворожих, позицій: це прагнення “опановувати” мову (Павнд) і прагнення “слугувати” мові (Еліот). 

1.3. Творчість Елізабет Бішоп  як представника сучасної американської поезії .      
          Е. Бішоп належить до митців того покоління, самобутня творчість яких розвивалася «у затінку» великих модерністів сучасності, але які, попри те, з плином часу перебирають на себе все більше уваги як читачів, так і критиків. 
Першим значним літературним дебютом юної поетеси став вихід збірки «Північ і Південь» («North and South», 1946), рекомендованої М. Мур на здобуття премії Гафтона Міффліна і яку Бішоп виборола з-поміж більш ніж восьмисот інших учасників конкурсу. Після виходу цієї збірки Бішоп поступово прийшло визнання.   
           У квітні 1954 р. Бішоп уклала угоду з Гафтон Міфлін про перевидання її книги «Холодна весна», куди ввійшли і вірші з її першої збірки, під спільною назвою «Вірші: Північ і Південь — Холодна весна» («Poems: North and South — A Cold Spring»). Ця збірка Бішоп через два роки була удостоєна Пулітцерівської премії.  
           Третя книга поетеси — «Питання мандрівки» («Questions of Travel», 1965) у плані тематики ввібрала в себе і спогади дитинства, і враження «бразильського» періоду життя. Два поетичні розділи — «Бразилія» і «Все решта» — розділені автобіографічною прозою «У Селі», включеною у збірку за наполяганням Р. Лоуелла. Бішоп продовжує розробляти улюблені теми, але вже зменшуючи відстань між читачем і автором. Збірка Бішоп «Питання мандрівки» загалом отримала високу оцінку критики. Зокрема, Роберт Маззокко у «Нью-Йоркському книжковому рев'ю» («New York Review of Books») назвав поетесу «одним із найсвітліших, найкращих талантів сучасності». У 1969 р. вийшли друком «Вибрані поезії» («Complete Poems»), куди увійшли як раніше опубліковані твори, так і нові. 
            У 1976 р. Е. Бішоп стала першим американцем і першою поетесою, удостоєною Міжнародної премії з літератури м. Нойштадт за кращу книгу зарубіжного автора. Цього ж року Бішоп видала останню поетичну збірку — «Географія для 3 класу» («Geography III»), якій була присуджена Національна книжкова премія критиків за 1977 рік. У віршах збірки поетеса повертається до тем Півночі та Півдня, особливо яскраво це проявляється у таких її шедеврах, як «Кімната побачень», «Крузо в Англії» і знаменитому «Лише мистецтві». Критик Альфред Корн, аналізуючи «Географію для 3 класу», особливо відзначив шляхетність поетичної мови, теплоту тону і дивовижне поєднання печалі та просвітленості, болю та впокорення, що під силу, на його думку, відтворити лише небагатьом митцям.  
             Бішоп ще за життя назвали «поетом поетів», одним із небагатьох, чиє визнання ґрунтується лише на винятковості її художнього обдарування, її найвідоміші вірші стали невід'ємною частиною поетичних антологій, а зацікавленість її творчістю літературознавцями та критиками зростає з кожним роком.

Вкрай небагатослівна лірика Бішоп, яка живе, за її формулою,                                 « мистецтвом розставання » (вірш « One Art » ) , відрізняється граничною стриманістю і внутрішньою силою , свідомою самотністю і , разом з тим , духовно. свободою , чистотою і виваженістю мови , віртуозним володінням віршованими формами , включаючи старовинні та рідкісні ( рондель ) .  
           Крім чотирьох книг віршів : «North and South / Північ і Південь» ( 1946 ),  
«North and South - A Cold Spring / Вірші : Північ і Південь - Холодна весна»                 ( 1955 ), «Questions of Travel / Проблеми подорожі» (1965 ),  «Geography      III / Географія» , (ч.3) ( 1977 ) , Бішоп належить автобіографічна проза , спогади про М.Мур , переклади з О.Паса , Кл. Ліспектор , Ж.Кабрала де Мело Нето , К.Друммонда де Андраде .           Мотив страждання та втрати – один з центральних у творчості Е. Бішоп -пов'язаний з відчуттям швидкоплинності буття, недосконалості, слабкості людини, що зазнає старіння та смерті,  самотності, нарешті, неподіленого почуття; він ускладнено сплітається з протилежним мотивом – краси життя і природи, радощів людського існування, нестримного насолод жування розкошами навколишнього світу. Але й  краса світу викликає  в ліричній героїні двоїсте ставлення. З одного боку, вона протистоїть своїи безсмертям людській тлінності, немов компенсуючи силою емоційного впливу на людину неминучість її фізичного згасання, з другого – загострює відчуття невгамовного болю.             Життя душі ліричної героїні визначене протилежними почуттями.                 У центрі поезії Е. Бішоп  - мотив страждання й постійної , ретельно прихованої духовної напруги. Поетеса захоплена пошуком точного слова, несподіваного  повороту, нюансу психологічного стану. Щастя та страждання, так само к життя і смерть, - романтичні контрасти на рівні протилежних уявлень і психологічних ситуацій. Думка її максимально оголена, вигострена, масштабна її розвиток супроводжується велткою кількістю деталей. Прагнучи філосософського узагальнення, вона не конкретизує мотивів і причин переживань, навпаки, говорить про них як про абстрактні категорії,споконвічні форми духовного життя людини, намагається збагнути їхню внутрішню діалектику. Елемент умоглядності інколи набуває головної ролі, а проте вірш не перетворюється на інтелектуальну схему, а стає переданою в мініатюрі драмою творчої думки.             У художньому світі Е.Бішоп час дуже рухливий. Під впливом психологічного чинника він може стискатися , завмирати  й розсувати свої рамки: від простору морського пейзажу до замкнутості  будинку Бедлам. Е. Бішоп у малому схильна бачити велике, у випадковому – закономірне, у хвилинному – вічне, в одиничному загальне. Вона сміливо оперує найширшими уявленнями, творячи образ  величної картини світобудови.     Отже,  в поезії  Е. Бішоп , діалектичній за своїми формами засвоєння світу, спостерігаємо розвиток стихійно матеріалістичного свтіоспрйняття, сумнівів, відмову від трансцендентального агностицизму та перехід   до ідіосинкратичного розуміння світу.                                             

РОЗДІЛ 2. ТРОПИ ТА СТИЛІСТИЧНІ ФІГУРИ У ПОЕЗІЇ Е. БІШОП                  З появою  першої збірки Е. Бішоп «Північ  і Південь» (1946) критики передусім відзначили незвичайність форми її поезії, що відкинула класичні канони жанру, метрики, рими. Адже форма в поетеси не самодостатня й ніколи не була єдиною метою творчості. Навпаки , її естетична програма, пріоритет змісту над формою , наголос на рухові й  розвиткові думки визначили характер її форми.              У зарубіжному літературознавстві  відсутні  дослідження  особливостей поетичної мови Е. Бішоп, так же як відсутні і якісні  професійні переклади  її поезії.  Проаналізувавши наявні переклади, можна  визначити характерні для ліричних творів  американської поетеси  риси: використання таких традиційних форм, як синтаксичний паралелізм, лексичні та й семантичні повтори, симетричні побудови зі змістовими контрастами, ритмізація, маніпуляція з порядком слів – еліпсис, інверсії, опрацювання прийому незакінченості поетичної думки з метою створити ефект відкритості змісту, запровадження риторичних моделей речення. У мові поетеси поєднуються різні  лексичні пласти. Вона роширює  поетичний словник, демократизує і водночас певною мірою ускладнює його. В ньому  сусідять назви фауни й флори,  екзотичної географії, наукові термини.  Особливе місце у аналізі художньої форми поезії Е. Бішоп займають  тропи та стилістичні фігури мовлення.                  2.1. Система тропів у поезії  Е. Бішоп.       Талановитий майстер слова в процесі художнього освоєння світу знаходить такі мовно – виражальної форми, які  б підкреслювали несподіваність поетичних асоціацій, були б  основою для створення конкретно – чуттєвих образів та служили б джерелом емоційно –оцінного змісту. Цю особливість поетичної мови помітила Ліна Костенко: «Поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик душі».       Народженню  нового оригінального образу значною мірою сприяють тропи. Поети звичайно вдаються до тропів не лише тоді, коли перед ними стоїть завдання описати цілком невідоме явище, а найчастіше тоді, коли відоме явище вони хочуть розкрити в якомусь новому, незвичайному зв’язку  з іншими явищами людського буття.  До основних, найбільш уживаних  у поезії Е Бішоп  можуть бути віднесені такі тропи, як метафора, епітет, гіпербола, порівняння.              2.1.1. Епітет як засіб відображення світосприйняття Е. Бішоп.   У популярній на початку століття «Теорії словесності» О Шалигіна  темін «епітет» визначався так: «Одним з найдійовіших засобів посилення картинності й емоційності мовлення є епітет. Так називається слово або декілька слів, які додаються до звичайної назви предмета, щоб посилити її виразність, підкреслити в предметі оду з його ознак – саме ту, яку в даному випадку важливо висунути на передній план, свого роду привернути до неї особливу увагу читача» (39, 355). А Богдан Леськів зазначає : «Епітет зараховують до простих фігур, однак це аж іяк не означає, що фігура має чітке теоретичне визначення, окреслення бурхливий розвиток поетичного мислення, все більше вишукані, різноманітні форми художніх засобів демонструють нетривкість теоретичних визначень, обмежень» («Фігури Кобзаря»  Т. Г Шевченка: словник. – Немирів:Буг – Дан, 2007.)  До епітетів метафоричних (дехто метафоричність вважає невід’ємною прикметою епітета), іронічних, гіперболічних, літотних, оксиморонних, постійних сьогодні додають епітети синестичні, метонімічні, синекдохічні. І справа не лише у постійному зростанні різновидів фігури.  Справа у тому, що один і той самий зворот, слово може мати ознаки декілької отих самих різновидів.        Розрізняють такі епітети, як характерологічні, пояснювальні (літературного походження), традиційні, стійкі, постійні (фольклорні).  Але у поезії  Е. Бішоп  епітети мають психологічну забарвленість,  тобто відносяться до характерологічних або пояснювальних.   Це такі епітети, як «божественнй пейзаж» , «невесомый остров»,  « декоративнейшие брызги»  у поезії «Морской пейзаж». Поряд  з вказаними різновидами епітетів Е. Бішоп використовує концептуально – авторські епітети, які використовуються для  зазначення ознаки предмета у конкретному символічному контексті. Яскравими прикладами  такого тропу е наступні словосполучення : «белые цапли- Ангелы», «скелетоподобный маяк в черно – белом монашеском платье» («Морской пейзаж») , курс Искусства Потерь (метафоричний епітет)                               ( «Икусство потер»).            Отже, складні епітетні конфігурації в художньому мовленні Е. Бішоп

створюють яскраве, детальне бачення того чи іншого момент, увиразнюють

думку й настрій, посилюють емоційний вплив на читача. Серед епітетних структур спостерігаємо такі, до складу яких входять постійні епітети та індивідуально-авторські, що свідчить про високу художню майстерність поетеси, про особливе світосприйняття Е. Бішоп.

2.1.2.  Порівняння як засіб вираження емоційного сприйняття дійсності  Е. Бішоп.           Порівняння як засіб контекстуально-синонімічного  увиразнення мови художнього тексту належить до найхарактерніших мовно-стилістичних засобів

ідіостилю Е. Бішоп. В системі засобів поетичного увиразнення мовлення порівння виступає, чи точніше, сприймається як форма ускладнення епітета, свого роду розгорнутий епітет. «Проста  вказівка на ознаку, що вимагає підкреслення, пише  в цьому зв’язку Б. Томашевський, - не зажди задовольняє вимоги виразності. Аби безпосередніше вплинути на почуття, потрібно більш конкретне уявлення про ознаку, про яку слід нагадати й до якої привертається  увага. Тому інколи найменування ознаки супроводжується зіставленням  означувального  з предметом  або явищем, що має дану ознаку в повній мірі»(97, 204). Розрізняють такі основні типи порівнянь- просте, поширене, прєднальне, заперечу вальне.          Е. Бішоп виявляє себе неабияким майстром у творенні індивідуально-авторських порівнянь. Своєрідним бачиться хід авторської думки в розгорнутих порівняннях, у яких  деталізація сприяє формуванню ширшого уявлення про образи, що порівнюються. Своїм змістом, своєю функціональною направленістю на  творення образності  порівння Е.Бішоп виділяється особливою виразністю:  вони передають внутрішній стан лірічної героїні («Как две страницы книги близки…» («Близки, близки»)), створюють  оригінальний міфосвіт ( «они стали казаться изделиями из серебра» , «где порою выпрыгнет рыба – дикий цветок  в декоративнейших  брызгах из брызг…»  («Морской пейзаж»)).. 

Таким чином, порівняння  у поезії Е.Бішоп , подібно до інших засобів художнього увиразнення мовлення, не лише конкретизує уявлення про предмет, про який йдеться, а й відображає емоційне ставлення до нього мовця.               2.1.3. Індивідуально - авторські метафори  у поезіх Е Бішоп.    Метафора – найпоширеніший різновид тропыв, який у ХХ столытты привертаэ все бульшу увагу науковців різного профілю. Відомий іспанський філософ Х. Ортега-і-Гассет у праці «Дегуманізація мистецтва» назвал метафору головною героїнею поезії. «Раніше метфора,  -пояснив він свою думку, - огортала реальність, прикрашаючи її. Тепер, навпаки, вона прагне знищити додаткові підпори в поезії й житті; йдеться про те, щоб реалізувати метафору, перетворити  її на предмет поезії». Метафора немовби оновлює предмет, демонструє його в незвичному ракурсі.        Метафора – один з найуживаніших тропів  у поезії Е. Бішоп.   Слід відзначити, що поетеса рідко використовує сухі (стерті, мертві) та образні загальномовні метафори,  її поезія насичена велькою кількістю образних індивідуально –авторських поширених (розгорнутих ) метафор. Більш функціональними у поезії Е. Бішоп є дієслівні метафори: «приключаются пропажи», «деваются часы» , «теряем день», «бороздя планету» («Простое искусство»), «выпрыгнет рыба», «он (Рай) будет помнить крепкое слово…», (маяк) мыслит иначе», «извиватеся ад» («Морской пейзаж»), « к погибели стремятся мириады», «стереть из памяти» («Умение терять»).  На особливу увагу заслуговують  іменникові метафори, в яких переносність значення сприймається як несподіванка , як новизна, внаслідок чого поетичні , індивідуально – авторські метафори Е. Бішоп набувають ознаки контекстуального неологізму: «двух тел сплетение, «тел вращение» («Близки, близки»), «тьма вещей», «две реки земли моей» («Простое искусство»), «маяк в черно – белом моншеском платье», « цветок в брызгах из брызг» («Морской пейзаж»), «нежных рук твоїх услада» («Умение терять»), «цыганский подол октября», «шляпка жолудя», «улица в прошлое», «дверь в день» («Искусство терять»).              Отже,  особливістю поетики Е. Бішоп є наявність великої кількості індивідуально – авторських метафор, які набувають ознаки контекстуальних неологізмів. Метафори американської поетеси ведуть в “затекст”, постійно вимагають домислити, розгадати текст, вловити логіку руху поетичного образу.