Україна irredenta

ВСТУП

Юліан Олександрович Бачинський - видатний публіцист, громадський та політичний діяч, автор праці «Україна irredenta», котра мала великий вплив на становлення самостійності України у ХХ столітті, та є не менш актуальною й зараз, у 2012 році. Особливо якщо врахувати той факт, що протягом майже ста років доробку Бачинського не надавалося потрібної уваги. Взагалі інформацію про цього публіциста й зараз важко знайти в офіційних джерелах, що вже казати про грунтовні дослідження його праць. Навіть в Українській радянській енциклопедії, яка вважається універсальним джерелом інформації, на запит "Бачинський" ми отримуємо біографічні довідки стосовно українського актора та режисера Омеляна Бачинського, поета кінця 17 - початку 18 століття Іллю Бачинського, проте жодного слова щодо постаті Юліана Бачинського. Це пов’язано з категоричною позицією радянської влади, котра вважала Юліана Олександрович - націоналістом, тому прешкоджала будь-якому поширюванню його праць. Саме радянський критерій поставив заслін на дослідженні публіцистичного доробку автора. Лише в часи незалежної України вчені почали грунтовно працювати над творчим доробком Бачинського, зокрема досліджувати «Україну irredent-у». Проте й досі не існує системного аналізу головної праці Бачинського та дослідження полеміки, котра розвернулась навколо неї та мала велике значення для майбутнього української держави. Тому тема мого дослідження є актуальною та важливою.

Головна тема праці - публіцистичний твір «Україна irredenta» та полеміка, котру викликав його вихід у світ.

Метою данної роботи є змістовний аналіз праці Юліана Бачинського, її ролі у розвитку ідей української  самостійності, порівняння думок авторитетних рецензентів стосовно «України irredent-и».

У написанні роботи використовувалися  першоджерела - «Україна irredenta» Ю.Бачинського, «Україна Іrredenta» І.Франка, листування Ю.Бачинського з М.Драгомановим з  приводу «України irredent-и» та іншу довідкову  літературу присвячену особистості  автора та рецензентів, історії України, політиці й журналістиці кінця ХІХ - початку ХХ сторіччя.

Враховуючи недостатній  рівень досліджуваності творчого доробку  Бачинського та актуальність теми, котрій присвячена «Україна irredenta», ця робота є корисною для спеціалістів літературної галузі та журналістикознавства, а також для студентів, котрі  вивчають творчість Юліана Бачинського, публіцистику ХІХ - початку ХХ сторіччя та питання самостійності України загалом.

РОЗДІЛ 1

1. Юліан Бачинський як політичний діяч та публіцист

Бачинський Юліан Олександрович  – публіцист, етнограф, а також  один із найяскравіших діячів соціал-демократичного покоління галицьких народовців. Він народився 28 березня 1870 р. в с. Новосілки-Куть Підгаєцького повіту на Тернопільщині в родині греко-католицького священика шляхетського походження. Закінчив Львівську академічну класичну гімназію та факультет права і політики Львівського університету, пізніше прослухав деякі курси в Берлінському університеті. Сім’я Бачинського займала поважне становище у суспільстві, його батько походив зі шляхетського роду гербу Сасів, проте Юліан змолоду виявляв інтерес до нонконформістських ідей, не поділяючи консервативної позиції своїх батьків.[2]

Велику роль у формуванні політичних поглядів Ю.Бачинського відіграло знайомство з І. Франком та М. Драгомановим. З Іваном Яковичем Бачинський познайомився у чотирнадцять років,під час першої мандрівки українських студентів у Карпати, яку організувало і провело студентське товариство "Академічне Братство". Між ними одразу встановились теплі стосунки, які тривали довгий час, поки не відбувся розкол в радикальній партії на тлі розмов про соціалізм. З М.Драгомановим Юліан Бачинський познайомився завдяки Наталії Кобринськії у Відні, під час повернення з чеської виставки в Празі разом із «Львівськім Бояном».[2]

Ще будучи гімназистом  Ю.Бачинський включився до роботи в  українському русі, а вже через  деякий час посів місце одного з ватажків «молодшого покоління», що пропагувало ідеї європейської соціал-демократії, які і стали визначальними в системі політичного світобачення Юліана Олександровича у майбутньому.[3]

Перу публіциста належать праці: «Україна irredenta» (1895, 1900, 1924), «Поділ Галичини» (1897), «Гльосси» (1897), «Автономія України» (1906), «Взаїмні відносини соціал-демократичних партій, української і польської, в Східній Галичині» (1910), «Народна школа і українська соціал-демократія» (1911), «Українська імміграція в З’єднаних державах Америки» (1914), «Большевицька революція і Українці» (1925, 1928) та ін.

2. «Україна irredenta»: історія видання, трактування назви, зміст

Але найбільш вагомою працею Бачинського є саме книжка «Україна irredenta», опублікована у 1895 році. Ця робота відіграла важливу роль у становленні української державницької думки та викликала найбільший шквал дискусій, неоднозначні відгуки та активну полеміку серед політичних та громадських діячів України.

Треба зазначити, що ця праця  Юліана Олександровича виникла не на порожньому місті. До «України irredenta»  були «Слово перестороги» В.Подолинського (1848), Заява Головної Руської Ради (1848), Статути (1885) і Програма (1888) Народної Ради (1848), «Матеріяли до ревізії програми руско-української радикальної партії»  В.Будзиновського та І.Гриневецького (1891), які можна вважати предтечами праці Бачинського, адже у вищезгаданих роботах також у тій чи іншій формі декларувались ідеї української національної окремішності. Проте саме Ю.Бачинський став не тільки теоретиком на папері, а й дієвим організатором опозиційного політичного руху в Галичині з 1890-х, на противагу старому проавстрійському українству 1848 р.[2]

Офіційно книжка вийшла у світ у 1895 р. завдяки видавцю та письменнику Денису Лукіяновичу. До кінця року «Україна irredenta» в повному обсязі була надрукована у Львові накладом «Універзальної бібліотеки», а згодом – у 1900 і 1924 рр., - витримала ще два перевидання. Перше видання мало підзаголовок «(по поводу еміграції). Суспільно-політичний ескіз». Розпочиналось воно зі «Вступної уваги» Бачинського, в якій він розповідає, що до написання книжки автора підштовхнув динамічний розвиток еміграції селян східної Галичини в Росію та сподівається, що ця тенденція спричинить якесь пожвавлення життя апатичної, на думку Юліана Олександровича, австрійської та російської України. Через п’ять років книжку було перевидано з редакційними правками, на цей раз в друкарні В.А.Шийковскього накладом автора. Публіцист вилучив деякі фрагменти, а натомість додав нові. Це й же, оновлений, текст було збережено і в третьому виданні, яке вийшло у «Видавництві Української молоді» в Берліні 1924 року. Єдиними відмінностями останнього варіанту книжки стали передмова В.Дорошенка «Значіння “України irredent-и” в історії розвитку національної свідомості» та додаток: листування Ю.Бачинського з М.Драгомановим із «Вступною увагою до першого видання. Листування 1900 р. Ю.Бачинського».[2]

Немає однозначної думки щодо назви праці через брак її точного перекладу українською мовою. «У науковій літературі цю назву трактують по-різному: і як Україна пригнічена, поневолена, уярмлена, і як Україна возз’єднана, незалежна» [1, c.11]. Тлумачать її враховуючи два аспекти: лінгвістичні позиції та, що є більш значущим, історичні події другої половини XIX століття, а саме національно-визвольні змагання уярмлених європейських народів, передусім – італійського. Як відомо, в той період в Італії відбувався активний рух іредентів (італ. Italia irredenta – незвільнена, невизволена Італія), завданням якого було об’єднання всіх італійських земель, населення яких розмовляло італійською мовою, але перебувало під чужинським пануванням. Тому можна справедливо вважати, що автор вклав у назву «Україна irredenta» політичний зміст . Цю думку частково підтверджує і сам Юліан Бачинський у меті праці, кажучи, що хоче раз вже назавжди поставити на денний порядок справу будучности української нації — взагалі, не лише виключно в Австрії, а і в Росії. Скільки вже наговорило ся "патріотичних" річей про український народ, скільки любовних поезій присвячено Україні, вся публична робота. Час би вже означити собі вже раз ясно справу з того, чого нам остаточно дожидати! Час би вже означити яснійше і конкретнійше ту "крашу будучність"! При такій пустій фразі, як "краща будучність", і так само пустих єї парафраз, годі вже довше оставати. Час уже поставити собі раз ясно ціль наших змагань, і туди звернути ся з усею енергією.[1]

Ще один аргумент-підтвердження  можна побачити й у листі М.Ганкевича до В.Охримовича, який запитує про те, що буде з Україною irredenta, коли вона стане “злобою дня”? Коли ідея незалежності України стане предметом нарад, зборів, віч або прапором в одвертій боротьбі з-поза мурів міських, на рівнинах подільських.[2] Зрозуміло, М.Ганкевич мав на увазі поширення ідей політичної автономії в українському суспільстві. До того ж не тільки мета, а й увесь текст праці Бачинського просочена ідеями іредентизму, але вже не італійського, а українського, адже саме у цій книжці молодий публіцист першим довів, що незалежність України є аспектом необхідним для подальшого розвитку української держави, започаткував вивчення процесу першої хвилі української еміграції, обґрунтував вищість ідеї держави від ідеї нації.

Вже на початку книжки автор  формує мету своєї роботи та діяльності загалом – перенести марксистську методологію дослідження соціальних явищ на галицьку реальність, теоретично розкрити причини важкого стану трудящих класів та розробити програму дій за національне, соціальне та культурне визволення, яку якнайшвидше мають застосувати на практиці молоді соціал-демократи та всі не байдужі до майбутнього українського народу.

Основою роздумів Юліана Бачинського стала одна з головних ідей марксизму: держава – апарат класового пригнічення та інструмент визиску працюючих мас. Автор підкреслює, що зараз капіталістична держава забезпечує умови для розвитку великого промислового виробництва, але за рахунок експлуатації працюючих та використання краєвих земель, якою й була українська територія, у якості сировинного придатку. «Що тут, однак, характеристичне? От що: капіталізм, хоч вступив вже сильною ногою в Галичину і руйнує ії середньовічну господарку, то з другої сторони, не дав їй того велетенського товчка, що попихає все вперед, не дав розвинутися в краю фабричному промислові, не зродив сильного класу середнього – буржуазії, а через це і підтяв всі зародки вищої культури Галичини. Замість власної краєвої фабричної продукції дав нам продукти чужі, заграничні. Се зродило вищі культурні потреби у загалу галицької інтелігенції, та не дало їй заразом спроможності їх заспокоїти, - а в дальшій консеквенції: зродило в її одної частини німу розпуку, а у другої ненависть до «чужоземщини, а у решти апатію і неохоту до свого краю…»[1, c.33], - таку думку висловлює Юліан Олександрович.

Публіцист зазначає, що капіталістичний спосіб виробництва і витворив сучасну йому західноєвропейську цивілізацію, яка є зразковою. Але все це відбулося завдяки централізації міста, в якому концентрується і виробництво, і влада, натомість підвищується експлуатація села. «А коли так, то що ж зістається тій масі сільських пролетарів, без хати, без хліба та без зарібку?, - питає Ю.Бачинський, - Село їх прогнало, а місто не приймає!.. Не маючи ніде захисту у себе – в краю, не лишається їй нічого іншого, як кинути той «рідний» край і пігнати в світ і там шукати ліпшої долі. «Чей може там буде ліпше, бо гірше як тут, вже не може бути!»…І дійсно – так сталося. Нині ми є свідками того сумного, хоч конечного факту – громадної еміграції «руських» селян – «основи» «руської нації», за границі краю, факту тим більше сумного, що не обмежився він на однім разі, а повторюється раз у раз і повторюватися буде доти, доки ті всі виїмкові економічні відносини Галичини будуть дальше тривати…»[1, c.39].

Після аналізу причин такого стану українського населення Галичини та розвитку еміграції автор робить висновок: «Тож, щоби усунути ті анормальні економічні відносини Галичини, щоби спинити і ту еміграцію, треба усунути ту причину, що їх зродила. А та причина – цей очевидна. Є се не що інше, як лише нинішній політичний устрій Австрії – нинішній політичний централізм Австрії. При нім виставлена Галичина на жертву всім економічно сильнійшим коронним краям Австрії, а головно австрійській столиці, через него спаралізована вся продуктивна сила Галичини, а з тим затрачена та різнородна можність зарібку, якого потребує наш мужик, а якого немає…»[1, c.40].

Також Юліан Бачинський розглядає й політичний режим в Російській імперії, а саме демократизацію. Автор вважає, що зміна геополітичних пріоритетів цієї держави, нав’язаних абсолютистським царським режимом, буде поверненням до вирішення власних актуальних проблем, однією з яких є перебудова держави та задоволення національних інтересів поневолених царизмом народів, а найголовніше – українське питання.«Виробленнє конституції в Росії примусить знова російську суспільність занятися cвоїми внутрішніми справами, занедбанами таким страшливим способом теперішнім абсолютизмом і то занедбаним власне через той абсолютизм. — А між справами, які тоді проявляться на дневнім порядку, прийде також і правно-державне питання українське, питання висунене на дневний порядок силою фактів, не так формально-національної натури, як приміром почуттє національної самостійности і відрубности мови, так слабо ще розвинене між українською суспільністю в Росії, а радше силою натури економічної і адміністраційної. Адміністрацийні вимоги росийської держави і економічні інтереси росийської України самі вже висунуть на дневний порядок національне і державне українське питаннє, будуть навіть у нім рішаючим чинником, — національне почуттє радше їх виявом — силою додатковою.», - зазначає Юліан Олексійович.

Окрім цього, автор виділяє  на території Російської імперії три головних промислових центри: польський, російський та український. Бачинський підкреслює, що вони є нерівноцінними у своєму розвитку і потужності, а боротьба між ними повинна з конечною необхідністю привести до розподілу Росій в ближчому майбутньому на три відрубні економічно і самостійні політично державні організми. Саме український промисловий район, як найслабший, зазнає величезного тиску не лише з боку російської царської бюрократії, але й від конкуренції з більш розвиненими польськими та російськими капіталами. З цієї причини українська буржуазія вимушена боротися за національну та державну-політичну окремішність не тільки свою, а й всієї території заселеної українцями. «Політична самостійність України, то сonditio sine qua non (з лат. неодмінна умова) її економічного і культурного розвитку, умова взагалі – можливості її існування…»[1, c.78]. Звичайно, Бачинський визнає, що боротьба – «…се страшний час — час страшної муки і терпіння, але й найкрасший час життя української буржуазії. Україна для себе! От і єї клич. Вільна, велика, незалежна політично самостійна Україна — одна нероздільна від Сяну по Кавказ— от єї стяг!"[1, c.78]. Проте згодом Україна доб’ється політичної самостійності, і тоді вже за своє діло повинно буде братися й українська соціальна демократія. Справжнє соціальне звільнення народу, на думку вченого, може настати лише у власній національній державі. Не пройшовши цього щабля історичного розвитку нація буде змушена щораз повертатись до питання державної самостійності і, тим самим, гальмувати свій поступ до реалізації загальнолюдських ідеалів.