Україна irredenta

Щодо зауваження Драгоманова  з приводу Нідерландів та Венеції, які Юліан Бачинський не включив  до списку сучасних держав, котрі   пройшли дорогою дентралізації, автор відповідає: "Нідерландії годі було централізуватися, в той час, коли вона доперва добивалися незалежності, і опісля, коли Франція, сама вже сцентралізувавшися, дбала про те, щоби Нідерланди не "централізувалися", і коли апробовано вестфальським миром роздроблення Німеччини і запоручено Францією і Швецією німецьким князям іх посідання. Куди ж було тоді розширюватися германським нідерландцям, і що було їм централізувати? Вони самі для себе були центром і, як звісно, завдяки свому географічному положенню - сильним центром. Що я Венецію пропустив, то зробив се не для того, нібито вона не підходила під мою теорію, а просто тому, що вона не входить в обсяг того питання, котре я розглядаю, себто витворювання новочасних держав національних, а в добі попередній, добі партикуляризму міст. Нема нині жодної національної держави венецької, а лише національна держава італійська, до котрої і належить Венеція."[1, c.139].

На твердження Драгоманова, що "ніде не видно середньої господарки у галицьких русинів, а лишень дрібнута пролетаріат"[1, c.131], Юліан Бачинський відповідає, що його опонент опирається на цілком мильну інформацію, яку йому, скоріш за все, надали Франко і Павлик. А останні були обізнані більш в питаннях етнографії та фольклору Галичини, коли Бачинський звертав увагу виключно на економічний аспект відносин селян, тому його аргументи є більш грунтовними.[1]

Відповідає у своєму листі  молодий автор й на наступні питання  Драгоманова: "Що буде роботи політично  самостійна Україна? Чи буде боронити себе від Польщі і Великорусі цлом, і як вяжеться се з принципом інтернаціоналізації?"[1, c.131]. Для економічних та культурних вимог, на думку Ю.Бачинського, Україні потрібно буде віграничитися від Польщі і "Великорусі", тоді її економічна політика буде задоволняти виключно власні інтереси, з явиться власна армія, торгівля, промисел. Проте це відграничування не буде тривати вічно, інтернаціоналізація - також невід ємна частина розвитку кожної самостійної держави.[1]

З деякими зауваженнями рецензента Бачинський погоджується та висловлює вдячність за ретельний аналіз його праці, адже у будь-якому разі дискусія, котра спалахне навколо цієї брошури, побудить українців до серйознішого думання про себе. Окрім цього, Драгоманов – авторитет і взірець на українській політичній арені, тому його рецензія, безперечно, є важливою та актуальною для молодого автора.

2.3. Праця Юліана Бачинського в рецепції Івана Франка

Позиція Івана Франка щодо праці молодого публіциста була також категоричною, як і М.Драгоманова.

Свою оцінку книжці Бачинського І.Франко дав у власному публіцистичному творі с такою ж назвою - "Україна irredenta". Умовно працю можна поділити на дві частини: перша - аналіз історичних подій, які мали вплив на політичну ситуацію на українськах землях, такий собі екскурс у минуле, друга - рецепція "України irredent-и" Юліана Бачинського.

По-перше, Франко визнає і  погоджується з автором, що ідеї національної свідомості розвиваються та мають місце бути ще з того часу, "відколи при кінці XVI віку унія з Польщею, зразу політична, а далі й обрядова, силою натуральної реакції кинула між українців сильний фермент і збудила перші проблиски національного почуття"[6, c.1]. Проте Іван Якович зазначає, що ані інтелігенції, ані українському простолюддю не вдалося сформувати як слід свою мету та план дій для її досягнення, адже, по-перше, період між Люблінською унією і роком 1648 був часом найтяжчого поневолення для нашого народу. По-друге, навіть після декількох переможних битв під проводом Б.Хмельницького, в рамках національно-визвольної боротьби, національне піднесення знов не призвело до конкретних результатів. " Та на лихо економічні і культурні підстави, на котрих ся свідомість могла б була окріпнути і розвитися, були дотла зруйновані війнами, край зубожів, вилюднився, опустів, а закінчення-війни не принесло масам народним майже ніякої полегші, а тільки дало їм інших, і не можна сказати, щоб ліпших, панів"[6, c.1], - пише І.Франко.

Далі рецензент аналізує положення Галичини під владю Австрії. На думку автора, цей історичний період для українських земель мав більше негативних, аніж позитивних наслідків, головний з яких - придушення австрійським урядом початків промислу та фабрик у Галичині. Іван Якович підкреслює, що новий період в житті Галицької Русі наступає тільки у 1848р., коли була знищена панщина та надана часткова політична свобода. Але й ці фактори не призвели до глобальних змін у політичному житті: "Правда, народна маса віддихнула свобідніше, народна свідомість піднялася вище, та витворений попередніми літами розділ між мужиком і інтелігенцією руською не зменшився"[6, c.1], - наголошує автор.

Окрім цього, Іван Франко каже й про великий вплив ідей, що розповсюджувались на українських  землях, котрі належили Російській імперії, на Галичину. Він диференціює три фази впливу, відповідні до розвою українства в Росії. Перша - охоплює період з 1820-х до початку 1850-х, коли до Галчини доходять праці Максимовича, Квітки, Котляревського, Зубрицького, Головацького, проте, Іван Якови зазначає, що "...ані у Зубрицького, ані у Головацького, ані загалом ні у кого з русинів до 1848 р. ми не находимо нічого, щоби можна назвати виразно суспільно-політичною програмою, бо така програма можлива тільки там, де люди свідомі своєї духовної і матеріальної сили, свідомі того, що можуть щось зробити, що їх голос має у других якусь вагу. Такої свідомості у жодного галицького русина до 1848 року не могло бути, і для того навіть найсміліша політична маніфестація, на яку здобувся гал. русин перед скасуванням панщини, памфлет Головацького «Zustande der Russinen», поза рекримінації та побожні бажання не підноситься до сформулювання якої-небудь програми діяльності русинів хоч би в найближчій будущині"[6, c.2].

Друга фаза впливу - період активної діяльності Кирило-Мефодіївського братства, зокрема Куліша. "Доктринер з виглядом реального політика, дилетант-поет з виглядом практичного діяча, дилетант-учений з величезним самолюбієм — був Куліш менш усього спосібний до впровадження таких примітивних, у всякім розвою запізнених людей, якими були інтелігентні галичани. От тим-то й не диво, що в зносинах з Галичиною він не здобув нічого, крім довгого ряду розчарувань, а те, що за той час успів передати галичанам зі свого ідейного арсеналу, остаточно ті самі галичани обернули проти нього самого. Та проте ця фраза принесла й деякі і то немаловажні користі для Галичини, посунула розвій галицько-руської інтелігенції значно наперед"[6, c.2], - так Іван Якович характиризує особистість та вплив Пантелеймона Куліша на інтелегенцію Галичини.

Третій, останній, період впливу припадав на 1870-ті та 80-ті роки та, на думку Франка, був і залишиться часом впливу М.Драгоманова. "Всією душею поступовий європеєць, чоловік, котрого, напр., бомбардування Парижа, зворушувало до гірких сліз, Драгоманов був заразом щирим українцем, що відчував вельми живо свій кровний зв’язок з Україною, знав її всю від краю до краю, любив її не як абстракцію, не як термін географічний, не як ефективний полик, вроді Кулішівського, «від Кубані до Есмані», а любив у її конкретних життєвих проявах, любив її народ, починаючи від своїх полтавців а кінчачи «пораненим братом», бідним, занедбаним угорським русином. В особі Драгоманова побачили ми, побачила Європа перший раз новий тип — свідомого європейця і не менше свідомого українця"[6, c.3], - так описує Іван Франко свого вчителя та однодумця. Головним здобутком Драгоманова, вважає Іван Якович, став активний розвиток українського молодіжного руху 70-х і 80-х роках, а згодом й повстання русько-української радикальної партії.

У другій частині своєї статті Франко переходить безспосередньо до критичного аналізу праці Бачинського, спершу порівнюючи її з роботою «О безвыходности украинского социализма». Спільним між цими брошурами, по-перше, є те, що обидва автори - члени русько-української радикальної партії, котрі, здавалося б, повинні мати схожу політично позицію. По-друге, основа цих праць - данні економічного розвою і соціал-демократичнім толковання тих даних. Проте ідеї цих публіцистичних творів протилежні: автор роботи «О безвыходности украинского социализма» доводить, що українська нація не існує, не може і не повинна існувати, а Бачинський «доказує, що Україна не тільки існує, але мусить швидше чи пізніше статися самостійною державою, витворити свою літературу і штуку, зукраїнщити всі різнородні елементи на своїй території, а бодай скупити їх довкола спеціальних українських інтересів економічних"[6, c.4]. Тому й вплив цих творів є протилежним - після першого український народ із задоволенням готовий злитися з московським в одну націю, після "України irredent-и" та виборення власної волі, до якого закликає автор, Москва стає нашим найбільшим ворогом. На думку Франка, той факт, що аргументація авторів базувалась на однаковому грунті, а в результаті вони дійшли до діаметрально протилежних висновків, дає привід скептично ставитись до таких доктринерських праць.[6]

Після цієї порівняльної роботи, рецензент переходить до більш грунтовного аналізу праці Юліана Бачинського, в першу чергу зазначаючи одну з найважливіших переваг праці: "Брошура написана з безперечним талантом і свідчить про те, що автор чимало думав, не до одного й додумався, хоча думання його більш абстрактно-логічне, ніж еволюційно-історичне. Він щасливий, бо бачить перед собою «прості факти» і може з них сміло висновувати прості внески; історик-еволюціоніст знає добре, що ніяких простих фактів нема, що кожний факт — це здобуток неозначеного числа інших фактів і всякий внесок з минувших фактів на будущі факти є заключування з мало звісного на менше звісне"[6, c.5].

У першу чергу автор звертається до мети, яку ставить перед собой Бачинський, та намагаєтсья зрозуміти, чи відповідає текст праці заявленому завданню. "Подати властиву причину еміграції і відслонити будучність, яка жде українську націю»[6, c.5], - таку мету ставить перед собою Юліан Олександрович. На думку І.Франка, для її досягнення необхідно дослідити фактичний стан теперішньої України і знайти той напрямок, в якому повинна рухатися держава у майбутньому. З цим завданням молодий публіцист справився, адже Бачинський добре знає будущину України, Польщі, Австрії, Росії, але з минулим цих країн, вважає рецензент, вчений знайомий значно гірше. Автор "України irredent-и", з обуренням наголошує Іван Франко, навіть не розібрався в особливостях явища галицько-руської еміграції, а лише згадав про неї, як про пересічний факт: "Автор дивиться — знов абстрактно-логічним способом — на галицьку еміграцію як на щось таке, що є тільки в Галичині і чому нема аналогій в других краях, де емігрує зарівно мужик, як і фабричний робітник, ремісник, купець, інтелігент"[6, c.5].

По-друге, Франко звинувачує Ю.Бачинського у тому що, публіцист постійно вдається у історичні та статистичні дискусії та без усякої оговорки оперує за необхідністю і без соціал-демократичними термінами «буржуазія», «пролетаріат» так, немовби ті соціальні типи в Галичині повністю відповідають тим, котрі у Марксовім «Капіталі»: "За проводом Енгельса та Кауцького автор викладає «матеріалістичний світогляд», в котрім находяться готові формули для вияснення найсложніших явищ історичних: релігія — це витвір буржуазії, національність — це витвір буржуазії, національна держава — це витвір буржуазії і т. д. А все це залежить від форми продукції, є тільки її виразом. Бодай-то мати такий делікатний світогляд! Кілька формулок — і чоловік кований на всі чотири ноги, попросту бери та й мудрість ложкою черпай"[6, c.5].

По-третє, є у Франка, як і у Михайла Драгоманова, претензії до ряду фактів, на які спирається молодий автор у своїй брошурі. В якості прикладу рецензент використовує питання промислу, а саме цукроварства: "Тільки не треба занадто запускатися з ним у історичні та статистичні дискусії, а то нема-нема та й почуєш від нього такі твердження, як те, що «хронічний голод розбив у Росії мужицтво» або що Конгресова Польща, Московщина і Україна «плекають якраз одні і ті самі галузі продукції, а до того продукція їх не стоїть на однаковім степені розвою, найсильніше розвинений промисел польський, найслабше український». Не бійтеся, автор ані словом не заїкнувся, які це ті «одні і ті самі галузі промислу» плекає Конгресівка, Московщина і Україна; для нього досить сконстатувати «простий факт», хоча би цей простий факт був і простою нісенітницею. Адже ж цукроварство, так могучо розвите на Україні, що може рівнятися з чільними цукроварними краями в Західній Європі, не стоїть так високо ані в Конгресівці, ані в Центральній Росії власне для того, що український грунт і клімат йому сприяє, а в тамтих краях ні. Так само Конгресівка і Московщина не можуть конкурувати з Україною на полі шовководства, добування кам’яного вугілля, рибних промислів, годівлі тонкорунних овець і суконництва; це останнє поки що переважає ще в Конгресівці завдяки німецьким капіталам, та нема ніякого сумніву, що Україна (беручи цей термін географічно) переможе в конкуренційній боротьбі, бо має до цього більші шанси в своїм кліматі, в багатстві і доброті кам’яного вугілля і безмірних степах, пригожих для випасу величезних стад овець. Як бачимо, «промисл» так само, як і все інше в економічному житті, не є «простим фактом», а вимагає детального досвіду, поки можна щось сказати про «дороги, якими піде його розвій».[6]

Щодо ідеологічного змісту "України irredent-и", опонент Бачинського, безумовно, погоджується із тим,що питання політичної самостійності України є актуальним. Проте Франко зауважує, що ця незалежність можлива й у зв язку з Росією, наприклад, при її федеративному устрою. Це підтверджують і факти економічного життя, які ігнорує Бачинський у своїй роботі, а саме: промисли різних територій Росії доповнюють себе взаємно, а коли між ними в деяких галузях іде боротьба, то головно між промислами Конгресівки і Московщини, а далеко менше між цими двома і Україною.[6]

Наприкінці статті Іван Франко робить висновок, що не дивлячись на фактологічні помилки, недоліки наукової аргументації та доктринерський характер праці, вона є проявом національного  почуття і національної свідомості. І саме такі прояви започатковують великі історичні події. Проте для авторитетного критика "Україна irredenta" - це перш за все вияв національної української свідомості, аніж науковий вигляд порушених в ній питань. Франко, безперечно, визнає талант молодого публіциста та висловлює сподівання й впевненість, що у подальшому від Юліана Бачинського можна буде чекати на більш зріліші та цінніші праці.[6]

2.4. Порівняльна характеристика рецензій Драгоманова та Франка

Якщо порівнювати «Україну irredenta» у рецепції І.Франка та оцінку праці Бачинського М.Драгомановим, робимо висновок, що все ж таки Іван Якович ставився до ідей української самостійності, проголошені молодим публіцистом, з більшою прихильністю; коли Михайло Петрович продовжував відстоювати свою позицію щодо федерації вільних словянських народів. У суперечці з Ю.Бачинським І.Франко виправдовував драгоманівський федералізм. За гадкою Франка, М.Драгоманов не був принциповим противником самостійності. Просто для неї в Україні не дозріли обєктивні обставини. Співчуваючи в глибині душі поглядам Ю.Бачинського про самостійність української нації, І.Франко вдається до характеристичної підміни понять. Він вважає, що федералізм не заперечує самостійності.

Проте якщо порівнювати погляд Франка на українську самостійність  з 1891 р., в часи перебування у фарватері  магістральних візій Драгоманова, то побачимо велику різницю. За Франком, народовці завинили тим, що з творів Шевченка зробили висновок про самостійність України, її могутність.

Але було б не справедливо  не визнати той факт, що праця 25-ти річного вченого була більш сміливою і рішучою за позиції багатьох "старих" авторитетів. Марксист і соціал-демократ він одним із перших на повний голос заявив про невідємне право України на державно-політичну самостійність. Він зміг дати політико-економічне обгрунтування ідеї української незалежності, пророче передбачив, що боротьба за неї буде важкою і кривавою, що зменшити кількість жертв може лише сам український народ та його провідники, якщо чітко усвідомляють свої інтереси і обєднаються в спільній боротьбі. Марксистську методологію Ю.Бачинський використав для того, щоб боротися з тими, хто іменем Маркса прикривав прагнення до збереження власного панування над підкореними народами.