Україна irredenta

Автор аналізує й загальносвітову тенденцію: все більш тісною стає взаємодія націй і народностей. Це зумовлене, у першу чергу, необхідністю активнішої економічної взаємодії, міжнародного розподілу праці, формування світового ринку. Проте Бачинський зазначає, що ця інтернаціональна єдність можлива лише для незалежних націй, які досягли певного рівню розвитку. Саме незалежність держави, на думку публіциста, є головною умовою для вступу в майбутній світовий союз вільних народів.

Юліан Бачинський наголошує  на тому, що саме зараз українські соціал-демократи в Росії та в Австро-Угорщині повинні перейнятись інтересами власного народу, не дати можливості приховати за інтернаціональними лозунгами прагнення зберегти рабське становище української нації і після демократичної революції. Саме тому він визначає як головного союзника української соціал-демократії на той історичний момент не російську чи польську соціал-демократію, а власну, національну буржуазію.

Проте автор каже й про  те, що поки не знищені економічні підстави міжнаціональної ворожнечі, пропаганда інтернаціоналістських ідей буде згубною для соціал-демократії і дискридетуватиме саму соціалістичну ідею. Пропаганда інтернаціоналістичних ідей в широких масах йтиме на шкоду інтересам, перш за все, поневоленим і економічно слабшим націями та послаблюватиме позиції національних загонів соціал-демократії.

Також треба наголосити на тому, що вирішення українського питання  не суперечить дійсним національним інтересам представників всіх національностей, що живуть в Україні: "Боротьба за політичну самостійність України не відносить ся також виключно до Українців-народу, а взагалі до всіх, що замешкують Україну без огляду на те, чи це автохтон-Українець, чи кольоніст: Великорос, Поляк, Жид чи Німець. Спільний інтерес з’українщить їх, змусить їх усіх стати українськими "патріотами."[1, c.120].

Наприкінці своєї праці  Ю.Бачинський резюмує – боротьба за державу, вважає автор, є лише проміжною  метою. Остаточне завдання кожного народу, на думку публіциста, це не держава, а свобода та незалежний розвиток: культурний, економічний тощо. Але все ж таки держава – це той щабель, один з рівнів, який не можливо оминути. Тому саме створення вільної держави – це головне завдання на данному етапі розвитку українського народу.

РОЗДІЛ 2

2.1. Реакція суспільства на вихід у світ «України irredent-и»

Вихід у світ «України irredent-и» викликав неабиякий ажіотаж та безліч найрізноманітніших відгуків: як позитивних, так і різко негативних. Сам Ю.Бачинський писав, що зі всіх сторін дістаю різні гратуляції, усно і писемно, від тих людей, котрих навіть він не знає особисто і ніколи від них гратуляцій не сподівався, а з другої сторони ні однієї не дістав ще “нагани” – навіть Франко, котрий в своїм часі викину його працю з “Народу”, заявив перед Будзиновським, що хоч в дечим не годиться, та мусить признати, що книжка написана з великим талантом.[2]

Один із найавторитетніших дослідників творчого доробку Бачинського, кандидат політичних наук, Ігор Бегей поділяє всіх рецензентів, по-перше, на дві, умовно кажучи, вікові групи: молоді соціал-демократи та «старше покоління».[2] Представники першої групи сприйняли книжку Бачинського з захопленням, а ідеї, резюмовані автором «України irredent-и», лягли в основу позиції української соціал-демократії Австро-Угорщини при вирішенні багатьох питань. Друга ж група, старших і вже авторитетних політичних діячів, які дотримувались українофільської позиції та пропагували національно-ліберальні ідеї, сприйняли роботу молодого автора критично. Можна припустити, що таке різко категоричне ставлення «старшого покоління» викликано марксистською ідеологією написання роботи, проте справа була насамперед у тому, що поза автономією і федерацією українська політична думка ще не виходила ні в 80 рр., ні в початку 90 рр. А Юліан Бачинський не тільки висловив цю новаторську думку стосовно окремішності України, а й обґрунтував свою позицію та запропонував конкретний план дій для досягнення цієї мети. Бачинський випередив політичний час, адже на той момент ані Франко, ані Драгоманов, ані Павлик ще не були готові до радикального вирішення українського питання. Тому можна вважати справедливою позицію, висловлену друкованим органом УСДП «Земля і воля»: думки, які Юліан Бачинський у цій праці проголосив, були таки нові і смілі, що злякали навіть таких великанів духа, як Драгоманов, Франко, Павлик, і вони вирішили не друкувати до кінця цієї праці.[2] Наприклад, М. Драгоманов так і помер автономістом, одним із стимулів переходу І. Франка на позиції українського самостійництва можна вважати "Україну irredent-y" Ю. Бачинського, а М. Грушевський — хитався між федералізмом і самостійництвом аж до кінця свого життя.

Окрім вікової диференціації, всіх рецензентів  Ігор Бегей умовно ділить  всіх на три групи. Перша – ті, хто беззаперечно вітав методологію автора. Здебільшого це було найближче політичне оточення публіциста, члени «групи молодих радикалів»: Н.Дмитрів, А.Крушельницький, М.Ганкевич.[2]

До другої групи можна  віднести тих, хто оцінив книжку Бачинського  критично. Це були М.Драгоманов, І.Франко, М.Павлик, М.Лозинський. Найбільше не сприймав методологію Юліана Олександровича М.Лозинський, який із сарказмом писав, що той в оцінці проявів суспільного життя користується «гегелїянською діялєктичною методою, яку сучасна наука враз із цілим гегіліянїзмом уже давно зложила до архіва і якій не дають спочивати тільки теоретики «наукового соціалізму». Однак треба зауважити, що саме в полеміці з цими авторитетами української політичної думки Ю.Бачинський певною мірою розкрив ґенезу свої ідей, мотиви використання марксистської методології та власне ставлення до неї.

Третя група рецензентів  є найчисельнішою та найрізноманітнішою за своїм складом і часовим  виміром. Це ті, хто поставився до праці  без захоплення, але з розумінням. Головним засновником цієї групи  є М.Кордуба, котрий зазначив, що «д.Бачинський перейняв на себе завдання розібрати се питання на основі найновіших вислідів, до яких дійшли науки социяльні на заході. Сего не зроблено досі, і в тім лежить ціла оригінальність сеї книжки. Автор пристосовує лиш виводи Енгельса та Маркса до галицьких відносин…»[1, c.16].

Але все ж таки найбільш болючою, проте й найпродуктивнішою була критика тих громадських діячів, яких Бачинський вважав своїми авторитетами – Михайла Драгоманова та Івана Франка. Саме в процесі полеміки з даними представниками політичної еліти молодий автор найширше розкрив свою позицію, аргументував власну методологію та погляди.

2.2. М.Драгоманов як рецензeнт й опонент Ю.Бачинського

Різке критичне сприйняття «України irredent-и» Михайлом Петровичем цілком можна виправдати його політичною позицією. Не дивлячись на те, що в одному з листів Драгоманов писав своїй доньці, що для правильного розвитку народів нам треба мати державну незалежність, публічно він відстоював свою головну ідею - федерацію рівноправних слов’янських народів.[2] Це пояснювалось в першу чергу відсутністю української народної школи, тому на той час усі ідеї щодо незалежності України об’єктивно здавалися утопічними. Михайло Драгоманов вважав, що Україна має бути федерацією вільних громад у рамках міжнародної федерації подібних громад на основі аґрарного соціалізму, без армії, з народною міліцією, де кожен громадянин має власну зброю.

Свою позицію стосовно праці Ю.Бачинського Драгоманов висловив у листах до молодого автора, котрі були опубліковані у 1924 р. у якості додатку до «України irredent-и» із «Вступною увагою до першого видання. Листування 1900 р. Ю.Бачинського». Відгук Михайла Драгоманова було додано до основного тексту з ініціативи Юліана Бачинського, який пояснює свій вибір у передмові до листування так:  «Тож з-поміж усіх тих рецензій вибрав я лише одну: М.Драгоманова, котру він мені прислав приватно в листі і котру я в 1897 р. віддав був М.Павликові до оголошення в «Житю і Слові». Ту рецензію вибрав я тому, що в ній вказав Драгоманов докладно, в чім зі мною не годиться, чим поставив мене в далеко вигідніше становище, як інші рецензенти, - а, друге, що писав її – власне Драгоманов, для великої частини мислячої української громади авторитет в українських справах. Тож його уваги закиди мають тут для мене більшу вагу і значення»[1, c.126].

Додаток складається з  трьох листів Михайла Драгоманов та відповіді Бачинського на перший і другий листи. Окрім аналізу «України irredent-и», рецензент торкається й інших актуальних політичних тем.

Перший лист М.Драгоманова  присвячено виключно рецепції праці  Юліана Бачинського. Проте Михайло  Петрович не ставить за мету полеміку з приводу ідеологічних погляді, в першу чергу він намагається вказати молодому авторові на фактологічні помилки: «Ваша праця інтересна, бо зачіпа з нових боків важні квестії, але хибує доктринерством певної школи. Ви знаєте, я не згоджуюсь з філософією історії і політики виключно економічною, бо вважаю її за свого роду метафізику, а життя людське занадто складне, що його поясняти лишень одним елементом. Але я нічого не маю проти і однобічної доктрини , коли вона веде до досліду нових фактів. На лихо, марксисти, або ліпше енгельсисти, рідко коли досліджують що, а просто а priori чертять історичні і політичні фігури, часто, зовсім фантастичні. Так робити і Ви. Я не буду споритись з Вами про виводи, а покажу Вам факти Ваші, по-моєму, зовсім невірні»[1, c.128].

А далі Драгоманов перераховує  конкретні факти, якими оперує Бачинський у своїй роботі, і котрі, на думку рецензента, не відповідають дійсності,  використовуючи у якості аргументів приклади з історії.

По-перше, на відмінно від  публіциста, Михайло Драгоманов вважає, що ніде не видно середньої господарки у галицьких русинів, є тільки дрібна та пролетаріат. Тому мало шансів вирости у русинського капіталізму.  Також Драгоманов не бачить ніякої різниці економічної між Галичиною польською і руською.[1]

По-друге, Михайло Петрович наголошує, що перераховуючи промислово буржуазні держави, автор забув про найголовніші – Нідерланди та Венецію. І це зовсім не помилка через неуважність, адже саме ці держави не підпадають під теорію Бачинського. До того ж, каже М.Драгоманов, культура німецька зовсім не упала в ХVII ст. проти середніх віків, як і в середні віки зовсім не стояла вище французької чи нідерландської.[1]

По-третє, рецензент категорично не згоден з тезою Юліана Бачинського про те, що національність італійська упадала в ХVII ст. Вона лише, як і німецька, проти більш централізованої Франції і Іспанії стала мілітарно слабшою. Більше того – в середні віки політична роздрібність Італії і Германії були ще більше, ніж в ХVII ст.[1]

Обурює Драгоманова й те, що молодий публіцист пов’язує розвал Туреччини з капіталізмом: «Не піддались туркам сразу чорногорці й майноти, котрі про буржуазію і капітали не чули. Гайдуки+Австрія почали увільнення Сербії, а клефти+Росія - греків. Румунські бояри завше мали чимало автономії од Туреччини, а військо російське її вбільшувало до незалежності. Хорватів од сербів ділить не економія, а релігія. Австрія в ХІХ ст. не розкладається, а більше централізується. Угорщина завше була осібна од інших держав габсбурзьких і підпала під спільну ферулу лишень 1849-1867 р. Та й то забезпечивши собі стару автономію в 1867 р., Угорщина мусила прийняти делегації, котрих перше не знала.»[1, c.130].

Не згоден Михайло Драгоманов і з наступною тезою Бачинського: при емансіпації крестян в Росії хотіли виробити пролетаріат. Він став вироблятись, на думку Драгоманова, дякуючи лихій фінансовій системі абсолютної держави, а ліберальна партія завше намагалась його спинити. Партія в Росії, наголошує рецензент, зовсім не є буржуазно-капіталістичною. її основа - середнє сільське панство і університетські "різночинці".[1]

Також Михайло Петрович вважає не доцільним поділ Бачинського Росії на 3 частини, до того ж при цьому поділі у молодого публіциста щезли Литва, Білорусь та Остзейські країни. На думку Драгоманова, Великоросія економічно ділиться на 4 частини: фабрична (центр), лісова (північ), мінеральна (Урал), хліборобська (південь).[1]

"Чому Ви звете українську  частину Харківською?"[1, c.131], - запитує опонент Бачинського. Адже на його думку, національні традиції польські(сепаристичні) не згоджуються з фабричними інтересами. Не можна сказати, що тепер буржуазія польська не хотіла одриватись од Росії.

Окрім помилок фактологічних, бачит рецензент недоліки й у структурі самого тексту праці. По-перше, довгий уступ од 97 до 158 сторінки - енгельсизму, він вважає спорним по суті і безмірно вдовжуючим статтю. По-друге, після широко-абстрактних зарисів соціал-демократичних йдуть уривчаті і часто неясні тези. Наприклад, думки про регуляцію галицької еміграції не в яжуться з соціально демократичною програмою і перспективою.[1]

Є у Драгоманова й зауваження щодо змісту: "Не сказано, що буде робити політично самостояча Україна? Боронити себе од Польщі і Великорусі цлом? Як се зв яжеться з процесом інтернаціоналізації? Куди дінеться сподівана гал.р.буржуазія, коли політ.роль в Галичині спосібні відіграти лишень гал.радикали, - тобто інтелігентний пролетаріат і, по-Вашому, одстале, середньовічне мужицтво?"[1, c.131].

Такими є основні зауваження авторитетного рецензента до змісту й структури праці "Україна irredenta".

У своєму другому листі  Михайло Драгоманов не вдається до аналізу праці Бачинського взагалі. Він оцінює редакторську роботу Павлика та розмірковує над подальшою долею таких видань: "Народ", "Хлібороб".[1]

Третій лист М.Драгоманова  присвячено особистим переживанням автора, зокрема з приводу свого  стану здоров я. Окрім цього, Михайло  Петрович висловлює свої переживання  щодо подальшої долі радикальної партії, а саме переймається через те, що її члени поділилися на "молодих" та "старших".[1]

Звичайно, молодий політичний діяч, котрий звик відстоювати свою позицію, не міг байдуже поставитись до зауважень Михайла Драгоманова. Тому Юліан Бачинський у своїй відповіді на перший та другий листи Драгоманова намагається аргументувати свої ідеї та виправдати помилки, в яких звинувачує рецензент публіциста.