Жанр антиутопії у творчості Є. Замятіна

 

ЗАТВЕРДЖЕНО

Наказ Міністерства освіти і науки,

молоді та спорту України

29 березня 2012 року №  384

Форма № Н-9.02

 

 

Полтавський національний педагогічний університет імені В.Г. Короленка

факультет філології та журналістики

 

кафедра світової літератури

Курсова  робота

 

на тему «ЖАНР АНТИУТОПІЇ В ТВОРЧОСТІ Є. ЗАМЯТІНА»

 

 

Виконав: студент V курсу, групи ІН-59

напряму підготовки

6.020303 Філологія. Мова і  література (англійська)

Абдуллаєва А. Ш.

Керівник:  проф. Ніколенко О. М.

 

 

 

 

 

Полтава - 2013 року

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………….....3

РОЗДІЛ 1. ХАРАКТЕРНІ РИСИ ТА ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ АНТИУТОПІЇ ЯК ЖНРОВОГО РІЗНОВИДУ ……………….……………

1. Поняття «антиутопії» як літературного жанру. Основні ознаки, проблематика, концепції.

2. Особливості розвитку анти утопічних жанрів у ХХ ст. Антиутопісти у вітчизняній літературі.

РОЗДІЛ 2. ЖАНРОВІ ТА СТИЛЬОВІ ОСОБЛИВОСТІ ТВОРІВ ЗАМЯТІНА…………………………………………………………………….

2.1. Ідейно-тематичний аналіз стилю письменника. Внесок в розвиток літератури .

2.2..Роман-антиутопія «Ми» як класична антиутопія. Своєрдність та образна система, характер сюжету.

2.3.Соціально-філософькі проблеми. Конфлікт людини і суспільства як центральний у творі.

ВИСНОВКИ……………………………………………………………...

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………..

 

 

 

Вступ

Твір-антиутопія – жанрова  форма, народжена дійсністю ХХ ст. Такий твір є попередженням, в  якому майбутнє зображується як небажане. Як те, чого слід уникнути. Це становить  основну відмінну рису від утопії, яка передбачає художнє втілення ідеалу і з його позиції засуджує сучасність. Антиутопіє являє собою  художню перевірку політичних ао наукових концепцій з метою виявлення їх хибності.

Нині учених цікавить жанр антиутопії  літературі ХІХ –ХХ  ст. Зазначений період пам’ятний багатьма трагедіями: війни, революції, теракти, екоголічні катастрофи. Ці актуальні проблеми тогочасного суспільства відобразилися у літературі.

Розквіт антиутопії займає ХХ ст. Пов’язано це із розквітом  у перші десятиріччя ХХ ст. утопічної  свідомості, також із приведенням  в рух тих соціальних механізмів, завдяки яким масове духовне поневолення  з урахуванням сучасних наукових досягнень стало реальністю. Увагу, в першу чергу приваблюють  такі імена, як ф. М. Достоєвський, Є. І. Замятін, О. Хакслі, Р. Бредбері, Дж. Оруелл. Їх антиутопічні твори є сигналом, попередженням можливого швидкого краху цивілізації, трансформації або повної втрати загальнолюдських та національних цінностей. Романи анти утопістів схожі, адже кожен автор говорить про втрату моральності, про бездуховність сучасного покоління, а світ, збудований кожним із авторів, це лише голі інстинкти.

Замятін – один з найбільших російських письменників ХХ століття, один із фундаторів нової російської літератури радянського періоду  – став відомий широкому колу сучасних читачів лише в 1988 році, коли в журналі  «Знамя» був опублікований його славнозвісний роман-антиутопія «Ми». Минуло більше 10 років, майже всі твори Замятіна вже опубліковані, але багато фактів з його творчої біографії лишаються невідомими й досі. Твори Євгена Замятіна, що писав у революційну епоху, стали найяскравішим художнім документом свого часу, міцно ввійшли в історію російської та світової літератури. Один з визначних художників ХХ століття, в своїй творчості Замятін прагнув до тієї «справжньої правди», яка «завжди неправдоподібна». Незважаючи на різні етапи творчості письменника, можна говорити про цілісні художню систему його творів. Внесок Є. І. Замятіна у всю подальшу російську, а особливо радянську, та світову літератури, безперечно, є надзвичайно великим.

Об’єкт дослідження – анти утопічні твори є. І, Замятіна.

Предмет дослідження – жанрово-стильові особливості творів Замятіна, зокрема роману «Ми» (своє образність, образна система, центральний конфлікт тощо).

Мета – дослідити риси жанру антиутопії у творчості Євгенія Замятіна.

Завдання:

• обґрунтувати правомірність віднесення антиутопії до фантастичною літературі;
• виявити характерні ознаки жанру антиутопії;
• проаналізувати стиль письменника Є. Замятіна з ідейно-тематичної точки зору.
• виділяти соціально-філософські проблеми у творі «Ми»;
• визначити центральний конфлікт твору (людина і суспільство)
• прослідити долю людини у протистоянні тоталітарному середовищу.
• довести, що роман «Ми» є антиутопією.

Використані такі методи дослідження: історико-літературний, культурологічний, по образний, проблемний.

Методологічною  основою нашого дослідження стали роботи О. Н. Михайлова, А. В. Злочевської, Е. Шацького, В. Бугрова, Б. Ланіна.

Розглядаючи поняття антиутопії, ми звернулися до такого науковця, як Гріцанов, який стверджував: «Антиутопія – течія, що представляє собою критичний опис суспільства утопічного типу. Антиутопія виділяє найнебезпечніші, з погляду авторів, суспільні тенденції».

Ю. Кагарлицький у книзі  «Що таке фантастика?» дає докладний  аналіз взаємовідносин героїв в антиутопії, акцентує увагу на кастовість суспільства.

Серед робіт Б. Ланіна можна назвати дві – «Антиутопія у літературі російського зарубіжжя» і «Анатомія літературної антиутопії». У монографії «Утопія і традиція» (1990) Є. Щацького представлена типологія утопії, розглянуті основні аспекти критики жанру, та, як наслідок, шлях утопії до антиутопії, поті до негативної утопії.

Творчість Є. Замятіна є досить актуальною для вивчення, адже вона не досліджена в повній мірі.

У статті Л. Іоніна «Те, чого ніде нема» аналізується і зіставляються антиутопії О. Хакслі «О, чудовий новий світ», «1984» Дж. Оруелла і «Ми» Є. Замятіна.

У статті О. В. Кулешевої « О сошедшем с ума разуме». К пониманию контрутопии Е. И. Замятина "Мы"» виделені основні проблеми твору. А. В. Злочевська в своїй праці «Оптическая образность в антиутопии Е. Замятина» висвітлює соціально-філософські аспекти твору.

Також при визначенні рис жанру антиутопії була використана стаття Е. С. Марченко, кандидату філологічних наук, «Роман-антиутопия в творчестве Г. Уеллса и Е. И. Замятина».

О. Н. Михайлов як відомий  дослідник творчості Є. І. Замятіна зазначив: «Замятін – один з небагатьох в російській літературі «європейських» письменників, письменників-інтелектуалів...»

Цим обумовлена наукова новизна цього дослідження.

Тематична значущість роботи полягає у тому, що вона вносить суттєвий вклад в розробку теорії літератури, також визнаення жанрових особливостей у поетичному контексті.

Практична значимість дослідження пов’язана з тим, що результати даної роботу можуть використовуватися під час аналізу антиутопічних творів пд. Час занять літератури в старших класах, і навіть можуть бути основою подальших доіджень поетики антиутопії в літературі.

Наше дослідження має  чітку структуру. Воно складається  зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури.

 

 

РОЗДІЛ 1. ХАРАКТЕРНІ РИСИ ТА ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ АНТИУТОПІЇ ЯК ЖНРОВОГО РІЗНОВИДУ

1. Поняття антиутопії як літературного жанру. Основні ознаки, проблематика, концепції.

Антиутопія — унікальне  художнє явище в історії літератури. Виник цей жанр на основі утопії і став своєрідним її запереченням. Пройшовши чималий шлях еволюційного розвитку, антиутопія збагатилася численними художніми та філософськими відкриттями. Полемізуючи з утопістами, захопленими  змалюванням омріяного суспільства, творці антиутопій показували, до чого можуть призвести втілені в життя  моделі такого оманливого суспільства, і застерігали від небезпек і  конфліктів, які крилися за чарівною мрією [12, с. 76]

Розглядаючи поняття антиутопії, А. Гріцанов стверджує: «Антиутопія – течія, що представляє собою критичний опис суспільства утопічного типу. Антиутопія виділяє найнебезпечніші, з погляду авторів, суспільні тенденції. Антиутопію можна представити як своєрідну саморефлексію жанру соціальної утопії. Антиутопія істотно змінює ракурс розгляду ідеального соціуму: піддається сумніву сама можливість позитивного втілення якого б то не було перетворювального інтелектуального проекту. При цьому, якщо в жанрі традиційної утопії відбувається уявне звертання авторів у минуле й сьогодення, то в стилістиці антиутопії домінує спрямованість у майбутнє. Головними темами антиутопії виступають як проблеми неможливості безпосереднього міжособистісного спілкування разом із втратою особистістю свого духовного світу (Є. Замятін), так і абсолютизовані до крайності негативні тенденції сучасного суспільства: споживання, що нівелює людей (О. Хакслі), тотальний контроль нелюдської державної влади (Дж. Оруелл)» [3, с. 154].

Антиутопія — це здебільшого  майже точне передбачення, наукова  модель майбутнього, а утопія — просто облудна мрія-фантазія, нехай і  прекрасна, але нездійсненна і у  своєму часі недосяжна. Назву жанру  утопії дав 1516 р. Томас Мор, який так  і назвав свій твір — «Утопія». В ній Т. Мор змалював ідеальну, з його точки зору, державу, де все збудовано за законами розуму, де всі люди рівні: в праці, відпочинку, навіть одязі; де все регламентовано і всі підлягало суворому розкладу й дотриматися дисципліни [16, с. 391].

Після цього роману, який став класичним зразком утопії, з’явилася довга низка творів згаданого жанру: «Місто Сонця» Томазо Кампанелли, «Нова Атлантида» Френсіса Бекона, «Інший Світ, або Держави в імперії Місяця» Сірано де Бержерака тощо. Жанр антиутопії виник лише через кілька століть по тому, але його начала крилися вже в самій утопії. Так, Аристофан, намагаючись змалювати в комедії «Багатство» власну утопію, допускає й іронічні елементи антиутопії. Джонатан Свіфт, витворюючи свої ідеали держави, використовує чимало елементів антиутопії — згадаймо хоча б його літаючий острів-державу. Те саме стосується й утопії Сірано де Бержерака та інших письменників [17, с. 190].

Літературний жанр антиутопії став своєрідним літописом трагедії, попередженням суспільству про  небезпеку духовної деградації та насильства. Антиутопія – це супутник утопії.

Порівняно з позитивною класичною  утопією проблема визначення антиутопії ускладнилося тим, що вона й донині не мала єдиної назви: у працях сучасних вчених у різних співвідношеннях вживалися терміни «какотопія» (держава зла), «негативна утопія» (альтернатива позитивній утопії), «контрутопія» (свідоме протиставлення іншій, написаній раніше утопії), «дистопія» (перевернута утопія), «квазіутопія» (уявна, несправжня утопія) та інші [8, с. 210].

Антиутопія існувала як явище  філософсько-художньої думки з  античності, тобто з того часу, коли виникла сама утопія. Антиутопія з’явилася тоді, коли держава і суспільство виявилися свої негативні риси, стали небезпечними для людини, не сприяли прогресу. Це критичне зображення державної системи, що не відповідало принципам механізму. Однак на відміну від гострої критики соціальної дійсності антагоністичне суспільство антиутопій за своєю суттю практично стало сатирою на демократичні і гуманістичні ідеали, воно покликане морально справдити історичний соціальний устрій, який виливається в пряму або в додаткову аналогію антагоністичного суспільства [6, с. 115].

Формально антиутопія веде свій початок від сатиричної традиції Дж. Свіфта, Ф. Вольтера, І. Ірвіна, С. Бутлера.

Але антиутопічні елементи знаходимо:

• у комедіях Аристофана (як сатиру на утопічну державу Платона);
• у творах багатьох письменників XVII-XVIII століття як своєрідну поправку на реальність до утопії Т. Мора, Ф. Бекона, Т. Кампанелли;
• у фантастичних творах письменників XIX століття (М. Шеллі «Франкенштейн», С. Батлер «Едін», Г. Уеллс «Машина часу», «Сучасна утопія» та інші) [18, с. 478].

У статті Л. Iоніна «Те, чого ніде нема» аналізуються й зіставляються романи-антиутопії О. Хакслі «О, чудовий новий світ», Дж. Оруелла «1984» і Є. Замятіна «Ми», що варіюють зображення «інженерної природи здійснюваного проекту суспільства, де людину можна й потрібно згинати, ламати, штампувати, формувати, щоб вона точно стала деталлю блискуче злагодженої суспільної машини» [6, с. 69]. 

В. Новiков у статті «Повернення до здорового глузду» також характеризує романи-антиутопії з погляду того, як відбивається в них історична дійсність. Основна тема антиутопій, на думку В. Новікова, – зіставлення «людини і суспільства», «людини і світу», що робить жанр соціологічним [18, с. 546].

Основною видовою рисою  антиутопії (роману й драми) є інтелектуалізм. Інтелектуалізм і універсальність  проблематики споріднюють антиутопію з інтелектуальним романом. Прагнення  до розуміння явищ дійсності в  їх узагальненому вигляді спонукає письменників створювати не картини  дійсності, а їх моделі. Автори інтелектуальних  романів будують художній світ своїх  творів за інтелектуальною схемою, сенс у них є головним, він визначає вибір героя, будову сюжету, манеру письма, авторський голос [10, с. 100].

В романах і драмах-антиутопіях  актуальна соціально-етична проблематика втілюється в художньо-незвичній  формі. Художня оригінальність інтелектуальних  романів і творів-антиутопій забезпечується їх параболічною побудовою (Т. Манн «Чарівна гора», «Чудовий новий світ» О. Хакслі, «Володар мух» В. Голдінга).