Жанр антиутопії у творчості Є. Замятіна

Змістом антиутопії є суб’єктивне  зображення негативних явищ соціально-політичного  або морального життя суспільства, тому спільною прикметою як роману, так і драми-антиутопії є оголений соціологізм. В центрі антиутопії найчастіше перебувають проблеми: людина й історія, людина й матеріально-технічний  прогрес, а також морально-етичні проблеми добра і зла, свободи  й необхідності (співвідношення індивіда і тоталітарної системи), «знелюднення» людини в умовах сучасної технократичної цивілізації. Це проблеми глобальні, позачасові, вони визначають універсальність антиутопії [22, с. 160].

Створюється універсалізм за допомогою особливої часово-просторової  організації твору, коли його дія  відбувається поза визначеним історичним часом (найчастіше – це майбутнє) в  умовному географічному просторі (навіть тоді, коли автори вказують конкретні географічні назви): «Сонячна машина» В. Винниченка, «Прекрасні катастрофи» Ю. Смолича, «1984» Дж. Орвелла, «Носороги» Е.Іонеско, «Мальвіль» Р. Мерля, «Той, хто не повернеться» О. Кабакова, «Записки екстреміста» А. Курчаткіна тощо .

Відмінною рисою  драми-антиутопії є також те, що поряд  із зображенням сформованого ворожого людині суспільства («Дім, де розбиваються серця», «Простачок із Нежданих островів» Б. Шоу, «Диктатор» В. Брюсова, «Потоп-82» О. Штейна, «Пліт мерців» Х. Мюллера), може зображуватися процес формування такого суспільства. Це драми-антиутопії, в яких тоталітаризм замальовується на різних ступенях свого розвитку: на стадії зародження й становлення («Кар’єра Артуро Уї» Б. Брехта, «Носороги» Е. Іонеско), періоду розвиненості («Великий Буддо, допоможи їм!» О. Казанцева), його пережитків у посттоталітарному суспільстві («Портрет» С. Мрожека), подається генезис тоталітаризму («Дихайте економно» А. Макайонка) [14, с. 228].

Основні засоби створення  негативних соціальних побудов –  гіперболізація і гротеск – прослідковуються у романах «Ми» Є. Замятіна, «1984» Дж. Орвелла, «451º за Фаренгейтом» Р. Бредбері, повісті-антиутопії «Ласкаво просимо в Щуроград»  Ю.Винничука, драмах «Великий Буддо, допоможи їм!» О. Казанцева, «Наш Декамерон» Е. Радзінського [11, с. 76].

Досвід побудови нового суспільства безжалісно висміяний у класичних англомовних антиутопіях «О, чудовий новий світ» О. Хакслі, «Звіроферма» і «1984» Дж. Оруелла. У цих творах, поряд із неприйняттям комуністичної тиранії, виражене загальне почуття сум’яття перед можливостями бездушної технократичної цивілізації [17, с. 189]. 

Герой антиутопії завжди ексцентричний. Він живе за законами атракціону. Власне, в ексцентричності й атракційності антиутопічного героя немає нічого дивного: адже карнавал і є торжество ексцентричності. Учасники карнавалу одночасно й глядачі й актори, звідси й атракційність.

Поряд із алегоризацією розглядаються також інші засоби створення інтелектуалізму – притчовість і абсурдизація. Існує два різновиди притчовості – прихована і явна. Так, прихована притчовість як один із компонентів поетики твору притаманна романам «Володар мух» В. Голдінга, «Ми» Є. Замятіна, п’єсам «Портрет» С. Мрожека, «Потоп-822 О. Штейна, «Дім, де розбиваються серця», «Простачок із Нежданих островів» О. Казанцева, «Пліт мерців» Х. Мюллера. Засобами створення прихованої притчовості є біблійні та євангельські асоціації в їх прямому і «перевернутому» значенні, паралелі між персонажами творів і образами Вічної книги [3, с. 198].

Інші засоби створення  притчового компоненту в драмі-антиутопії – введення драматургом епіграфів, віршів, пісень (сонгів), у яких прочитується авторське ставлення до зображуваного. Присутність автора в драмі-антиутопії сприяє створенню тієї двоплановості, яка забезпечує повчальне начало в драматичному творі [12, с. 89].

У драмі-антиутопії поряд із прихованою притчовістю може бути також притчовість явна. Вона притаманна тим драмам-антиутопіям, в яких зберігається зв’язок з традиційною притчею, що вимагає оголення думки й моралі, умовності характерів і положень. Прагнення до граничного узагальнення спонукає авторів драм-антиутопій створювати узагальнені, абстраговані образи [18, с. 445].

Часто для створення абсурдної, ворожої людині картини світу  автори романів-антиутопій звертаються  до парадоксу. В романах «Ми» Є. Замятіна, «Чудовий новий світ» О. Хакслі, «1984» Дж. Орвелла наявні й парадоксальні ситуації, і парадоксальні образи. Створенню парадоксальних ситуацій служить переосмислення й травестування біблійних та євангельських міфів.

Абсурдизація як прийом окремий у романі-антиутопії теж може бути вираженою через парадокс – все залежить лише від міри використання цього засобу. Роль парадоксу для створення абсурдизації як окремого прийому розглядається на прикладі роману-антиутопії В. Голдінга «Володар мух». Парадокс як елемент поетики драми-антиутопії має двоплановий характер: він є основним засобом абсурдизації дійсності, а з другого – служить руйнуванню художніх алюзій і стимуляції роботи думки читача, і отже, є одним із засобів створення ефекту очуження.

Основним художнім засобом  створення абсурдизації є сатиричний гротеск. Побудований на фантастико-карикатурному перевтіленні реальних відносин, гротеск тісно пов’язаний з гіперболою, алегорією і символом («Ми» Є.Замятіна, «451º за Фаренгейтом» Р. Бредбері, «Москва-2042» В. Войновича). В драмі-антиутопії гротескно-абсурдна картина світу виникає в монологах і діалогах героїв внаслідок звернення письменників до гіперболізації. Прикладом широкого використання гіперболізації є п’єси «Круглоголові й гостроголові» Б. Брехта, «Візок з яблуками» Б. Шоу, «Великий Буддо, допоможи їм!» О. Казанцева [10, с. 99].

Хронотоп в антиутопії втрачає значення формально-змістовної категорії, яка визначає значною мірою образ людини в літературі. Хронотоп антиутопії часто позбавлений конкретизації прикмет часу, що зумовлюють характер героя. Тому стосовно антиутопії категорія «хронотоп» має обмежувальний зміст. Під ним розуміється літературна категорія, яка визначає сюжетну побудову твору, тому що незалежно від того, чи набуває час «чуттєво-наочного характеру», за хронотопом зберігається «основне сюжетоутворююче  значення», а також «істотне жанрове значення» [3, с. 57].

Автори драм-антиутопій відносять  дію своїх творів у далеке чи близьке  майбутнє або сповнене глобальними  катастрофами сьогодення й тим самим  створюють драму, яка істотно  відрізняється від драм інших  жанрових модифікацій – соціальної, соціально-психологічної, побутової  та інших – своїм умовно-експериментальним  світом [12, с. 76].

Хронотоп драми-антиутопії визначає також особливості відтворення образів. В умовно-експериментальному хронотопі, як правило, зникає еволюція характерів героїв п’єси, вони статичні, схематизовані, в них вирізняється якась одна риса. Кожний образ у драмі-антиутопії виступає рупором певної ідеології, деякі образи тяжіють до символів, вони звільняються від конкретних прикмет часу [3, с. 60].

Ознаки антиутопії:

• змалювання певного суспільства або держави, їх політичної структури;
• зображення дії в далекому майбутньому;
• поданий світ із середини, через бачення його окремими мешканцями, що відчувають на собі його закони і представлені в якості ближніх;
• показ негативних явищ у житті соціалістичного суспільства, класової моралі,нівелювання особистості;
• ведення розповіді від імені героїв, у формі щоденника, нотаток;
• відсутність опису домашнього житла і родини, як місця, де панують своїпринципи і духовна атмосфера, простір антиутопії завжди обмежено;
• мешканцям антиутопічних міст притаманні такі риси, як раціоналізм і запрог-рамованість.
• ритуалізація життя як структурна особливість антиутопії. Сюжетний конфлікт виникає там, де особистість відмовляється від своєї ролі в ритуалі і віддає перевагу своєму власному шляху.
• принципово орієнтованість  на цікавість, розвиток гострих, захоплюючих колізій.
• страх становить внутрішню атмосферу твору
• проекція на уявну спільноту тих рис сучасного авторові суспільства, які викликають його найбільше неприйняття;
• вміщення рівною мірою й добутків утопічного жанру;
• розрив дистанції між людьми, що перебувають на різних щаблях соціальної ієрархії, цілком можливий, і навіть часом вважається нормою для людських взаємин в антиутопії.
• прогнозуючий характер, націленість на реальність, яку треба змінити, вказані шляхи цих змін [2, с. 261].

Взявши за основу своєрідність фантастики, яка стала основним засобом, заперечуючим утопічну мрію, абсурдну дійсність і домінанту поетики антиутопії, то можна умовно виділити такі різновиди жанру:

• соціально-фантастична антиутопія (Є. Замятін «Ми», М. Булгаков «Майстер іМаргарита», А. Платонов «Котлован»);
• науково-фантастична антиутопія (М. Булгаков «Рокові яйця»);
• антиутопія-алегорія (М. Булгаков «Собаче серце», Ф. Іскандер «Кролики і удави»);
• історико-фантастична антиутопія (В. Аксьонов «Острів Крим», А. Гладілін «Репетиція в п'ятницю»);
• антиутопія-пародія (В. Войнович «Москва 2042», Лао Ше «Нотатки про кошаче місто»);
• роман-попередження (П. Буль «Планета Мавп», Г. Уеллс «Війна в повітрі») [21, с. 324].

Якщо класифікувати драму-антиутопію, то можна виділити:

• негативну драму-утопію;
• алюзорну драму-антиутопію;
• дифузну; драму-антиутопіяю [12, с. 84].

Отже, антиутопія – це жанр синтетичний: у ній наявні прикмети як позитивної утопії, так і сатиричної літератури, крім того, її еволюції сприяє бурхливий розвиток фантастичної літератури (соціально-фантастичного і науково-фантастичного романів). Антиутопія представляє собою критичний опис суспільства утопічного типу. Антиутопія істотно змінює ракурс розгляду ідеального соціуму, піддається сумніву сама можливість позитивного втілення якого б то не було перетворюваного інтелектуального проекту. В стилістиці антиутопії домінує спрямованість у майбутнє.

2. Особливості розвитку антиутопічних жанрів у 20 ст. Антиутопісти в вітчизняній літературі.

Причини поширення антиутопії у ХХ ст., перш за все, обумовлені складністю історичного процесу розвитку людства  у XX столітті, насиченому потрясіннями за відносно короткий час, який дорівнює життю одного покоління, що увібрало у себе економічні кризи, революції, мир і колоніальні війни, виникнення фашизму, суперечливих наслідків НТР, яка стала міцним двигуном математичного  прогресу і яка виявила катастрофічне  відставання соціального і духовного  прогресу в буржуазному світі. Логічним наслідком подібних настроїв і стала  переорієнтація соціально-утопічної  літератури на антиутопію. Вона в зображенні майбутнього виходить з принципово інших послань, хоча й дає подібно  утопії більш розгорнуту панораму суспільного  майбутнього [7, с. 215].

Перші романи-антиутопії довгий час  вважалися жанром «буржуазної літератури», що порочили ідеали й дійсність Радянської держави. Однак подальший розвиток соціального експерименту в країні не згладило протиріч між ідеалом і дійсністю, й історія жанру роману-антиутопії несе в собі відбиття цих протиріч. Найбільш гострі ключові моменти суспільно-політичного життя в російському та українському просторі XX століття відразу викликають підйом інтересу до цього жанру [1, с. 117].

Після опублікування в Росії добутку Є. Замятіна «Ми» (журнал «Прапор», 1988 рік) розширюється коло досліджень роману-антиутопії. Сюди додається публіцистичне й «властиво читацьке» осмислення піднятих у цьому жанрі проблем [1, с. 33]. 

Страх буржуазії перед  комунізмом і соціалізмом, які втілили  в собі головні ідеї утопістів, знайшов  своє вираження в антиутопії, але  вже явно реакційного спрямування. Серед них твори, які пройняті чуттям всесвітнього песимізму і  невіри в людину, зображуючи страшні  наслідки технізації, які критикували  традиційні утопічні і соціалістичні  уявлення про майбутнє суспільство  і виражали відкрито антикомуністичні погляди авторів.

Фантастика склала основу поетики антиутопії, але не будь-який фантастичний твір є антиутопією. Фантастика виконала в антиутопії функції: фантастичні ситуації розкривають недосконалість існуючого порядку; показала негативні наслідки тих чи інших суспільних процесів [1, с. 118].

Антиутопія в самому смислі – це критичне зображення державної системи, яка протирічило принципам справжнього гуманізму. В антиутопії виражений протест проти насильства, абсурдного існуючого устрою, безправного становища особистості. Автори антиутопій, спираючись на аналіз реальних суспільних процесів, за допомогою фантастики намагалися передбачити їх розвиток в майбутньому, попередити тим самим про небезпечні наслідки існуючого порядку [17, с. 191].

У ХХ столітті, на відміну від попередніх епох, антиутопія розвивається і в  драмі, і в романі синхронно. Традиційне висування на перший план роману-антиутопії відбулося тому, що в драматургії  ті художні явища, які насправді  є антиутопією, сприймались і  трактувались як якась умовна драма, модерністська й експериментальна [1, с. 167].

Сучасна російська науково-фантастична  антиутопія відбиває процеси інтеграції в художній свідомості й мисленні поетичних стратегій сучасної літератури і методів наукового пізнання, заснованих на верифікації наукової гіпотези. Функціональні прояви утопічної художньої свідомості техніцистського типу в науково-фантастичній антиутопії виражені в художньому осмисленні експериментів над людиною (О. Громов, С. Прокопчик, І. Сереброва), природним (О. Громов, Д. Галковський) і соціальним середовищем (В. Рибаков, Стругацькі) [1, с. 82].