Жанр антиутопії у творчості Є. Замятіна

Для зображення способів зв’язку між паралельними світами використовуються такі художні стратегії й прийоми: філософські сентенції, психоаналіз, зображення загробного життя, міражів і видінь, шахових і комп’ютерних ігор, наукових відкриттів. Вони забезпечують перехід не тільки з одного простору до іншого, а й зміну станів інтерсуб’єктивності, взаємоперетікання фізичної та психічної реальності.

У художньому світі сучасної російської літературної антиутопії переважають  традиційні сюжетні образи й мотиви, які умовно  можуть бути пов’язані із джерелами: фольклорної, релігійно-канонічної  і літературної традицій (робінзонада, створення штучної людини, війни цивілізацій, освоєння космосу, винахід еліксиру молодості). Акумулюючи багатовіковий художній досвід, традиційні сюжети, мотиви й образи не тільки переосмислюються в індивідуально-авторській творчості, а й указують на постійну присутність проявів утопічної художньої свідомості в культурі [21, с. 324].

В українській літературі з’явилися романи, переповнені лікувальним сарказмом, тонкою іронією, які формально зображають майбутнє, доводячи нинішній абсурд до видимого навіть найлінивішому розуму. Можна пригадати наближений до цього жанру роман Павла Загребельного «Стовпотворіння» [11, с. 113].

В українській літературі прикладом антиутопії був роман  В. Винниченка «Сонячна машина». Твір мав  присвяту «Моїй сонячній Україні», автор плекав надію, щоце була візитна картка української літератури в Європі. У романі переконливо показано, що людина, яка прагнула стати над добром ізлом, складала всі «суспільні ланцюги» — обов’язки і перетворилася не стільки навільну й всевладну істоту, подібну до Бога, скільки на примітивну жуйну тварину. «Сонячна машина» як витвір фантазії «кремлівського мрійника» про комунізм, чітко асоціювала з діями червоного диктатора Сталіна. Хоч до трагічного1937 року ще було десятиліття, але В.Винниченко застерігав про потворні ексцеси,породжені безмежною диктатурою та суспільною аполітичністю, відтворив атмос-феру сталінської доби, суть поліційного, терористичного «соціалізму» [2, с. 260].

На сонові сказаного можемо зробити висновок про те, що конституювання антиутопії як особливого інтелектуального жанру збіглося за часом (ХХ ст.) із установленням досить твердих загальноприйнятих дисциплінарних границь у сфері гуманітарного знання, тому антиутопія майже цілком являє собою літературне явище. (Історично антиутопія веде своє походження від сатиричної традиції Дж. Свіфта, Вольтера, М. Салтикова-Щедріна, Г. Честерстона й ін., а також від жанру романів-застережень, до якого зверталися у своїй творчості А. Франс, Дж. Лондон, Г. Уеллс, К. Чапек та ін.). Розчарування в прогресі, криза ідеалів європоцентризму, негативні ефекти функціональної диференціації суспільства актуалізували жанр антиутопії, що постійно звертався до репресованих шарів громадського життя [7, с. 213].

Отже, модель майбутнього, закладена  утопістами і антиутопістами, мала визначальні проблемні дефініції і відповідні персонажні, стереотипи, які на рівні індивідуально-авторської регуляції знайшли широке втілення у романах письменників-антиутопістів.

РОЗДІЛ 2. ЖАНРОВІ  ТА СТИЛЬОВІ ОСОБЛИВОСТІ ТВОРІВ ЗАМЯТІНА

2.1. Ідейно тематичний аналіз стилю письменника. Внесок в розвиток літератури.

Замятін – один з найбільших російських письменників ХХ століття, один із фундаторів нової російської літератури радянського періоду  – став відомий широкому колу сучасних читачів лише в 1988 році, коли був  опублікований його славнозвісний роман-антиутопія «Ми». Минуло більше 10 років, майже всі твори Замятіна вже опубліковані, але багато фактів з його творчої біографії лишаються невідомими й досі. 

Народився Є. І. Замятін 20 січня (1 лютого) 1884 року і місті Лебедяні Тамбовської губернії (нині Липецька область, РФ). Дитинство майбутнього письменника пройшло на березі Дону. Саме звідси беруть початок ті враження, котрі пізніше становили основу для майбутніх творів письменника: «Уездное» (1912), «Алитир» (1914) та ін. Крім вражень від природи тих місць, з якими так чи інакше були пов’язані такі російські письменники, як Толстой, Тургенєв, Бунін, Лєсков, Сергєєв-Ценський, - великий вплив мало домашнє виховання. Його матір була всебічно освіченою жінкою. А батько священиком [5, с. 29].

З 1893 по 1896 рік Замятін відвідував Лебединськю гімназію, а потім навчався у Воронезькій гімназії, яку в 1902 році закінчив із золотою медаллю. У цьому ж році Євген Іванович записався на кораблебудівний факультет Санкт-Петербурзького політехнічного інституту. 4 роки потому Замятін стає більшовиком і бере участь в житті революційної студентської молоді. Там він зустрічає свою майбутню дружину - Людмилу Миколаївну Усову (1883-1965). Влітку 1905 року при поверненні з поїздки в Єгипет через Одесу був свідком повстання на броненосці «Князь Потьомкін-Таврійський». У 1906 Замятіна заарештовують і висилають в Лебединь. У цьому ж році він нелегально повертається і закінчує інститут [16, с. 248].

Під час Першої Світової війни Замятін виступав з антивоєнних позицій, в 1914 році був притягнутий до суду і засланий в Кемь. У березні 1916, відбувши заслання, Євген Замятін був відряджений в Англію для участі в будівництві російських криголамів на верфях Ньюкасла, Глазго і Сандерленда. Він був одним з головних проектувальників криголама «Святий Олександр Невський», який отримав після Жовтневої революції ім'я «Ленін». У 1917 Замятін повернувся в Петроград. Незабаром став однією з найпомітніших фігур в житті російської літератури. Вплинув на літературну групу «Серапіонові брати», з якою був творчо близький [2, с. 265]. 

Викладав у Політехнічному інституті, читав курс новітньої  російської літератури в Педагогічному  інституті ім. Герцена і курс техніки  художньої прози в студії Будинку  мистецтв, працював у редколегії «Всесвітньої літератури», у правлінні Всеросійського союзу письменників, у видавництвах Гржебина і «Алкон», редагував кілька літературних журналів [10, с. 98]. 

Під час Громадянської  війни в Росії, залишаючись переконаним соціалістом, Замятін критикував політику більшовицького уряду. Зокрема, у березні 1919 року він разом з багатьма відомими діячами мистецтва (А. Блок, А. М. Ремізов, Р. В. Іванов-Розумник) заарештовувався під час робочих хвилювань на заводах Петрограда [1, с. 39].

Після критичної хвилі, що пішла за публікацією в 1929 році в  емігрантській пресі в скороченому  вигляді роману «Ми», яка призвела до його виходу з Союзу Письменників СРСР і фактичної заборони публікуватися, він пише листа Сталіну з проханням дозволити йому виїзд за кордон, і отримує позитивну відповідь. У 1934 році, вже будучи емігрантом, що безпрецедентно, був знову прийнятий до Спілки Письменників СРСР, а в 1935 році брав участь у антифашистському Конгресі письменників к член радянської делегації [12, с. 99].

Письменник помер 10 березня 1937 року в Парижі, де і був похований.

Літературна творчість Замятіна досить неоднорідна. Після того, як його перші оповідання, про які  він, втім, був не дуже високої думки («Один», «Уездное» тощо), не були помічені критикою, він створив вже згадувану вище сатиричну повість «На куличках», в результаті чого про нього заговорила критика, ставлячи його в один ряд з Горьким, Прішвіним, Буніним, Купріним. Під час заслання на північ Замятін під враженням від нових місць створює повість «Север», оповідання «Африка» та «Ела». Твори ці свідчили про зміцнення у творчості Замятіна лірико-романтичного начала, ідеї опору людського в людині [16, с. 336]. 

З 1918 по 1922 рік Замятін  створив цілу серію оповідань, казок, повістей: «Землемір» (1918), «Ловець людин» (1918), «Дракон» (1918), «Сподручница грешных» (1918), «Івани» (1919), «Вогненне А» (1919), «Мамай» (1920) тощо. До цього ж еріоду відноситься створення книги «Герберт Уеллс» (1922), в якій Замятін розглядав наукову фантастику як найкращий метод відображення дійсності [19, с. 165].

В 1927 році в видавництві «Круг» вийшла збірка творів письменника «Нечестивые рассказы», куди біли включені його найновіші твори. У 1929 році у видавництві «Федерация» з’явилося чотирьохтомне зібрання творів, перерване перед четвертим томом [13, с. 41]. 

Перу Замятіна належать такі літературно-критичні нариси: «Андрей Белый», «М.Горький», «Москва-Петербург», «Новая русская проза», «О литературе, революции, энтропии и прочем», «О моих женах, о ледоколах и о России», «О равномерном распределении», «О сегодняшнем и современном», «О'Генри», «Советские дети» тощо. Також серед опублікованих листів Замятіна явною публіцистичною спрямованістю відзначаються лист до Сталіна, а також лист до Голови Раднаркому А.І. Рикова тощо [2, с. 260].

Замятін відносив свою прозу  до літературного напряму, яке називав  неореалізмом. Стилістика його творів частково співвідноситься з «орнаментальної прозою» А. Ремізова, однак Замятін довів цю манеру до гротескного сюрреалізму.

Враження від подорожі в 1915 в Кемь і на Соловки відбилися в циклі творів про російській Півночі - зокрема, в повісті Північ. У 1916 Замятін був відряджений до Англії для участі в будівництві російських криголамів на верфях Ньюкасла, Глазго і Сандерленда [7, с. 217].

У 1929 було знято з репертуару МХАТу п`єса Замятіна «Блоха» (1925, інсценування Лівші Лєскова), заборонена постановка його трагедії «Атілла» (1928).  Не була поставлена і п`єса про переслідування єретиків «Вогні святого Домініка» (1923) [16, с. 410].

В п’ятдесяті-сімдесяті  роки вивченням творчої спадщини Замятіна займаються переважно дослідники російської еміграції та іноземні спеціалісти. Їх роботи стали початком визнання його як одного з великих російських класиків ХХ століття (поряд з М.Булгаковим та І.Бабелем). В 1955 році в Нью Йорку, у видавництві імені Чехова вийшла книга його статей та спогадів «Лица». Вона стала першою збіркою, в якій було опубліковано більшість публіцистичних творів Замятіна, написаних у 20-30 роки [13, с. 49]. 

Найповнішою роботою про  творчість Замятіна є до сих пір  єдина наукова біографія, яку  опублікував у 1968 році в Лос Анджелесі відомий американський дослідник Алекс Майкл Шейн. Велика праця Шейна включає детальний опис життя та творчості Замятіна. Багато уваги автор приділяє його публіцистиці, використовуючи для порівняння приклади з радянської періодики тих років [11, с. 96]. 

У 60-ті роки в СРСР поступово  починають з’являтися поодинокі публікації про творчу спадщину Замятіна, перевидаються деякі написані ним у 20-ті роки критичні статті. Але самі твори не перевидаються. Як і раніше, вважалося, що вся післяреволюційна творчість Замятіна просякнута «ворожим ставленням до революції, глибоким песимізмом». У 70-ті роки ставлення до Замятіна стає більш позитивним, і тепер його розглядають лише як письменника, що «не зрозумів революційну дійсність» [2, с. 266]. 

1.2. Роман-антиутопія «ми» як взірець класичної антиутопії. Своєрідність та образна система, характер сюжету, композиція.

Із появою першого твору  одразу стало помітним те, що Є. Замятін  прагнув виробити свій власний стиль  творчості. Творчий пошук дав  можливість письменнику увійти у  світову літературу автором нового жанру – антиутопії. Його будуть наслідувати провідні митці ХХ ст. Адже митець уперше використав синтезований метод (неореалізм) у жанр антиутопії, відкривши  іншим письменникам шлях до подальших пошуків [15, с. 247].

Його роман «Ми» став своєрідною предтечею антиутопій англійських  авторів О. Хакслі «Цей дивовижний світ» і Дж. Оурелла «1984». Однак порівняно із західними зразками, твір російського автора більш психологічний, що стало загальною рисою класичної російської літератури. Окрім того, роман насичений конкретним історичним матеріалом [19, с. 170].

Роман Ми став першим у низці  європейських романів-антиутопій. У 1924 текст був перекладений англійською мовою і опублікований в Нью-Йорку. Незважаючи на відсутність публікацій в СРСР, роман зазнав ідеологічного розгрому радянських критиків, що читали його в рукописі [17, с. 191]. 

Д. Фурманов побачив в «Ми» «злий памфлет-утопію про царство комунізму, де всі подравнено, оскоплено». Інші критики порахували, що Замятін готовий встати на шлях обивателя, бурчати на революцію [10, с. 99].

Спостереження над тоталітарним суспільством художньо втілились у  фантастичному романі-антиутопії «Ми». Роман був задуманий як пародія на утопію, написану ідеологами Пролеткульту А. Богдановим і А. Гастевим. Роман назвав «попередженням про подвійну небезпеку, яка загрожувала людству». Словом «Ми» виправдовувалося насильство над деякими людьми. Ідеєю є протест проти тиранії, заклик до відновлення свободи у суспільстві, до духовного пробудження особистості, застереження від деградації. Також проголошувалася загроза глобального перевлаштування світу на сонові знищення любові [20, с. 144].

Дія роману «Ми»  віднесена в далеке майбутнє, коли на Землі минули всі війни і започаткувалася Єдина держава, збудована на засадах математичних законів: і небо очищене від хмар, і міста обнесені непроникними зеленими стінами, за якими буяє вільна природа, і їжу готують згідно з хімічними рецептами з нафти, і люди мешкають у великих світлих скляних будівлях, кожний на видноті у всіх, і любов замінено на розмірений секс, і всі рівні настільки, що не мають імен, відрізняючись один від одного тільки номерками. Саме в цьому ізольованому і очолюваному Благодійником світі відбуаються головні події. Існування в Єдиній Державі раціоналізоване, жителі повністю позбавлені права на особисте життя, любов зводиться до регулярного задоволенню фізіологічної потреби [18, с. 634].

Щоденні нотатки, які ми читаємо, вів математик, будівничий Інтегралу, повітряного корабля, що його готували до першого польоту у Космос. Головний герой – інженер Д-503, творець споруди, призначеного для панування людини над космосом. Д-503 — математик, тож не дивно, що для нього вища гар-монія, краса — у числах. був щирим рабом того ладу, який встановлено благодій-ником, де вищим благом проголошено неволю, зречення власного «я», власної особистості. Д-503 — людина освічена, добре обізнана з історією і культуроюминулого. «Мікроб» людських почуттів дрімає у ньому десь у глибині душі. Зустрівшись з неординарною жінкою, він, нормальний Громадянин Єдиної держави,почав піддавати сумніву те, що йому здавалося найвищою красою розуму [15, с. 250].