Життєвий і творчий шлях Кобилянської

Людина (особливо й зокрема — жінка) — центральна постать творчості О. Кобилянської. Людина як неповторна особистість, як індивідуум і як частина колективу. Людина мисляча, горда, відважна, здатна творити добро, відстоювати право на щастя. Різні критики по-різному підходили до оцінки образу людини в творах О. Кобилянської: одні шукали відгомону теорії «надлюдини», змодельова-ної німецьким філософом-ідеалістом Ф. Ніцше, інші знаходили в образах письменниці адептів аристократизму, ще інші закидали їй зневагу до трудового люду, возвеличення обранців долі. Молодомузівці, які навіть на честь О. Кобилянської видали збірку «За красою» (Чернівці, 1903), шукали спільні риси між творчістю авторки «Царівни» і пропагованою ними теорією «мистецтво для мистецтва». Демократична критика в особі І. Франка рішуче виступила проти ідентифікації О. Кобилянської з декадентами. «Як відомо,— писав він у статті «Маніфест «Молодої музи» (1907),— Кобилянська залюбки малює тип жінки, що бунтується против усталеної традиції і таким чи іншим способом завойовує собі право на свобідне життя. Де у Вас такі типи, і взагалі, як Ви малюєте женщину?» ' 

Таким чином  ми підійшли до розгляду однієї з провідних  тем О Кобилянської — теми жінки, а саме: жінки-інтелігентки. Від «Людини» (1894) через «Царівну» (1896), «Уаіве шеіапсо^ие» (1898), «Ніобу» (1906), «Через кладку» (1912), «За ситуаціями» (1913) та інші повісті й новели вона проходить червоною ниткою крізь усю художню спадщину письменниці. Саме від розробки цієї болючої, соціально гострої на той час теми почалося вторгнення юної О. Кобилянської в реальне життя. Вперше ця тема могутньо зазвучала в творчості Т. Шевченка і Марка Вовчка. Вони писали про тяжку долю жінки-кріпачки, жінки-матері. О. Кобилянська знала й високо цінувала твори цих велетів нашої літератури, спиралася на їхній досвід, але об'єктом свого художнього дослідження обрала головно жінку-інтелігентку з нижчих суспільних верств, жінку, яка терпіла не від давнього «кріпацького» лиха, а від сьогочасного — соціального і родинно-побутового, її жінки — здебільшого вихідці з незаможних або малозабезпечених родин, прагнуть вирватися із заскорузлого, ретроградного середовища, здобути освіту, а отже — незалежність, рівноправність із чоловіками, розвинути свою духовну силу, стати корисними народові і суспільству. Твори цього циклу, зокрема повісті «Людина» і «Царівна», виникли значною мірою під впливом ідей феміністичного руху, що ставив своїм завданням розкріпостити жінку, зрівняти її в правах з чоловіком, відкрити перед нею можливість культурно розвиватися. Щоправда, прихильники феміністичного руху прагнули осягнути поставлену перед собою мету в рамках існуючого ладу, без його кардинальної зміни, на відміну од соціалістів, що пов'язували здійснення цих та інших завдань з ідеями революційного перетворення суспільства. Саме тому феміністичний рух, зокрема на українському грунті, мав обмежений характер, не зачіпав, власне, основ капіталістичного ладу. Проте він мав прогресивне значення, оскільки ставив наболілі питання соціального і морально-етичного становища жінки, спонукав задуматися над ними, дав могутній поштовх для їхнього висвітлення в публіцистиці, художній літературі (І. Франко, М. Пав-лик, Н. Кобринська, Уляна Кравченко, О. Кобилянська, Є. Ярошин-ська та ін.). 

Повість «Людина» з'явилася саме на нуртуючій хвилі  жіночого питання, яке будило сумління багатьох видатних письменників. В оповіданні «Вона вийшла заміж», з якого постала повість, О. Кобилянська наголошує на нових віяннях часу навіть серед затхлої атмосфери провінційних містечок, у міщанських родинах. «Слова небезпечні, розжарені, мов залізо, слова такі, як «робітниче питання», 

' Франко І.  Зібр. творів: У 50 т.—- К., 1982.— Т. 37,— С. 414. 

«жіноче питання», дарвінізм, соціалізм, натуралізм, бриніли, мов бджоли...» Героїня оповідання «Вона вийшла заміж» Олена Ляуфлер, певною мірою підвладна цим новим віянням, хотіла б жінок будити «з глибокого тяжкого сну, хотіла б, щоб вони усвідомили своє залежне становище, щоб вони боролися, працювали й домагалися свободи, яку їм відобрали забобони, звичаї і закони». Та, зрештою, вона не може встояти перед наступами заскорузлості, обивательщини, перед ударами долі й мусить, всупереч своїм високим пориванням, піти традиційним шляхом: вийти заміж за нелюбого чоловіка. Вирісши з оповідання, хоч загалом і реалістичного, але, за висловом І. Франка, написаного в дусі сентиментально-солодкавої прози Марліт, повість «Людина» була дальшим кроком письменниці у пізнанні й осмисленні життя, зокрема психології жінки. 

Героїня «Людини» Олена Ляуфлер в першому варіанті твору прагне тільки вийти заміж, тобто зазнати особистого щастя. Та сама Олена Ляуфлер в останньому варіанті «Людини» — це вже жінка широких поглядів, яка домагається права бути саме людиною. Це не просто історія жіночого серця, а твір, в якому йдеться про становище жінки в буржуазному суспільстві, про причини, що морально калічать її, топчуть найблагородніші поривання. Образ Олени — героїчний, але і не позбавлений трагічних рис. Цей героїзм виявляється в прагненні протистояти згубному впливові обивательщини, сірої буденщини, в намаганні зберегти свою людську гідність, віру у високе покликання жінки-людини. Трагізм Олени в тому, що під вагою суспільних і родинних обставин вона не може до кінця вистояти і в нерівній боротьбі духовно надломлюється. Щоб порятувати батьків від повного розорення, а для себе знайти хоч якусь опору в житті, вона змушена вийти заміж за духовно вбогу і чужу їй людину. 

За ідейним  спрямуванням «Царівна» продовжує  і розвиває далі тему ранньої повісті  О. Кобилянської «Людина», але дає  ширшу панораму життя інтелігенції, виразніше розкриває її громадянські ідеали, ідейні пошуки. Героїня «Людини» Олена Ляуфлер у своїх мріях і пориваннях не виходить за рамки особистих інтересів і зрештою зазнає життєвого краху; Наталка Верковичівна з «Царівни» — натура більш вольова й цілеспрямована, з яснішими суспільними ідеалами — досягає мети, знаходить своє місце в житті, усвідомлює кровний зв'язок з народом, з боротьбою за його кращу долю. О. Кобилянська трактувала створений нею образ як «новітній тип» жінки мислячої, що виразно відрізняється, на думку авторки, від жіночих образів, змальованих у рожево-сентиментальних барвах ліберально-буржуазними письменниками. «Наталка ж думає вже над собою і другими,— підкреслює письменниця,— видить, що праця надає чоловікові смисл в житті». Ці акценти допомагають глибше проникнути в ідейний задум повісті, яка стала помітним твором письменниці. 

10 

Перед читачем  розгортаються — крізь призму світобачення головної героїні твору  — сцени життя і побуту різних прошарків тогочасної буковинської інтелігенції, постають її представники — і ті, хто замислюється над проблемами соціального буття, і такі, що за своєю внутрішньою суттю є ретроградами, виразниками заскорузлості й регресу в суспільному житті. Найбільш виразно, психологічно обгрунтовано О. Кобилянська вималювала образ Наталки Верковичівни, котра, як і Олена Ляуфлер, зазнає болючих розчарувань, страждає від несприятливих обставин, але не занепадає духом, вірить у високе призначення людини, прагне до якнайширшого вияву своїх багатих духовних сил, висловлює сміливі — як на той час — думки про призначення та обов'язок людини, зокрема жінки. Вона відчуває, що «не підкладе ніколи голови під колеса буденної потуги, котра своєю милостинею зневажає женщину і понижає». Засобами психологічного аналізу, вдаючись до форми щоденникових записів — своєрідної розмови героїні з собою,— О. Кобилянська розкриває світ думок і почуттів Наталки, яка не може змиритися з філістерськими поглядами на жінку, прагне вирватися з духовної неволі, сірої буденщини. В її образі письменниця втілює ідеал гордої, непокірної жінки-інте-лігентки, яка має відвагу відстоювати свої погляди, стверджувати думку: «Свобідний чоловік з розумом — се мій ідеал». 

Щоправда, ідеал  той був дещо абстрактний, не до кінця  ясний як для героїні повісті  «Царівна», так і для молодої письменниці. Про це, зокрема, свідчить друга частина твору, в якій наводяться міркування Наталки про час суспільного й національного відродження народу — важливі самі по собі, але значною мірою абстрактні, не одухотворені конкретною діяльністю на користь знедолених і скривджених. О. Кобилянська в мріях про розквіт духовних сил народу, про його «полудень», про якнайповніше виявлення скарбів душі кожної індивідуальності оминула таку необхідну передумову будь-якого розкріпачення людини, як знищення несправедливих суспільно-політичних відносин. У цьому виявилася слабкість позитивної програми «Царівни», як і деяких інших творів письменниці. 

Проблеми, порушені в повістях «Людина» і «Царівна», цікавили письменницю й пізніше. В різних модифікаціях вони розробляються у таких великообсягових і помітних своїм ідейним змістом творах, як «Ніоба» (1905), «Через кладку» (1913), «За ситуаціями» (1914) та інших. Збагачуючи й урізноманітнюючи портретну галерею жінок, які шукають щастя, прагнуть бути корисними народові, О. Кобилянська сприяла формуванню народної інтелігенції, утверджувала людську гідність особистості. Письменниця прагнула моделювати образи і типи, які своїми ідеалами піднімаються над сірою буденністю, ламають заскорузлі звичаї й традиції, шукають сенсу буття. Духовні пошуки позитивних героїв Кобилянської з інтелігентського середо- 

11 

вища співзвучні з прогресивними віяннями в галузі суспільного й культурного життя  кінця XIX — початку XX століття, більшою  чи меншою мірою відбивають характерні риси становлення й розвитку інтелігенції на західноукраїнських землях даного періоду. 

Основний, найпродуктивніший  період творчості О. Кобилянської припадає на другу половину 90-х і 900-і рр. Письменниця в цей час створює  багато новел, оповідань, повістей, нарисів, що приносять їй визнання і на Україні, і за її межами — в Росії, Болгарії, Німеччині та інших країнах. Поряд з великими оповідними формами (повість) вона розробляє жанри «малої» прози — соціально-психологічні оповідання з життя буковинських селян («Банк рустикальний», «У св. Івана», «На полях»), настроєві психологічні образкй («Жебрачка», «Покора»), лірико-драматичні малюнки пейзажного характеру («Битва», «Під голим небом»), філософські діалоги («Він і вона»), алегоричні поезії в прозі («Рожі», «Акорди», «Там звізди пробивались»), афористичні мініатюри. 

Розширення ідейно-тематичного  діапазону прози О. Кобилянської пов'язане з дальшим розвитком  таланту, поглибленням реалістичного  начала в творчості письменниці. В другій половині 90-х рр. вона, з  одного боку, шукає нового підходу до зображення теми інтелігенції («Аристократка», «Уаїзе теіапсоіідие», «ІтрготрШ рпапіазіе»), з іншого — дедалі глибше проникає в соціальні, морально-етичні проблеми села, досягаючи в цій суспільній сфері найвищого художнього апогею в повісті «Земля». Письменницю ваблять образи мужніх, високих духом жінок, романтичні, артистичні натури. Так, у новелі «Аристократка» вона змальовує сумну долю жінки з високих суспільних сфер, яка, уникаючи політичних переслідувань, змушена емігрувати за кордон, де зазнає тяжких поневірянь, але гідно несе свій тяжкий хрест. «Доля кепкувала собі з неї, зневажала її, але зломити — зломити не змогла»,— говорить письменниця. Аристократизм «аристократки» не має нічого спільного із погордою до простих людей. Вона пишається своїми славними предками, але це не заважає їй з прихильністю ставитися до простих людей. «Кождий селянин, кожда жінка в селі знали і шанували її; для кождого мала пораду й щире слово».

О. Кобилянська  пристрасно любила музику, мистецтво  взагалі. В кількох оповіданнях  та новелах вона майстерно змалювала  талановиті мистецькі натури. Очевидно, маючи на увазі ці твори, письменниця  в листі до О. Маковея від 17 лютого 1898 р. зауважувала: «...Я думаю, що моя заслуга се та, що мої героїні витиснули вже або бодай звернуть на себе увагу русинів (тобто українців.— Ф. П.), що побіч дотеперішніх Марусь, Ганнусь і Катрусь можуть станути і жінки європейського характеру, не спеціально галицько-руського» '. Зо- 

1 Кобилянська  О. Твори: В 5 т.—К., 1963.—Т. 5.—С. 321—322. 

12 

крема, такими артистичними натурами європейського типу є героїні  музичних арабесок «Ітрготріи рпапіазіе» та «Уаїзе теіапсоіідие». ВОНИ живуть у світі музики, мистецтва, всіма  силами прагнуть задовольнити ненаситну жадобу краси. «Я відчуваю, як життя лежить переді мною не як щось сумне, безвідрадне, важке до перенесення, але як один пишний, святочний день, гаряче пульсуючий, приваблюючий, широкий, пориваючий образ або немов яка соната»,— каже героїня «ІтрготрШ рпапіазіе», сприймаючи ЖИТТЯ крізь мажорні звуки музики. Через образи трьох артистичних натур з оповідання «Уаїзе теіапсоііфіе» письменниця показує три різні життєві долі жінок-інтелігенток, кожна з яких прагне знайти своє щастя, найповніше виявити багаті духовні сили. Марта — втілення доброти й лагідності, вона готова «обійняти весь світ, зігріти його теплом свого серця». Художниця Ганнуся — нестримна, поривчаста, непостійна в своїх почуттях. Софія — вся в світі музики, в світі мистецтва; щедро обдарована, вона прагне стати піаністкою, але її життя складається трагічно. І ця трагедія має соціальний підтекст. В умовах капіталістичної дійсності такі щедрі душею, але не пристосовані до життя таланти, доля яких залежить від обставин, здебільшого марнуються, а то й гинуть. Звернення до образів і картин з життя рідного краю, зокрема буковинського села, сприяло поглибленню соціального характеру творчості О. Кобилянської. У новелі «Банк рустикальний», наприклад, авторка показала трагічну долю трудівника-хлібороба, який, потрапивши у лихварські сіті, розорюється. Стислими, скупими мазками малює письменниця драму життя селянина-бідняка, який опиняється на порозі повної пролетаризації. Письменниця тут виявляє ті риси нової новелістики, що їх найповніше втілив у своїй соціально-психологічній прозі В. Стефаник. 

Тонко відчуваючи красу природи, О. Кобилянська дала майстерні зразки пейзажної лірики, надихані красою Карпатських гір. Письменниця  шукала гармонії між людиною і  природою, розглядала останню як одне із джерел духовного збагачення людини. Саме тому її так боляче вражало порушення цієї гармонії, варварське ставлення до природи. В славнозвісній новелі «Битва» О. Кобилянська пристрасно стала на захист рідної природи. У тужливому реквіємі про загибель карпатського лісу виразно звучить протест проти пограбування капіталістичними визискувачами національних багатств народу. «Нищать чужі антихристи наші прекрасні ліси, що становлять маєток нашого краю... Спитайте тих, що правлять тими маєтками, що живуть у розкоші, що їх грішні тіла аж розходяться,— спитайте їх, що наш край з того має?!»,— говорить один з робітників. Недаремно Ці слова при передруку твору в Росії викреслила царська цензура!