Життєвий і творчий шлях Кобилянської

Інший характер має драматичний символічний  ескіз «Сниться». Перед читачем  постають дві пристані; одна — із змученими війною, нелюдськими стражданнями солдатами; друга — із жінками  та дітьми, що в розпуці чекають з фронту своїх чоловіків, батьків, братів. І одні, й другі — страдники, жертви ненаситного молоха. Крізь алегоричний серпанок оповіді, завуальовані символікою образи проступає, як світло з тьми, утверджувана письменницею ідея минучості воєнного лихоліття, перемоги розуму над силами безумства. Крізь гук гармат могутньо лунає заклик матерів, дружин і дітей до воїнів — швидше вернутися до мирної праці. Відповідь: «Ми вернемося...», «Ми будемо»— сповнена віри в мир, у безсмертя народу. 

Надбанням антивоєнної  прози О. Кобилянської є оповідання із символічною назвою «Назустріч долі». В центрі твору — образ дівчини  Настки, її роздуми й переживання  під час війни, глибокий душевний потяг до свого рятівника —  солдата російської армії, українця 3 Наддніпрянщини. Оповідання пройняте почуттям любові до єдинокровних братів-наддніпрянців. У свідомість малої Настки входить український степ, народжується почуття духовної спорідненості з ним. «Мала Настка думає про степ, про багато, багато зір на небі, про місяць, що пливе поволі або не рухається, думає про свого спаси-теля...» з Наддніпрянщини. З цією думою йде назустріч своїй долі. У 20—30-і рр. письменниця далі розробляє соціальні та морально-етичні теми з життя буковинського селянства. Одним з кращих творів цього періоду є велике оповідання, що тяжіє до жанру повісті,— «Вовчиха». В ньому авторка проникливо показала, як приватна власність в умовах капіталістичного ладу згубно впливає на людину. Центрі твору образ «твердої як камінь» Зої Вергер, яка в гонитві за наживою втрачає здоровий глузд, стає вовчихою для власних дітей. Зої Вергер протистоїть у творі її дочка Санда — поетична натура, у якої приватновласницька мораль не змогла заглушити людських почуттів. Оповідання «Вовчиха», засуджуючи темні сторони селянського життя, зумовлені соціальною дійсністю, викриваючи згубну владу землі, вияскравлювало кращі риси народного характеру. Оповідання свідчило про те, що, незважаючи на матеріальну й моральну скруту, на переслідування румунської політичної поліції сигуранци, письменниця і в цей час працювала плідно, створювала життєво правдиві образи. 

Проте, крім безперечних  здобутків, у доробку письменниці  з'являються і деякі твори, що свідчать про посилення суперечностей  у її світогляді, певний спад у творчості. Це, зокрема, стосується роману «Апостол черні», позначеного певною ідеалізацією представників духовного стану. Не змогла цілком впоратись письменниця і з романною формою свого твору, позначеною композиційною розтягнутістю. Незважаючи на те, що Кобилянській вдалося колоритно й правдиво змалювати окремі картини життя й побуту різних верств населення Буковини, показати народження в цьому краї української інтелігенції, роман у цілому свідчив про певні кризисні моменти в творчості письменниці цього періоду, що виявилися і в таких оповіданнях, як «Василка», «Пресвятая богородице, помилуй нас». 

У тих тяжких умовах, в яких опинилась О. Кобилянська  в 20— 30-х рр., велику підтримку подала їй громадськість Радянської України, до якої вона з надією звертала свій погляд. Протягом 1925— 1932 рр. у видавництвах Харкова й Києва вийшло чимало видань творів письменниці, з яких одне — дев'ятитомне. Яскравим виявом піклування про О. Кобилянську було призначення їй Радянським урядом у 1927 р. персональної пенсії. 

Письменниця була щирим і відданим другом Країни Рад, своїми зв'язками з діячами культури Радянської України, публікаціями творів у радянських видавництвах вона прагнула підтримувати й розвивати дружні почуття буковинських українців до братів з-над Дніпра. Свою віру у возз'єднання рідного краю з Радянською Батьківщиною вона свято пронесла до незабутнього 1940 р., коли земля Лук'яна Кобилиці й Юрія Федьковича навіки об'єдналась із землею Тараса Шевченка й Івана Франка. 

О. Кобилянська  мала щастя на власні очі бачити торжество історичної справедливості, привітати світанок нового життя в рідному краї. 

«Усі мої думки  тобі, народе вільний, і пісня серця, музика душі тобі!» — під цим  гаслом розвивалася короткочасна подальша літературна творчість О. Кобилянської. 

Життєствердним пафосом, ідеями дружби народів-братів, вірою в їхнє світле майбутнє пройняті статті О. Кобилянської в радянській пресі, що ними вона ввійшла у свідомість наших читачів вже як радянська письменниця. Творчість О. Кобилянської радянського періоду наповнена новими ідеями й образами, що несуть у собі красу і правду радянського життя. 

Померла О. Кобилянська 21 березня 1942 р. в тяжкий час поневолення  Північної Буковини румунсько-фашистськими загарбниками, які переслідували  письменницю, готували над нею судову розправу. 

Довгий і складний шлях пройшла О. Кобилянська як письменниця. Протягом півстоліття виступала  вона в літературі, відображаючи життя  народу в його різноманітних виявах, духовні прагнення інтелігенції, малюючи природу рідного краю. Письменниця утверджувалась в українській літературі поступово, в процесі переходу з німецької на українську мову, опанування художніх традицій народу, реалістичного методу. Художньо осмислюючи життєвий матеріал, що був їй найбільше відомий, О. Кобилянська створила цілу галерею образів із середовища демократичної інтелігенції, втіливши в них свої погляди на соціальні й морально-етичні проблеми часу. 

Безперечною заслугою письменниці є те, що вона однією з перших в українській літературі змалювала образи жінок-інтелігенток, яким притаманні вищі духовні інтереси, прагнення вирватись із тенет буденщини, духовного рабства. Звеличуючи людину, зокрема жінку, показуючи її високі духовні поривання, О. Кобилянська утверджувала передові погляди на життя. 

Поглиблення й  розширення світогляду О. Кобилянської зумовило її звернення до життя селянства. Письменниця розкривала його крізь призму складних психологічних, морально-етичних переживань героїв. У творах з життя села, насамперед у повісті «Земля», особливо яскраво виявилось художнє новаторство письменниці, глибина її психологічного аналізу, який давав змогу розкривати соціальну зумовленість психології людини, передавати найтонші порухи її душі. За манерою письма О. Кобилянська — в період зрілості її таланту — виступає визначним художником слова нової соціально-психологічної школи, репрезентованої в українській літературі кінця XIX — початку XX століття іменами М. Коцюбинського, В. Стефаника, Марка Черемшини, Л. Мартовича, С. Васильченка та ін. Саме ці новаторські риси прози письменниці мала на увазі Леся Українка, коли у статті «Малорусские писатели на Буковине» зауважувала, що О. Кобилянська — «наследница Федьковича по таланту, но не продолжа-тельница его манерьі». Реалізм О. Кобилянської збагачувався романтизмом («Некультурна», «Битва», «В неділю рано зілля копала...» та 1Н.), він був далеким від етнографічно-побутового реалізму письменників народницького напряму, спирався на досягнення світової ху-Аожньої думки. 

Письменниця виявила  високу художню майстерність і в  малих оповідних жанрах, і в широких повістевих формах. Проза О. Ко-билянської в її кращих зразках — високоінтелектуальна, в ній відбилися ідейні й художні пошуки світової літератури кінця XIX — цо-чатку XX століття, складовою частиною якої є українська література. 

Сьогодні творчість письменниці-демократки стала здобутком не лише радянської громадськості, а й дістала широкий резонанс у країнах соціалістичної співдружності. її новели, повісті, крім російської, перекладені польською, чеською, словацькою, болгарською, угорською, румунською та іншими мовами, утверджують ідеали добра, справедливості, краси людських взаємин. 

У своїй кращій частині літературна спадщина О. Кобилянської вливається у скарбницю  загальнолюдської культури як неперехідна  художня цінність. Сягаючи корінням глибоко в життєдайну українську землю, творчість письменниці-гуманістки верховіттям розгалужується в інтернаціональній атмосфері духовних прагнень всіх людей доброї волі, сприяючи їх духовному зближенню і взаєморозумінню.