Життєвий і творчий шлях Кобилянської

Так у творчості  О. Кобилянської дедалі виразніше починають  звучати соціальні мотиви, поглиблюючи той реалістичний напрям в 

13 

українській літературі на зламі двох століть, що його репрезентували І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, В. Стефаник, Л. Мар-тович, Марко Черемшина. Найвищим досягненням О. Кобилянської на цьому шляху стала повість «Земля». 

«Факти, що спонукали  мене написати «Землю», правдиві... Я  просто фізично терпіла під з'явиськом тих фактів, і коли писала — ох, як хвилями ридала!..»— розповідала  О. Кобилянська в автобіографічному  нарисі «Про себе саму». Звернення до дійсних фактів, соціальних явищ життя ішло в парі з поглибленням реалізму письменниці, а емоційне висвітлення свідчить про одну із характерних особливостей творчої манери О. Кобилянської, яка пропускала крізь серце долю своїх героїв, разом з ними мучилася і страждала. Соціальна і морально-етична драма — братовбивство через землю — дали письменниці змогу проникнути в душу трудової людини, розкрити світ її душевних переживань, важливі сторони народного життя. На прикладі з життя однієї селянської родини О. Кобилянська талановито показала характерні явища тогочасної капіталістичної дійсності, пов'язані з процесом пролетаризації селянства, посиленням влади землі над тру-дівником-хліборобом. Відштовхнувшись від конкретного, локального факту, письменниця піднялась до широкого художнього узагальнення, створила життєво правдиві й психологічно достовірні образи — Івоніки, Марійки, Михайла, Анни та інших, в яких втілила думки, мрії й сподівання трудового буковинського селянства. 

Своїм ідейним  змістом, соціально-психологічною насиченістю «Земля» протистоїть сентиментально-ідилічним малюнкам з життя села, що їх знаходимо в творах ліберально-буржуазних письменників. Повість О. Кобилянської — гостро драматичний твір, сповнений гірких роздумів про тяжку селянську долю, про залежність селянина від землі, яка для нього стає фатумом, молохом, поглинає всі його думки і почуття. В центрі повісті образ Івоніки Федорчука, якого письменниця наділяє рисами типового буковинського селянина — працелюбного, чесного, дбайливого. Така і його дружина. Всю свою силу вони віддали землі. «Вона підпливла нашою кров'ю і нашим потом. Кожда грудка, кождий ступінь може посвідчити, як наші крижі угиналися тяжко»,— з болем і тугою говорить Івоніка про чорну працю на чорній землі. Турботою про землю, про те, щоб передати її у дбайливі руки нащадків, пройняті всі його помисли. І сина Михайла Івоніка прагне одружити з Парасинкою не лише тому, що вона дівчина добра, роботяща, а й тому, що їхні ниви поряд — «граничать між собою, становлять одну рівнину, їх сила однакова» — і, отже, після одруження Михайла й Парасинки об'єднаються... Та цим мріям не судилося здійснитися. 

Все духовно  краще, що є в роду Івоніки, успадкував старший син Михайло — його надія і гордість. Образ цей  письменниця подає на 

14 

повен зріст, показуючи  Михайла і в його щоденній праці, і на військовій службі, і в ліричних взаєминах з коханою дівчиною Анною — душевно тонкою натурою, на долю якої випали тяжкі страждання. Михайло, як і Анна, ніжний душею, лагідний вдачею. Він у розпачі й близький до самогубства, коли його забирають до війська. Михайла манить до себе батьківська земля, яка чекає на його дужі селянські руки. Сцена зустрічі Івоніки з сином у казармі — одна з найзво-рушливіших у повісті. 

Молодший син  Сава і Рахіра, на противагу Михайлові й Анні, змальовані темними барвами. Саву в його лихих вчинках до певної міри ще стримували батьки, від яких він сподівався одержати належну йому частку землі й одружитися з Рахірою. Але батьки були проти цього шлюбу, бо Рахіра не мала землі, була ледащицею і злодійкою. Крім того, вона доводилася Саві двоюрідною сестрою. Підвладний лише своїм почуттям, Сава вирішує таки одружитися з Рахірою. Та вона цілком резонно застерігає його: «Як не будеш мати землі, то не зможемо побратися! З чого нам жити?» А батько за непослух погрожував усю землю віддати Михайлові — він з дитинства працював на ній, не покладаючи рук. Так старший брат став на заваді молодшому. Усе це, зрештою, призвело до трагічної загибелі Михайла. Його смерть сколихнула село, вона в саме серце вразила старих батьків, зламала молоде життя Анни, вивела з душевної рівноваги Саву, який, хоч і одружився з Рахірою, не знайшов з нею щастя. 

Анна, тяжко переживши  трагедію першого кохання, одружується  з іншим. У неї народився син, якого батьки мріють вивчити. З нього будуть люди, як покине землю, як здобуде освіту, гадають обоє. Вірою в те, що ці надії здійсняться, закінчується сумна й трагічна повість про землю. 

Прикінцеві мажорні  акорди повісті оптимістично настроюють читача, вселяють впевненість у тому, що молоде покоління зуміє перебудувати життя, знайде шляхи до щастя. 

О. Кобилянська  з великою правдивістю і художньою  переконливістю показала, як в умовах приватновласницького суспільства  влада землі для селянина стає фатальною, як власницькі інстинкти знищують високі людські почуття. Факт братовбивства, що ліг в основу твору, письменниця розробила в плані психологічного аналізу внутрішнього світу героїв, тому за ідейним змістом, суспільпо-громадсь-ким звучанням повість «Земля» вийшла далеко за рамки родинної хроніки. Епіграф до повісті взято з твору норвежця Йонаса Лі: «Кругом нас знаходиться якась безодня, що її вирила доля, але тут, у наших серцях, вона найглибша». О. Кобилянська наголошує, що предметом її дослідження будуть не стільки зовнішні факти і події, скільки їхній внутрішній зміст. І справді, явища соціально-побутові перелом- 

ються тут крізь  призму психології, внутрішнього світу  людини. 

15 

Психологічному  аналізу, власне, підпорядковано все: і  композиція, і художні засоби, і пейзаж, що з традиційного тла, на якому розвивається дія, переріс у самостійний образ-символ, несучи в собі відповідний до розвитку сюжету настрій. Наприклад: образ «сусіднього ліска», де має відбутися вбивство, образ таємничої мряки, що огортає поля, образ темної ночі тощо. Цьому підпорядковані й психологічні деталі (нез'єднані руки Михайла й Анни, що символізують трагічну історію їхнього кохання, та ін.), і вся та внутрішня гармонізація мови, кольорова гама, що нею користується письменниця для змалювання природи. Повість «Земля» — ця вершина реалізму Кобилянської — поставила її авторку в ряд найвидатніших українських художників слова початку XX століття. На думку І. Франка, висловлену 1905 р. в листі до відомого хорватського славіста Ватрослава Ягича, цей найвидатні-ший твір письменниці, «крім літературної та мовної вартості, матиме тривале значення ще й як документ способу мислення нашого народу в час теперішнього важкого лихоліття» '. 

Інсценізована, екранізована, перекладена багатьма мовами народів СРСР та зарубіжних країн, повість письменниці завдяки своїй великій життєвій правді, високій художності стала одним з найпо-пулярніших творів української літератури, ввійшла у світову культурну скарбницю — поруч з такими творами, як «Земля» Е. Золя, «Мужики» А. Чехова, «Селяни» В. Реймонта... 

На початку 900-х  рр. творчість О. Кобилянської розвивається здебільшого у реалістичному  напрямі, про що свідчать такі оповідання, новели й повісті, як «Сліпець», «Через море», «За готар», «Думи старика», «В долах», «Ніоба», «За ситуаціями» та ін. 

Зразки тонкого  художнього аналізу селянської душі маємо в новелах «У св. Івана», «Час», «За готар» та інших. Письменниця  заглиблювалася в різні душевні  стани своїх героїв, зображала  їх у розмаїтих соціальних і морально-етичних ситуаціях, сфокусовуючи увагу насамперед на гуманних, доброчинних рисах характеру. З цього погляду особливу увагу привертає оповідання «За готар». Благородній селянській жінці, матері-страдниці Магдалені, яка втратила чотирнадцять дітей, авторка протиставляє образ черствого, користолюбного духовного пастиря. Якийсь страшний фатум тяжить над Магдаленою, її переслідують невимовні страждання: одне за одним гинуть діти, мати почорніла з горя, «Смерть і слабість у хаті все повиживали»,— наголошує письменниця. Але душею Магдалена лишилася благородною жінкою, готовою пожертвувати всім для врятування незнайомого їй селянина-заробітчанина, якого знайшли напівмертвим на межі села (на готарі). У ставленні до конаючої на 

1 Франко І.  Зібр. творів: У 50 т.— Т. 50.— С. 282. 

16 

морозі «чужої»  для села людини виявляється страшна  черствість, абсолютна байдужість священика-скнари і, навпаки, безмежна душевна доброта  простої жінки — бідної, прибитої своїм ненастанним горем. Для  священика знайдений на морозі напівживий незнайомець — тільки чужинець, якийсь волоцюга, «лише клопіт для села; загине, то й ховай даром, трудись за бог зна які гріхи...». Тому духовний пастир умиває загребущі руки від дармового клопоту, наказує ще живу людину перетягнути за межі свого села, хай чуже село дає з ним раду. «За готар,— прошептав зимним, хитрістю переповненим голосом.— Затягніть його за готар... Сусіднє село нехай собі з ним голову б'є...» 

Прагнучи розширити  сферу своїх художніх пошуків, письменниця  звертається до розробки деяких абстрактно-символічних тем і образів («Акорди», «Хрест», «Місяць» та ін.), підпадаючи під певний вплив модерністських течій. Але ці моменти в творах О. Кобилянської не були панівними, сама ж письменниця аж ніяк не вважала себе однодумцем теоретиків і адептів «чистого», безідейного мистецтва. В листі до О. Маковея від 15 грудня 1902 р. вона категорично заявляла: «А щодо мене, то я ніколи декаденткою не була і не буду, бо мені всякий декадентизм противний». ' Зрештою, в реалістичному ключі витримана -збірка оповідань О. Кобилянської «До світа» (1905) та її повісті, що вийшли друком у цей час. 

Одним із видатних творів письменниці є повість  реалістичного звучання «В неділю рано зілля копала...», в основу якої покладено  мотив романтичної пісні-балади «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Певний поштовх до написання цього твору дав болгарський письменник П. Тодоров, оповідання якого містять художні інтерпретації народнопоетичних образів і мотивів і який, за словами О. Кобилянської, звернув її увагу на народні пісні, їх багатство і свіжість. Звернення до народнопоетичного джерела збагатило художню палітру письменниці, музикальні, ліричні інтонації її прози. У повісті, в її ідейно-художній концепції органічно поєдналися два начала — реалістичне й романтичне. «Особи — це типи з дійсного життя, які я пізнала в горах: циганку Мавру, старого Андронаті, її батька, Гриця, одного молодого знаного мені одинака-гуцула, а решту домалювала фантазія»,— свідчить О. Кобилянська в автобіографії «Про себе саму». Романтична стихія ріднить цю повість з пізніше написаною драмою-феєрією Лесі Українки «Лісова пісня», з гуцульською поемою-піснею в прозі М. Коцюбинського «Тіні забутих предків». 

Сюжет твору  розгортається двома взаємозв'язаними  лініями: перша, реалістична — трагічна доля циганки Маври, яка карається за подружню зраду, поневіряння її батька, музики Андронаті, який покинув табір; друга, романтична — кохання Гриця, сина Маври, до Тетяни й Настки, засноване на мотиві відомої народної пісні. У своїй розробці мотивів народної пісні О. Кобилянська уникла мелодраматизму, створивши життєво переконливі образи циган і мешканців гуцульського села. Кожен з персонажів твору наділений індивідуальними рисами характеру: Гриць пристрасний, але хисткий і роздвоєний у своїх почуттях, Настка — м'яка, лірична натура, Тетяна —• горда, одчайдушна, як і її любов, що «ваги не знає». У кожного з героїв по-своєму трагічно складається життя, над ними всіма тяжить «гріх» Маври, яку звабив угорський шляхтич, а потім кинув на поталу циганського табору. Трагічна доля Маври тяжіє над Грицем, який виріс у чужих людей, не зазнав материнської ласки. Кобилянська, змальовуючи трагічні долі своїх героїв, не раз ставить питання: хто винен? І хоч чіткої відповіді вона не дає, але підводить до думки, що винне те зло, та соціальна нерівність, які роблять нещасливими Мавру та Андронаті, без вини винен і Гриць, який, всупереч народній моралі, кохає двох дівчат. 

«В неділю рано зілля копала...» — один з найпоетичніших і найлі-ричніших творів О. Кобилянської, хоч він і сповнений глибокого драматизму. Ліричного характеру значною мірою йому надають одухотворені письменницею картини природи, якими вона досягає великого емоційно-художнього впливу на читача, поетичні інтонації її мови. 

Подальша творчість  письменниці проходила в умовах лихоліття першої світової війни, яка трагічними акордами відбилася не лише в прозі О. Кобилянської, а й О. Маковея, В. Стефаника, Марка Черемшини, Катрі Гриневичевої та інших письменників, в умовах боярсько-румунського поневолення краю, коли українська культура, зокрема література, переслідувалася, заборонялася. Ті суворі випробування, що випали на долю письменниці, позначилися на її творчості. Роздуми й переживання періоду першої світової війни знайшли своє художнє відбиття в нарисах та оповіданнях «Юда», «Лист засудженого на смерть вояка до своєї жінки», «Сниться», «Назустріч долі», «Зійшов з розуму», написаних 1915—1923 рр., що силою свого трагізму не поступаються новелам антивоєнного циклу Василя Стефаника й Марка Черемшини. 

Письменниця шукала свого підходу до зображення картин народного горя, часто вдаючись до такого художнього засобу, як сповідь-самовираження героя, що надає її творам життєвої безпосередності, емоційної наснаженості. Формою епістолярного жанру О. Кобилянська майстерно скористалася в творі «Лист засудженого на смерть вояка до своєї жінки». Цей художній документ з часу війни не можна читати без глибокого хвилювання. Сповідь засудженого на смерть безневинного солдата-українця австрійської армії вражає нас трагізмом, приреченістю долі. Крізь призму сну (до цього засобу письменниця зверталася неодноразово) прорізаються, ніби висвітлені прожектором крізь темінь ночі, жахливі картини воєнної дійсності, наближаючи страшний кінець воїна, засудженого до розстрілу «за зраду». І тяжкий сон, і страшні картини реальної дійсності — все зливається в цьому творі у єдину цілість, переростаючи в посмертний реквієм за живим ще солдатом. Пафос твору — в осудженні людиновбивства, війни, зокрема австро-угорських військових інституцій, їх кривавої жорстокості. Заглиблюючись у психологію людини, приреченої на смерть, замислюючись над трагічною долею цієї жертви війни, О. Кобилянська осуджує суспільну несправедливість, національний гніт. Воїна-українця, який не знає німецької мови, судить австрійський польовий суд, не бажаючи слухати його виправдань: «Я хотів боронитися, але не розумів добре їх мови, так само, як і вони моєї не розуміли. Воєнний суд невмолимий, скорий, як вогневий кріс. І я, і моя матірня мова — ми обоє втратили нараз грунт під ногами»,— з невимовним болем сповіщає засуджений на смерть дружині в своєму останньому листі.