Жіночі образи в романі Стендаля "Червоне і чорне"

         У романі  "Червоне і чорне” Стендаль використав кримінальну справу, про яку  прочитав у газеті. Поштовхом до роботи над твором стала історія Антуана Берте, сина сільського коваля.

         У європейській традиції символічного тлумачення кольорів, що йде від Середньовіччя до Просвітництва, а потім — романтизму, червоне означає пристрасть, любов, жагу, чорне — символ зла, смерті, жалоби. Загальноприйняте народне тлумачення збігається з цим. З іншого боку, червоне — колір крові, символ агресії, гільйотини, на якій загинув Жульєн Сорель. Чорний для героя роману Стендаля — це колір його повсякденного одягу — спочатку семінариста, потім секретаря Маркіза де ла Моля. Символіку кольорів обіграно у фабулі роману.

Розділ II

 ХАРАКТЕРИСТИКА ОБРАЗІВ

         У центрі роману простий сільський хлопець Жульєн Сорель, який прагне незалежності, бажає змінити свою долю. Так сталося, що в короткому житті юнакові зустрілись дві жінки, що відіграли певну роль в його погляді на вищий щабель суспільства.

2.1. Образ Луїзи де Реналь

         Видатний французький письменник Ф. Стендаль створив новий тин психологічної прози. Читаючи роман Стендаля «Червоне і чорне», можна простежити, що суперечливі почуття розривають не тільки душу Жульєна Сореля, а й серця жіночих персонажів — пані де Реналь та Матильди де Ла-Моль.

         На початку роману пані де Реналь на вигляд можна було дати років тридцять, але вона була ще дуже миловидна. Висока, ставна жінка, вона була колись першою красунею на всю округу.

        Багата спадкоємиця богобоязливої тітки, вона виховувалась у єзуїтському жіночому монастирі, але зуміла незабаром забути ті дурниці, яких її вчили в цьому закладі. Заміж її видали в шістнадцять років за літнього вже пана де Реналя.

        Розумна, кмітлива, емоційна, вона була водночас боязкою й сором’язливою, простою і трохи наївною. Її серце було вільне від кокетства. Вона любила самоту, любила походжати по своєму чудовому саду, ухилялася від того, що у Вер’єрі називалося розвагами, тому в суспільстві пані де Реналь стали називати гордячкою і говорити, що вона надто пишається своїм походженням. У неї цього й у думках не було, але вона була дуже задоволена, коли жителі містечка стали бувати в них рідше.

         Молода жінка не могла хитрувати, обманювати, вести, як говорили у Вер’єрі, політику стосовно свого чоловіка, тому серед місцевих дам вона вважалася «дурною». Залицяння пана Вально, якому вона подобалася, тільки лякали її. Життя пані де Реналь було присвячене чоловікові й дітям.

         І ось у її душі виникло нове почуття — кохання. Вона немов прокинулася від довгого сну, стала всім захоплюватися, не тямила себе від емоцій. Почуття, що запалювало пані де Реналь, робило її енергійною й рішучою. Ось вона, немов засуджена на смерть, щоб урятувати коханого, іде до кімнати Жульєна, щоб витягти з матраца портрет Наполеона. То всіма правдами і неправдами вводить Жульєна, людину низького походження, до складу почесної варти. То продумує анонімний лист.

         Пані де Реналь перебуває весь час у душевній напрузі, у ній боряться дві сили — природне почуття, прагнення до щастя і почуття обов’язку стосовно родини, чоловіка, нав’язане суспільством, цивілізацією, релігією. Закохавшись у Жульєна Сореля, вона відчуває себе злочинницею, яка порушує внутрішні заборони, прищеплені їй церквою та суспільною мораллю. Тому вона постійно вдається у крайнощі. Коли захворів її син Ксав’є-Станіслав, вона сприймає хворобу як покарання Бога за подружню невірність. І майже одразу після того, як загроза здоров’ю хлопчика минула, знову віддається своєму коханню. Мабуть, в одну з таких хвилин лютого каяття вона, з намови абата Кастанеда, і відіслала маркізові де Ла Молю відгук про поведінку Сореля, що відіграв таку фатальну роль у долі Жульєна. Відтак знову повернулася вона до коханого, тепер уже остаточно. Вона не може вже більше йти проти себе, своєї природи, натури. Вона говорить Жульєнові: «Мій обов’язок передусім — бути з тобою»[13, c. 278]. Як і Жульєн Сорель, пані де Реналь знаходить рівновагу тільки тоді, коли починає жити так, як диктує її інстинктивне жадання щастя. Відтоді вона зовсім не звертає на обов’язок перед чоловіком або моральний осуд. Тепер вони для неї просто не існують. Така щира поведінка є для Сореля ідеалом. Останні дні вона була поруч із Жульєном. Життя без коханого для неї стало безглуздим. І за три дні після страти Жульєна пані де Реналь померла, обіймаючи своїх дітей. Вона тихо, непомітно жила, жертвуючи собою заради дітей, родини, коханого, і так само тихо померла.

2.2. Образ Матильди  де ла Моль

          Друга жінка у житті Сореля — аристократка маркіза де Ла-Моль. Дівчина з багатої, гордовитої сім'ї, Матильда зневажливо ставилась до молодиків, які її оточували. Дівчина жила, в очікуванні, що з'явиться герой, схожий на улюбленця її ідеалу — Маргарити Наваррської. І ось він з'явився в особі батькового секретаря. З-поміж примружених вій роздивлялась знатна красуня незаможного юнака. І все те, що вона очікувала, на що сподівалась, Матильда знайшла в Жульєнові. Але кохання цих молодих людей більше було схожим на змагання, бо вони постійно мучили одне одного. Усьому виною було хворе честолюбство Сореля. Матильда розуміла, що, одружившись із Жульєном, вона потрапить у те суспільство, до якого ставиться з презирством. І знову ж таки — Жульєн не любить її по-справжньому, бо душею він уже з панею де Реналь.

         Матильда де Ла-Моль — жіночий персонаж зовсім іншого типу. Горда і холодна красуня, що царює на балах, де збирається весь блискучий паризький світ, екстравагантна, дотепна й насмішкувата, вона вища за своє оточення. Гострий розум, освіченість — вона читає Вольтера, Руссо, Агріппу д’Обіньє, цікавиться історією Франції, героїчними епохами країни — діяльна натура Матильди примушує її з презирством ставитися до всіх родовитих залицяльників, що претендують на її руку і серце. Від них, і зокрема від маркіза де Круазнуа, шлюб з яким мав би принести Матильді герцогський титул, про який мріє її батько,— для неї віє нудьгою. «Що може бути на світі банальнішим від такого збіговиська?»[17, c. 167] — виражає погляд її «синіх, як небо», очей.

         Сучасна дійсність не викликає аніякого інтересу в Матильди. Вона буденна, сіра і зовсім не героїчна. Усе купується і продається — «титул барона, титул віконта — усе це можна купити… кінець кінцем, щоб здобути багатство, чоловік може одружитися з дочкою Ротшильда»[22, c. 79].

         Матильда живе минулим, яке постає в її уяві, оповите романтикою сильних почуттів. Вона шкодує, що нема більше двору, подібного до двору Катерини Медічі або Людовіка XIII. 30 квітня Матильда завжди одягає жалобну сукню, бо це день страти її предка Боніфаса де Ла-Моля, який загинув на Гревській площі 1574 року, зробивши спробу визволити своїх друзів, полонених Катериною Медічі, серед яких був і король Наваррський, майбутній Генріх IV, чоловік його коханки — королеви Маргарити. Матильда схиляється перед силою пристрасті Маргарити Наваррської, яка здобула в ката голову свого коханця і власноруч поховала її. Прихильниця трону і церкви, Матильда почуває себе здатною до великих подвигів заради відновлення старих часів.

         Матильда звертає увагу на Жульєна тому, що відчуває в ньому незвичайну натуру. Так само, як граф Альтаміра зі своєю романтичною долею («очевидно, тільки смертний вирок і вирізняє людину… це єдина річ, яку не можна купити»), Жульєн викликає її зацікавленість і повагу як такий, що «…не народився, щоб плазувати». Матильду вражає похмурий вогонь, який палає в його очах, його гордовитий погляд. «Чи він не Дантон?» — думає Матильда, почуваючи, що це справжня людина із сильною волею, гідна її. «У наші дні, коли всіляка рішучість втрачена, його рішучість лякає їх»[2, c. 112]— думає Матильда, протиставляючи Жульєна всім молодим вельможам, що красуються в салоні її матері, які можуть похизуватися хіба що вишуканими манерами.

         Личина Тартюфа, вигляд святенника, що Жульєн напускає на себе, не можуть її обманути. Незважаючи на його чорний костюм, який він не знімає, «на попівську міну, з якою бідоласі доводиться ходити, щоб не померти з голоду»,— його вищість лякає їх,— розуміє Матильда.

        Наважитися покохати Жульєна, того, хто нижче від неї стоїть на соціальних щаблях, відповідає її характерові, таїна якого — потреба ризикувати. Але кохання її тяжке. Вона теж, як і пані де Реналь,— у постійній душевній напрузі. У неї теж точиться боротьба між природним прагненням до щастя і «цивілізацією», тими поглядами, що їх нав’язало суспільство із самого її народження. Вагаючись між коханням і ненавистю до Жульєна, презирством до себе, вона то відштовхує його, то віддається з усією силою пристрасті. Жульєнові доводиться підкоряти її. Покохавши нарешті Жульєна до самозабуття, Матильда готова пожертвувати і своєю репутацією, і титулом, і багатством. Вона врятувала б Жульєна від страти, якби той цього захотів. Після смерті коханого вона виконала його останнє прохання — поховала в печері на високій горі, що здіймається над Вер’єром. «Завдяки зусиллям Матильди ця дика печера прикрасилася мармуровими статуями, що вона замовила в Італії за великі гроші»[ 21, c. 184].

2.3. Порівняльна  характеристика жіночих образів 

       Обидві  Луїза де Реналь таМатільда Де ла Моль були коханими жінками Жульєна Сореля, та це здається єдина їхня спільна риса. На цьому їхня схожість закінчується. Вони є абсолютно різними (дод. 1, ст. 29). Починаючи від зовнішності та закінчуючи баченням сенсу життя.

      Тож, пані  де Реналь це маловидна жінка  років тридцяти, висока та статна, в той час як Матильда це  дев’ятнадцятирічна красуня з рудим волоссям. Пані де Реналь була розумною, кмітливою, емоційною, боязкою, сором’язливою, простою, трохи наївною та вільною від кокетства. А Матільда Де ла Моль гордою і холодною, екстравагантною, дотепною та вищою свого оточення.

       Так  само було різним і ставлення  до оточуючої дійсності. Пані  де Реналь любить самостійність, не має ніякого впливу на  чоловіка, ухиляється від пліток  та пересудів, присвячує своє  життя дітям. А Матільда пристрасно  віддана романтично-монархічним  ідеалам. Вона зневажає суспільний  шар, до якого належить сама, за те, що його переконання недостатньо чесні та гарячі. Сучасна дійсність не викликає ніякого інтересу. Особа буденна, сіра і зовсім не героїчна. За її поняттям все купується та продається. Живе минулим. Поняття віри також різниться. Пані де Реналь богобоязлива, виховувалась в єзуїтському монастирі. А Матильда прихильниця трону та церкви. Сліпо наслідує обряди і традиції без віри та переконання в душі.

       Щодо  сприйняття кохання, то воно сильно  вплинуло на світогляд пані  де Реналь. Вона немов прокинулася  від сну, почала всім цікавитися, стає енергійною та рішучою. Перебуває  весь час у душевній напрузі, у ній ведуть бій дві сили  – природне почуття, прагнення  до щастя і почуття обов’язку по відношенню до сім’ї, чоловіка, нав’язане суспільством. Впадає в крайнощі. А от любов Матільди важка. Як і пані де Реналь, – у постійній душевній напрузі. У неї теж точиться боротьба між природним прагненням до щастя і «цивілізацією», тими поглядами, які нав’язувало суспільство із самого її народження. Але в її душі борються любов і ненависть до Жульєна, на відміну від Реналь, яка любить і Жідьєна, і сім’ю, і Бога. Бачення сенсу життя теж різне. Для пані де Реналь сенс заключається у житті з коханим проявивши любов-пристрасть, найвищу і благородну форму любові, доступну лише тим, кому чужі користь і честолюбство, лицемірство і егоїзм. У Матільди ж є постійне прагнення до щастя, постійна потреба вразити світ своєю незвичайною любов’ю, величчю своїх дій.

2.4.Вплив жінок  на життя Жульєна Сореля

         Пригадаймо, чи традиційним був початок цієї любовної історії. Отримавши від Матильди листа із зізнанням у коханні та призначенням побачення, Жульєн поводиться не як щасливий коханець, а як розвідник у ворожому стані, що ризикує життям щомиті. Так, Жульєн, знявши копію, відсилає Ма-тильдиного листа з власним коментарем другові, заховавши листа у книгу. Жульєн зазирає під ліжко дівчини, щоб пересвідчитись, що там немає ворогів. Якщо він і йде на побачення, то тільки з почуття гордощів та щоб перемогти страх бути викритим. Майстерність Стендаля-психолога в описі любовного побачення, коли обидва його учасники позбавлені еротичних почуттів, вражає. Поглиблення таких відносин, за Стендалем, призводить до подвійного психічного катування і, врешті, до трагічного фіналу, якщо принаймні один з коханців не має щирого, самовідданого почуття. Саме так розвивалися стосунки Жульєна з Матильдою. Герої ніяковіли через відсутність ніжності, навмисне зволікали час і говорили про незначущі речі. Матильда не уявляла собі, що побачення їхнє виявиться таким холодним, «що можна було зненавидіти саме кохання». Тут уже не стримується від коментаря автор. «Який урок моралі для молодої необережної дівчини! — патетично вигукує він. — Невже варто ризикувати усім своїм майбутнім заради такої хвилини?» Саму еротичну сцену описано як акт принуки: «Після довгих вагань, які на поверхового спостерігача могли справити враження справжньої зненависті, Матильда нарешті змусила себе стати його ніжною коханкою». І далі: «Мадмуа-зель де ла Моль вважала, що виконує обов'язок щодо себе і свого кохання».

          На думку Стендаля, таке штучне кохання небезпечне тим, що його учасники врешті-решт звикають одне до одного, і їхні стосунки, побудовані на честолюбних розрахунках, не тільки руйнують життя обох, а й пародіюють справжню любов, про яку апостол Павло говорив: «любов довготерпелива, любов лагідна, любов не заздрить, любов не чваниться, не горда, не поводиться нечемно, не шукає свого, не роздратовується, не гнівлива, не радіє з несправедливості, а тішиться правдою, усе покриває, всьому вірить, завжди надіється, все терпить».

         Коли Матильда заявила Жульєнові, що між ними все скінчено, він після тривалих роздумів зізнався собі, що кохає її, і докоряв собі за холодність. Матильді ж найбільше сподобалося, що ображений коханець намагався вбити її старовинною шпагою. Якби замість того, щоб сидіти у розпачі дома, Жульєн поблукав садом, — міркує автор, — то побачив би Матильду і вони б порозумілися. Але ж, —додає він, — якби Жульєн був таким завбачливим, то він би і за шпагу не схопився, щоб помститися Матильді. Подібні аналітично-логічні коментарі супроводжують кожен рух героїв. їхні стосунки розвиваються як антагоністичні: коли Матильда відчуває, що Жульєн її справді кохає, то починає його зневажати. А коли він прикидається байдужим, Матильда палко горнеться до нього. «Вона все ще уявляла собі Жульєна як якусь нижчу істоту, яку можна за власним бажанням примусити любити чи не любити». Це, на думку автора, і було найбільшою помилкою цієї жінки, яка прагнула будь-що привертати до себе увагу, грати в житті визначну роль. Жульєн був для неї цінним не сам по собі, а тому, що мав допомогти їй звеличитись.