Інтерпретація ранньомодерних концепцій розвитку світової історії у контексті культурного впливу Заходу на православну цивілізацію

Міністерство  освіти науки молоді і спорту України

__________________________________________________________

 

 

 

Кафедра _____________

 

 

 

РЕФЕРАТ

на тему:

 

«Інтерпретація ранньомодерних концепцій розвитку світової історії у контексті культурного впливу Заходу на православну цивілізацію»

 

 

 

 

 

                                                              Виконав:

                                                              ___________________________

         Перевірив:

                                                              ___________________________

 

 

 

 

 

 

Полтава -  2011

 

 

 

 

ПЛАН

 

 

ВСТУП

 

Розділ І. Історична  обумовленість західних культурних впливи у Східній Європі протягом ранньомодерної доби.

 

Розділ ІІ. Сутність історії та методологія історичного дослідження у розумінні українських та російських мислителів першої чверті XVIII століття.

 

Розділ ІІІ. Адаптація вітчизняними мислителями  концепцій розвитку світової історії  у контексті пошуків місця  і ролі Росії у історичному  процесі.

 

ВИСНОВКИ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Актуальність  роботи. Питання розвитку історичної науки у православній Східній Європі початку XVIII століття, що у політичному відношенні була репрезентована Російською імперією, але територіально включала у себе і українсько-білоруські землі, на сьогоднішній день належить до числа практично не розроблених на рівні серйозних досліджень. Існує маса праць присвячених петровським реформам, але дослідники як правило не акцентують увагу на історії як органічній частині цих реформ.

Якщо говорити про дослідження розвитку історичної науки у петровську добу то дослідники зупиняються головним чином на питаннях історіографії. Але цілком закономірно, що появі історіографії передувало накопичення певного теоретичного базису. Це опрацювання зарубіжних узагальнюючих праць зі всесвітньої історії, з’ясування об’єктивних закономірностей розвитку історичного процесу, розробка відповідних концепцій розвитку історії, осмислення сутності і значення історії, розробка історичної теорії, методології історичного дослідження. Тобто мова йде про становлення філософії історії у православній Східній Європі, а отже і історичної науки, що базувалася на світоглядних принципах Нового часу.

Значення окресленої нами проблеми полягає у тому, що накопичений і розроблений протягом петровської доби теоретичний матеріал ліг в основу не тільки російської, але і української історичної науки, та інших національних історичних шкіл. Іншим важливим моментом було те, що основи теоретичних засад історичної науки було закладено нашими співвітчизниками, представниками київської школи. Вони ж уперше у Росії осмислили історичну науку у філософському ракурсі.

Ступінь розробки проблеми. Питаннями західного, зокрема польсько-українського впливу на розвиток культури і освіти у Росії піднімало ряд дослідників як дореволюційної, радянської так і сучасної доби. Серед них помітну роль займають М.С. Возняк, В.В. Нечаєв, І.П. Крип’якевич, В. Я. Уланов.

Розвиток історичної думки в Російській імперії у петровську добу був темою досліджень М.А. Алпатова, А.Б. Просіної, Л.А. Петрова, В.І. Чучмарьова та ін. Такі центрові постаті епохи як Феофанн Прокопович, Гавриїл Бужинський, Василь Татищев, Дмитрій Кантемир привертали увагу вітчизняних і зарубіжних дослідників усіх епох і перелічувати їхні імена і праці у даному випадку буде зайвим.

Варто підкреслити, що спеціальні дослідження присвячені аналізу петровської епохи у  контексті філософії історії  відсутні. Історики як правило побіжно  торкалися цієї проблеми у рамках своїх праць присвячених розвитку культури, науки і освіти у православній Східній Європі.

Мета  роботи: розкрити процес становлення філософії історії у православній Східній Європі протягом першої чверті XVIII століття.

Відповідно  до мети завданнями роботи є:

1. Розкрити історичну обумовленість культурного зближення православної християнської цивілізації із західною;
2. Показати роль українських мислителів у процесі становлення історичної науки у Росії протягом вказаної доби;
3. Охарактеризувати погляди українських та російських мислителів на сутність і значення історії;
4. Проаналізувати розуміння специфіки розвитку світового історичного процесу українськими  та російськими мислителями.

Об’єктом  дослідження є філософія історії як спосіб осмислення функціонування і розвитку людських цивілізацій.

Предметом дослідження є становлення філософії історії на теренах православної християнської цивілізації протягом першої чверті XVIII століття.

Робота складається  зі вступу трьох розділів і висновків.

У першому розділі  «Історична обумовленість західних культурних впливи у Східній Європі протягом ранньомодерної доби» ми характеризуємо специфіку православної християнської цивілізації і визначаємо причини опору західним культурним впливам у Росії, розкриваємо роль Південно-Західної Русі у процесі поширення цих впливів.

У другому розділі «Сутність історії та методологія історичного дослідження у розумінні українських та російських мислителів першої чверті XVIII століття» ми характеризуємо погляди вітчизняних філософів та істориків на сутність історії, її практичне значення у житті суспільства і держави. Окрему увагу відведено питанню розробки методології історичного дослідження у творчості таких українських філософів, як Ф.Прокопович та Г,Бужинський.

У третьому розділі  «Адаптація вітчизняними мислителями концепцій розвитку світової історії у контексті пошуків місця і ролі Росії у історичному процесі» ми проводимо аналіз існуючих у той час у Європі концепцій розвитку історичного процесу, їх засвоєння та інтерпретації у Росії. Окрему увагу відведено питанню осмислення закономірностей і факторів розвитку людської історії.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ  І. Історична обумовленість західних культурних впливи у Східній Європі протягом ранньомодерної доби.

 

Однією з  найважливіших тем європейської історії є питання протидії та взаємодії двох цивілізацій: західної, наріжним каменем якої була антична культурна спадщина і християнство в його латинській, а згодом протестантській формі і православної християнської заснованої на візантійських культурних і політичних традиціях. Свого часу ще Арнольд Джозеф Тойнбі чітко відділяв цивілізацію європейського Заходу від православної християнської цивілізації, яку в свою чергу він поділяв на основну, що охоплювала балканський регіон і так звану «руську», що охоплювала ареал розселення народів які сформувалися на культурній основі ранньосередньовічної Русі. 

У добу раннього середньовіччя Київська Русь була органічною частиною європейської цивілізації. Якщо Південно-Західна і Північна (Новгородська) Русь де знаходилися головні культурні центри після татарської навали залишилися у тісному зв’язку з цивілізацією європейського Заходу, то і без того відстала у культурному відношенні Північно-Східна Русь остаточно була ізольована від будь-яких зовнішніх культурних впливів.

Як відзначав  дореволюційний російський історик  В.Нечаєв «московское варварство прочно срослось с национальной религией, которая, являясь сама продуктом духовного убожества народа, лишенного в течение веков всякого общения с цивилизованным миром, закрепляла и освящала господство этого убожества во всех сферах жизни» [10, c. 78].

Протягом XVII століття окремі кола політичної еліти Московії усвідомлювали необхідність засвоєння  досягнень західної культури. Власне у військово-технічній сфері, що обслуговувала інтереси зовнішньої експансії окремі запозичення із Заходу мали місце ще у XV-XVI століттях, а у XVII  столітті уже стали системою. У сфері побуту європейські віяння проникають з початку XVII століття. Але європейські тенденції у культурному житті, зокрема у освіті проникають у Московію порівняно пізно, лише з другої половини XVII століття.

Шлях до засвоєння  Московією західної освіти і науки  був довгим і тернистим. З цього  приводу уже цитований нами В.Нечаєв писав: «Усвоение европейского знания, европейской материальной культуры и европейских форм общежития было равносильно радикальной ломке национального быта, а такая ломка в глазах правоверного русского человека, влекла за собой измену национальной вере. Иноверие европейского Запада было главною и, по видимому, неодолимою помехой сближения с ним Московской Руси».

Досить показовим  прикладом культурної відсталості  і невігластва тогочасної Московії дув диспут між данськими протестантськими богословами і московськими ієрархами  з приводу хрещення у православну  віру королевича Вальдемара. Ключар Успенського  собору Іван Насєдка, що вів диспут з лютеранським пастором підвів підсумок фразою: «нас овец Христовых, не премудряйте софистиками своими; нам ныне некогда философства вашего слушать» [10, c. 79]. Поразка у диспуті була очевидною, тому нерадивого Насєдку замінили вченим монахом Ісайєю з Кам’янця-Подільського.

Все ж засвоєння  західної матеріальної і духовної культури мало місце і головну роль у  цьому відіграли зв’язки з  Південно-Західними руськими землями. Як зазначав В.Нечаєв «была страна, разрешившая, казалось, удачно трудную проблему сочетания западной культуры с религией, родственной по происхождению с московской: это была Малороссия» [10, c. 78].

Вже у середньовічну  добу поряд з візантійськими культурними  впливами в Україну та Білорусь проникають чисто західні впливи. Ослабленню візантійських впливів сприяли підкорення османами Сербії і Болгарії у останній чверті XIV століття, падіння Константинополя у 1453 році і поява перманентної загрози усій християнській Європі в особі Оттоманської Порти.

Втратою Візантією та балканськими слов’янами незалежності, до того ж на користь завойовника що був носієм іншої релігії, культури і ментальності призвело до тотального регресу культури цього регіону. В той же час ряд подій на рубежі середньовіччя і новочасної доби об’єктивно сприяли зближенню Південно-Західної Русі із Заходом. Такими подіями були приєднання Галичини до Польщі у 1340 році, Кревська унія 1386 року, Люблінська унія 1569 року та Берестейська церковна унія 1596 року [8, c. 237-238].

Європейський  культурний вплив в Україні знайшов вираження в поширенні ідей гуманізму та Реформації, розповсюдженню книгодрукування, появі світських навчальних закладів. Спершу це були братські школи і так звані «академії», найвідоміша з яких знаходилася у Острозі, засновані особами з числа православних магнатів, що як правило існували не довго, протягом життя свого фундатора. Більш ґрунтовну освіту давали єзуїтські колегіуми. Нарешті для українців і білорусів були відкриті провідні європейські університети. Переломним моментом у культурному житті українських земель стало створення Петром Могилою колегіуму при Печерському монастирі у 1631 році і злиття його зі школою Богоявленського братства у 1632 році.

Перші невдалі  спроби проникнення західної освіти і філософії в Московію мали місце за доби Василія ІІІ та Івана Грозного і були пов’язані з діяльністю Михайла Триволіса, відомого як Максим Грек, що здобув освіту в Італії і був прихильником ідей гуманізму та монаха Ісайї (в миру Йоакима) з Поділля. Обидва закінчили життя в ув’язненні, як наслідок зіткнення із консервативними московськими ієрархами [6, c. 391-393].

Національно-релігійний гніт у Речі Посполитій та конфесійна близькість Південно-Західної Русі з  Московією сприяла тому, що українська та білоруська вчена еліта у більшості  своїй тягнулася до Москви. Велику роль відігравав і контраст сильної монархічної Московії і агонізуючої Польщі з її шляхетсько-магнатським анархією. Згодом важливу роль у цьому відіграла поступова інкорпорація Лівобережної України у єдиному імперському політичному організмі.

Початком системного проникнення західного культурного впливу в Московію можна вважати травень 1649 року, коли на письмове прохання царя Олексія Михайловича київський митрополит Сильвестр Косов відправив до Москви для здійснення нового перекладу Святого Письма вихованців київського колегіуму Арсенія Сатановського, Дамаскіна Птицького та Єпіфанія Славинецького [6, c. 585]. Вони були піонерами прогресивної богословської і наукової думки в Московії.

Під впливом  діяльності українських вчених протягом другої половини ХVІІ століття у Росії проявляється серйозний інтерес до західної науки та освіти. Особливо це стосувалося світських кіл, які попри заборони церковників тягнулися до західної ученості. Першим аматорським навчальним закладом західного типу у Московії був гурток окольничого Федора Ртищева, де 30 київських монахів займалися перекладами іноземних книг і навчали молодих московських чиновників світським наукам за програмою київського колегіуму.

Подальший розвиток освіти у Московії був пов'язаний з діяльністю вихованця київського колегіуму, білоруса, Симеона Полоцького, якому належала ініціатива створення у Москві словяно-греко-латинської школи. Ідея ця була реалізована за царя Федора Олексійовича, але не обійшлося без зіткнень з вищими ієрархами, які виступали проти вивчення у школі філософії та латини. Усе це призвело до того, що словяно-греко-латинська школа у Москві так і недотягнулась до рівня могилянського колегіуму в Києві. Певний підйом школи настав у 1700-х роках, коли нею опікувались Паладій Роговський, а потім Стефан Яворський, але то була уже епоха західницьких петровських реформ [10, c. 82-84].