Інтерпретація ранньомодерних концепцій розвитку світової історії у контексті культурного впливу Заходу на православну цивілізацію

Становлення історичної науки та філософії історії у  Росії теж було справою українських  просвітителів. Хоча під кінець петровської  доби у Росії з’явилося багато власних визначних істориків, однак фундамент було закладено нашими співвітчизниками – Феофаном Прокоповичем і Гавриїлом Бужинським. Останній здійснив переклади двох фундаментальних історіософських західних праць Стратемана і Пуфендорфа. Прокопович познайомив Росію з теорією природного права у трактуванні Гроція і уже згадуваного Пуфендорфа. 

Радикальна  європеїзація почата Петром І на зміну  еволюційного пристосування європейських культурних досягнень до російської самобутності показала, що Росія не повністю готова сприймати новизну нав’язану силоміць. Це відобразилося і на долі українських вчених у Росії. Так за Анни Іоаннівни та Єлизавети петрівни було заборонено переклади праці Стратемана «Феатрон» та Пуфендорфа «Введение в гисторию європейскую» здійснені Бужинським. Пізніші російські церковні історики відгукувались про українських просвітителів у Московії не досить схвально.

Так відомий емігрантський історик російської церкви, протоієрей Григорій Флоровський писав: «Феофан Прокопович был человек жуткий. Даже в наружности его было что-то зловещее. Это был типический наемник и авантюрист, – таких ученых наемников тогда много бывало на Западе. Феофан кажется неискренним даже тогда, когда он поверяет свои заветные грезы, когда высказывает свои действительные взгляды. Он пишет всегда точно проданным пером. Во всем его душевном складе чувствуется нечестность. Вернее назвать его дельцом, не деятелем. Один из современных историков остроумно назвал его „агентом Петровской реформы“» [13, c. 89-90].

Інший російський церковний історик митрополит Євгеній  Болховитінов досить контрастно характеризував Бужинського говорячи, що у проповідях він використовував «выражения, оскорбительные для взыскательного слуха» і багато варваризмів, але при цьому у них можна було знайти «обильные и умные обороты мыслей, а часто и трогательное красноречие» [2, c. 77-81].

Таким чином  у ранньомодерну добу у рамках православної християнської (руської) цивілізації існувало два культурні  осередки однин з яких здійснював вплив на другий. Через Південно-Західну Русь культура християнського Заходу проникала у відсталу Московську Русь, а українські та білоруські вчені-мислителі займались рецепцією західних культурних досягнень у Московії. Це рецепція зачіпала у тому числі і філософію та історичну науку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ  ІІ. Сутність історії та методологія  історичного дослідження у розумінні  українських та російських мислителів першої чверті XVIII століття.

 

Початок становлення  серйозної історичної думки у Росії припадає на рубіж XVII – XVIII століть. На зміну працям наративного характеру, що несли відбиток суб’єктивного авторського бачення подій і явищ – літописанню, сюжетно-історичним оповідям, агіографії, приходять фундаментальні для свого часу історіографічні праці присвячені як загальним так і окремим питанням світової, головним чином європейської, та російської історії.

Розвиток серйозної  історичної науки був неможливим без першочергового вирішення двох груп завдань: 1) усвідомлення сутності і значення історії, формулювання системи об’єктивних принципів і розробка чіткої методології історичного дослідження; 2) виведення універсальних законів історії і побудова глобальних концепцій історичного розвитку. У цьому розділі ми охарактеризуємо першу групу завдань і конкретні результати їх вирішення російськими мислителями кінця XVII – першої чверті XVIII століть.

Отже, що являла собою історія і якими було її значення у розумінні російських філософів та істориків означеної  доби? Історія завжди була інструментом передачі інформації про розвиток людської культури в часі. Але якою була мета передачі цієї інформації, якою була мета пізнання історичного минулого?

Свого часу Геродот  Галікарнаський, якого Цицерон назвав «Батьком історії» головне завдання історії вбачав у тому, «щоб минулі події з плином часу не поглинуло забуття и великі і подиву варті діяння […] не залишилися у небутті […]». Відомий ранньосередньовічний хроніст Григорій Турський дотримувався по суті тих же поглядів на значення історії у житті суспільства: «щоб пам'ять про минуле досягла розуму нащадків».

Як бачимо античними  класиками, а потім середньовічними  хроністами історії було відведено  у першу чергу естетичну (вираження  категорій піднесеного і низького), морально-етичну, а отже і виховну  функцію. Але естетика як і мораль є поняттями релятивними. У античну та середньовічну добу історія була засобом задоволення потреб суб’єктивного характеру як окремо взятого індивідуума так і певного соціуму.

Історія слугувала  обґрунтуванням династичних, територіальних чи майнових домагань, вищості однієї держави чи людської спільноти над іншими. Щоб отримати необхідну аргументацію досить часто хроністи вдавалися до міфологізації подій чи просто фальсифікації фактів, що не заважало їм декларувати об’єктивність викладу. Важливим було і те, що над історією тяжів примат релігійної догми. Таке розуміння історії звичайно ж мало невелике практичне значення.

З розвитком  науки і техніки у нову добу, коли з’явилися переконливі докази того, що природа і навколишній  світ розвиваються за певними об’єктивними законами незалежними від волі Творця, очевидним стало те, що в основі розвитку людської історії теж лежать об’єктивні закономірності, які не можливо пояснити провіденціалізмом. Конфлікт між вірою і знанням, релігією і наукою було вирішено через філософські концепції деїзму і пантеїзму. Ці концепції вплинули і на осмислення глобальних історичних процесів.

Отже, якщо історія  розвивається за певними об’єктивними законами, вивчаючи і аналізуючи історичне  минуле ми можемо певною мірою передбачити подальший розвиток людського суспільства і уникнути фатальних помилок. Таким чином, головною функцією історії у розумінні новочасних мислителів стає прогностична.

У Росії таке тлумачення історичної науки вперше було сформульоване Феофаном Прокоповичем у його праці «De Arte Rethorica», що відноситься до київського періоду діяльності філософа. «Історія — це виклад будь-якої події, тобто те, про що Ціцерон говорить, даючи визначення історії і водночас прославляючи її: «Історія — це свідок часів, світло істини, пам’ять минулого, вчителька життя […]» Мета історії — приносити користь, але користь таку, очевидно, щоб ми з чужих прикладів, так як з власного досвіду, знали, що слід робити, а чого уникати» [11, c. 337].

Тобто, у розумінні  Прокоповича повинна мати насамперед практичне значення, яке полягає у прогнозуванні подій майбутнього. Ідеї Прокоповича, щодо сутності і завдань історичної науки розвинув Василь Татищев, який порівнював історію з дволиким Янусом що «о прошедшем обстоятельно знал и о будущем из примеров мудро разсуждал» [1, c. 401]. Татищев взагалі відносив історію до числа наук «полезных», що «общей и собственной пользе принадлежат» [3, c. 61].

Феофан Прокопович критично відноситься до трактування  історії та її завдань через призму естетики: «деякі вказують на дві мети історії, додаючи до користі ще й привабливість, щоб, напевне, в історії були ті самі завдання, що й у поезії» [11, c. 337].

Гавриїл Бужинський у передмові до перекладу «Введения  в гисторию европейскую» Самуеля  Пуфендорфа, яка посуті є промовою до царя Петра І акцентує увагу на прогностичному значенні історії і можливості осягнення об’єктивних законів розвитку історичного процесу. «Ясно всем аки перстом показуя, яко неизреченную пользу, не обятый пожиток, всем при кормиле правления сидящим […] чтение историческое соделывает […]. Ничто же бо сицевый пожиток народу творит яко истории познание […] В истории рече обрящеши откуду себе и обществу пользу сотворити. Суть таковых начальствующих многие явственные примеры».

У іншому місці  звертаючись до царя Бужинський пише: «и тамо увидеши благих добродетели, и злых пороки, жития человеческаго различные пременения, и вещей в мире превращения, мира сего непостоянство, и царств скорые падения. […] увидишь тамо беззаконникам наказание, и благих дел мздовоздаяние, от нихже первых отвращатися будеши, […] вторым же последовати, да похвалы отовсюду происходящие наследиши» [4, с. 4-6].

Тим не менше  деякі історики продовжували акцентувати  увагу саме на естетичному і морально-етичному значенні історії. Приклади подібних поглядів ми можемо знайти у козацьких літописців Самійла Величка і Григорія Граб’янки, праці яких були уже не наративним а по суті історіографічними. «Цікавому норову людському – писав Величко – не може нічого бути сподобнішого, ласкавий читальнику, як читати книги й дізнаватися про давні людські діяння та вчинки. Бо чи може у печалі щось швидше стати ліком, як той же книжковий, пильно й до речі вжитий, медикамент?» [5, c. 26].

Граб’янка, апелюючи до естетичної категорії високого, підкреслює, що головна заслуга історії полягає у тому, що вона донесла до нащадків славетні імена поставивши їх у приклад поколінням. «Хто б про тих, чию славу й земля вмістити не могла, знав і чи змогли б всі вони перепливти безодню забуття і чи не потонули б посеред глибин невідання, коли б святе писаніє не виставило б їхні діяння на всесвітнє позорище […] Про них і до них подібних упокорювачів Історії я не раз думав, коли годинами солодко читав і коли прозрівав ту користь для їхніх народів, що в'язалася з безсмертною славою […]» [9, c. 12; 14, c. 274]. Усе це однак не означає, що Величко і Граб’янка створюючи свої праці не ставили перед собою практичної мети.

Розглянувши питання  сутності та призначення історії  у розумінні вітчизняних мислителів початку XVIII століття ми переходимо до питання про принципи на яких має базуватися історичне дослідження і якими мають бути його критерії та складові. Усвідомлення цього давало можливість не лише створювати серйозні вітчизняні історичні праці, але й критично оцінювати наукову спадщину західноєвропейських істориків, які не завжди уникали старих середньовічних забобонів на релігійному підґрунті.

Провідні світила  російської історичної науки вказаного  періоду незважаючи на те, що значна частина їх була церковними ієрархами відкинула тлумачення історії через ірраціональне начало, тобто через провіденціалізм. Сповідуючи об’єктивний ідеалізм, вони усе ж змогли позбутися впливу релігійного догматизму узявши на озброєння популярні у той час деїстичні та пантеїстичні погляди.

Методологія історичного дослідження найбільш повно викладена у вже вище згаданій праці Прокоповича «De Arte Rethorica». Написання історичних праць Прокопович вважав частиною мистецтва красномовства, і присвятив методології історії шість розділів книги шостої розділ вказаної роботи. При цьому філософ посилається на авторитет античних істориків Лукіана, Йосифа Флавія, Цицерона, Квінтіліана, Плутарха та Діонісія Галікарнаського [11, c. 337].

  При написанні  історичної праці на думку Прокоповича слід керуватися такими критеріями як стислість, чіткість і правдоподібність. При цьому він гостро критикує використання міфологічних сюжетів, легендарних хронологій та генеалогій у історичному дослідженні, наводячи приклади із сучасних йому католицьких агіографічних творів, а також легендарні історії про походження росіян від Мосоха, а поляків від Леха.

Субєктивними  причинами недостовірності історичного  дослідження Прокопович називає  незнання предмета дослідження, надмірне захоплення дослідника та легковажність. Окрему увагу Прокопович приділив структурі історичного дослідження яке «ділиться на три частини: вступ, виклад і епілог. Вступ і епілог — короткі. З викладу пізнається вся історія, що містить у собі багато розповідей» [11, c. 350].

Гавриїл Бужинський у передмові до «Феатрона» виклав свое бачення структури історичного дослідження – так зване «разделение четверогубое». На його думку історичне дослідження має включати в себе такі елементи: топіка, хронологія, генеалогія, прагматологія.

Топіка – «егда описует стран и мест положение, морь начала и окончания, где лежит Азия, где Африка, где Европа и новоизобретенная часть света Америка, какового состояния жители, земли плодоносие, горы и сим подобная». Хронологія – «егда же исчисляет времена». Генеалогія – «егда изъявляет домочадства, колена, роды и племена отческия». Прагматологія або «деесловие» – «егда описует вещи содеянные и действия славных мужей» [1, c. 263].

Як бачимо перші  три елементи що виступають тут головними  у сучасній історичній науці оформилися в окремі спеціальні історичні дисципліни, в той час як «прагматологія», яка по суті становить зміст історичного дослідження, має другорядне значення і дотого ж зводиться до опису діянь «славних мужів». Як зазначає М.А.Алпатов вище цього рівня історіографія петровської доби не підіймалась.

Отже, протягом першої половини XVIII століття у середовищі вітчизняних мислителів склалися бачення  історії як науки практичної. Українськими філософами вперше було розроблено методологію  історичного дослідження, головними  критеріями якого були внутрішня критика джерел, підбір і аналіз достовірних фактів.  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ  ІІІ. Адаптація вітчизняними мислителями концепцій розвитку світової історії у контексті пошуків місця і ролі Росії у історичному процесі.

 

Протягом другої половини XV століття за доби царювання Івана ІІІ завершується об’єднання земель Північно-Східної Русі навколо Москви і відбувається остаточне вивільнення з-під ординської залежності. Московія перетворюється на східноєвропейського гегемона і розгортає потужну експансію як у східному так і у західному напрямках.