Інтерпретація ранньомодерних концепцій розвитку світової історії у контексті культурного впливу Заходу на православну цивілізацію

Вираженням  векторів зовнішньої політики Московії були ідея об’єднання територіальної спадщини Київської Русі, що бере початок  ще від Івана І Калити та ідея об’єднання територіальної спадщини Золотої Орди висунута Іваном ІV Грозним. Кінцевою метою зовнішньої політики Москви, був вихід до стратегічно важливих морів Балтійського та Чорного і таким чином встановлення природних кордонів.

Цілком закономірно, що перетворившись на повноцінного суб’єкта міжнародних відносин Московія повинна була мати на озброєнні чітку ідеологічну чи швидше історіософську концепцію. Такою концепцією стала ідея «Москва – третій Рим». Ця концепція мала релігійно-месіанське забарвлення і розвинулась у руслі поширених у середньовіччі поглядів на розвиток людської історії.

Ще у ранньому середньовіччі на зміну античній ідеї циклічного розвитку історичного процесу було висунуто ідею лінійного розвитку світової історії де відправною точкою було створення світу і людське гріхопадіння, поворотним моментом – спокута гріхопадіння Сином Божим, а фінальною точкою – кінець світу і страшний суд.

Автором ідеї «Москва  – третій Рим» був митрополит Зосима, що сформулював її у 1492 р. у праці  «Виклад Пасхалії». На рівні історіософської  концепції цю ідею розробив старець псковського Єлеазарового монастиря Філофей у двох посланнях, одне з яких було адресоване царю Івану ІІІ: «блюди и внемли, благочестивый царю, яко вся христианская царьства снидошася въ твое едино, яко два Рима падоша, а третей стоитъ, а четвертому не быти».

Історичним  підґрунтям такої концепції стало  падіння Візантійської і одруження  Івана ІІІ з племінницею останнього візантійського імператора. Хоча ініціатором цього шлюбу був римський папа Павло ІІ підпорядкування Московії Риму не відбулося. Натомість Москва стала ототожнювати себе із спадкоємицею Візантії і покровителем православного світу. За доби Івана Грозного концепція «Москва – третій Рим» була доповнена тезою про походження російських государів від римського імператора Августа, і ще більше укріпилася із перетворенням Московської митрополії на патріархію за царювання Бориса Годунова.

Озброєна такою  месіанською концепцією деспотична, культурно відстала держава з  претензіями на світове панування була для європейських монархів, незалежно від конфесійної належності, більш небезпечною ніж папська курія з її ідеями примату духовної влади над світською. Із цим було пов’язана антипатія і несприйняття Московії на Заході, що було виражене не лише у економічній, політичній та культурній блокаді, але і в численних в’їдливих висловлюваннях.

Австрійський  імператор Фердинанд у 1560 році попереджаючи римського папу про загрозу московської  агресії порівняв її з навалою  готів. Французький король Генріх IV Наварський сказав, що «московити це варвари, з якими не можуть співробітничати цивілізовані християнські народи».

Навіть у  період петровських реформ сприйняття Росії у Європі було затьмарене старими  стереотипами. Відомий німецький  вчений Готфрід-Вільгельм Лейбніц  відкрито заявляв: «Потрібно, щоб Карл ХІІ заволодів, в інтересах культури, Росією до Амура». У одній з анонімних листівок, що вийшли Фрейштадті у січні 1701 року після «навської конфузії» проводилося порівняння розгрому московитів під Нарвою з розгромом турок під Віднем у 1683 році як славних перемог християнського світу і західної цивілізації над варварською навалою з Азії.

З початком петровських  реформ старі непривабливі історіософські та ідеологічні концепції були відсунуті  на другий план, хоча і не відкинуті  зовсім. Оскільки Росія виходила зі стану внутрішньої культурної замкнутості і вступала у цивілізоване європейське співтовариство потрібно було шукати її місце у цьому співтоваристві, місце у європейській історії.

Василь Татищев  писав, що без знання зарубіжної історії «своя не будет ясна и достаточна». Таке комплексне вивчення історії на думку історика має слугувати спрві прогнозування майбутнього. Федір Салтиков у своїх «Пропозиціях» Петру І, що стосувалися освітніх питань між іншим зазначав, що слід «велеть сперва перевести гистории универсальные и партикулярные и велеть их напечатать и приказать, чтоб все вместо часовников и псалтырей учились словесному по них» [1, c. 268]. Тобто першочерговим завданням було опрацювання європейської історіографії.

Це завдання узяв на себе префект словяно-греко-латинської академії у Москві Гавриїл Бужинський, випускник Києво-Могилянської академії. Бужинський уславився насамперед не своїми богословськими працями, а наукових праць перекладами з латини на російську мову. Серед його доробку головне місце займає переклад «Dissert. academicae selectiores» Самуеля Пуфендорфа здійснений у 1718 році під назвою «Введение в гисторию европейскую» та переклад «Theatrum Нistoricum» Вільгельма Стратемана здійснений у 1724 році під назвою Феатрон, или позор исторический». У якості історика Бужинський виступає у передмовах написаних ним до обох праць.

Обидві праці  мали не стільки історіографічне значення, скільки являли собою досвід узагальнення історичного процесу, начерк концепції його розвитку. Не буде зайвим зазначити, що козацький літописець Самійло Величко використовував російський переклад Пуфендорфа при створенні свого літопису у 1720 році. У фондах Музею Полтавської битви зберігається примірник петровського видання «Введения в гисторию європейскую» який знаходився у бібліотеці чернігівської єпископської кафедри, що свідчить про поширення цієї праці в Україні. Ці передмови є своєрідними зверненнями адресованими Петру І як замовнику обох перекладів.

Концепція викладена  у працях Стратемана і Пуфендорфа відома під назвою «концепції чотирьох монархій». Згідно цієї концепції критерієм поділу всесвітньої історії була монархія-гегемон, наддержава яка значною мірою визначала хід міжнародної політики. Такими монархіями були Ассирійська, або Ассиро-Вавілонська, Персидська, Грецька, або Греко-Македонська та Римська, а тогочасні європейські держави були спадкоємцями Римської імперії. Найбільш чітко ця концепція сформульована у праці Стратемана [16, c. 6].

У передмові  до «Феатрона» Бужинський порівнює і поєднує періодизацію біблійної історії, поділивши її на шість періодів, зі світською періодизацією поданою Стратеманом. Два перших періоди біблійної історії виділені Бужинським – «Правлвння патріархів» і «Героїчний» передують Асиро-Вавілонський монархії, тобто виходять за межі періодизації Стратемана. Третій період – від Саула до Вавилонського полону і першого зруйнування Єрусалимського храму, так званий «Царський» співпадає з розквітом Асиро-Вавилонської монархії. Четвертий період – правління князів та архієреїв, так званий «Гегемонічний» співпадає з розквітом другої, Персидської монархії. П’ятий період – «правління Маквеїв» співпадає з Греко-Македонською монархією. Шостий період – «правління Ірода» і новозавітна історія співпадає з існуванням четвертої, Римської монархії [1, c. 262-263].

У передмові  до «Ведения в гисторию европейскую» Гавриїл Бужинський відзначає, що дана праця дає можливість осягнути закони розвитку людської історії. «Предлагает бо автор книги сия, всякого государства елико постигнути могл, кроме фабул, басней, и забобонов, начала всякого общества деяния […]». Одним з головних об’єктивних законів, що визначають хід історії і приводять держави до величі і розквіту на думку Бужинського є розвиток людських знань: «за три века весь мир Європейский иный вид имяше, таже како после темного варварства и непросвещенного невежества, и небрежения всеконечного, светом учения просветился» [4, с. 4].

Інтерес саме до праць Пуфендорфа і Стратемана був  викликаний тим, що обидва історики були протестантами і критикували папську курію через її намагання насадити свою волю світським монархам. Як відомо у Росії як спадкоємиці Візантії навпаки відстоювався примат світської влади над духовною. Для Бужинського як православного ієрарха і вихідця з України було важливим вступити у полеміку з папізмом, у зв’язку з тим, що останній постійно посягав на православну церкву маючи у руках таке знаряддя як унія.

Однак концепції  Стратемана і Пуфендорфа неможливо  було у чистому вигляді адаптувати до російських реалій у зв’язку з тим, що Росія належала до візантійського культурного кола і не мала відношення до Четвертої, Римської монархії, на культурному ґрунті якої сформувалися західноєвропейські держави.

Іншою поширеною  у той час концепцією розвитку історичного процесу була «концепція круговороту». Щодо Росії її уперше застосував Лейбніц, який, як уже зазначалося вище, спершу не досить схвально висловлювався щодо неї, вважаючи її осередком варварства.

Як зазначає радянський історик М.А.Алпатов: «Принятый на русскую службу в качестве свого рода Петра І в деле преобразований и неоднократно с ним встречавшийся в 1711, 1712 и 1716 гг., Лейбниц, по всему вероятно, сделал єту удобную для России теорію достоянием русского императора, который, видимо, был непрочь объявить ее государственной доктриной» [1, с. 265].

Лейбніц вважав що за Петра І пальма культурної першості переходить до Росії, нового народу, що виходить на світову арену  і з огляду на особливості свого  геополітичного розташування може застосовувати досягнення двох континентів – Європи та Азії.

Як зазначає гановерський резидент Вебер цар  на борту чергового спущеного  на воду корабля так викладав перед  боярами суть концепції адаптованої  Лейбніцом: «Историки полагают колыбель всех знаний в  Греции, откуда они были изгнаны, перешли в Италию, а потом распространились было по всем европейским землям; но невежеством наших предков были преостановлены и не проникли далее Польши. Теперь очередь приходит до нас […]. Указаное выше передвижение наук я приравниваю к обращению крови в человеческом теле, и сдается мне, что сов ременем они оставят теперешнее свое местопребывание в Англии, Франции и Германии, продержатся несколько векав у нас, а затем снова возваратятся в истинное свое отечество – в Грецию» [7, с. 1074-1075].

Як бачимо цар  відмовився від старих московських  історіософських концепцій з  претензіями на світове панування  і навіть не виключав переходу світової першості у майбутньому до іншої  держави. 

Дана концепція  існувала і в дещо іншій формі ніж її сформулював для Росії Лейбніц. Автором цієї третьої концепції був Дмитрій Кантемир; Він спробував поєднати теорію історичного круговороту з концепцією чотирьох монархій. Свої міркування він виклав у праці «Монархий фисическое рассуждение». Концепція Кантемира була вершиною тогочасної історіософської думки у Росії; її цінність полягає і в тому, що він виводить чіткі закони розвитку історії.

Філософ порівнює історію людства з природними процесами, виводячи діалектичний закон, що лежить в основі всього сущого. Всьому сущому за словами Кантемира притаманно «начинаться и престаяти, изменится и преобразится, родится и умирати или коим-либо образом тако конец свого бытия приимат, в котором предела от тления единого рождению другого последовати». На думку філософа події відбуваються не тільки волею Бога, але і «по чину естественному», тому автор прагне показати «монархий естественные начатия, умноження, преклонения и состарения, также и конца образ». Усі монархії мають «некое и непременное проходить коло» [1, с. 265-266].

Появу перших цивілізацій  на сході Кантемир вважає закономірною, бо ж «сама натура показывает», що усілякий рух розпочинається зі сходу. Концепція чотирьох монархій на думку Кантемира відповідає чотирьом сторонам світу, тому цілком логічно, що східні монархії Асиро-Вавилонська і Персидська поступаються місцем за годинниковою стрілкою південним Греко-Македонським монархіям, а далі західній – Римській. Тогочасні західноєвропейські держави були прямими спадкоємцями Римської імперії.

Можна помітити, що Кантемир поєднує перші дві  монархії в одну. Це робиться з метою  не тільки чіткого порівняння їх зі сторонами світу, але і з метою  вивільнення місця для четвертої  – північної монархії, якою мала бути Росія. Далі, щоправда, концепція  Кантемира починає переповнюватися месіанським підтекстом. Він стверджує, що північна монархія перевершить решту, бо «ей же по чину от самой натуры ни како же нарушимо и вечно законно хранимому простиратися и распространятися подобаше».

Розквіт четвертої монархії має стати подією вселенського значення: «милость и истина встретятся, правда и мир облобизаються, истина от земли воссияет, правда с небес приникнет и будет едино стадо и один пастырь» [1, с. 267].

. Таким чином  Дмитрій Кантемир не тільки  адаптував існуючі у Західній Європі історичні концепції, але й повернувся до старої традиції типу «Москва – третій Рим», чи «Москва – новий Єрусалим».

Накопичений протягом першої чверті XVIII століття досвід історичної науки у Росії найбільш системно проявився у науковому доробку Василя Татищева. Концепція світової історії Татищева була більш узагальненою, історик відійшов від тлумачення історичного процесу як розвитку домінуючих монархій-наддержав. Натомість він вибудовує схему розвитку людського соціуму від нижчих стадій до цивілізації.

Людина як індивід  не може жити самостійно і тому має  утворювати «сообсчество» із собі подібними. Першою такою спільнотою є сім’я. Уже на цьому рівні людської організації  зароджуються відносини панування  і підпорядкування, оскільки «никакое сообсчество, малое или великое, без начальства и власти быть не может» [1, с. 403-404].

. Главою сім’ї  стає чоловік як істота найбільш  обдарована від природи. 

Розмноження сімей  веде до утворення роду. Рамки цієї суспільної форми створюють передумови появи бідності і багатства. Старі люди, що мають досвід, але втратили фізичну силу і люди молоді, що мали силу, але не мали досвіду укладають між собою суспільний договір.

Суть цього  договору Татищев викладає так: «старейший имеет власть оному повелевать, его всем потребным довольствовать и на все полезное наставлять, а младший обязался все повеления оного верно и прилежно исполнять; следственно, един в пользе другого взаємно прилежать учинились. Принятый во услужение, господин, а поддавшиеся служители или холопи имяновались» [1, с. 404-405].