Проблема соціокультурної ідентичності в сучасному суспільстві

Проблема  соціокультурної ідентичності в  сучасному суспільстві

На сучасному етапі розвитку соціальної філософії активно розробляється методологія розуміння суспільства як складної багатофункціональної системи (Т. Адорно, Е. Блох, Ю. Габермас — Німеччина; П. Фейєрабенд — США; Ф. Хайєк — Австрія тощо). Природно, що суспільна система за таких обставин має свої підсистеми, функціонування яких і забезпечує розвиток суспільства, суспільне відтворення. Серед таких підсистем виокремлюють:

— «матеріальну», або економічну, сферу (сфера — реальний процес людської життєдіяльності) суспільного життя як сферу спеціалізованого виробництва, розподілу, обміну і споживання «речей»;

— «соціальну» — сферу виробництва  і відтворення безпосереднього  людського життя, або «світ соціальних груп»;

— «організаційну» (політичну) — як сферу спеціалізованого виробництва  суспільних відносин та ідей;

— «духовну»— як сферу спеціалізованого духовного виробництва, інформації.

Звідси в «анатомії» суспільства  вирізняють економічний, соціальний (соціокультурний), політичний і духовний устрої як внутрішні характеристики сфер, що відображають статусні співвідношення суб'єктів суспільної діяльності. Усі сфери суспільного життя як складові суспільного цілого тісно взаємопов'язані. В основі їх єдності людина з її потребами, інтересами, цінностями — суб'єкт і головна дійова особа суспільства загалом.

Отже, Людина, як  суб'єкт і головна дійова особа (організація) має свою організаційну структуру (мікрокосм в макрокосмі), свою місію, свої завдання, структуру, продукт своєї діяльності. Тим більше, що в основі її гомеостазісу (перебігу життєво важливих процесів) лежить принцип самоорганізації. Вже науково доведено (Гумільов), що в процесі запліднення спочатку з’являється голограма майбутньої людини (енергоінформаційний двійник), а потім формується його фізична оболонка.

Як на діяльність будь-якої організації  так і на діяльність людини впливають  зовнішні, внутрішні фактори. Ті фактори  які людина ідентифікувала мають  контрольований характер, які ні - неконтрольований але вони все рівно на неї діють.

Одним із процесів життєдіяльності  людини є процес її ідентифікації (визначення, ототожнення) умов життя. Цей процес - данність, задаток життєздатності людини.

Визначають само ідентифікацію і соціо (соціокультурну) ідентифікацію.        

 Ідентичність (лат. іdenticus - тотожний, однаковий) виявляється у зосередженості людини на собі, в ототожненні її з соціальною групою та оточенням, у визначенні цінності людини та її соціальної ролі. Історія розвитку концепту „ідентичність" пов'язана з розвитком загальнофілософських та психологічних підходів до проблеми становлення індивідуальності людини, пошуку сенсу існування, усвідомлення місця та ролі в соціумі, схожості і відмінності від інших людей.

Питання змісту та механізмів становлення ідентичності розглядали багато авторів (А.Адлер, Є.П.Белінська, Р.Бернс, Е.Еріксон, І.С.Кон, К.Роджерс, З.Фрейд, Е.Фром, К.Юнг). Ідентичність визначається як центральний конструкт самосвідомості, що детермінує особливості самосприйняття та самоконтролю, ставлення до інших людей та поведінку особистості. Ідентичність – це поняття, що відображає унікальність та неповторність особистості, єдність реальної поведінки з прагненнями, переконаннями людини.

У вітчизняній науці проблемі становлення  ідентичності в різних її аспектах були присвячені роботи К. Абульханової-Славської, І. Кона, І. Чеснікової, В. Століна, Г. Соколової, В. Хомик, Е. Ермолаєвої, Н. Антонової, В.Ядова та ін. 
Уперше детальний опис поняття ідентичності був зроблений в роботах американського психоаналітика Е. Еріксона. Він розглядає ідентичність як складне особистісне утворення, що має особистісну тотожність, цілісність (відчуття і усвідомлення себе незмінним незалежно від зміни ситуації і ролі), спадкоємність свого минулого, сьогодення і майбутнього, а також визнання певної межі схожості з іншими людьми при одночасному баченні своєї унікальності і неповторності.

Е.Еріксон стверджує, що ідентичність індивіда ґрунтується на двох спостереженнях, які існують водночас: відчутті тотожності самому собі та неперервності свого існування в часі і просторі й усвідомленні того факту, що твої тотожність і неперервність визнаються оточуючими. Зв'язок між „Я" та соціальним світом відбувається через сполучення минулих ідентифікацій з новими. Ідентичність особистості говорить про те, наскільки вона „іде в ногу" з людьми, які оточують її, та зі своїм психологічним минулим і майбутнім часом. Ідентичність - це не яка-небудь окрема риса чи переконання. Очевидно, ідентичність утворює сукупність вироблених юнаками переконань про себе, які співставляють те, чим вони подібні на інших людей, з тим, чим вони відрізняються від них.

Виділяють два основні аспекти  ідентичності: особистісний та соціальний, що відображають усвідомлення власної  автономності, унікальності та відчуття приналежності до соціальної групи.

Механізмом формування ідентичності в онтогенезі є ідентифікація, як процес самоототожнення з іншою  людиною, групою та цінностями, що існують  у суспільстві. Тобто, становлення  ідентичності відбувається в суспільному контексті з урахуванням всіх обставин життя конкретної людини.

Основними аспектами ідентичності (Н.Лейтес) є: почуття власного існування; почуття своєї самості (відокремленості) від оточуючих; почуття відмінності  від інших, воно пов’язане з усвідомленням своєї індивідуальності; почуття постійності, що передбачає відчуття свого існування у часовій перспективі; почуття цілісності та зв’язності (єдності); прагнення одночасно до постійності та мінливості.

Соціальна ідентичність трактується  в термінах групового членства, приналежності до більшої чи меншої групи, включеності в деяку соціальну категорію. В соціальній ідентичності виділяють дві сторони: усвідомлення інгрупової (внутрішньогрупової) подібності: “Ми члени однієї спільності і тому ми схожі”; виділення аутгрупової (міжгрупової) диференціації, це усвідомлення різниці між своєю та іншою “чужою” групою.

В ході онтогенетичного розвитку особиста ідентичність є вторинною по відношенню до соціальної, так як вона формується на основі використання знань, набутих в процесі соціалізації. Спочатку в наукових дослідженнях протиставлялися особиста і соціальна ідентичність як суперечливі та абсолютно взаємовиключні поняття. Адже особистісна ідентичність передбачає відчуття своєї відмінності від інших людей і, що важливо, в тому числі – від членів своєї групи. Оскільки важко уявити, як можна одночасно відчувати себе і подібним до членів групи і відмінним від них, то це протиріччя породило ідею про неминучість конфлікту різної міри гостроти та вираженості між цими двома видами ідентичності. Вважалося, що в кожний даний момент часу лише одна із них може бути актуалізована.

Проте на сучасному етапі досліджень більшої актуальності набуває теза про взаємодію та взаємодоповнюваність понять соціальної та особистісної ідентичності. Наприклад, М.Яромовіц запропонувала власне трактування співвідношення цих понять. Вона розглядає особисту ідентичність як субсистему знань індивіда про себе, котрі формуються при порівнянні себе з членами своєї групи і складаються із комплексу рис, специфічних для Я. Соціальна ідентичність теж розуміється як набір якостей, але тих, які виявлені в ході порівняння представників своєї та “чужої” групи.

Відповідно до такого тлумачення походження соціальної та особистісної ідентичності, були проведені практичні дослідження (1998). Було виявлено, що соціальна ідентичність домінує у тих, у кого високий рівень відмінностей при порівнянні “Ми – Вони” і низький рівень розбіжностей при порівнянні “Я – Ми”. Особистісна ідентичність більш притаманна тим, у кого високий рівень відмінностей у випадку порівняння “Я – Ми” і низький – при порівнянні “Ми – Вони”. Отже, усвідомлення своєї неповторності здійснюється через пізнання власної особистості та характерологічних якостей і властивостей інших людей.

Г. Брейкуел підкреслює соціальне походження ідентичності, бо лише у взаємодії із соціальним світом людина активно засвоює поняття, з допомогою яких пізнає себе. Вона запропонувала модель структури ідентичності, що включає чотири компоненти.

1. Біологічний організм – це серцевина ідентичності, усвідомлення своєї фізичної окремішності. Це найперший тип ідентичності в онтогенезі, однак з часом він стає менш важливим. 
2. Змістовний вимір – це ті характеристики, якими індивід користується щоб описати себе як унікальну особистість. Змістовні характеристики відносяться як до соціальної ідентичності (виконувані ролі, належність до певної групи), так і до особистісної (цінності, мотиви, емоції, установки). Змістовний вимір розширюється в ході життя людини, тому актуальний зміст ідентичності змінюється у відповідності із змінами соціального контексту.

3.Ціннісний вимір – це оцінка елементів змістовного виміру. Відповідно до соціальних норм і цінностей, вона може бути як позитивною так і негативною. Оцінки також нестатичні, вони можуть змінюватися разом із змінами наявної соціальної ситуації.

4.Час. Виділяють два аспекти  цього компонента: суб’єктивний  час і біографічний час. В  плані суб’єктивного часу протікає  розвиток ідентичності. Змістовний  та ціннісний параметри ідентичності визначають структурну організацію біографічного часу

Для кожної людини буде різною значущість тих чи інших аспектів своєї ідентичності. Як зазначає Д.Майєрс в різних культурах  “стимулюється” розвиток різних психологічних  якостей людини, що відображається і в змісті ідентичності. В західній (а точніше – в європейській та північно-американській) традиції домінує індивідуалістичний тип виховання, заохочуються якості самостійності, незалежності, а також амбіційність, активність, наполегливість, тому тут особистість більш усвідомлює свою Я-ідентичність. В східній культурі завжди домінували цінності колективізму (взаємозалежність в стосунках, відповідальність, співпраця, поступливість), а тому в її представників соціальна ідентичність є більш структурована та значима для людини.  
соціальна ідентичність – це усвідомлення групою своїх уявлень, норм, інтересів і проблем. Досягнення групою соціальної ідентичності означає, що ці уявлення поширені в групі і є досить однорідними в її межах. Окрім того, про досягнення групою соціальної ідентичності свідчить також сформованість у її свідомості протиставлення „нас” та „їх”, що є початковим етапом формування основ соціальної діяльності.

Отже, соціальна ідентифікація розглядається переважно як спосіб прийняття соціальних ролей при входженні в групу (З. Фрейд, Л. Бандура, Т. Парсонс), як засіб інтерналізації об’єктивної реальності (П. Бергер, Т. Лукман), як механізм „влиття” „Я-концепції” в соціальне оточення, що проявляється в усвідомленні групової приналежності, формуванні соціальних настановлень (Ч. Кулі, Дж. Г. Мід) [5, с. 278]. Індивід ідентифікує себе з тими чи іншими соціальними позиціями на основі власних уявлень про їх структуру. Тобто, йдеться про символічний аспект соціального простору. Ідентичності, присутні в уявленнях індивідів про соціальний простір, можна назвати номінальними, оскільки (в ідеалі) вони усвідомлюються настільки, що можуть бути виражені і виражаються в назвах – номінаціях.

Частіше за все можна говорити не стільки про усвідомлення, скільки  про відчуття соціальної позиції, яку індивід посідає в соціальному просторі [6, с. 281]. З іншого боку, можна говорити про ідентичності реальні – тобто, про позиції, які визначають різні практики індивідів („практичний” аспект соціального простору) безвідносно до того, наскільки чітко вони усвідомлюються в уявленнях [5, с. 280]. Але це не означає, що такі види ідентичностей повністю співпадають; особливо це стосується трансформаційного суспільства.

, ідентифікація з певною соціальною  групою чи класом характеризується комплексом уявлень про соціальну реальність і їх місце в ній – уявлення, що регулюють їх життєву активність, і специфічних уявлень саме для даної страти, що в тій чи іншій мірі відрізняють її від решти верств суспільства. Можна стверджувати, що міра цієї специфічності, „особливості” соціальних уявлень людей, що аналітично відносять себе до тієї чи іншої соціальної групи, тобто чіткість або, навпаки, розмитість меж, що відрізняють їх за даною ознакою від решти суспільства, дасть підстави говорити про рівень реальної ідентичності [8, с. 58].

Отже, процес соціальної ідентифікації взаємообумовлений. Людина ідентифікує спільноту, спільнота ідентифікує людину. Відбувається вимір сили, тотожності, відношення, співпадіння рамки життєздатності людини (спрямованість, ціннісні орієнтації тощо) й рамки безпеки спільноти (наш-чужий) Процес передачи ідентифікаційних факторів однією культури (суб’єкта ідентифікації 1) іншій (суб’єкту ідентифікації 2) можна проілюструвати технологією перформансу. Загальне визначення перформансу (за Р.Шехнером) – це дія, яку демонструє одна група людей перед іншою. Графічно це можно подати у вигляді такої схеми (табл.1).

Таблиця 1.