Проблема соціокультурної ідентичності в сучасному суспільстві

Таким чином, процес ідентифікації перебігає як взаємообмін формуванням відношення  його суб’єктів до вимог (ідентифікаційних факторів) іншої сторони, при первинності впливу спільноти як середовища, в якому існує людина.

Але, незважаючи на це тільки людина (її соціальна активність як задаток  соціабільності) має виключне право  вибору – встановлення типу відношення до себе (самоіндентифікація, визначення правильного бачення себе) та оточення – ототожнення себе із тією чи іншою субкультурою (соціокультурна ідентифікація).

Якщо людина сприймає складові тієї чи іншої культури, інтеріорізує їх і стає їх носієм, то таку людину вважають соціально ідентифікованою –  прийнятою групою (спільнотою) – соціальною людиною (наш). Якщо ні, і людина виявляє спротив цим факторам – то вона стає опозицією до них, аж до дисидентства й відторгнення спільнотою антиносія ідентифікаційних факторів (в середніх віках навіть палили на вогнищах й прилюдно, використовуючи первину потребу людини – в захисті себе для захисту субкультури історичної спільноти(порядку).

Еріксон і Де Левіта розрізняють  три форми ідентичності людини:

1. Приписна – це ті умови,  які окрема людина не обирає  і вони не піддаються її впливу (приналежність до раси, нації, соціального прошарку, вікової групи, статі). Богом данні здібності.

2. Набута – те, що досягнуто  власними зусиллями індивіда, те, чим людина самостійно “оволоділа”  (професійна самореалізація, вільно  вибрані зв’язки і орієнтація). Самовдосконалення

3.Запозичена ідентичність відображає  виконання людиною ролей, засвоєних  в ході розвитку та в результаті  збігу різних обставин. Часто  ці ролі запозичені в якогось  зразка і обумовлені очікуваннями  оточуючих. Проте ідентичність не зводиться до вибраної ролі, хоч та чи інша роль сильно впливає на ідентифікацію, основні складові ідентичності (постійність та неперервність особистості) з неї не випливають.

Всі ці форми ідентичності людини проявляються одночасно, а отже цей процес відбувається на різних рівнях існування спільноти (сімя, вулиця, регіон, держава, континент, Планета, Всесвіт). Всі ці рівні мають свої певні ідентифікаційні фактори, які цілеспрямовано або опосередковано впливають на вибір (ідентифікацію) людини в соціумі.

Отже, ідентифікація характеризується впливом, реакцією, формуванням відношення її суб’єктів(людини і соціальної групи) до величезної кількості різноманітних умов комунікаційного середовища. Це є умовами ідентифікації, або ідентифікаційними факторами.

Із теорії соціалізації людини відомо, що ці фактори об’єднанні у такі групи:

Группа мегафакторів (дуже великий, всесвітній) – космос, планета, всесвіт. Ці фактори безпосередньо (магнітні бурі, лунні затміння, геомагнітні явища) або опосередковано (політика країн впливу) через фактори нижчого рівня впливають на формування життєздатності людини. На цьому рівні відбувається ототожнення людини як «мікрокосму в Макрокосмі» (Сковорода). Людині треба зрозуміти, що «Над цим світом ілюзій, над цим темним кошмаром панує висока реальність Небес. І кожний атом речі має часточку Його Вічності (із санткрітських текстів записаних М. К. Реріхом). Рамка ідентифікації на цьому рівні для людини проходить в площині визначення «Я-ВСЕСВІТ», «Я-ПРИРОДА», «Я-ТВОРЕЦЬ». Головним результатом ідентифікації на цьому рівні повинна стати визначення місії людини як землянина, ототожнення його із земною цивілізацією, якій давно треба зрозуміти, що життя окремою людини і всієї планети в цьому – це баланс завдань всезагального, загального та часткового, імплементація своїх завдань до завдань найближчого оточення, а через нього до планетарного  масштабу.

«…Ведь человек творец то на планете

И миссия его творя беречь:

Беречь природу - Мать свою, он за нее  в ответе.

Детей беречь, - Цветы они ему.

-------------------

Из года в год течет  та жизнь мирская

И кажется, что не закончится во век

Но будет так, если на планете нашей

Жить только будет не ВАРВАР

А ЧЕЛОВЕК

Проблема соціокультурної ідентифікації  людини в сучасному суспільстві  полягає у перебігу двох взаємовиключних процесів. Процес глобалізації і процес індивідуалізації людини (її усамітнення (приклад: кількість комунікацій в селі, кількість комунікацій в місті. Але – кількість усвідомлених (ідентифікованих) комунікацій її суб’єктом має зворотній характер).

Глобалізаційні процеси – зміна  світових порядків (з двохполюсного  світу на багатополюсний, індустріального  на постіндустріальний, інформаційний  світ). Ця зміна – це зміна геополітичних  епох в розвитку людства. Новий порядок  розвитку за своєю суттю – заперечення багатьох цінностей та істин минулої цивілізації (ідентифікаційних ФАКТОРІВ, НАПРИКЛАД створення образу ворога, незаперечна перемога соціалізму, а потім й комунізму тощо, КРАЩА СПІЛЬНОТА «радянський народ», заперечення підґрунтя національності, все вокруг народное, все вокруг мое). Цьому порядку властиві, на думку сучасних дослідників, такі риси та закономірності, які є не простим подовженням старих (класичних) і багато в чому відрізняються від них.

Криза ідентичності сучасної людини в світовому масштабі, про яку багато говорять, виражається перш за все в прагненні гармонізувати взаємодію індивідуального та соціального Я. При цьому зрілість характеризується реалістичною оцінкою того, що людина досягла і може досягнути в суспільстві, вмінням змиритися з більш низьким статусом заради гармонії з іншими людьми та із самим собою. Тому багато-хто знаходиться в пошуку значимих принципів соціального устрою, котрі можуть бути сформульовані ідеологією та релігією. Криза колективної ідентичності виражається в послабленні ідентифікації індивідів з колективною реальністю, котру вони раніше переживали та підтримували. Це відбувається внаслідок зменшення ролі традицій, втрати віри в майбутнє, кризи індивідуальної ідентичності. Відсутність дієвих цінностей та норм, непередбачуваність своєї та чужої поведінки призводять до послаблення психічного та соціального здоров’я. Як відмічають дослідники (А.Б.Холмогорова, Н.Г.Гаранян), саме емоційна сфера стає найбільш патогенною зоною в сучасній західній культурі внаслідок втрати внутрішньої рівноваги, яка характеризує психічне здоров’я людини.

Група макрофакторів – країна, етнос, суспільство, держава.

На цьому рівні ідентифікації  основним ідентифікаційним фактором є  культура спільноти, що сформована в  певному етносі, країні, державі.

Д. Антонович з цього  приводу визначав, що національна  культура складається з декількох  рівнів: народної культури та "культури інтелектуальної верстви». На сьогодні організаційна культура України  це культура виживання (рівень громади) та культура протистояння (рівень політично-олігархічного прошарку)).

Культура виживання народа України характеризується розрізненістю  поглядів на те, що саме вони є сувереном  і носієм влади в державі, а  органам влади саме вони делегують  повноваження в тій сфері, в якій окремо взяті громади не можуть забезпечити свої потреби.

Причиною такого стану  є звички, яки формуючись роками, перевтілились в стереотипи поведінки  і не викликають у широкого загалу ніякого дискомфорту.

На тлі сформованої  меншовартості українського народу, звички мати неефективну й віддалену від мас владу, віру в сильну руку (доброго царя, пана тощо), існує стереотип поведінки «гвинтика» суспільної машини, який характеризується пасивністю (від мене нічого незалежить), негативізмом (зміни нідочого кращого не приведуть; бути проти, а ні за; жаліти так званого ображеного), мені всі повинні (на цьому формується бюджет держави – як повідомлення про розподіл розчарувань), безініціативністю (ініціатива завжди наказуєма), робити те, що і всі (принцип 40-40-40, мій батько так робив, я так роблю і сини мої так робити будуть), реалізація закону спрута (у нас нічого немає і ти нічого мати не будеш).

Результат такого стану:  кількість населення різко зменшується  не тільки за рахунок великої смертності (8 народжених проти 18 померлих на 1000 осіб), а й міграції працєздатного (кращого) людського капіталу за кордон, який не хоче миритися з такою організаційною культурою.

Щодо культури влади, то доречним, характерним для неї є останній запис відомого українського академіка В. І. Вернадський 2 листопада 1941 року у своєму щоденнику: «Великі невдачі нашої влади – наслідок послаблення її культури». Культура конфронтації, що склалася у діяльності органів влади (наявні всі ознаки охлократії) характеризується: закритими організаційними системи (секретаріат (адміністрація) Президента, секретаріат Кабінету Міністрів, комітети Верховної ради, органи місцевого самоврядування, інституції громадянського суспільства); бюрократичною формою управління; перевага сумісно-послідовної форми діяльності (5% партійної, олігархічної, або крімінальної (за оцінками різних політологів) «еліти» (касти), відокремилось від народу так званою партократичною (вибори за партійними списками) та бюрократичною системою (розгалуженою системою державних органів)). Сфера цілепокладання – інтереси «верхів» (коаліції, опозиції (приклад блокування трибуни)); тип господарської діяльності – застосування технологій, які використовують природні закономірності, котрі відкриті людиною; механізм влади – єдиноначальність з бюрократичним апаратом; основна функція влади – перерозподіл ресурсів; економічний механізм – раціоналізація. Політична культура – консерватизм (партія влади); механізми соціальної мобілізації – примус; основна етична цінність – чинопочитання (ієрархія). Базовий морально-психологічний принцип – конформізм.

Отже, головним завданням ідентифікації  української людини на цьому рівніє є усвідомлення громадянином України  своєї національної ідентичності та імплементація її у світовий гуманітарний простір (визначення місця нації в світі, яка налічує біля 70 млн. осіб).

Національна ідентифікація – ототожнення  людини самої себе з певною спільнотою, її символами, цінностями, історією, територією, культурою, державними та правовими  інституціями, політичними й економічними інтересами. У свідомості людей ідентичність легітимізує державу, її контроль над територією і природними ресурсами, права і обов’язки її громадян. Завдяки національній ідентичності виник сам феномен модерної національної держави.

Довідково. «Все, що йде поза рамками нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації». Іван Франко.

На жаль, століття бездержавності привчили багатьох українців, а політична  влада це впроваджує у життя, дивитися на себе «чужими» очима, оцінювати себе у категоріях «чужих» ідентичностей. У формуванні свідомості громадян України треба подолати «змагання» двох образів української нації.

Перший характеризується низьким  рівнем довіри до всіх державних інституцій, невисокою громадянською активністю та солідарністю, небажання значної  частини населення захищати свою країну в разі гіпотетичної зовнішньої загрози.

Другий характеризується гордістю за свою приналежність до української  політичної нації, як нації модерної, європейської. В їхній українськості  домінує прагнення свободи і  розвинене «республіканське», демократичне начало, неприйняття будь-якої деспотії, повага до людської гідності та достатній індивідуалізм, відданість традиційним цінностям і водночас толерантність, відкритість до модерного світу, до сприйняття «іншості» та «інакшості».

Успіх України як держави і нації залежить від утвердження саме цієї демократичної ідентичності. Її європейська сутність спроможна здолати імперсько-тоталітарні рудименти суспільної свідомості, модернізувати країну, гарантувати їй гідне місце у спільноті європейських держав і націй. Українське суспільство за підтримки держави має розвивати і продукувати власні цінності, символи і смисли, творити, за висловом Ліни Костенко, «гуманітарну ауру» нації, в якій українські громадяни могли б осмислювати себе, свою країну і навколишній світ.

Життєвими компетентностями сучасного  громадянина України повинні  бути: активність; здатність самостійного прийняття рішення і відповідальності за них; прагнення повноцінного життя у сучасному суспільстві (духовній, соціальній, професійній, фізичній сферах); орієнтація на успіх; розвинена інтелектуальна, інформаційна, дослідницька культура та культура самоорганізації; здатність до самореалізації й саморозвитку; професіоналізм, лідерство; життя у згоді з собою та іншими, приймання цінності іншої людини, толерантність та соціальне партнерство; чутливість до змін і сприйняття їх; критичність мислення й відповідність вибору; потяг до творчості в усьому; бачення себе як частини громадськості, країни, навколишнього світу.

Напрямами формування національної ідентичності громадян України можуть бути:

системні та узгоджені дії всіх гілок влади та місцевого самоврядування, спрямовані на формування національної ідентичності громадян України, становлення  української політичної нації;

утвердження у суспільстві духовних цінностей, об’єднання навколо них всіх громадян України;