Шпаргалка по "Философии"

Староіндійська філософія  розвивалась у школах, так званих «даршанах». Існували даршани астиків  і даршани нестиків. Ці даршани  проповідували різко полярні  ідеї, які групувались на визнанні або запереченні Вед. «Веда» —  це збірник текстів на честь богів. Одним з найдавніших ідеалістичних  учень був брахманізм. Його прихильник вважали, що світ складається з невидимого, непізнаного, незмінюваного духу «брахмана», що не має ні початку, ні кіш З  точки зору представників цієї школи  слід розрізняти душу і тіло. Тіло —  це зовнішня оболонка душі. Душа вічна, б смертна.

Буддизм — це водночас і  релігійне і філософське вчення. Воно виникло у VI—V ст. до н. є. і стало  однією з найпопулярніших релігій  разом з християнством та ісламом.

З точки зору буддизму, СВІТ — це єдиний потік матеріальних і духовних елементів — «дхарм».

Філософський зміст буддизму включав два аспекти: вчення про  природу речей та вчення про шляхи  її пізнання.

Вчення про буття. В  основі буддійського вчення про природу  речей лежить вчення про дхарми. За вченням буддистів, дхарми проникають в усі явища психічного і матеріального  світів і перебувають у русі, кожну  секунду спалахуючи і згасаючи. В  теорії пізнання у буддистів не існує  різниці між чуттєвою та розумовою  формами, пріоритет надається практиці. Практика споглядання, роздумів є основним засобом пізнання навколишнього  світу.

На закінчення викладу  староіндійської філософії, нагадаємо  її основні особливості:

1.Формування на базі  міфологічно-релігійного світогляду.

2.Своєрідність ставлення  до Вед.

3.Споглядальний характер  і слабкий зв’язок з наукою.

4.Змалювання духу як  безликого, бездіяльного явища.

5.Народження логіки.

6.Побудова соціальної  філософії на принципах етики  страждань і щастя.

 

6. Давньокитайська філософія: Лао-цзи, Конфуцій.

Становлення філософської думки  в Стародавньому Китаї спостерігається  вже у VІІ ст.. до н.е. Сама зміна традиційних  общинних суспільних відносин на основі економічного прогресу, поява грошей, суб'єктивної реальності створили умови  для розвитку філософії.

Найвпливовішим ідеалістичним  напрямом, що виникає в VI—V ст. до н. е. і зберігає своє значення аж до наших  днів, було філософське вчення видатного  мислителя Конфуція (551—479 рр. до н. є.), яке дістало назву конфуціанства. Першим етапом у становленні конфуціанства  була діяльність самого Конфуція. У  його особі конфуціанство становило  етико-політичне вчення, в якому  центральне місце посідали питання  природи людини, її етики і моралі, життя сім’ї та управління державою. Характерною рисою вчення Конфуція є антропоцентризм. У центрі уваги  його вчення перебувають проблеми людини. Він розробляє концепцію ідеальної  людини, благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі  високих моральних якостей та культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є поняття «жень» — гуманність.

«Жень» визначає відносини  між людьми, пропагує любов до людей, повагу до старших за віком або  вищих за соціальним становищем. Особливе місце у вченні Конфуція займає концепція  «сяо» — синівської поваги до батьків. З точки зору Конфуція, життя та смерть визначаються долею, а багатство  та знатність залежать від неба. «Небо» — це прабатько світу і  найвища духовна сила, що визначає суть природи та людини.

Першою філософією матеріалістичного  напряму в Китаї був даосизм. Засновником даосизму вважається Яао-цзи (VI—V ст. до н. є.). Даосизм наголошує  на діалектичній ідеї загальної рухомості  і мінливості світу. Дао – це шлях, надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і безформне, воно – основа всього сущого.

Життя природи і людини підпорядковане всезагальному закону „дао”. Згідно з цим законом будь-яка  річ, досягши певного ступеня  розвитку, перетворюється на свою протилежність. Даоси вчили беззастережної підпорядкованості  всієї життєдіяльності людини закону „дао”, неможливості діяти всупереч „дао”. Виходячи з космоцентричної  концепції взаємозв’язку людини з природою, китайська філософія  сповідувала захист природи, висувала принцип невтручання у її розвиток, наслідування її законів.

Отже, у більшості філософських шкіл переважала практична філософія, яка була тісно пов’язана з  проблемами життєйської мудрості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням. Хоча ця філософія була мало системна і в ній проявився слабкий  зв’язок навіть з тими науками, які  існували тоді в Китаї, однак за формою і методами постановки проблем ця філософія є широкомасштабним явищем.

7. Проблеми онтології в античній філософії: Фалес, Геракліт, Демокріт.

Демокрит – греч.философ,считал бытие чем-то простым, понимая под  ним неделимое – атом (наименшая, неделимая частица).

Он признавал 2 первоначала : атомы и пустоту(небытие, непознаваемое)Атомы  различаются по форме, величине , они  постоянно двигаются, их случайные  столкновения есть причиной всего сущего.Так  происходит множество «рождающихся и умирающих» миров, к-рые возникают  и уничтожаются естественным путем.

ГЕРАКЛІТ. Родом з Ефеса. (530 - 470 ггднэ). Аристократ, що відсторонився  від влади. Вихідний пункт навчання про світ - представлення про минущому, мінливому хар. всього існуючого.

Усі ім. речі виникли з  матеріальної першооснови. Однак первовещ. - це вогонь. Вибір вогню в кач. первовещества обумовлений поглядами Г. на характер життя природи. Світ нах. у постійному процесі зміни, а з усіх прир. речей наиболе рухливий, мінливий вогонь. " Цей космос той самий для всього існуючого не створив ні який бог і ніякий еловек, але завжди був, є і буде вічно живим вогнем, мірами що загоряється і мірами погасаючої". Причина вічної зміни - боротьба протилежностей.

Світ залишається в основі вогнем, незважаючи на всі зміни. Душу теж з вогню, душа матеріальна - це найменш вологий вогонь. Усі речі виникають з вогню відповідно до необхідності. Світом править "логос".(закон, необхідність)"Навіть Сонце не може переступити логос." Світ есь процес у якому всяка річ переходить у свою противопол.(холодне в тепле, Вложное в сухе і навпаки)"Не можна двічі ввійти в одну ріку" У челов. життя превращ. у противопол. є боротьба. Вона "батько усього, цар усього". Завдяки боротьбі противопол. виявляється їхня внутрішня подібність "юессмертные-смертны, смертні - безсмертні; смертю один одного вони живуть, життям один одного вони вмирають."

Загальність зміни і перехід  кожної якості в противоп. роблять  усі кач. речей відносними.(морська вода - найчистіша і разом з тим грязнейшая: для риб -живильна, для людей -непридатна)

Логос - основа загальності  й істинності чел. пізнання. В основі мислення лежать відчуття. Мислення предпочитает усе, що доступно почуттям зору і слуху. Мислення - загальне всім людям, усім дане пізнати себе і бути розумними. Навіть якщо щось залишилося схованим від світла, сприйманого почуттями, воно не могло бу укритися від разуминого світла, "від того, що ніколи не заходить"

Однак,считае Г. більшість людей не знають загального і вічного, не шукають пізнання, приймають многознание за розум.

 

8. Проблеми гносеології (Платон, Аристотель)

Сократ – гр.философ,считал , что строение мира , физ.природа вещей непознаваемы; знать мы можем только самих себя («Познай самого себя»).Высшая задача знания не теор., а практич. – умение жить. Использовал такие методы :  
Вопросно-ответный, индукция, маевтика(форма беседы, при к-рой умение вести диалог означало умение задавать наводящие вопросы),ирония.

Платон – идеалист, характеризует бытие как вечное, неизменное, познаваемое лишь разумом. Бытие – бестелесная идея.,вечна.Что бы объяснить явление надо найти его идею, то есть понятие: то постоянное и устойчивое что не дано чувственному восприятию.

Идейей всех идей выступает  идея добра как источника истины, красоты и гармонии(Бог и идея добра очень близки) .Тело чел-ка – временное вместилище души, к-рое состоит из огня, земли воды и воздуха. Душа сотворена Богом. Душа делится на разумную (мышление) и неразумную (чувства).Суть теории познания: «знание – это вспоминание» того,что когда-то знала душа (мир идей)

Бытие : мир идей и мир  теней (матер. мир) ;Небытие – ничто.

Платон создал образ «идеального  государства», в к-ром есть 3 групы  граждан(правителей – философов; воинов; земледельцев и ремесников).В таком гос-ве все занимаются своим делом, не вмешиваясь в дела других.  

9. Етична проблематика: Епікур, Сенека

В елліністсько-римський період античності найбільш відомими були такі філософські школи: епікурейська, скептична, стоїчна і несплато-нівська.

Впливовою в елліністсько-римський період була школа послідовника філософії  Демокріта Епікура (бл. 342—270 pp. до н.е.).

Епікур підійшов до атомізму Демокріта з етичних позицій, фактично відтворюючи гедонізм кіренаїків, які визнавали насолоду критерієм  моральних вчинків. Натурфілософія Епікура спирається на такі універсальні принципи: по-перше, ніщо не виникає  з нічого і в ніщо не перетворюється; по-друге, всесвіт завжди був таким, яким він є тепер, тому що немає  нічого такого, у що він міг би перетворитись; по-третє, всесвіт складається  з тіл і порожнечі, і про  існування тіл свідчать відчуття, а існування порожнечі підтверджується  рухом, який у ній реалізується; по-четверте, тіла або неділимі і незмінні (атоми), або складені з атомів; по-п'яте, всесвіт  безмежний як за обсягом порожнього простору так і за кількістю своїх  складових — як атомів, так і  їх поєднань.

Зазначені принципи показують, що тут Епікур фактично повторює Демокріта, а оригінальність натурфілософії Епікура  проявляється в тому, шо якщо Демокріт розрізняє атоми за формою, порядком і положенням, то Епікур говорить про  їх форму, величину і вагу.

Оригінальний Епікур і  тим, що, визнаючи об'єктивність чуттєвих якостей, він стверджує, що річ —  не проста сума атомів, а існує як цілісність, якій властиві сталі якості.

Епікур іде далі Демокріта  в розумінні простору і часу. Простір  виводиться з факту руху — він  є необхідною умовою руху тіл. Час  Епікур вважає властивістю тіл.

Основне ж, чим відрізняється  Епікурове розуміння атомів від  попереднього атомізму, — приписування атомам властивості ваги як причини  руху.

Однак Епікур постає перед  нами не тільки як представник атомістичної філософії. Цікавими є думки Епікура  про Бога і моральність.

Епікур вважав, що основна  мета філософії — досягнення щастя, тобто нічим не затьмареного вдоволення. Цей принцип епікурейської етики  з'являється завдяки визнанню того, що людина від природи тягнеться  до щастя і з не менш природною  відразою намагається позбутися  страждань. Щастя, вважає філософ, це незворушність  духу, яка досягається навчанням  і вправами.

10. Основні особливості релігійної філософії Середньовіччя

Слід відзначити, що по рівню  розвитку філософії, культури в цілому середньовікова філософія була кроком назад у порівнянні з античністю. Хоча падіння Римської імперії, перехід  від рабовладіння до феодальних суспільних відносин, було прогресивним явищем в  історії розвитку суспільства. феодальний лад відкривав простір для  подальшого прогресу у розвитку виробництва, науки, техніки, ремесел, культури, політичних та соціальних відносин.

На межі двох епох – античної і середньовікової – сформувався  новий світогляд – виникло  християнство, яке мало домінуючий вплив на духовне життя усіх європейських країн. Середньовічна філософія  існувала переважно як теоцентричний  світогляд, тобто теоретична проблематика цього періоду концентрувалась  навколо поняття Бога, а любов  до мудрості реалізувалась як течія  богословської .думки. Звідси її функціональне  визначення Фомою Аквінськнм; "Філософія - наймичка богослов'я". Середньовічна  філософія включає три етапи : - апологетика/ Оріген, Тертулліан та ін-, / 2-4 ст. н-е./.

- патристика/ Августін, Амвросій, Ієронім та ін. / 5-8 ст. н.е./.

- схоластика / 9-15 ст. н.е./. Починається  середньовічна філософія з періоду  так званої апологетики - захисту  права християнства на існування  в умовах панування античної  філософії.

Які ж риси притаманні філософії  Середньовіччя, чим вона відрізняється  від античної філософії?

Коротко, ці риси можна звести до наступних:

1. Засилля в усіх сферах  життя релігії;( Вперше в історії  людства середньовіччя відкриває  людину як особистість, як насамперед  духовну, а не природну і  тілесну істоту. На перший план  релігійного світогляду виходять  протиріччя в морально-етичній  сфері. Людина сприймається як  зосередження протиріч, що існують  в світі — між земним і  небесним, між тілом і душею,  між гріхом і святістю. З однієї  сторони, людина — вінець божого  творіння, з іншої, зло в світі  йде від людини, людина — створіння,  в якому “сидить” диявол. Одним  з найбільших надбань релігійного  світогляду була ідея індивідуального  безсмертя, одноразовості і тому  самоцінності людської особистості.  Вперше в людській історії  з небувалою досі гостротою  ставилося питання про сенс  життя). 2. Схоластика як спосіб  філософствування;

3. Теоцентризм; (Це означає,  що активне творче начало як  би щезає з природи і передається  Богу, який стоїть над природою. Істинним буттям володіє тільки  Бог: він — вічний, незмінний,  ні від кого не залежить  і є джерелом всього існуючого.  Ключем до пізнання істинного  буття є віра. Віра не може  бути готовим знанням, яке можна  передати іншому, як певну інформацію, вона потребує власних духовних  зусиль).