Шпаргалка по "Философии"

Прагнення знайти граничні підстави для визнання самоцінності земного життя людини приводило, як це видно на прикладі творчості  М.Кузанського, до питання про положення  людини в космосі, про його фізичні  і значеннєві зв’язки зі світовим цілим. Поки світ залишався геоцентричним, людина вважалась безсумнівним центром  усіх зв’язків світового цілого. Положення  міняється після виступу Коперника (1473 – 1543), що замінив геоцентризм геліоцентризмом.

Джордано Бруно, приймаючи  геліоцентриську концепцію Коперника, йде далі, лишаючи і Сонця положення  центра Всесвіту. Нескінченний Всесвіт, в його розумінні, має безліч зірок, подібних до нашого Сонця, навколо яких обертається безліч планет, схожих на нашу Землю. Стосовно нескінченності безглуздо запитувати про центр. Він – ніде, і він – скрізь. Нескінченний Всесвіт є породження нескінченної божественної міці. Життя  в тій або іншій формі притаманна всім природним речам. Розумне життя  повинне бути не тільки на Землі.

Людина – кінцева земна  істота – володіє кінцевою смертною душею. Тільки розумна безособова частина  душі може бути безсмертна. Тому ми по-винні  усвідомлювати неминучість особистої  смерті. Однак в чеканні смерті, на думку Дж. Бруно, не можна бути дозвільним, тому що ми призначені для  теоретичного творення на основі пізнання. Вища ступінь пізнання п вища ступінь  людського удосконалювання –  самовідданість, і подвижництво заради високої мети – є стан героїчного ентузіазму, до якого і треба прагнути. Гімном розуму, здатному, переборюючи  кінцівку його носія, самостійно, без  опори на одкровення, осягати нескінченний Всесвіт, завершується епоха Відродження в Італії.

У країнах до півночі від  Альп епоха Відродження представлена мислителями, творчість яких більш  безпосередньо зв’язане з ідеями Нового часу, ніж творчість мислителів Італії. Еразм Роттердамський (1469-1536), випливаючи загальному настрою гуманістичної  думки, виступив як непримиренний супротивник  філософії ари-стотелівсько-схоластичного  типу, зосередженої на проблемах логіки, метафізики, фізики. Для нього філософія  – це знання того типу, до якого прагнув  Сократе. Це мудре розуміння життя, тобто практична розсудливість  християнського життя. Християнська мудрість, думає він, не має нестатки бути ускладненої  силогізмами, її можна почерпнути з  Євангелій і Послань св.Павла. Тому необхідно повернутися до джерел християнства. Еразм здійснює переклад і критичне видання Нового завіту, публікує праці батьків церкви, критикує церковні порядки, духівництво. Він  жадає великої релігійної реформи, для чого потрібно стряхнути із себе усе, що нав’язано силоміць церковного авторитету. Шлях земного життя, зазначений Христом, простий: щира віра, милосердя  без лицемірства і безвадна надія.

Критика Еразмом церкві і  схоластичній філософії і його заклик відродити первісне християнство, витлумачене  як філософія земного життя, що має  самоцінність, і не зводиться тільки до підготовки до життя загробної, випереджали, хоча й в зм’якшеній формі, деякі  погляди Мартіна Лютера (1483-1546), з  яким він був зв’язаний. Однак  заперечення Лютером волі, що, як і всі мислителі-гуманісти, визнавав Еразм, привело до розриву і до полеміки між ними. В підсумку Еразм  залишився католиком, а Лютер  став вождем протестантизму.

Під впливом християнського гуманізму Еразма, ідей і практики церковної реформації знаходилися  найбільші соціальні мислителі  цієї епохи: Томас Мор (1479 – 1555), –засновник утопічного соціалізму; теоретики природного права Жак Боден (1530-1596), І.Альтрузій (1577-1638), Гуга Греції (1583-1645). Останні, не заперечуючи цілком вчення про походження правових норм із божественних установленні, відокремлюють божественне право  від людського, відроджуючи висхідне до Аристотеля і стоїків представлення  про природне право, що випливає з  людської природи і постигали  людським розумом, що виступає в різноманітних  історично обумовлених формах. Розглядаючи  найважливіше для тієї епохи питання  про відношення держави до релігії, Боден і Греція вважають, що держава  може жадати від своїх підданих лише визнання загальних релігійних ідей.

Думка про існування загальних  релігійних ідей висловлювалася уже  в епоху раннього італійського Відродження  представниками флорентійської платонівської  академії. Її розділяв сподвижник Лютера – “учитель Німеччини” Ф. Мелахтон (1495-1560). Вона одержала розвиток в формі  вчення про оволодіння природним  розумом (без втручання одкровення) природної релігії в роботі Бодена “Діалог семи чоловік”. На його думку, природна релігія – визнання існування  нескінченної істоти, Провидіння -може знайти собі місце в межах усіх релігій.

Завершують епоху Відродження, безпосередньо підготовляючи перехід  до нової філософії, англієць Ф.Бекон (1561-1626) і француз Мішель Монтень (1533-1592).

Френсіс Бекон, що розглядав  пізнання природи і використання отриманого знання як основу соціального  благополуччя, що спробував представити  “наукове” суспільство в роботі “Нова Атлантида”, наполягає на тому, що відроджувати випливає не ті або  інші вчення древніх, а дух сміливого  пошуку, властивий їх творцям і  особливо проявився в творчості  досократиків. Потрібно відродити сам  природний розум, природне світло якого  – проникливо-затемнене в даний  час оманами-ідолами. Розум, очищений від оман, спираючи на спеціально проведені  експерименти, використовуючи розроблювальні їм правила індуктивного (від часткового до загального) висновку, здатний дати повну і корисну практично  картину світу. В широкому змісті слова філософія, по Бекону, це система  всіх дослідно-раціональних пізнань, доступних  розуму як особливої здатності людини (іншої здатності – пам’яті  – відповідає історія, уява-поезія). В ву-зькому змісті слова філософія-навчання про види знання і їхньому співвідно-шенні, вчення про метод (органоне) пізнання. Бекон чітко відрізняє релігію  від філософії. Перша спочиває на надприродному одкровенні, на даних  органів почуттів. В філософії навіть основні початку піддаються обговоренню і перевірці, тоді як в релігії основні початки встановлюються авторитетом. Разом з тим Бекон затверджує, що можливо природну теологію, що відповідає природної релігії, оскільки встановлювана пізнанням зв’язок природних явищ указує на існування божества.

М.Монтень затверджував, що релігійні спори, зокрема спор між католиками і протестантами, не може бути вирішений розумними  аргументами. Релігійно-суспільне встановлення, необхідне для організації народного  життя, але аж ніяк істина, що осягається не розумом. Сумнівна і можливість природної  теології. Збагнення світу відносно. Наші знання, скоріше, знання про незнання, чим знання про те, що світ є сам  по собі. Знання про незнання є стимул до сумніву в всіх наявних твердженнях, до постійного пошуку істини. Для Монтеня, як і для античного скептика Секста Емпірика, справжній скептик –  не той, хто догматично затверджує незнання, а той, хто шукає знань, не зупиняючи  на досягнутому, той, для кого істина є процес.

При цьому є положення, думає Монтень, які можна затверджувати  з дуже високим ступенем імовірності. Приміром, людина не є центром світу; земне життя самодостатнє, її в  ній самої. Справжня чеснота має  своїм путівником природу, а супутником – щастя і насолода. Краще наш  утвір – життя в згоді з розумом.

Такі деякі концепції, що висувалися філософією епохи Відродження. Однак вирішальне вплив на наступну думку мали не стільки самі ці концепції, скільки поступово пробивала  собі дорогу ідея автономної філософії, вільної від релігійно-світоглядних передумов, що спирається на досвід і  природний розум, філософії, що обгрунтовує  знання про природу, природні право  і мораль, природну релігію. Таку ідею прийняли і протестанти, і багато католиків. Лише східна церква продовжує  до наших днів захищати ідею християнської  філософії, ідею філософствування в  вірі. Епоха Відродження не тільки заповідала наступним століттям  переконання в силі природного розуму, здатного обгрунтувати самоцінність земного  життя, але і посіяла сумніву  в його силі, виявивши необхідність для розуму самовивчення, тобто дослідження  своїх можливостей і границь.

14. Філософія Нового часу: проблема методу пізнання, емпіризм і раціоналізм (Ф.Бекон, Р.Декарт)

Видатний мислитель Франції  ХVІІ ст. – Рене Декарт – один з  основоположників науки і філософії  нового часу.

Р. Декарт – автор дедуктивного методу пізнання і родоначальник  філософського раціоналізму. Рене Декарт (1596 – 1650) – філософ, математик, фізик, механік, фізіолог, народився в родині французького дворянина. Р.Декарт –  один з творців вищої математики; аналітичної геометрії; сформулював  ряд законів механіки, зокрема  загальний закон дії і протидії, закон збереження кількості руху при ударі непружних тіл; у  фізіології один з перших описав рефлекторний акт тощо.

Основні філософські праці  Декарта: “Розміркування про метод” (1637), “Роздуми про першу філософію” (1641), “Начала філософії” (1644).

Основна риса філософського  світогляду Декарта – дуалізм. Дуалізм  Декарта виявлявся у його вченні про так звані субстанції.

З одного боку, субстанція, як начало, є об’єктивним, вічним матеріальним тілом, котре для свого існування  не потребує причини. Це – протяжна субстанція, реальне тіло.

З іншого боку, філософ допускав нематеріальну, ідеальну, “мислячу субстанцію”, котра існує незалежно, сама по собі. Отже, Декарт визнавав два незалежних начала – матеріальне і ідеальне. В цьому і полягає його двоїстість, дуалізм. Єдино правильним методом  пізнання Декарт вважав раціоналізм  і дедукцію. В теорії пізнання Декарт виступив як реформатор, автор нового наукового методу пізнання – дедукції, котра означає виведення пошукових  істин на основі інших істин, що вже  відомі і встановлені. Це щось на зразок математики, коли конкретне знання отримують на основі деяких загальних  принципів, постулатів і аксіом.

Декарт сформулював чотири основні правила наукової дедукції:

Перше правило – не визнавати  істинним нічого, окрім того, що з  очевидністю пізнається, що не підлягає сумніву.

Цей сумнів не є переконанням в непізнаванності світу, а являє  собою лише засіб для знаходження  найпершого достовірного начала. Цим  є знамените положення Декарта: “cogito ergo sum” – “мислю, отже існую”.

Друге правило – розподіляти  кожне утруднення, яке виникає  в процесі пізнання на стільки  частин, наскільки це можливо для  їх кращого розв’язання.

Третє правило – мислити  необхідно логічно, по порядку, починаючи  з предметів найбільш простих  і тих, що легко пізнаються, щоб  перейти від доведеного до ще не доведеного.

Четверте правило –  необхідно в процесі дослідження  складати якомога повні огляди фактів, систем, гіпотез, предметів, їх властивостей – того, що вивчається, щоб бути впевненим, що нічого не пропущено.

На думку Декарта, дотримання цих правил – гарантія того, що достовірні начала філософії будуть знайдені.

Однак, і це слід підкреслити, дотримання цих правил не є ще гарантією  достовірного пізнання. В історії  філософії ми маємо безліч фактів, коли філософи про одні і ті ж  речі висловлювали різні, навіть протилежні судження. Згадаймо, для прикладу, уявлення античних філософів про першоначала  буття, філософії.

Декарт вважав, що пізнання не може ґрунтуватися на відчуттях, покази яких є обманливими. Єдиними, найдостовірнішим засобом пізнання, його критерієм  може бути лише мислення, розум, інтелектуальна інтуїція. Він був засновником  філософського раціоналізму – напрямку в теорії пізнання, згідно з яким його істини мають своїм джерелом не чуттєве пізнання, не емпіричний досвід, а розум (від лат ratio –  розум, rutionalis – розумний). Раціональні, логічні ознаки достовірного знання, його загальність і необхідність, Декарт вбачав у математиці, її аксіомах. Ці ознаки не даються у досвіді  і його узагальненні, а взяті з  самого розуму, його ідей, котрі природжені йому. Це, безумовно, безпідставна точка  зору. Бо вона заперечує пізнання в  його єдності з чуттєвим досвідом, практикою.

Раціоналізм фактично відкидає ту достовірну істину, що єдиним джерелом знань є чуттєвий досвід людини, вплив зовнішнього світу на її органи відчуттів.

Філософські погляди Декарта, його наукові здобутки, мали значний  вплив на подальший розвиток науки  і філософії.

Раціоналізм Декарта, як однобічне  розуміння логічного характеру  математичного знання, не став загальновизнаним напрямком у світовій філософії. Він мав як прихильників, так і  супротивників.

Одним з перших, хто піддав змістовній критиці раціоналізм  Декарта, його вчення про “природженість ідей”, був Джон Локк.

Ф.Бекон (1561-1626 ) – родоначальник  нової форми англ. матеріалізму і  всієї тогочасної експерементальної  науки. Саме він сформував поняття  матерії як вираз природи і  нескінченної сукупності речей; матерія, за Беконом, перебуває у русі під  яким він розумів активну внутрішню  силу, “напругу” матерії і назвав 19 видів руху. Рух і спокій Бекон  вважав рівноправними властивостями  матерії, що ставило його та ін. філософів  перед важко вирішуваною проблемою: як, яким чином абсолютний спокій перетворюється на рух і навпаки.

Бекон,будучи засновником  методологічного рівня наукового  пізнання,виступає проти схоластичної методології,вузького емпіризму.Свою позицію він пояснює за допомогою  алегоричного зображення 3 можливих шляхів пізнання: *шлях павука,тобто спроба людського розуму виводити істини з  самого себе;*шлях мурахи-однобічний емпіризм-пізнання і нагромадження голих фактів;*шлях бджоли-справ-жній шлях науки,як бджола переробляє нектар у мед,так і  справжній науковець перетворює емпі-ричні факти за допомогою  раціональних методів у наукову  істину.

Бекон обґрунтував в теорії пізнання принцип емпіризму. З цього принципу він виводить пріоритет індуктивного методу і фактично стає його фундатором. Він глибоко дослідив характер індуктивного методу наукового пізнання: отримання загальних положень, загального значення про світ шляхом вивчення різноманітних індивідуальних речей та їх властивостей. Бекон визначив також систему “ідолів”, тобто видимих і невидимих перешкод в процесі пізнання істини.

В його творах можна побачити новий підхід до питання про мету пізнання. Його знаменитий афоризм  “Знання – сила” виражає ідею високої ролі експерементальної  науки, яка приносить людині практичну  користь.

Б. не заперечував існування  Бога. Він вважав, що Бог створив  світ, але в подальший час перестав втручатися в його справи. Отже, він  визнавав існування двох істин: божественної і світської.