Шпаргалка по "Философии"

З 70-х років починається  другий, так званий «критичний» »  період, коли у філософії Канта  ми знайдемо і дуалізм, і агностицизм, і ідеалізм. Основні твори цього  періоду: „Критика чистого розуму”, „Пролегомени”, „Критика практичного  розуму”.

У центрі філософії Канта  стоять проблеми теорії пізнання. Основне, чим відрізняється підхід Канта  до вирішення цих проблем, порівняно  з попередніми представниками різних філософських систем, полягає в тому, що він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб'єкта. Головне, за Кантом, не вивчення речей самих  по собі, а дослідження самої пізнавальної діяльності людини. Перш ніж пізнавати  світ, вважає Кант, потрібно пізнати  своє пізнання, встановити його межі і  можливості. Це буз великий поворот  філософії до людини.

Вчення Канта про пізнання спирається на його концепцію про  створення суджень. Знання завжди виявляють  себе у формі судження, в якій думкою фіксується відношення чи зв'язок між поняттями — суб'єктом  і предикатом судження. Існують два  різновиди такого зв'язку. В одних  судженнях предикат не дає нового знання про предмет порівняно  із знанням, яке фіксоване у понятті "суб’єкт". Такі судження Кант називає "аналітичними". У других —  зв'язок між суб'єктом і предикатом не випливає з розгляду поняття "суб'єкт", а предикат об'єднується із суб'єктом. Такі судження Кант назвав "синтетичними". У свою чергу синтетичні судження поділяються на два класи: в одному зв'язок предиката і суб'єкта мислиться  відповідно до даних досвіду (такі судження називаються "апостеріорними"), у  другому зв'язок мислиться як незалежний від досвіду, передуючий досвідові (такі судження називаються "апріорними").Кант вважає, що людський розум пізнає не «речі в собі», явища речей, результат  їхньої дії на органи відчуттів людини, „речі в собі” стають явищем завдяки апріорним формам споглядання (простір—час) та апріорним формам мислення (якість, кількість, причинність, реальність та ін.), тобто таким формам, ;і мають поза досвідне походження. Наступна сходинка пізнання — це розум, який, за Кантом, завершує мислення і  при цьому, не створюючи нічого нового, він заплутується у невирішених  протиріччях — так званих «антиноміях» чистого розуму. Кант вважає, що таких  антиномій чотири, але вирішити їх неможливо, оскільки кожну з тез, що складають антиномії, можна однаково логічно довести або спростувати. У своєму вченні про антиномії  людського розуму Кант упритул підійшов до розробки діалектичної логіки, де протиріччя  виступають як необхідна умова розвитку знання.

У філософії Канта поєднані матеріалізм(визнання об'єктивного  існування «речей у собі») та ідеалізм (твердження про апріорні форми споглядання  і розсудку) з агностицизмом (заперечення  пізнання об'єктивної дійсності). Це своєрідний компроміс між матеріалізмом  та ідеалізмом.

Звідси Кант робить висновок, що речі самі по собі не можна пізнати. Ні форми чуттєвості, ані категорії  не становлять собою визначення "предметів  самих по собі". Тим самим обґрунтовується  теза про можливість пізнання "речей  для нас" та неможливість пізнання "речей в собі", що стає основою  нової форми агностицизму.

19. Ідеалістична діалектика Г.Гегеля

/1770-1831рр./відомий філософ  об’єктивного ідеалізму, який  у рамках своєї об’єктивно-ідеалістичної  системи глибоко і всебічно  розробив теорію діалектики. Він  зробив спробу побуду-вати теоретичну  систему, яка повинна була остаточно  вирішити проблему тотожності  мислення і буття. Основні роботи: “Наука логіки”, ”Філософія  природи”, ”Ф.духу”, ”Ф.права”. В коло його інтересів входили всі сфери життя—природа, людина, її свобода, закономірності суспільного життя, логіка… заслуга Г. полягала також в тому,що він весь природний, історичний і духовний світ вперше подав у вигляді процесу,тобто у вигляді руху, змін,в перетвореннях, в розвитку. Але цей уні-версальний процес він відобразив своєрідно-ідеалістично.Гегель вважав,що об’єктивно, незалежно від нас існує абсолютний дух, як самостійна, універсальна, духовна субстанція світу.Цей абсолютний Дух, абсолютна ідея чи розум,постійно розвиваючись,на певному його етапі породжує,”відпускає з себе своє інше” - природу, яка в свою чергу, розвиваючись, породжує “суб’єктивний Дух”-людину, мистецтво, релігію і найвищий прояв цього духу-філософію. Обгрунтовуючи ідею розвитку, Г. сформулював основні закони діалектики, довів, що істина є процесом. Розробляючи філософію історії, Г. перший підкреслив, що основною проблемою вивчення соціального буття людини є вивчення діалектики суб’єктивності побажань кожної окремої людини і об’єктивності, закономірності створюваної людьми системи суспільних відносин. Г. критикував розуміння свободи як відсутність всіляких перепон. Сутність основного протиріччя філософії Г.-протиріччя між діалектичним методом і ідеалістичною і в той же час метафізичною системою, звернувши увагу при цьому на непослідовність його діалектики. Вона була звернена в минуле і не поширювалась на пояснення сучасного і майбутнього. Г. скрізь установив абсолютні межі розвитку: в логіці такою межею є абсолютна істина, в природі-людский дух,в філософії права-конституційна монархія, в історії філософії-філософська система самого Гегеля.

Г. вважав, що розвиток історії  завершується, досягши рівня Пруської імперії, після того історія вже  не розвивається в просторі і часі. Таким чином, філос. Г. була консервативною, вона не давала перспектив для необхідності появи нових формацій і через  це класики марксизму назвали  її “кінцем німецької класичної  філософії”.

20. Антропологічний матеріалізм Л.Фейєрбаха

Глибоким критиком ідеалістичної  системи Гегеля став Л. Фейєрбах, його сучасник, учень, який, однак, не став послідовником  свого вчителя.

З Л. Фейєрбаха починається  період нового злету, піднесення матеріалізму. У світі немає нічого, крім природи, вона ніким не й творена і є  причиною самої себе. Природа є  також основою походження людини, а релігія — це хибна, перекручена  свідомість. Він не просто відкидав релігію з порогу, як це робили багато його попередників, а дав психологічний  аналіз її існування. Такі думки Фейєрбаха  — це ніби справжній матеріалізм  і атеїзм. Але його філософія не була послідовно матеріалістичною. В  розумінні природи Фейєрбах —  матеріаліст, а в розумінні історії  людства — ідеаліст.

Великі зміни в історії  суспільства, вважав філософ, пояснюються  змінами форм релігії. Будучи глибоким критиком релігії, що існувала на той  час, Фейєрбах намагався створити свою нову релігію, в якій замість культу Бога буде панувати культ людини і  любові. Крім цього, матеріалізму Фейєрбаха  були притаманні такі риси, як метафізичність, механіцизм, він мав споглядальний  характер. У центрі філософії Фейєрбаха  стояла людина, тому його філософія  була антропологічною і глибоко  гуманістичною. Але людину він розумів  однобоко, тільки як частину природи, як біологічну істоту, яка повністю залежить від природи, «панує» над  природою «шляхом покори її», в той  час як її слід розглядати як єдність  біологічного і соціокультурного.

Фейєрбах запропонував відмінне від традиційного розуміння філософії, її минулого та сучасності, ролі в суспільстві  і ставлення до релігії. За Фейербахом, у світі починається нова епоха  — пост-християнська. Релігія відмирає, її місце в культурі звільняється, і зайняти це місце повинна  філософія. Водночас і сама філософія  повинна змінитися: вона не має стати  простим чи негативним (в гегелівському  розумінні) запереченням релігії. "Якщо філософія повинна замінити релігію, — стверджує Фейєрбах, — то, залишаючись  філософією, вона має стати релігією, вона повинна включити в себе —  у відповідній формі — те, що становить сутність релігії, повинна  включити переваги релігії Нова філософія  повинна стати несхожою і на стару  християнську релігію, і на стару "шкільну" філософію, хоча й потрібно зберегти краще з них обидвох. Уточнюючи  свої уявлення, Фейєрбах називає нову філософію — "релігію" антропологією, "філософією майбутнього". Водночас сам Фейєрбах бачив сутнісні відмінності  між філософією та релігією і вказував на них. У релігії сильний бік  — її світоглядна ефективність, її близькість до "серця" людини, її емоцій, глибинних особистісних структур (при цьому релігію Фейєрбах вважає родовою ознакою людини —  адже в тварин релігії немає). З  іншого боку, гегелівська філософія  з ії абсолютизацією мислення, раціонального  пізнання виявляється, за Фейербахом, раціоналізованою формою теології. Філософія  — це неначе "сенс" у релігії. Вона також виростає з сутнісних  аспектів людської свідомості. І те, й інше повинна об'єднати у собі "філософія майбутнього", але  у цьому об'єднанні мають зникнути, усунутися слабкі сторони і філософії, і релігії.

Слабкість філософії, за Фейєрбахом, — в її відірваності від "серця", манірній віддаленості від світу, теоретичному егоїзмі. Це й повинно бути усунене  при злитті філософії та релігії, а тому філософія повинна перетворитись  у практичну філософію (цей мотив  був характерним для усього молодогегельянства).

Фейєрбахівські уявлення про Людину були отримані шляхом критичного перетлумачення християнських ідей. Фейєрбах віддав чи приписав Людині лише ті якості ("предикати"), які релігія  приписувала Богу. На його думку, Бог  — це відчужена та об'єктивована сутність людини (або, інакше кажучи, Бог  є деяким символічно закодованим  зображенням суто людських властивостей та якостей). Саме в тому, що боги утворені за образом та подобою людей, і  корениться, за Фейєрбахом, сенс та цінність релігійної свідомості, основа її дійовості  в історії.

21. Сутність неокласичного філософування
22. Філософія життя : А.Шопенгаур, Ф.Ніцще

“ Філософія життя” як філософський напрямок склалась у кінці 19 ст. головним чином у Німеччині та Франції. Вона зверталась до життя як первинної  реальності, цілісного органічного  процесу. Філософія життя була спробою  перебороти  обмеженість матеріалізму з ідеалістичних позицій.

Засновник – Шопенгауер (песиміст). За Ш. , суть особи становить  незалежна від розуму воля – сліпе  хотіння, котра є проявом космічної  світової волі, основою та змістом  усього сущого(волюнтаризм).

Він намагався довести, що всі людські біди мають космічний  хар-р, і тому ніякі сусп.-політ. перетворення нічого не змінять.

Основна життя , за концепцією Ніцше, -  це воля. Життя є проявом  волі, але не абстрактної світової волі,  як у Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі – волі до влади..Людське  щастя Ніцше вбачає в почутті  зростаючої сили, влади, вмінні переборювати всі перешкоди.Вчення Ніцше про  надлюдину грунтується на таких  положеннях : 1) цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається вона з рівнем “волі до влади”;2) існує  природна нерівність людей (“аристократичні” та “сіра маса”) 3) сильна людина, природжений  аристократ, є абсолютно вільним  і не зв’язує себе ніякими морально-правовими  нормами (Мораль та християнство –  мораль рабів)

23. Психоаналітична філософія З.Фрейда. Неофрейдизм Е.Фромма.

Эмпирической базой психоаналитической философии является психоанализ. Он возник в рамках психиатрии как своеобразный подход к лечению неврозов методом  катарсиса или самоочищения. Постепенно из медицинской методики он вырос  до уровня философского течения, стремящегося объяснить личностные, культурные и  социальные явления.

Основоположник психоанализа австрийский врач – З. Фрейд (1856 — 1939 гг.). Классическая психология до Фрейда изучала явления сознания, как  они проявлялись у здорового  человека. Фрейд, как психопатолог, исследуя характер и причины неврозов, натолкнулся на ту область человеческой психики, которая раньше никак не изучалась, но которая имела большое  значение для жизнедеятельности  человека – это бессознательное. Открытие бессознательного, исследование его структуры, влияния на индивидуальную и общественную жизнь было главной  заслугой Фрейда. Бессознательны по Фрейду многие наши желания и побуждения. Довольно часто прорывается бессознательное  наружу в гипнотических состояниях, сновидениях, в каких-либо фактах нашего поведения. Согласно Фрейду, психика  человека представляет собой взаимодействие трех уровней: бессознательного, предсознательного  и сознательного. Бессознательное  он считал центральным компонентом, соответствующим сути человеческой психики, а сознательное – лишь особой интуицией, надстраивающейся над бессознательным. Созданная Фрейдом модель личности предстает как комбинация трех элементов. «Оно» – глубинный слой бессознательного влечения – психическая самость, основа деятельности индивидов, «Я»  – сфера сознательного, посредник  между «Оно» и «внешним миром». «Сверх — Я» внутриличностная совесть, которая возникает как посредник  между «Оно» и «Я» в силу постоянно возникающего конфликта  между ними.

     Значительный  мировоззренческий потенциал был  психоаналитического учения связан  прежде всего положением об  антагонизме природного начала  в человеке, сексуальных и агрессивных  импульсов бессознательного, с одной  стороны, и, с другой стороны,  культуры.

Используя технику психоанализа, Фрейд выясняет, какие психические  механизмы существуют и действуют  в каждом человеке. Они складываются в ходе роста и становления  человека, в процессе освоения им социальности.

     Фрейд не  отрицает психологическую ценность  религии в деле устранения  нервозности отдельного человека. Религия, по мнению Фрейда, представляет  собой всеобщий, универсальный, общечеловеческий  невроз навязчивых состояний.

     Таким образом,  с точки зрения Фрейда, чем  культурнее становится человек,  тем больше вероятность того, что его внутрипсихические конфликты,  возникшие на основе угрызений  совести и чувства вины, будут  способствовать его «бегству  в болезнь».

Общая теория психоанализа получила у Фрейда название метапсихологии.