Шпаргалка по "Філософії"

Теорія дає істинне знання та пояснення певної сфери об’єктивної дійсності, що уможливлює розуміння її загальних, необхідних, суттєвих, внутрішніх, закономірних властивостей та зв’язки. Від гіпотези теорія відрізняється позитивною визначеністю своєї істинності. Вона є знанням достовірним. Від інших видів достовірного знання теорію відрізняють точно логічна організація та об’єктивний зміст, а отже, і пізнавальні функції. Теорія сприяє розумінню об’єкта пізнання в його внутрішніх зв’язках і цілісності, тобто як системи.

Так теорія пояснює багатоманітність наявних фактів і може передбачити нові, ще невідомі, прогнозуючи поведінку систем в майбутньому. Найважливішими функціями теорії є: опис об’єкта, пояснення, доведення, передбачення.

Усі форми теоретичного знання та методи наукового пізнання (поняття, судження, умовивід, ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія) є діалектично взаємопов’язаними, взаємообумовленими і взаємопроникними.

60. Мова як засіб  комунікації та пізнаня. 1.Поняття про мову. 
-Мова – система словесних знаків.

-Історичною основою виникнення  мови була праця, її творцем  і носієм є народ. Мова існує і розвивається лише в процесі її практичного використання.

-Людська мова охоплюєслова, у яких поєднано значення та  звучання.

У процесі розвитку пізнання значення слів уточнюється, розширюється або звужується, узагальнюється,

У мові виділяють: А) словниковий запас; 
Б) граматичну будову. 
А) Словниковий запас– це сукупність слів, які використовуються в певні й мові. 
Б) Граматичну будову мови вивчає:

-морфологія (правила зміни  слів);

-синтаксис – правила  побудови речення.

Мова реалізується в мовленні людей.Мовлення – це застосування людиною певної мови в її спілкуванні з іншими.

2. Мова як засіб спілкування  та пізнання.

Мова як засіб спілкування:

А) функція власне спілкування, або комунікативну;

Д) виразна, або експресивна(За допомогою виразних засобів людина передає свої переживання, своє ставлення до того, про що вона говорить, а також викликає відповідні почуття в інших людей).

Ж)функція впливу(спонукання до дій та ін.)

Мова як засіб пізнання:

А) функцію означення, або сигніфікативну,

Б)функція нагромадження, збереження та передавання наступним поколінням суспільно- історичного досвіду людства

В) забезпечення мисленевої діяльності;

Мова як засіб комінкації та пізнаня.

1) в історичному розвитку 

1.Мова виникла в процесі  праці. Мова є продуктом діяльності людей. Виникнення мови може бути пов’язане лише з потребою людей у спілкуванні в процесі праці. Спочатку виникли жести, як форма спілкування. Разом з тим основна функція в спілкуванні переходить від жестів до звуків голосу; виникає звукова членороздільна мова.

2.Той чи інший зміст, що означається у мові, фі к су є т ь с я, закріплюється потім в мові.Але для того щоб це явище могло бути означено и могло отримати своє відображення в мові, воно має бути виділено, у с в і до м ле н о, а це відбувається в той самій практичній діяльності людей.Слово, що означає в трудовій діяльності предмет, виділяє і узагальнює його для індивідуальної свідомості, як суспільний предмет.Мова та мовлення згодом стає не просто засобом спілкування людей, а виступає засобом свідомості, мислення.та пізннная Воно стає формою свідомого узагальнення дійсного.

3. Завдяки йому людство  передає набутий досвід наступним  поколінням 

2) в індивідуальному розвитку:

Такі важливі моменти:

1.Завдяки мовленнюлюдина  оволодіває знаннями (а це важлива складова формування свідомості).Мовлення відіграє важливу роль в процесі навчання та виховання особистості.(Дитина засвоює мову в процесі спілкування з дорослими і навчається користуватися нею в мовленні).

2. Мовлення є засобомспілкування між людьми, спряє соціалізації особистіості (сприяє перетворенню індивіда на особистість)

3. Мовлення забезпечує  функціонування усіх психічних  процесів. (сприймання,пам»ті, мисленні  та ін.). які забезпечують пізнання  навколишнього світу..

4. У функціонування свідомості важливу роль відіграє внутрішнє мовлення, яке обмірковування є внутрішньою дією, потреба в якій завжди виникає в процесі діяльності: виробничої, наукової, художньої, навчальної тощо.

61. Функції мови

• Комунікативна – мова використовується для інформаційного зв’язку між членами суспільства. Мова, якою не спілкуються – мертва, народ, що втрачає свою мову, зникає.
• Експресивна – мова є універсальним засобом для вираження внутрішнього світу індивіда, дає можливість перетворити внутрішнє, суб’єктивне, на зовнішнє, об’єктивне, доступне для сприйняття. Чим досконаліше людина володіє мовою, тим виразніше, повніше постає перед іншими як особистість.
• Ідентифікаційна – мова є засобом спілкування для тих, хто її знає, а для інших – засобом роз’єднання, виокремлення своїх серед чужих. Спілкуватися певною мовою можуть лиш її носії, для них вона є засобом ідентифікації, ототожнення в межах даної спільноти.
• Гносеологічна – мова є засобом пізнання світу, сприйняття досвіду попередніх поколінь та передання його наступним, адже мова є засобом мислення, формою існування думки.
• Мислетворення – мова є засобом формування думки: людина мислить у мовних формах.
• Естетична – мова є знаряддям і матеріалом створення культурних цінностей, першоелементом культури. Виховання відчуття краси мови – основа будь-якого естетичного виховання. Мова уможливлює пізнання людини, виявляння її морального обличчя, суспільних та естетичних ідеалів.
• Культурна – мова є носієм культури. Культура кожного народу зафіксована у його мові. Пізнання народу, його культури іншими народами може бути поверховим і глибинним, всебічним. Для глибинного пізнання народу необхідне знання його мови.

62.Поліструктурність  мови.

 Поліструктурність  передбачає різноманітний характер  поєднання її елементів різного типу відносинами. Це означає що в одній системі має місце поєднання декількох структур. Система мовна: 1) безліч одиниць даного мовного рівня (фонологічних, морфологічних, синтаксичних і т.п) в їх єдності та взаємозв'язку; класи одиниць та правила їх утворення, перетворення і комбінування. У цьому сенсі говорять про фонологічну, морфологічну, словотвірну, синтаксичну, лексичну, семантичну систему даної мови або (більш вузько) про системи (підсистеми) слововживання, дієслова та іменника, виду і часу, роду і відмінка і т.п. Визначення мови як системи сходить до Ф. де Соссюра, підготовлено працями В. Гумбольдта та И.А, Бодуен де Куртене. Розрізняють ядро системи, куди входять основні мовні одиниці й правила, і її периферію займає малоупотребітельние факти, стоящііе на межі літературної мови(застарілі, жаргонние, діалектние та ін); розрізняють ядро і периферію граматіческой сістеми.В зв'язку з функцонально-стилістичним розшарування мови(розмовною, офіційним, газетно- публіцистичних, наукових та ін) і принципову допустимість несовпадения норм у різних стилях.

Типи відношень у структурі мови:парадигматичні,синтагматичні,асоціативні.

парадигмтичні

Парадигматичні відношення — це ті відношення, що об'єднують одиниці мови одного рівня в групи, розряди і категорії. Наявність у системі мови парадигматичних рядів дозволяє мовцям у мовленні залежно від наміру сформулювати думку, яку вони прагнуть передати, вибрати той чи інший член цього ряд (фонетичного, словесного, морфологічного чи синтаксичного), який відповідає задуму.

синтагматичні

Синтагматичні відношення — лінійні відношення в системі мови, об'єднують одиниці мови в їх одночасній послідовності; відношення всередині однієї синтагми.

асоціативні

Асоціативні відношення виникають на основі збігів у часі уявлень (образів) і явищ дійсності. Розрізняють 3 типи асоціацій:за суміжнісю,подібнісю,контрастом

63.Поняття соціокультурної  комунікації.

 Соціокультурна Комунікація- процес взаємодії між суб'єктами соціокультурної діяльності (індивідами,групами, організаціями і т.п.) з метою передачі або обміну інформацією за допомогою прийнятих в даній культурі знакових систем(мов), прийомів і засобів їх використання. Соціокультурна комунікація виступає як один з базових механізмів і невід'ємна складова соціокультурного процесу, забезпечуючи саму можливість формування соціальних зв'язків, управління сумісною життєдіяльністю людей і регулювання її окремих областей, накопичення і трансляцію соціального досвіду. Необхідними умовами і структурними компонентами соціокультурної комунікації є наявність спільної мови у суб'єктів комунікації, каналів передачі інформації, а також правил здійснення комунікації(семіотичних, етичних). комунікативними є лише дії, здійснювані із спеціальною метою комунікації, тобто що мають мотиваційну підставу, орієнтацію на передачу інформації і здійснювані з використанням адекватної цій меті знакової системи. Відмінність інтерпретації соціокультурної комунікації, засновані на відмінність методологічних парадигмах,акцентують її суть або як сукупності засобів передачі соціальної інформації, створюючих базу для становлення і розвитку"інформації суспільства", або як способу досягнення розуміння однієї людини іншим, як механізму "уживаються", "вчувствованія". Значуще місце теорія комунікативної дії займає в роботах Хабермаса. На його думку, всі учасники комунікації орієнтуються на узагальнених, інтерсуб'ективних нормах комунікації, що зрозуміли, що в сукупності з комунікативною компетентністю і наявністю раціональних мотивів робить можливим сам цей процес. Типологія процесів соціокультурної комунікації може бути побудована по наступних підставах:

- по характеру суб'єктів  комунікації (міжособистістна,особово-групова,міжгрупова, міжкультурна і ін.);

- по формах комунікації (вербальна,невербальна);

- по рівнях протікання комунікації (на рівні буденної культури, в специалізованих областях соціокультурної практики, в контексті трансляції культурного досвіду від специалізуючого рівня до буденного і т.п.) Специфічною сферою соціокультурної комунікації виступає масова комунікація,яка може бути визначена як культурна область, що складається з відкритих, впорядкованих процесів трансляції соціально значущої інформації, що піддаються цілеспрямованому породженню і регулюванню. У змістовному відношенні соціокультурна комунікація може бути диференційована на чотири основних інформаційних напрямка:

-новаційна (що залучає  споживача інформації до нових  для нього знань про властивості  і ознаки явищ, об'єктів і процесів, про технології і норми здійснення  якої-небудь діяльності);

-орієнтаційна (що допомагає споживачеві інформації орієнтуватися в системній структурі природного і соціального простору);

-стимуляція (що впливає  на мотиваційні підстави соціальної  активності людей,акту алізує  знання людини про навколишню  дійсність і технології діяльності, а також прагнення до отримання бракуючих знань заради задоволення його соціальних домагань і ін.)

-кореляційна (що уточнює  або оновлююча окремі параметри  перерахованих вище видів знань, орієнтацій і стимулів).

Основною змістовною одиницею соціокультурної комунікації є повідомлення(моноаспектна інформація про що-небудь) або текст(комплексна інформація про багато або декількох істот. аспектах чого-небудь).

64. Об’єкт і  предмет філософії історії.

Філосо́фія істо́рії або історіосо́фія — розділ філософії, що займається проблемами сенсу історії, її закономірностями, основними напрямками розвитку людства та історичним пізнанням.[1Філософія історії покликана відповісти на питання про те, що є історія.

З одного боку, філософія історії є незаперечною і повноправною складовою частиною системи філософського знання, з іншого — на вагомих підставах входить до числа форм історичного пізнання і є, у певному розумінні, найпохилішою з усіх теоретичних дисциплін історичного плану.

Таким чином , об’єктом філософії історії ,який є водночас об’єктом і нефілософської спеціально-наукової історії ,постає у Гегеля всесвітня історія ,але як предмет філософії історії та сама всесвітня історія постає вже ніби розглянута зсередини її внутрішнього духовного змісту .Заслугою Гегеля є також визнання ним відмінності між філософією історії та нефілософською історією :

 А) за їх предметами (при спільності об’єкта ) ;

 Б)за ступенем рефлективності 

Він доводив , і небезпідставно ,що саме філософія історії є у повному сенсі слова рефлексією ,самосвідомістю історичного процесу розвитку людства ,можливості ж будь-яких  інших спеціальних галузей історичного пізнання є в цьому плані значно обмеженішими. Предмет філософії історії можна поділити на дві основні сфери. Перша сфера — онтологія історії вивчає питання про рушійні сили, основні етапи історичного процесу, його сенс і мету, роль і місце людини в історії. Друга — гносеологія історії (критична філософія історії, аналітична філософія історії) вивчає умови, можливості, способи і форми історичного пізнання, відтворення історичного процесу таким, яким він відбувався насправді. Онтологія історії досягла найвищого розквіту у XIX — на початку ХХ ст., коли була запропонована ціла низка найрізноманітніших за підходами, але однакових за своєю глобальністю моделей «всесвітньої історії». Від 1930-х рр. завдяки працям Р. Арона, А. Данто, Ґ. Вайта фокус дослідницької уваги зсунувся в бік гносеологічної проблематики. Наслідком цього стало формулювання принципової неможливості встановлення об'єктивного перебігу історичного процесу, а лише його умовної, суб'єктивної реконструкції.

Між тим надто важливим і окремим ,спеціальним предметом дослідження ,принаймні у сучасній філософії історії , є також методи пізнання та перетворення історичної дійсності, їх природа ,механізми їх формування та використання .У цьому зрізі філософія історії набуває значення методології історії .

65. Периодизація  історії та її критерії. Існують дві найзагальніші моделі світового історичного процесу – лінйна та нелінійна – які протягом тривалого часу визначають розуміння людьми свого минулого, сучасного і майбутнього.

Лінійна, або унітарно-стадійна (формаційна) модель виявляється в поглядах на всесвітню історію як на єдиний процес поступального розвитку, що передбачає існування взаємоповязаних стадій соціокультурного розвитку людства.

Периодизація лінійної моделі історичного розвитку:

(Перший напрям лінійної  моделі світового історичного процесу) 

1. християнський період:
• концепція Бога-творця: початок світу (акт творення світу Богом), власне історія світу (взаємовідносини Бог-людина) і кінець світу (Страшний суд, Апокаліпсис). Представником такої концепції був Августин Блажений, який розробив есхатологічну периодизацію історії міст суспільств, побудована за аналогією із шістьма днями творіння, шістьма сферами людського життя і шістьма епохами, про які йдуться у Старому Завіті);
• дуалістичний поділ на доу царства Бога-отця і добу Бога-сина
• тріадна периодизація історії: період Старого Завіту та домінування страху й закону – царство Бога-отця; період Нового Завіту з приматами Віри й Любові – царство ога-сина; період Вічного Євангелія, царство Духа Святого. Троїстий підхід розроив Йоахим Флорський у своїй праці «Вічне Євангеліє». Цей підхід став парадигмальним. Він простежується у поглядах діячів епохи Відродження і доби Просвітництва.