Шпаргалка по "Філософії"

Пізнання розвивається завдяки виявленню усе нових і нових відносин істин, які, уточнюючись, перетворюються у елементи абсолютного знання. Абсолютна істина - це повне, вичерпне знання про об'єкт. Різновидом абсолютної істини є вічна істина, а саме знання конкретних фактів, історичних подій і т. ін. Таке знання не може бути уточнене, доповнене, поглиблене і за умов подальшого розвитку науки. Наприклад, висловлювання: "Наполеон помер 5 травня 1821 року", "Птахи мають дзьоб" і таке інше являють собою вічні істини.

За своєю сутністю абсолютна істина - це теж об'єктивна істина, яка пізнана в її повній, закінченій формі. Звичайно, така істина стосовно пізнання світу в цілому осягається не відразу, а лише в процесі нескінченного історичного розвитку людства, тобто абсолютну істину в повному обсязі можна досягти лише в нескінченному поступовому русі в такому ряді послідовних людських поколінь, який для нас на практиці виявляється нескінченним. Людина не може відобразити одразу всю природу у її безпосередній цілісності, а може лише наближатися до цього, утворюючи абстракції, поняття, закони, наукову картину світу. Це пов'язано з тим, що об'єктивний світ знаходиться в неперервному процесі історичного руху і розвитку. Звичайно, думка людини не може охопити усі різноманітні сторони дійсності, що розвивається вічно. На кожному історичному етапі пізнання вона здатна відобразити світ лише частково, в тих межах, що обумовлені суспільною практикою в кожний даний момент.

56. Проблема критеріїв  істини Питання Понтія Пілата до Христа – "Що є істина?" – було і є одним з головних питань філософії, В історії розвитку теорії пізнання проблема критерію істини завжди була надзвичайно важливою і складною щодо її розв'язання. Існувало й існує розмаїття відповідей на питання, що є вірним і незаперечним критерієм відповідності знань людини реальній дійсності. Люди, з'ясовуючи питання значення та смислу пізнавальної діяльності, завжди задумувалися над тим, яким чином можна відокремити істинні думки від помилкових. Суб'єкт пізнання повинен бути впевненим, що його уявлення, поняття, судження є дійсною істиною, а не оманою.

Відносно критерію істини в історії філософії і науки висловлювалися різні думки. Наведемо деякі з них:

– Ряд філософів (наприклад Р. Декарт) критерієм істинних знань вважали їх ясність і очевидність. Але багато фактів свідчить, що ясність і очевидність можуть ввести в оману. Наприклад, візьмемо Копер- нікову теорію обертання Землі навколо Сонця. Так, "ясним і очевидним" людині уявляється рух Сонця навколо Землі. Адже не випадково дотепер люди говорять: "Сонце сходить", "Сонце заходить". Або відносно того, що Земля кругла, наші спостереження показують, що аж до горизонту земля плоска. Як перевірити ясність і очевидність суджень про мікросвіт? Це ж особливо стосується також закономірностей, рушійних сил суспільного розвитку.

– Інші філософи критерій істини шукали в чуттєвих даних. Істина, вважали вони, – це те, що відповідає показанням наших органів чуття. Зокрема, Фейєрбах стверджував: "Там, де починається чуттєвість, закінчується будь-яка суперечка". На перший погляд, вони мають рацію. Але в дійсності це далеко не так, тому що не все в світі доступно органам чуття. Наприклад, як можна відчути елементарні частки, їх властивості тощо?

– Прагматизм (від гр. pragma – справа, діяльність) вважає істинними ті думки, які корисні, ведуть до успіху, краще "працюють" на нас. Те, що служить людині для досягнення благополуччя, процвітання, повинне бути істинним. Прагматизм ототожнює практику з відчуттями людини, заперечує достовірність наших знань про світ. Виходить, що людина є повним невігласом щодо законів світу. Світ – це хаос відчуттів та переживань, він позбавлений внутрішньої єдності й не підвладний розумовому пізнанню.

– Як критерій істини висувалася загальнозначимість (те, що визнається багатьма людьми). Здавалося б, на перший погляд, що цей критерій має бути переконливим, адже якщо одна людина може помилятися, то мільйони людей, тим більше протягом багатьох поколінь, помилятися не можуть. Але і цей критерій не здатний відрізнити істину від помилкового знання. Наприклад, мільйони вірують – хто в Христа, хто в Аллаха, існують світові релігії. Яка ж з них істинна? Прибічник кожної з них вважає істинною свою позицію.– Різновид критерію істини вбачався також в умовній згоді тобто конвенціоналізмі (від лат. convention – угода, договір), у тому, в що люди сильно вірять, що відповідає думці авторитетів тощо.У кожній концепції можна виділити окремі раціональні ідеї: важливі роль чуттєвості, вимога чіткості, логічності, простоти чи краси в побудові певних форм знання та ін. Але названі позиції не можуть задовільно вирішити проблему критерію істини, тому що вони у своїх пошуках не виходять, як правило, за межі самого знання.Критерій істини не можна знайти лише в свідомості суб'єкта. Те саме стосується й об'єкта пізнання. Істина, як адекватне відображення дійсності в свідомості людини передбачає певну взаємодію суб'єкта і об'єкта. А основою цієї пізнавальної взаємодії виступає практична, предметно-чуттєва діяльність людей, що спрямована на перетворення природного та соціального світу.Лише практика є критерієм істинності наших знань. Тільки на основі практики людина може довести істинність своїх знань. Але вона не створює цю істинність, а лише дає можливість її установити, Якщо висновки, зроблені на основі наших знань, підтверджуються практикою, то ці знання істинні. Існують різноманітні форми перевірки знань. Це і лабораторний експеримент, що підтверджує чи заперечує гіпотезу вченого. Це може бути астрономічне спостереження за допомогою телескопа та штучних супутників. Це – промислове і сільськогосподарське виробництво, яке дає змогу перевірити наукові досягнення. Результати соціального пізнання перевіряються всім суспільним життям.

58. Поняття методу та  методології 

Методологія – область наукового знання, що вивчаєзасоби, передумови, принципи організації пізнавальної та практично-перетворюючої діяльності. Осмислюючи теоретичний та соціокультурний досвід, методологія розробляє загальні принципи створення нових пізнавальних засобів. Основним об'єктом вивчення методології є метод, його сутність і сфера функціонування, структура і взаємодія з іншими методами й елементами пізнавального інструментарію та відповідність характеру досліджуваного об'єкта і зв'язок з пізнавальною метою чи цілями практичної діяльності.

Методологія ставить перед собою завдання з'ясувати умови перетворення наукових знань про дійсність у метод подальшого пізнання цієї реальності та виявити ефективність і межі його продуктивного застосування. Важливим і принциповим для методології є обґрунтування положення про метод як систему, його складність і багатогранність його змісту, що включає в себе знання різноякісних характеристик та множинність рівнів - від філософських принципів до безпосередніх наукових знань про конкретний об'єкт. Це зумовлює закономірність розгортання методу в систему в процесі його теоретичного й практичного функціонування. Вагомий внесок у розвиток філософської методології зробили Сократ, Платон, Арістотель та інші. Як систематизоване вчення методологія виникла в епоху Нового часу, зокрема, у філософії Ф.Бекона Р Декарта, Б.Спінози, Г. Лейбніца, пізніше - Г. Гегеля, марксизму та ін.

-Метод– сукупність прийомів та операцій практичного і теоретичного освоєння дійсності. Метод– це конкретизація методології, це способи, за допомогою яких пізнається предмет науки. Кожний метод розробляється в межах певної теорії, яка тим самим виступає його необхідною передумовою. Ефективність, сила кожного методу обумовлена змістовністю, глибиною, фундаментальністю теорії. У свою чергу, метод розгортається в систему і використовується для подальшого заглиблення й розгалуження знання та його матеріалізації.

У науковому пізнанні як зазначав К. Маркс, істинним має бути не лише його кінцевий результат (сукупність знань), але й шляхи, що ведуть до нього, тобто метод. Тому не можна "розводити" предмет і метод. Будь-який метод виникає із реального процесу життя і знову входить в нього. Метод не нав'язується предмету пізнання, а змінюється у відповідності з його специфікою. Отже, істинність методу обумовлена, насамперед, змістом об'єкта, предмета дослідження. Метод існує, розвивається лише у взаємозв'язку суб'єктивного й об'єктивного при визначальній ролі останнього. В цьому плані кожний метод об'єктивний, реалістично змістовний, фактичний. Водночас він суб'єктивний (не як сукупність довільних прийомів, правил і процедур) як продовження й завершення об'єктивності, на основі якої виростає.

Багатоманітність сфер людської діяльності обумовлює розмаїтий спектр методів, які можуть бути кваліфіковані за різними критеріями. Насамперед, слід виділити методи матеріальної і духовної (ідеальної, теоретичної) діяльності. Водночас, методи можна класифікувати: за масштабами (згідно з філософськими категоріями) на одиничні (специфічні) особливі й загальні (всезагальні).

-Методика – це конкретизація методу.

Наприклад, психологія має такі методологічні принципи:

У створенні свого методологічного інструментарію психологічна наука опирається на свої методологічні принципи, з необіхністю визначаєвимоги до побудови і використання методів психології:

1.Об»єктивності – вивченні  об»єктивних умов виникнення та функціонування об»активних проявів психіки.

2.Генетичний підхід – передбачає вивчення психічних явищ у динаміці, упри переході у філогенезі та онтогенезі з одного рівня розвитку на інший

3.Системний підхід –  передбачає вивчення психічного  явища як своєрідної системи, що має специфічні закономірності.

4.Особистісний підхід  – передбачає вивчення конкретної  особистості в конкретній ситуації.

5.Індивідуалізація – передбачає  розкриття своєрідності кожної  особистості,притаманного їй індивідуального стилю та ін.

59. Основні форми  наукового пізнання. У науковому пізнанні в діалектичній єдності чуттєвого та раціонального головна роль належить раціональному мисленню. Проте його основні форми не відображають повною мірою його специфіку, оскільки вони функціонують як на донауковому, та і на науковому рівні пізнання. В науковому пізнанні формуються і набувають відносної самостійності такі форми та засоби пізнання, як ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія.

Ідея – це форма наукового пізнання, що відображає зв’язки, закономірності дійсності і спрямована на її перетворення. В ідеї органічно поєднані істинне знання про дійсність і суб’єктивна мета її перетворення. Ідея в науковому пізнанні виконує багато функцій, головними з яких є:

• Підведення підсумку досвіду попереднього розвитку знання
• Синтезування знання в цілісну систему
• Евристичне пояснювання явищ
• Пошук нових шляхів розв’язання проблем

Ідея одночасно є і формою осягнення в мисленні явищ об’єктивної дійсності, усвідомлення мети та проектування подальшого розвитку пізнання й практичного перетворення світу, фіксуючи необхідність і можливість такого перетворення.

Ідея, таким чином, є особливою формою наукового пізнання, вона відображає дійсність тут і тепер існуючою, а також пропонує її розвиток у перспективі. Отож, ідея фіксує не лише суще, але й належне.

Ідея спрямовує пізнавальну діяльність людини на практичне перетворення дійсності згідно з змістом наявного знання. Але знання – проблематичні.

Проблема – це форма знання і засіб наукового пізнання, що є єдністю двох змістових елементів: знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття. Проблема є відображенням певної ситуації, що об’єктивно виникає у процесі розвитку суспільства як протиріччя між знанням про потреби людей у яких-небудь результативних практичних і теоретичних діях та незнанням шляхів, засобів, знарядь їх реалізації.

Розвиток пізнання – своєрідний ланцюжковий перехід від постановки проблем до їх розв’язання. Згодом виникають нові проблеми, які потребують розв’язання.

Необхідною передумовою наукового відкриття є побудова та перевірка гіпотези.

Гіпотеза – це науково обґрунтоване ймовірне знання, істинність якого ще не встановлена і не доведена. Гіпотеза є формою розвитку наукового пізнання, засобом переходу він невідомого до відомого, від незнання до знання, від неповного, неточного знання до повнішого й точнішого. Гіпотези висувають у контексті розвитку науки для розв’язання якої-небудь конкретної проблеми з метою пояснення нових експериментальних даних або ж для усунення суперечностей теорії з негативними даними експериментів. Гіпотеза – знання ймовірне, тому потребує перевірки, доведення, внаслідок чого вона перетворюється на наукову теорію або замінюється новою гіпотезою. Заміна однієї гіпотези іншою у процесі розвитку наукового пізнання не означає, що попередню залишили непізнаною на певному етапі: висунення нової гіпотези, як правило, спирається на результати перевірки попередньої, навіть тоді, коли результати були негативними. Тому попередня гіпотеза, зрештою, постає необхідним історичним і логічним етапом становлення нової.

Гіпотеза – це форма та засіб наукового пізнання, в якому формулюється один з можливих варіантів розв’язання проблеми. Вона існує в діалектичній єдності з науковою концепцією, що обґрунтовує головну ідею теорії.

Щоб побудувати теорію, потрібно мати концепцію.

Концепція – це форма та засіб наукового пізнання, який є способом розуміння, пояснення, тлумачення головної ідеї теорії.

Концепція – це науково обґрунтований і загалом доведений вираз головного змісту теорії, який ще не може бути втіленим у струнку логічну систему точних наукових понять.

Теорія – це най адекватніша форма наукового пізнання; система достовірних, глибоких і конкретних знань про дійсність, яка має струнку логічну структуру і дає цілісне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об’єкта. Теорія на відміну від гіпотез є знанням достовірним, істинність якого доведена і перевірена практикою.