Шпаргалка по "Філософії"

9. Категорії філософії як роди буття, форми діяльності та мислення.

а) Поняття про категорії

 Кожна наука має  свої категорії, тобто загальні  поняття (маса, енергія, життя, війна, мир  тощо). Філософські категорії —  це найзагальніші (гранично широкі) поняття, що виражають універсальні  характеристики та відношення матеріального й духовного світу, вякііх і через які здійснюється філософське мислення, і які служать вихідними принципами пізнання і духовно-практичного перетворення світу. Тому філософське знання має категоріальний характер. Природа категорій та ж, що й законів. У формально-логічному відношенні закон є судження (відношення категорій). Самі ж категорії є окремими поняттями, які виражають внутрішнє, суттєве відношення між явищами й тому певною мірою теж є законами. У свою чергу кожен закон може бути зведений до певного поняття (категорії). Та діалектику цікавлять не стільки окремі категорії, скільки співвідносні (парні) категорії. Саме останні й виражають взаємозв'язок та рух, що притаманні об'єктивній і суб'єктивній реальності. Тому співвідносні категорії називають ще неосновними законами діалектики.

 Кожна наука через  свої категорії здійснює пізнання. Разом, в сукупності, вони утворюють  науковий апарат (систему знань) певної науки, в якій відображаються  істотні сторони предметів, процесів  і явищ.

 Категорії філософії  відрізняються від будь-яких понять  своєю всезагальністю. Це пояснюється  тим, що об'єкт філософського дослідження  не обмежується ніякими рамками, як це має місце в будь-якій  іншій науці. Тому й філософські  категорії не мають меж у  своєму обсязі (як це має місце в інших науках). Система категорій діалектики становить ідеальний каркас, основу філософського знання. Саме вони і є мовою філософії, засобом філософствування.

 Категорії виникають  і розвиваються разом з самою  філософією. Зрілість визначається її досконалістю, наповненістю і особливістю взаємозв'язку її категорій. Останній формує і зумовлює їх зміст. Розвиток категорій — це розвиток зв'язку між ними. В основі цього зв'язку лежать історичний спосіб розгляду, методи мислення, які визначають місце і роль категорій у системі філософського знання.

 Спосіб мислення виконує  функцію логіки, форм знання. В  ній саме мислення усвідомлюється  й розглядається як об'єкт. У  процесі пізнання категорії виконують  вимоги логіки. Філософи вважають, що яка логіка, таке й функціонування категорій у системі знань.

 Тому проблема систематизації  категорій завжди посідала чільне  місце і їй приділялось багато  уваги. Так, в античності Арістотель  виділив і систематизував десять  категорій ("сутність", "кількість", "якість", "відношення", "місце", "час", "положення", "стан", "дія" "страждання"). Категорії "матерія", "форма", "причина" і "ціль", які ним були тежсформульовані, чомусь не увійшли до цієї системи. Це була недосконала система, яка визначалась логікою Арістотеля. В новий час сформував свою систему категорій І.Кант. До неї ввійшли категорії: "кількість", "якість", "відношення", "модальність" (на його думку, додосвідні форми мислення). Це була досконаліша система, проте ще не наукова.

 Гегельуперше ввів  динамічну систему категорій. Вона розвивалась, у ній категорії були пов'язані єдністю походження й розвитку, що обумовлювався силою внутрішніх суперечностей. Та, на жаль, розуміння категорій у Гегеля було містифікованим. Це була логіка свідомості, яка втратила зв'язок з людиною, тобто мислення розвивалося з самого себе і категорії розглядались як самостійні творчі сутності.

 Ідеалістичні погляди  на природу категорій є панівними  і в сучасній західній філософії. Так, представники неотомізму відстоюють  релігійно-ідеалістичне походження категорій, стверджуючи, ніби вони існували спочатку в божому розумі як прообрази реальних речей, властивостей і відношень. У логічному позитивізмі (Р.Карнап, О.Нейрат та ін.) філософський аналіз категорій підмінюється формально-логічним аналізом мовних термінів. На їх думку, категорії — це чисто суб'єктивні утворення, результат логічної діяльності людей, їх домовленості між собою і таке ін.

 Діалектико-матеріалістична  філософія розуміє категорії  як загальні форми пізнавально-світоглядного ставлення людини до природи, суспільства і свого власного буття. Категорії — це результат реально-практичної взаємодії людини і світу. Це відображення об'єктивного в суб'єктивному. Тому вони об'єктивні за змістом і суб'єктивні (ідеальні) за формою. Вони універсальні й необхідні. Це абстракції, наповнені живим, конкретним змістом, що є в предметах і явищах об'єктивного світу й пізнаються людиною.

 Філософські категорії  мають історичний характер. Вони  не вічні. їх формування здійснювалось  поступово, у тісному зв'язку з історичним розвитком і розвитком пізнання. Історичний характер категорій проявляється удвох відношеннях. З одного боку, старі категорії, змінюючись разом з розвитком науки й пізнання, наповнювались новим змістом. З другого ж, з розвитком науки й практики виникали нові філософські категорії. Наприклад, в останні десятиріччя філософське мислення збагатилось такими категоріями, як "система", "елемент", "структура", "структурні зв'язки" тощо.

 Важливою рисою співвідносних  категорій є їх взаємозв -язок. Вони тісно пов'язані одна з одною, здатні переходити одна в одну. Зв'язки між ними гнучкі, рухливі, релятивні. Об'єктивною основою таких взаємозв'язків є матеріальна

 єдність світу.

Важливою особливістю філософських категорій є й те, що вони виступають вузловими пунктами, ступенями пізнання. Фіксуючи всезагальні властивості й зв'язки, виявлені на тій чи іншій стадії розвитку пізнання, вони відображають особливості кожної стадії і є опорними пунктами людського пізнання. Це й підкреслює історичний характер категорій діалектики. Принцип історизму допомагає встановити конкретні етапи досліджуваного об'єкта (вихідний пункт, актуальний стан і перспективи розвитку). Цей принцип широко використовується в науках і практиці. Діалектичний стиль мислення можливий лише на основі глибоких знань і вмілого використання філософських категорій.

 Філософські категорії  виступають і як всезагальні  форми мислення. Будь-яка людина, незалежно від того, вивчала вона  філософію чи ні, в процесі  мислення використовує ці категорії. В першому випадку вона буде використовувати їх свідомо, в другому — стихійно.

 Таким.чином, знання категорій  дозволяє нам усвідомити й  цілеспрямовано досліджувати різні  зв'язки й відношення в предметах, явищах, які ми вивчаємо, орієнтує  відносно тих сторін і аспектів, на які необхідно звернути увагу для розкриття сутності предметів і явищ.

10. Особливості  розвитку та функціонування системи  філософських категорії. Філософські категорії— це найзагальніші(гранично широкі) поняття, що виражають універсальні характеристики та відношення матеріального й духовного світу, в які і через які здійснюється філософське мислення, і які служать вихідними принципами пізнання і духовно-практичного перетворення світу. Тому філософське знання має категоріальний характер.

Розвиток категорій— це розвиток зв'язку між ними. В основі цього зв'язку лежать історичний спосіб розгляду, методи мислення, які визначають місце і роль категорій у системі філософського знання. Спосіб мислення виконує функцію логіки, форм знання. В ній саме мислення усвідомлюється й розглядається як об'єкт. У процесі пізнання категорії виконують вимоги логіки. Філософи вважають, що яка логіка, таке й функціонування категорій у системі знань. Тому проблема систематизації категорій завжди посідала чільне місце і їй приділялось багато уваги. Так, в античності Арістотель виділив і систематизував десять категорій("сутність", "кількість", "якість", "відношення", "місце", "час", "положення", "стан", "дія" "страждання").Категорії "матерія", "форма", "причина"і "ціль", які ним були тежсформульовані, чомусь не увійшли до цієї системи. Це була недосконала система, яка визначалась логікою Арістотеля. В новий час сформував свою систему категорій І.Кант. До неї ввійшли категорії: "кількість", "якість", "відношення", "модальність" (на його думку, додосвідні форми мислення). Це була досконаліша система, проте ще не наукова.

У логічному позитивізмі(Р.Карнап, О.Нейрат та ін.) філософський аналіз категорій підмінюється формально-логічним аналізом мовних термінів. На їх думку, категорії— це чисто суб'єктивні утворення, результат логічної діяльності людей, їх домовленості між собою і таке ін.

Філософські категорії мають історичний характер. Вони не вічні. їх формування здійснювалось поступово, у тісному зв'язку з історичним розвитком і розвитком пізнання. Історичний характер категорій проявляється удвох відношеннях. З одного боку, старі категорії, змінюючись разом з розвитком науки й пізнання, наповнювались новим змістом. З другого ж, з розвитком науки й практики виникали нові філософські категорії. Наприклад, в останні десятиріччя філософське мислення збагатилось такими категоріями, як"система", "елемент", "структура", "структурні зв'язки" тощо.

Важливою рисою співвідносних категорій є їх взаємозв-язок. Вони тісно пов'язані одна з одною, здатні переходити одна в одну. Зв'язки між ними гнучкі, рухливі.

Філософські категорії виступають і як всезагальні форми мислення. Будь-яка людина, незалежно від того, вивчала вона філософію чи ні, в процесі мислення використовує ці категорії. В першому випадку вона буде використовувати їх свідомо, в другому— стихійно.

Таким.чином, знання категорій дозволяє нам усвідомити й цілеспрямовано досліджувати різні зв'язки й відношення в предметах, явищах, які ми вивчаємо. Філософські категорії виконують і ряд інших функцій. Найважливішими з них є світоглядна й методологічна.

11. Особливості  філософської думки у Стародавній  Індії і Стародавньому Китаї. Характерною особливістю світогляду стародавніх цивілізацій Сходу є те, що в них простежується органічний процес переходу від міфологічно-релігійного світогляду до філософії. Зародки філософського мислення в Індії сягають глибокої давнини ( 3 – 2 тис. до н.е). Зміст мислення відображають Веди, Брахмани і Упанішади.

Веди – це стародавні пам’ятки індійської літератури, написані віршами і прозою.

Брахмани – це своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів.

Упанішади – завершальний етап у розвитку Вед. Це загальна назва різних за своїм характером і обсягом трактатів релігійно-філософського плану.

Одна з найдавніших шкіл давньоіндійської філософії Веданта яскраво представляє об’єктивно-ідеалістичну систему. Веданта вважала, що світ скадається з безособового світового духу «Брахмана», який є кінцевою і єдиною основою буття. Індивідуальна людська душа хоч і є безсмертною, набагато поступається перед світовим духом щодо ступеня своєї досконалості внаслідок занадто тісного зв’язку з тілом.

Прив’язаність цієї душі («атмана») до тіла змушує душу шоразу після смерті переселятися в інше тіло. Потік таких «перевтілень» триває нескінченно довго, доки душі не вдасться цілком звільнитися від повсякденних життєвих турбот. Серед інших філософських шкіл слід назвати такі, як: йога, санкх’я, міманса, вайшешика, н’яя, чарвака-локаята. Всі ці школи характеризуються неоднорідністю, а їх основою є веди. Ті філософські системи (даршани), які визнають авторитет Вед (санкх’я, міманса, вайшешика, йога, н’яя ) називаються астіка. А ті, які не приймають авторитету Вед, називаються настіка (наприклад, червака - локаята).

Філософська школа вайшешика вважає, що світ складений із якісно різнорідних дрібних частинок води, землі, повітря і вогню, існуючих в ефірі, просторі та часі. Засновник школи вайшешика – Канада ( III ст. до н.е) вважав, що світ створено Богом, але не з нічого, а з вічно існуючих дрібних частинок (атомів), простору, часу, ефіру, розуму і душі. Теорію пізнання вайшешика будує на базі ідеї, що предметом пізнання є об’єктивно існуючий світ, який сприймається через сприйняття, висновок, пам’ять та інтуїцію.

Серед філософських шкіл Стародавньої Індії виняткове місце займає червака-локаята, яка не визнає авторитету Вед, не вірить у життя після смерті, заперечує існування Бога, оригінально визначає начала буття і сутність процесу пізнання. Вбачає сенс людського існування в щасті, яке людина сама повинна створити.

Загальна особливість староіндійської філософії полягає в тому, що уявлення про людину спирається на принципи етики страждань і щастя. Шлях до щастя лежить у правильному способі життя.

Головною же особливістю є те, що у філософії стародавньої Індії сформульовано ідеї єдності душі і тіла, духовного і тілесного, свідомості і матерії, активно діяльної сутності і людини, і світу.

Китайська філософська школа на відміну від давньоіндійської приділяла увагу більш реалістичним питанням управління державою, проявам стосунків між вищими і нижчими, батьками і дітьми, старшими і молодшими. Як давньоіндійській, так і давньокитайській ментальності властиве зверхньо-зневажливе ставлення до природних знань.

Філософські вчення давнього Китаю набувають певної завершеності в ( 6 -5 ст. до н.е). Найвпливовішим напрямом, що виникає в цей період і актуальне і в наші дні, було вчення Кун Фуцзи ( Конфуція ), що жив 551-479 рр. до н.е.

Всю свою увагу Конфуцій зосередив на питання етики, яку побудував на грунті релігійно-філософських уявлень про навколишню дійсності.

Центральним принципом моралі Конфуція є гуманність, яка й становить основу доброчесності. Бути «гуманним» - означає любити не стільки себе, скільки інших, на несправедливість відповідати справедливістю, за добро платити добром. Бути гуманним – означає вміти вчасно пожертвувати своїми інтересами.

Відстоюючи міцну державну владу, Конфуцій говорив, що правитель має божественну сутність. Цар, монарх, імператор – « це син неба». А воля неба поширюється на суспільне життя. Суспільство має дотримуватись не законів природності, а вічних законів неба, носієм яких є «син неба». Принцип підкорення, слухняності, покірливості та примирення є одним із головних у соціальній філософії Конфуція.

Важливу роль у розвитку філософїї стародавнього Китаю відігравала школа вільнодумця Ян Чжу ( близько 395 – 335 р. до н.е). Виступаючи проти конфуціанства, Ян Чжу доводив, що віра в небо, в безсметря душі та потойбічне життя ґрунтується на неуцтві. Він вчив, що життя – це буття, а смерть – небуття. Вважав, що людина має керуватися законами природного реального життя, метою ж життя є чуттєва тваринна насолода, яка і є людським щастям.

Ян Чжу пропагував етику розумного егоїзму, згідно з якою найдорогіціннішим у світі є людина, її життя.

Філософія давнього Китаю досягла свого завершення у вченні видатного філософського просвітителя  Ван Чуна ( 27 – 97 р.н.е)