Шпаргалка по "Філософії"

Він відкидає вчення конфуціанства про святість неба, розглядаючи небо як природну частину безмежного Всесвіту, доводячи, що небо і земля мають єдину природу, єдине начало і єдине походження.

У більшості філософських шкіл стародавнього Китаю переважала практична філософія, що була тісно пов’язана з проблемами життєвої мудрості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням. За формою і методами постановки проблем ця філософія гуманістичною.

12. Філософія Античності: загальна характеристика. Антична філософія виникла у 4 ст. до н.е, в цей період мудреці-філософи протиставляють міфологічно-релігійним уявленням наївно-стихійний філософський світогляд.

Більш як тисячолітня історія розвитку давньогрецької філософії поділяється на три етапи.

I етап розвитку – 6 -5 ст. до н.е. Це період становлення рабовласницьких полісних демократій. Філософія зосереджувалась на пошуках першооснови сущого, загального у формі натурфілософії. Натурфілософія – це сукупність філософських спроб тлумачити природу через переживання людиною природи або за допомогою основних знань природничих наук. Натурфілософія охоплювала всі знання про світ, тобто не тільки філософські знання, а й конкретно-наукові здогади давніх людей.

Мислителі цього періоду звертаються до природи, космосу, ще не протиставляючи людину світові.

Засновник мілетської школи Фалес(640-562 рр. до н.е) здійснив переворот у світогляді, висунувши ідею субстанції – першооснови всього та ідею єдності світу. Стверджував, що основою всього сущого є вода, а всі речі – це перетворення води.

Фалес запропонував нову модель мислення – від загального ( правил, формул, принципів) до одиничного.

Його послідовники:

Анаксімандр (611 – 546 рр. до н.е), що вважав основою світу апейрон – нескінченне

Анаксимен (585 – 524 рр. до н.е) – основа світу – повітря

Піфагор( бл. 584 – 500 рр. до н.е) та його послідовники вбачали основу світу в числах, у кількісних пропорціях, звели все суще до величин, які можна вимірювати. Вони шукали числові відношення навіть стосовно любові, дружби, справедливості. Піфагор першим вжив поняття «філософ», «філософія».

Геракліт Ефеський ( 540 – 480 рр. до н.е) стверджував, що все тече, все змінюється. Не можна двічі увійти в одну й ту саму річку, оскільки і води будуть іншими і людина. Геракліту належить геніальний здогад про боротьбу протилежностей, як джерело руху, становлення. Він підкреслює, що народ у державі вище за все має ставити закон, боротися за нього, як за власний дім.

   Демокріт ( бл. 460 -370 рр. до н.е) висловив думку про те, що всі речі складаються з  найдрібніших частинок атомів, які  мають тільки кількісні відмінності. Він вважав, що першоосновою буття є ідея неподільності атомів, стверджував, що живе виникло з неживого за межами природи без ніякого творця і розумної мети.

   II етап розвитку давньогрецької філософії (класичний період) – це 4 – 3 ст. до н.е, це період розквіту демократії, а в філософії – поворот мислителів від зовнішнього світу до людини, домінування політичної, етичної та гносеологічної проблематики.

   Увага мислителів  цього періоду перейшла від  об’єкта до суб’єкта, від світу  до людини, як джерела всіх проблем філософії, до питань теорії пізнання.

  Основним своїм завданням  філософи вважали не набувати  знань про світ, а виховувати  людей, а виховувати людей, навчати  їх жити.

   Платон (427 – 347 рр. до  н.е ). Його філософія характеризується  своєрідним протиставленням смертного  тіла і безсмертної душі. Тіло живої істоти створене із часточок вогню, землі, води і повітря, позичених у тіла космосу. Призначення тіла – бути тимчасовим вмістилищем душі, її рабом.

   Суть теорії пізнання  Платона полягає у тезі, що  « знання – це пригадування  того, що колись душа знала, а потім забула.»

   Згідно з Платоном  найвище втілення блага на  Землі – це досконала держава. А благо окремої людини полягає  у підпорядкуванні загальному  благу.

   Арістотель ( 384 – 322 рр. до н.е). Учень Платона, йому належать  відомі слова : «Платон мені друг, але істина дорожча». Залишив як і Платон велику творчу спадщину, яку можна розділити на 8 груп.

    Арістотеля вважають  батьком  формальної логіки, який  відкрив основні її закони, створив  вчення про правила умовиводів. Людину він визначає, як наділену розумом суспільну полісну істоту. Досягнення щастя індивіда можливе тільки через державу, яка є втіленням доброчесного життя.

   III етап розвитку (філософія епохи еллінізму) 3 ст. до н.е – 5 ст. н.е. У філософії – замикання особи на собі, домінування етико-релігійної проблематики.

    Сенека ( 4 р. до н.е – 65 р. н.е) ті імператор Марк Аврелій ( 121 – 180 рр. н.е) належать до школи стоїцизму у давньому Римі, яка зосереджувалась на етичних проблемах, закликала мужньо переносити удари долі, не брати нічого близько до серця – ні втрати, ні успіхи.

   Ідеал мудреця –  свобода від пристрастей, апатія . Пізнання необхідне тільки для  практичного життя. На їхню думку  соціальний стан (цар чи раб), походження (варвар чи грек) важать мало  – головне мудрість людини.   Епікур ( бл. 342 – 270 рр. до н.е) відродив атономістичне вчення Демокріта. Атоми Епікура ( це його принципове нововведення), як і особи наділені свободою волі, можуть довільно відхилятися від траєкторії.

  Державу він вважав  необхідним злом. Хто хоче зберегти спокій душі, повинен відійти від громадського життя і жити усамітнено. Ідеалом мудреця є незатьмареність душі, відсутність страху, хвилювань.

13. Специфіка філософської  думки в період Середньовіччя.

   Розвиток монотеїстичної  релігійності призвів до перемоги християнства, яке й стало пануючою ідеологією , прагнуло знайти філософське обґрунтування своїх основних ідей.

   Середньовіччя по-своему  уявляло і Бога і світ. Бог  творить світ з нічого, він  абсолютно перший, він – істинне  буття. Природа як творіння бога втрачає свою самоцінність. Формування християнської філософії має свої особливості. Як релігія, християнство підозріло ставилося до язичницької мудрості – античної філософії. Однак, вступивши з нею в дискусію, змушене було відповідати на аргументи аргументами. Завдяки цьому шляхом «заперечення» в лоно християнства принесений філософський стиль мислення.

   Носіями філософії  в цей період було вузьке  коло служителів церкви.

    Перший  період ( II – VII ст..) у розвитку середньовічної філософії названий патристикою, що являє собою сукупність філософських доктрин християнських мислителів( отців церкви) 2 – 7 ст.

   Один із основних  принципів патристики – домінування  віри над розумом. Відновитись  до життя можливо було тільки  через віру, утвердження абсолютно нових цінностей.

   Одним із найбільш  яскравих представників патристики  був єпископ Августин Блаженний ( 354 – 430 рр. н.е), який вважав, що філософія  поза богослов’ям – ніщо і  нещадно воював з «язичництвом», як він називав античну філософію.

   Вся історія для  Августина  - це боротьба між  прихильниками християнської церкви, які будують «град Божий» на  землі і прибічниками сатани, який організував світське життя  на землі, світську земну державу. Августин пропагує верховенство  церковної влади над світською. Намагається виправдовувати рабство і соціальну нерівність.

   Аналізуючи співвідношення  віри і розуму, Августин віддає  перевагу вірі , бо розум може  помилятися,  а віра завжди  вказує людині шлях до істини (Бога). Погляди Августина справили великий вплив на середньовічну філософію та формування її ідеології.

   Наступний період ( VIII – XV ст.) в розвитку середньовічної філософії називають схоластикою. Це – філософське вчення, в якому поєднані релігійно-філософські основи з раціоналістичною методикою та формально-логічними проблемами.

   Філософія викладалась  у школах, при монастирях, вона  була шкільною мудрістю.

   Видатний представник  середньовічної схоластики Фома  Аквінський (1225 – 1274 р.) в своїх працях  «Сума теології» та «Сума проти язичників» намагається поєднати віровчення із формами здорового глузду, наблизити християнське вчення до людини.

   Основний принцип  філософії Фоми – гармонія  віри і розуму. Фома з повагою  ставиться до людини, віддає перевагу  інтелекту у порівнянні з волею. Він стверджує, що розум сам по собі вище волі, але в житті людини любов до Бога важливіша, ніж пізнання Бога.

   Фома дає декілька  доказів існування Бога, в яких  Бог – це першопричина, найвища  досконалість у світі й мета  руху у світі.

14. Особливості  філософії епохи Відродження. XIV – XVI cт. в історії Європи називають епохою Відродження Ренесансу.   В центрі уваги цього періоду була людина, тоді як античність зосереджувала увага на природно-космічному житті, а в середні віки в основу брався Бог та пов’язана з Ним ідея спасіння.

Середньовічна філософія глибоко і послідовно продумала принцип абсолютної особи, коли скрізь і в усьому бачили примат не природи, не людини, а Бога. У міру переходу до міського способу життя і розвитку промисловості виявляється особлива значущість людини, його своєрідності, його творчої активності. Стала відчуватися гостра потреба в нових переконаннях. Багатьом мислителям представлялося, що новій людині краще всього відповідає антична культурна спадщина, яка в середньовіччі була забута. Мислителі Відродження вважали, що саме ця спадщина передусім зверталася до людини і його умінь ("Людина - міра усіх речей", один з принципів античного філософствування). І це представлення дало назву цілій епосі, епосі Відродження (Ренесансу), тобто повернення, відновлення античних цінностей. Але в епоху Відродження було вироблено все-таки нове, таке, що значно відрізняється від античного, філософський світогляд передусім завдяки творчості цілої плеяди видатних філософів, таких як Микола Кузанский, Марсилио Фичино, Джордано Бруно, Галілей, Коперник,. Леонардо да Вінчі, Мікеланжело.

Основні ідеї філософії епохи Відродження :

§ Антропоцентризм: увага філософів спрямована в основному на людину.

§ Гуманізм, визнання людини особою, його права на творчість, свободу і щастя. Малося на увазі, що цього можна досягти передусім за рахунок відродження характерного для античності інтересу до людини і знання його природи, а не тільки завдяки знанню про зовнішню природу або теологічним спекуляціями.

§ Постулювало творчої суті людини : він нікого не наслідує, ні Богові, ні природі, він сам по собі діяльний, він творить, в основному рукотворно, ремісничий.

§ Особово матеріальне розуміння світу : усе існуюче розуміється в проекції на людину при максимальному інтересі до тілесного початку.

§ Ідея домінування естетичного розуміння дійсності над моральними і науковими представленнями.

§ Антисхоластика: прагнення розвінчати уявні авторитети і пропаговані ними догми.

§ Геометрично структурне розуміння світу, доповнене діалектикою переходу, характерного для нескінченно малого і нескінченно великого і їх співвідношення між собою.

§ Пантеическое світогляд, що розглядає світ, що оточує людину, природу як причетну вищим абсолютним цінностям, богові (Бог розлитий в природі).В епоху відродження можна виділити основні напрями, які сформувалися під впливом різних ідей, об'єднаних загальною спрямованістю. Серед них можна назвати Возрожденческий платонізм і неоплатонизм, гуманізм,натурфілософія і пантеїзм, нове природознавство.Мислителі Відродження ставили і вирішували найважливіші філософські проблеми у формі натурфілософії (Бруно, Кампанелла, Парацельс), філософії природи, розробляли проблему матерії, виникнення і знищення, руху і розвитку. Але паралельно з філософією природи починає розвиватися нове природознавство, що реалізовує радикальну переоцінку старих традицій і передумов. Воно приносить ряд епохальних відкриттів і стає одним з найважливіших джерел нової філософії. Серед представників цього напряму слід вказати Миколу Коперника, Йоганна Кеплера і Галилео Галілея. Микола Коперник створює геліоцентричну систему (руйнуючи древні і середньовічні уявлення про центральне положення Землі у Всесвіті), Йоганн Кеплер будує теорію про закономірності руху планет на основі математики, а Галилео Галілей шляхом експериментальних досліджень робить ряд відкриттів, з допомогою який уперше точно і строго формулює фізичні закони. 

15. Філософія Нового  часу. Новим час називають епоху (17 -18 ст.), яка розпочалася буржуазними революціями. На філософію нового часу впливали: наукова революція, формування буржуазного громадянського суспільства, становлення експериментального природознавства.

   Головне своє завдання  філософія Нового часу вбачає в розробці та обґрунтуванні методів наукового пізнання. На цій основі формуються 2 протилежні напрямки: емпіризм і раціоналізм.

   Емпіризм проголошує, що основний зміст наукове  пізнання отримує з чуттєвого  досвіду, розум не приносить ніякого нового знання, а лише систематизує дані чуттєвого досвіду.

   Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового  знання досягається через діяльність  розуму, розсудку та інтелектуальної  інтуїції.

   Засновник емпіризму  англійський філософ Френсіс  Бекон (1561- 1626). Він стверджував, що джерелом пізнання і критерієм істини є досвід. Йому належить відомий вислів: «Знання – це сила». Бекон запропонував метод індукції (хід думки від одиничного до загального), але не визнавав також дедукцію. Отримані через індукцію судження слід перевіряти фактами, зокрема експериментами.

   Основоположник раціоналістичного  напрямку у філософії – французький  філософ і математик Рене Декарт ( 1596 – 1650). Декарт підкреслює практичне  значення науки як знаряддя  прогресу. Свою методологію він будує на принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент визнає лише як передумову пізнання. Підтримував дещо спрощену філософську систему: світ побудовано на раціональних, логічних задачах. Бог створив світ за принципами математики і логіки.

Розвиток раціоналістичної методології Р.Декарта продовжував також відомий французький математик, фізик і філософ Блез Паскаль(1623–1662), який, як Д.Юм щодо емпіризму, виявив непослідовність, суперечливість, однобічність та обмеженість раціоналістично-математичної методології.

СЕНСУАЛІЗМ: Поглибити і далі конкретизувати емпіричну методологію спробував видатний філософ-матеріаліст XVII ст. Джон Локк(1632– 1704).Основне завдання своєї філософії Локк вбачає в дослідженні пізнавальних здібностей та здатностей людини, у виявленні джерел походження людського знання. Дослідження даних проблем він починає з критики теорії вроджених ідей Декарта. Локк доводить, що всі ідеї і поняття людини виникають внаслідок дії речей зовнішнього світу на органи чуття людини. Він розробляє сенсуалістичну(зепзиз– відчуття) теорію пізнання, згідно з якою джерелом усіх знань є відчуття. Душа людини від природи є "чистою дошкою" {tabula rasa), на якій "чуттєвий досвід малює свої візерунки".Пізнання Локк розглядав як результат чуттєвого досвіду індивіда і поділяв його на дві сфери: зовнішній досвід, об'єктом якого є зовнішній світ, та внутрішній, об'єктом якогоє діяльність душі людини. Зовнішній досвід є основою чуттєвого пізнання природи, а внутрішній– рефлексивного пізнання діяльності душі. Із цих двох джерел, на думку Локка, ми дістаємо усі наші прості ідеї– найясніші і найочевидніші. Далі пізнання здійснюється через діяльність розуму, який сприймає прості ідеї, співставляє їх, поєднує, порівнює, класифікує, створюючи складні ідеї..Далі розвиток емпірико-сенсуалістичної гносеології вже уXVIII ст. продовжує Довід Юм(1711–1776) у працях: "Трактат про людське пізнання" (1748), "Дослідження про принципи моралі" (1751). Проте позиція Д. Юма відрізняється від концепції Д. Локка, зокрема в питанні про джерело наших відчуттів. Якщо Локк вбачав джерело відчуттів людини в природі світу, то Юм вважає, що ми, в принципі, не можемо знати, чи існує зовнішній світ, природа, чи ні.