Шпоры по "Философии"

 

Слід зауважити, що подібне "аналітичне" роз'єднання форм буття не означає  їх реальної ізоляції. Навпаки, вони здатні існувати лише спільно. Буття людини приречене стати небуттям, якщо хоча б одна з цих форм буде ліквідована. В житті будь-якої людини обов'язково наявні всі форми буття, хоча розвинутість тієї чи іншої у різних людей суттєво  відрізняється.

 

II. Буття речей, процесів

 

Це буття ділиться на:

 

а) першу природу, тобто на буття  речей, процесів, станів природи, буття  природи як цілого;

 

б) другу природу – буття речей  та процесів, створених людиною.

 

Матеріалістичне вирішення проблеми буття передбачає існування світу  поза і незалежно від існування  людини, яка, однак, є частиною цього  світу. Людина суттєво змінює навколишню дійсність, створює "штучну природу", сприятливу для задоволення потреб свого життя.

 

Але "штучна природа", задовольняючи  потреби людини, одночасно призводить до загрозливого стану щодо збереження "першої природи". Дедалі більше відчуваються кризові явища в навколишньому  середовищі. Оточуюче людину середовище створене біотою – біологічними організмами, які живуть на Землі близько 4 млрд років. Вони не лише пристосувалися самі до земних умов, а й пристосували до себе навколишнє середовище. Біота  – система життя – за 4 млрд років навчилася регулювати стан навколишнього середовища, підтримуючи  кліматичні характеристики, температуру  океану, склад поверхні вод, суші, ґрунту.

 

Людство не винайшло нічого, що могло  б замінити біоту як регулятора навколишнього  середовища. Але за час свого існування (відносно короткого) воно вже знищило 70% природних екосистем, які здатні переробити всі відходи людської діяльності. Про це свідчать очевидні факти: руйнування озонового шару, знищення планктону морів та океанів тощо.

 

Людство свого часу вибрало неправильний шлях – пішло на завоювання природи. В доісторичні часи початок використання вогню, розвиток підсічно-вогневого  землеробства стало початком знищення природних екосистем. Проте навіть у XVIII ст. людство знаходилося в  гармонії з природою. А в кінці XIX ст. почав спостерігатися дисбаланс  між впливом людини на навколишнє середовище і можливістю біоти реагувати  на нього. Сьогодні обсяг допустимого  впливу на біосферу перевищено у 8–10 разів. У навколишнє середовище викидаються  тисячі тон речовин, яких у ньому  ніколи не існувало.

 

Де ж вихід? Пропонуються різні  способи подолання кризи. Перший – "повернення в печери", назад  – до натурального природного життя. Зрозуміло, що цей рецепт неприйнятний. Людство не умовиш позбутися цивілізації, всіх здобутків, яких воно досягло.

 

Другий спосіб – ідея генетичних та інших змін самої людини, щоб  несприятливі фактори виявилися  сприятливими. (Вихлопні гази? Нічим  дихати? Не біда! За допомогою генної інженерії змінимо себе так, щоб  на автомагістралі нам дихалося легше, ніж на гірському курорті.)

 

Третій спосіб – створення нових, обережних і безвідходних технологій. Потрібні значні витрати на відновлення  екологічної гармонії. Людина не відмовиться  від переваг цивілізації і  від подарованої їй природою біологічної  сутності, але вона змушена буде, охороняючи себе як вид, охороняти і  всю гармонію буття. Екологічні проблеми мають стати нормою буденної свідомості, стануть вище егоїзму людини, що піклується лише за своє власне сьогоденне благополуччя, не переймаючись умовами  життя людства взагалі і його майбутнім.

 

Вищою мудрістю є наслідування природи  людиною, маючи при цьому достатньо  засобів для її підкорення, щоб  розвішуючи на речах етикетки про  їх значимість для людини (оцінку їх), усвідомлювати умовність та межі вторгнення в природу.

 

III. Буття соціальне

 

Поділяється на: а) індивідуальне буття, тобто буття окремої людини в  суспільстві і в історичному  процесі; б) буття суспільства. Про  буття людини вже йшлося. Суспільству  присвячено цілий розділ "Соціальна  філософія".

 

27. Філософські закони  і категорії, їх специфіка та  роль у процесі пізнання.

 

Закони філософії в ряді філософських систем - необхідна взаємозв'язок між  подіями, явищами і об'єктами, виражена у найбільш загальній формі [1]. Філософські  закони часто виступають у вигляді  концентрованого вмісту цих філософських систем. Однак саме питання про  існування об'єктивних закономірностей  як таких залежить від займаної філософської позиції і не завжди передбачає існування  якихось філософських законів [1].

 

 

1. Історія

 

1.1. У древній китайській філософії

 

Перші філософські побудови, зведені  в ранг законів різними філософськими  школами, виникли на зорі розвитку філософії  і науки взагалі. Наприклад, в  стародавньому Китаї конфуціанці, що займаються проблемою держави  і етикою, вважали, що доля людини зумовлюється небесами згідно закону "жень". Даоси  в свою чергу міркували про  Дао - основному законі природи і  природному шляху речей, приходячи  до висновку, що розвиток відбувається через протилежність і по колу, мало залежачи від будь-яких суб'єктів. В основі численних натурфілософських  концепцій, починаючи з III століття до н. е.., на додаток до вчення про 5 стихіях  або першооснови - води, вогню, металу, дерева і землі, полярних силах інь  і ян, уявленню про ци, як про первоматерии, - з'явилося уявлення про чи, як про  закон, принципі, нормативному початку, розумної творчої силі, що знаходиться  в протиріччі з ци.

 

 

1.2. В діалектичному матеріалізмі

 

Енгельсом були сформульовані "три  закони діалектики", які були отримані ним шляхом інтерпретації діалектики Гегеля і філософських робіт Маркса :

 

Закон єдності і боротьби протилежностей ("Рух і розвиток у природі, суспільстві і мисленні обумовлено роздвоєнням єдиного на взаємопроникні протилежності і вирішення виникаючих протиріч між ними через боротьбу" [2]).

Закон переходу кількісних змін у  якісні ("Розвиток здійснюється шляхом накопичення кількісних змін в предметі, що неминуче приводить до порушення  його заходи (стабільного стану) і  скачкообразному перетворенню в  якісно новий предмет" [2]).

Закон заперечення заперечення ("Розвиток йде через постійне заперечення  протилежностей один одним, їх взаємоперетворення, внаслідок чого в поступальному  русі відбувається повернення назад, у  новому повторюються риси старого" [2]).

Вважається, що основним з них є  закон єдності і боротьби протилежностей. У відношенні останнього закону можна  також сказати, що спадкоємність  розвитку здійснюється таким чином, що після другого послідовного заперечення  старого новим нове включає в  себе старе в знятому, перетвореному  на іншій основі вигляді.

 

 

2. Логічні закони

 

Логіка є абстрактною наукою і почала розвиватися однією з  перших, будучи затребуваною в міру розвитку мови. Аксіоми логіки покладаються законами і є основою так званої формальної логіки. До них відносяться  закон достатньої підстави, і закон  тотожності, сформульований ще Парменідом. В Аристотеля можна знайти закон  виключеного третього, і закон  суперечності.

 

В формальній логіці проводяться операції над твердженнями, здійснюється доказ, робляться висновки і узагальнення. Закони логіки відносяться до області  мислення, операцій над об'єктами відображеної дійсності.

 

28. Категорії: “рух”,  “простір”, “час”.

Спочатку поняття "матерія" ототожнювалось із кон-кретним матеріалом, з якого  складаються тіла і предме-ти (камінь, вода, земля, дерево, глина тощо). Узагальню-ючи  здобутки минулих часів, Арістотель у книзі "Ме-тафізика" писав, що "більшість перших філософів вва-жали початком усього лише матеріальні начала, а саме, те, з чого складаються  всі речі, із чого, як першого, вони виникають  і на що, як останнє, вони, гинучи, перетворю-ються, причому сутність хоч і залишається, але змінюєть-ся в своїх проявах, — це вони вважають елементом і  початком речей".

Якщо для філософів стародавнього  світу матерія — це матеріал, з якого складаються тіла, предмети, а кожний предмет (тіло) складається  з матерії та форми як духов-ного першопочатку, то для Р.Декарта (XVII ст.) матерія — це складова частинка предмета (тіла), а саме: тіло ра-зом  з формою. Декарт визначає матерію  як субстанцію самоіснуючого буття, атрибутом якої є протяжність  із ЇЇ властивостями: займати певне  місце, мати об'єм, бути тривимірною. І.Ньютон додає до Декартового визначен-ня матерії як субстанції ще три атрибути: протяжність, непроникність (непорушна  цілісність тіла), інертність (па-сивність, нездатність самостійно змінювати  швидкість згідно із законами динаміки); вага, зумовлена дією зако-ну всесвітньої  гравітації. Причому інертність та вага потім об'єднуються ним у  поняття маси, яка виступає основним атрибутом матерії і одночасно  мірою її кількості. П.Голь-бах визначає матерію як все те, що пізнається чуттєво, при цьому джерелом чуттєвого  знання є відчуття фор-ми, кольору, смаку, звуку та ін. Він доводить розуміння  матерії до гносеологічного узагальнення. На думку Г.Гельмгольца, матерія  — це все, що існує об'єктивно (не-залежно  від свідомості людини).

Матерія як філософська категорія  визначає найбільш суттєві властивості  реального буття світу — пізнаного  і ще не пізнаного. До таких суттєвих ознак належать: цілісність, невичерпність, мінливість, системна упоряд-кованість  та інше. Системність як фундаментальна вла-стивість матерії визначає методологію  сучасного науко-вого пізнання. Розрізняють  такі структурні рівні матерії: 188

неорганічний (мікро-, макро-, мегасвіти); органічний (організмений, підорганізмений, понадорганізмений); соціальний (особистість, родина, плем'я, народність, на-ція, клас, суспільство, людство).

Отже, поняття матерії проходить  складний шлях розвитку, постійно уточнюється, поглиблюється, збага-чується новими властивостями, відображає рівень роз-витку  пізнання людиною світу.

Поширене визначення матерії як філософської кате-горії для означення  об'єктивної реальності, що дана людині у її відчуттях, відображається нашими відчуття-ми та свідомістю й існує  незалежно від них, певною мірою  є обмеженим, оскільки зосереджується на гносеологіч-них аспектах матеріального, не враховуючи притаман-ний йому онтологічний зміст.

Узагальнене визначення категорії "матерія" має базу-ватися на тому, що це —  об'єктивно реальне буття світу  в часі, просторі, русі, детерміноване  і пізнаванне людиною.

Рух — це найважливіший атрибут  матерії, спосіб ЇЇ існування. Рух включає  в себе всі процеси у природі  і суспільстві. У загальному випадку  рух — це будь-яка зміна, будь-яка  взаємодія матеріальних об'єктів, зміна  їх станів. У світі немає матерії  без руху, як нема і руху без матерії. Тому рух вважається абсолютним, на той час як спокій — відносним: спокій — це лише один із моментів руху. Тіло, що перебуває у стані спокою віднос-но Землі, рухається відносно Сонця.

Рух виявляється у багатьох формах. В процесі роз-витку матерії  з'являються якісно нові і більш  складні форми руху. Саме особливості  форм руху зумовлюють властивості предметів  і явищ матеріального світу, його структурну організацію. У зв'язку з  цим можна сказа-ти, що кожному  рівню організації матерії (нежива при-рода, жива природа, суспільство) притаманна своя, вла-стива лише їй, багатоманітність форм руху. Джерело руху — сама матерія. Матерії притаманна здатність до саморуху. Рух матерії — це процес взає-модії різних протилежностей, які є причиною зміни кон-кретних  якісних станів.

Матерії притаманна також здатність  до розвитку і саморозвитку. Відповідей на запитання, як світ розви-вається, існує  багато: міфологічні, релігійні, наукові, не-наукові тощо. За діалектичного  розуміння, розвиток — це зміна матеріального  та духовного світу, його перехід  від старого до нового. Розвиток є універсальною влас-тивістю  Всесвіту. Це саморух світу та розмаїття  його проявів (природа, суспільство, пізнання тощо), самопе-рехід до більш високого рівня організації. Саморозви-ток  світу виростає з саморуху матерії. Саморух відоб-ражає зміну світу  під дією внутрішніх суперечностей.

Простір і час — це філософські  категорії, за допо-могою яких позначаються основні форми існування матерії. Філософію цікавить насамперед питання  про відношення простору і часу до матерії, тобто чи є вони реальними, чи це тільки абстракції (феномени свідо-мості). Г.Лейбніц вважав простір і час  лише іменами. Простір — це ім'я, яким позначається координація ре-чей  одної відносно іншої. Іменем час  позначається три-валість і послідовність  процесів. Реально ж простору і  часу немає, їх неможливо виміряти.

Такі філософи як Дж.Берклі і Д.Юм розглядали простір і час як форми  індивідуальної свідомості, І.Кант—

як апріорні форми чуттєвого  споглядання, Г.Гегель—

як категорії абсолютного духа (це — ідеалістичні концепції), І.Ньютон — як вмістилища. Простір і час  мисляться Ньютоном як реальності, але вони ніяким чином не "взаємодіють" із матерією, існують самі по собі. Це — метафізичне розуміння простору і часу.

Сучасна наука розглядає простір  і час як форми існу-вання матерії. Кожна частинка світу має власні про-сторово-часові характеристики. Розрізняють  соціальний, історичний, астрономічний, біологічний, психологічний, художній, філософський зміст простору і часу.

Історична еволюція поглядів на простір  і час поз'я-зана з практичною, суспільно-історичною діяльністю людини. Змінюється, розвивається суспільство, зміню-ються і розвиваються просторово-часові уявлення про буття світу. Якщо для  міфологічного світогляду час ци-клічно відтворює пори року, то в межах  релігійного світосприйняття час  набуває стріловидної форми: відтворення  світу через тимчасове теперішнє  до райської або пекельної вічності.

Узагальнюючи історико-філософський досвід осяг-нення категорій простору і часу, слід вказати на велику кількість  їхніх визначень, неосяжне багатство  все нових і нових властивостей, їхню дискусійність та гіпоте-тичність. Значна частина дослідників простору і часу (темпоралістів) солідарна  в тому, що простір — це така форма  існування матерії, її атрибут, яка  характеризуєть-ся співіснуванням об'єктів, їхньою взаємодією, протяжн-істю, структурністю  та іншими ознаками. Час — це вну-трішньо  пов'язана з простором і рухом  об'єктивна фор-ма існування матерії, яка характеризується послідовні-стю, тривалістю, ритмами і темпами, відокремленістю  різних стадій розвитку матеріальних процесів.

Матеріалізм підкреслює об'єктивний характер про-стору і часу, невіддільність від руху матерії: матерія рухається  у просторі і часі. Простір і  час, матерія і рух невіддільні. Ця ідея отримала підтвердження у  сучасній фізиці.