Шпоры по "Философии"

Обмеженість такого розуміння верифікації  невдовзі стала очевидною. Воно ґрунтувалося на припущенні, ніби науково-теоретичні положення в принципі можуть бути зведені до емпіричних, доступних  спостереженню фактів. Проте це не так: жоден загальний закон науки  чи теоретична концепція такому зведенню на піддаються. Не можна застосовувати  запропоновану процедуру верифікації  й до фактів, що мали місце в минулому. Щоб це зробити, треба виходити з  об'єктивного причинного зв'язку між  минулим і теперішнім, а визнання об'єктивної причинності позитивістською  установкою виключається.

. 17. Філософія життя.

Наприкінці XIX — у першій чверті XX ст. в Європі набула популярності «філософія життя», найпомітнішими представниками якої були Ф. Ніцше, 3. Фрейд, А. Бергсон, які відійшли від онтологічної та характерної для класичної філософії  гносеологічної проблематики. Їх мало цікавив об´єктивний світ і наукова  істина, а більше хвилювали людина, світ людського життя. А сама людина розглядалася ними насамперед як земна  біологічна істота — з волею, інстинктами, підсвідомим. 
Філософія життя — напрям у некласичній філософії кінця XIX — початку XX ст., представники якого проголосили життя (в біологічній, психологічній формах) основним предметом філософії. 
Постала вона як своєрідний протест проти класичного гегелівського ідеалізму, який не переймався проблемою існування конкретної людини з її стражданнями і пориваннями. Виступила вона й проти неокантіанської та позитивістської версії філософії, яка зводила філософію тільки до аналізу методологічної проблематики науки. Філософія життя знаменувала собою поворот до людини, її проблем і переживань, до антропологічної й аксіологічної проблематики. Якщо для класичної філософії гаслом було «істина понад усе» (символом її може бути Д. Бруно), то для філософії життя — «людина понад усе». Це означало не просто переосмислення глибинних життєвих орієнтирів, але й переоцінку цінностей. 
Критиком традиційних цінностей і пророком нових виступив німецький мислитель Фрідріх Ніцше. Світогляд його формувався під впливом волюнтаризму Шопенгауера, дарвінізму, творчості Гете і музики Вагнера. В одній із перших праць, досліджуючи виникнення давньогрецької трагедії, Ніцше виділяє два первні (складники) культури — діонісівський (за йменням бога виноробства Діоніса), який уособлює буяння творчої енергії, оп´яніння життям, екстаз — все те, що можна тлумачити як прояв стихійних сил в людині і культурі і аполлонівський (за йменням Аполлона — бога музики, гармонії, світла), який є носієм міри, порядку, тобто розуму. Визнаючи єдність цих первнів у культурі, він віддає перевагу діонісівському, тобто ірраціональній стихії. Перемога аполлонівського (раціонального) первня у давньогрецькій філософії та культурі, яка настала з часів Сократа, означала, на думку Ніцше, початок декадансу (занепаду) цієї культури. Сократ, який прагнув підкорити життя розуму, звести все його розмаїття до правил розуму, є символом декадансу. 
Посилення раціональних елементів у культурі Ніцше трактує як занепад життя. Вслід за Шопенгауером він вище оцінює волю, ніж розум. Але, на відміну від песимізму свого попередника, який вбачав у волі джерело страждань, світогляд Ніцше пройнятий оптимізмом. Для нього життя є єдністю радості й болю, чимось на зразок «оптимістичної трагедії», він проголошує «так!» життю у всіх його виявах. 
Центральним поняттям його філософії є «життя», виявами якого є «становлення» і «воля». Вслід за Гераклітом і буддистами він змальовує динамічну, процесуальну картину світу. Життя — постійне становлення, боріння, процес, а не предмет і субстанція. Поняття «воля» у Ніцше багатозначне і метафоричне. Це — рушійна сила будь-яких процесів у неорганічному світі, боротьба за виживання, за розширення власного Я, самоствердження. Це — воля до влади. Перехід від неорганічного до органічного світу і до людини є, на його думку, шляхом занепаду, а не прогресу. В борінні сліпих неорганічних сил більше істини і краси, ніж у тому, що виникає на їх основі. 
Людину Ніцше розглядає як біологічну, недовершену, хвору істоту, оскільки в ній тваринні інстинкти значною мірою підмінені розумом. Тіло людини, на його думку, є значно більшим розумом, ніж сам розум. Взагалі розум він розглядає лише як засіб, інструмент життя, позбавляє його самоцінності, статусу абсолютної цінності. Життя і воля, яка складає його основу, є вищими цінностями, а все інше — лише засоби, підпорядковані цінності. 
Абсолютизуючи волю як основну цінність, Ніцше піддав різкій критиці всю попередню філософію. Він вважав своєю заслугою те, що першим порушив питання про цінність істини — центрального поняття («ідола») філософії. Справді, оскільки основними цінностями є життя і воля, то істина стає підпорядкованою цінністю. Процес пізнання для Ніцше — не пошук істини, а «схематизація», спрощення світу, що забезпечує практичні дії. Відповідно істині відводиться інструментальна роль. Оскільки успішним може бути і хибне знання, то істина в такому разі урівнюється з хибним. З неї спадає ореол святості, вона втрачає цінність, заради якої варто жертвувати життям. 
У такий самий спосіб Ніцше здійснив переоцінку основних християнських цінностей — любові до ближнього і співчуття. Його непокоїло біологічне виродження за панування в Європі християнських цінностей, зокрема співчуття до страждань іншого. У зв´язку із цим він протиставив античний світ з його культом хоробрих і мужніх воїнів християнському світу, який культивує страждущу людину. Благодіяння церкви на підтримку слабких і страждущих призвели, на його думку, до погіршення європейської раси. Все благородне, мужнє, войовниче, владолюбне, всі інстинкти, властиві вищому і найбільш вдалому типові «людина», за його словами, церква знищила. Тому він так пристрасно виступив проти християнства. Його мало турбувало те, істинна чи не істинна християнська релігія, для нього головним було суто практичне (прагматичне) питання: як християнство впливає на біологію людини — погіршує чи поліпшує її. Згідно з Ніцше, християнство — це релігія рабів, воно лише для них є благом і необхідністю, а для людей вищого типу воно є кайданами. Тому релігія є проявом волі до влади нижчих, щоб у такий хитрий спосіб підкорити вищих, мужніх людей (марксизм, до речі, розглядає релігію як знаряддя панування вищих класів). 
З таких позицій розглядав Ніцше і мораль. Він заперечував абсолютність моральних цінностей, зокрема добра. Цінність його, як й істини, виявляється лише в тому, розкріпачує чи сковує воно потяг до влади. Отже, мораль повинна бути спрямована на культивування сильної людини. «Слабкі і невдахи повинні загинути — перша заповідь нашого людинолюбства. І потрібно ще допомагати їм в цьому», — проголошував він. На його думку, сильна людина сама вирішує, що таке добро, а що зло, не перекладаючи це на Бога. 
Ніцше, будучи прихильником індивідуалізму та соціальної ієрархічності, осуджував колективізм як стадність, різко виступав проти ідеї рівності, проповідуваної прихильниками демократії та соціалізму. Вони, на думку Ніцше, культивують дрібну усереднену людину. Демократія та соціалізм — прояв волі до влади посередності. 
Переоцінюючи традиційні цінності, намагаючись вибудувати свою систему цінностей, Ніцше заявив: «Бог — помер», тобто цінності, які сповідувала християнська Європа (цінності істини, добра, упорядкованого розумного світу) втратили силу. Існуючу європейську культуру він діагнозує як культуру занепаду, декадансу, оскільки вона спрямована проти цінностей життя. Відродження Європи пов´язує з формуванням надлюдини, прообразом якого є іранський релігійний реформатор VII—VI ст. до н. е., засновник зороастризму Заратустра. Коли Бог помер, то людині нічого не залишилося, як звалити на себе тягар, який вона раніше перекладала на нього, тобто взяти на себе відповідальність за власне життя. Але такою, на думку Ніцше, є не сучасна людина, а надлюдина майбутнього. Вона повинна утвердити нові цінності — земні, здорові, мужні. Місце повинності в цій людині займає свободна воля (замість «ти повинен» — «я хочу»). Надлюдина — не раб загальноприйнятих думок і цінностей. Це людина сильної волі, яка сама задає собі моральні цінності, сама вирішує, що є добро і зло. Це людина, яка не визнає осуду інших. 
Ніцше — філософ і поет, його мова афористична, пристрасна, часто парадоксальна. Вона не так логічна, як емоційна, спрямована на формування певного враження у читача. Це не мова філософа-вченого, який розбудовує систему і намагається послідовно одну думку вивести з іншої. Системність і послідовність не властиві творчості Ніцше. Тому інтерпретації його ідей такі різні, а часто й протилежні. 
Переоцінюючи цінності, Ніцше змусив європейців подивитись на себе, на свою культуру немовби збоку, що є безперечною його заслугою. Внаслідок цього виявилось, що під кутом зору вітальних (життєво-біологічних) цінностей, які сприяють виживанню людини як біологічного виду, європейська культура з її християнською серцевиною не є оптимальнішою порівняно, наприклад, з античною. 
Ніцше одним з перших зафіксував конфлікт між біологією людини і культурою. Нині очевидно, що культура, створивши «парникові умови», загальмувавши природний відбір, сприяла виникненню і поширенню багатьох хвороб. Гуманізм проголошує право кожного, в тому числі й слабкого, на життя і щастя. Біологічне ж виживання людства вимагає, щоб продовжували рід сильні та здорові. Це радикальна суперечність, від якої нікуди дітись. І чи не криється в цьому помста природи розумній тварині, яка посміла повстати проти неї? Заслугою Ніцше є те, що він повів мову про цю проблему з відкритими очима, не ховаючи голову «в пісок ілюзій». 
Філософія Ніцше — це крайній індивідуалізм з аристократичним (відраза до загалу як до натовпу) і водночас біологічним забарвленнями. Він відчув всезростаючу індивідуалізацію європейського суспільства, про що, зокрема, пізніше засвідчив крах тоталітарно-колективістських ідеологій фашизму і комунізму, але надав цьому процесу міфо-поетичної інтерпретації: майбутнє Європи пов´язував не зі свободною особою в громадянському суспільстві, а з міфічною надлюдиною. 
В образі надлюдини він намагався стати по той бік добра і зла, подібно до Раскольникова з роману «Злочин і кара» Ф. Достоєвського (Ніцше високо цінував його творчість, знаходив у його героїв багато співзвучного своїм ідеям). Як би він не підносив надлюдей, якщо допустити їх ймовірність, неодмінно постає питання — як регулюватимуться взаємини між ними. Якщо кожен з них творитиме свій моральний закон, то може статися повернення до первісного стану «війни всіх проти всіх». І тоді знову постане питання про об´єктивні регулятиви (Бог, мораль, право). Все це людство вже проходило: дикун і є якоюсь мірою надлюдиною з неперевантаженою муками совістю. Ніцше, як і Маркс, сильний в критиці існуючого, але замість нього не пропонує нічого іншого, ніж міф. 
Тривалий час дискутується питання про причетність ідей Ніцше до формування ідеології фашизму. Однозначно відповісти на нього неможливо. Доведено, що під ідеї фашизму підтягувала творчість Ніцше його сестра, яка посмертно видавала останні твори філософа. Безумовно, аристократичний і романтичний світогляд Ніцше був чужим ідеології вульгарного натовпу — фашизму. Крім того, він акцентував на сильній людині, а не на перевазі однієї раси над іншою. І все ж співзвучність таких ідей, як воля до влади та ідея надлюдини, з ідеями фашизму не підлягає сумніву. Щоправда, фашисти використовували й ідеї Фіхте, Гегеля та інших мислителів. Тому ототожнювати філософію Ніцше і фашизм немає підстав, хоча певна їх спорідненість безперечна. 
Слід зазначити, що Ніцше був фізично кволим та психічно вразливим. Цей прихильник сили і волі до влади, ставши мимоволі свідком жорстокого побиття господарем свого віслюка, психічно зірвався (потрапив у психіатричну лікарню, де й помер). На чиєму місці він себе уявляв — жорстокого господаря чи бідної тварини? Можливо, ця проповідь сили була тільки прикриттям його загадкової, вразливої душі? 
Близькі до філософії життя ідеї розвивав засновник психоаналізу австрієць Зигмунд Фрейд (1856—1939). 
Психоаналіз (грец. psyche —душа і analysis — розкладання) — один із методів психотерапії та психологічне вчення, в основі якого лежить визнання домінуючої ролі підсвідомого в житті людини. 
Якщо Ніцше вбачав за вчинками людей і явищами (феноменами) культури волю до влади окремої людини чи групи людей, то Фрейд вважав таким прихованим чинником несвідоме, насамперед статеві потяги. Людину він трактував переважно як біологічну істоту з притаманними їй потягами до задоволення й агресії, а культуру — як чинник, що блокує ці біологічні поривання людини. 
Досліджуючи неврози (психічні зриви), Фрейд дійшов висновку, що причини їх коріняться у сфері підсвідомого. Про наявність підсвідомого в психіці людини деякі мислителі писали і до нього. Заслуга Фрейда полягає в тому, що він зробив його центром свого аналізу, намагався розкрити механізми взаємодії несвідомого і свідомого. Людську психіку він розглядав як динамічну систему, що складається з «Воно», «Я» і «Над-Я». «Воно» — біологічні поривання людини, націлені на задоволення, нехтуючи норми культури. Будучи блокованим ними, «Воно» виявляється у снах, неконтрольованій фантазії, обмовках. «Над-Я» — засвоєні людиною ще з дитячого віку моральні норми, культурні цінності, які стали регулятивними чинниками її свідомості (совість як громадський контролер в людині). «Я» мовби затиснене між цими крайніми полюсами — біологічним і культурним. Його функція полягає в усуненні протиріччя, пошуку шляхів цивілізованого задоволення біологічних потреб. Якщо «Я» не справляється зі своєю функцією, настає психічний зрив. Завдання психоаналітика полягає в тому, щоб виявити приховані причини цього зриву, допомогти людині усвідомити їх і в такий спосіб подолати невроз. Шлях подолання неврозу (істерії та ін.) — усвідомлення несвідомого, яке при світлі розуму втрачає силу. 
Концепція психоаналізу виявила важливі моменти людської психіки. Завдяки вченню Фрейда набула популярності професія психоаналітика — «цілителя душ». Психоаналіз, хоча він і є суто терапевтичним методом, ґрунтується на певному філософському розумінні людини і культури. Культуру Фрейд інтерпретує як репресивну силу. «Скидається на те, що всяка культура змушена базуватися на примусі й забороні потягів… Потрібно, на мій погляд, брати до уваги той факт, що у всіх людей наявні деструктивні, тобто антисуспільні й антикультурні тенденції», — писав він. Людині, на його думку, від природи притаманні потяги до інцесту (кровозмішання), канібалізму (людожерства) та кровожерливості (прагнення вбивства). Культура наклала табу (заборону) на ці потяги. Еволюція людини полягає в тому, що зовнішні табу поступово засвоюються (інтериоризуються) і стають внутрішніми нормами. Однак і в сучасному суспільстві, на думку Фрейда, ці явища не до кінця подолані, проявляються в невмотивованій агресивності тощо. 
На основі психоаналізу Фрейд пропонує свою концепцію релігії. На його думку, релігія багато зробила для гамування антисоціальних потягів людей, однак її час минув. Вона відповідала дитячій стадії розвитку людства (фазі неврозів, коли дитина сама не може приборкати природні поривання і долає їх тільки під впливом авторитету дорослих). Подібно до цього людство зуміло здолати біологічні пориви тільки під впливом вигаданої верховної істоти. Однак людство дорослішає, і релігійні пояснення виникнення і суті моральних норм стають, на думку Фрейда, на перешкоді їх вдосконаленню. Сучасна людина, вважає він, усвідомлює необхідність моральних норм як умов існування суспільства, не вдаючись до ідеї Бога, без їх освячення. Саме ж релігійне пояснення світу і норм культури суперечить науці і перешкоджає розвитку інтелекту. Це типова просвітницька позиція, яка виводить мораль з розуму. Фрейд не розумів, що функції релігії та віри в житті суспільства принципово відмінні від функцій науки і розуму. 
Концепція психоаналізу внутрішньо суперечлива. З одного боку, розум (свідоме) постає лише як маска несвідомого, як щось позбавлене самості, самодієвості, а з іншого — свідоме здатне перемагати несвідоме (долати неврози), тобто наділене самістю. Загалом Фрейд розпочав нову епоху в розумінні людини, яка виходить з динамічної напруги між біологічними і соціокультурними чинниками в людині. Його концепція багато в чому визначила культуру XX ст. 
Близькими до філософії життя були й ідеї найвидатнішого французького мислителя останньої чверті XIX — першої половини XX ст. Анрі Бергсона (1859—1941). Основною категорією його філософії є життя, яке він розуміє як «творчу еволюцію», «життєвий порив». Саме концепцією «творчої еволюції» увійшов він у світову філософію. Бергсон піддав критиці еволюційні концепції Дарвіна і Спенсера як механістичні й детерміністичні, в яких фактично знята проблема появи нового, непередбачуваного. Справжня еволюція, на думку Бергсона, — це творчість нових непередбачуваних форм. У цьому вона подібна до художньої творчості. 
Згідно зі схемою цієї еволюції, все суще перебуває в безперервній зміні, пориванні, творчості, яка на кожному з етапів включає дві протилежні сторони — пасивну, що тягне вниз, й активну, що, відштовхуючись від пасивної, прагне піднестись вгору. Такою протилежністю є, наприклад, протилежність мертвої, інертної матерії і творчого життя. Піднявшись вгору, відштовхнувшись від матерії, життя, в свою чергу, роздвоюється на застиглу інертну форму (рослини) й активну (тварини). А тварини також роздвоюються на тих, що живуть незмінними інстинктами (комахи), і тих, що навчаються, мають інтелект, вищим виявом якого є інтелект людини. На стадії суспільства Бергсон також розрізняє нижчу, застиглу фазу — закрите суспільство і вищу, творчу — відкрите суспільство. 
В основу цієї схеми покладено життєвий творчий порив, який, долаючи опір пасивних, застиглих форм, піднімається до творення вищих, активних форм. Ця концепція є ідеалістичною, оскільки рушієм творчого пориву визнає божественне начало. Безперечною її заслугою є спроба представити всі події у Всесвіті як єдиний потік творення все нових форм. 
В основі концепції «творчої еволюції» перебуває своєрідна інтерпретація часу, яку поряд з інтерпретаціями часу засновника феноменології німецького філософа Едмунда Гуссерля й американського філософа-прагматиста Вільяма Джемса вважають важливим філософським досягненням XX ст. Вони внесли в розуміння часу ідею часовості людського буття (людське існування — це постійне співвідношення минулого досвіду, минулих переживань і сучасного; це і націленість на майбутнє, проект майбутнього). Якщо у XVIII ст. мислителі акцентували увагу на природі (просторі), у XIX ст. — на історії (зовнішньому часі), то в XX ст. вони відкрили новий вимір людського існування — внутрішній час. Про нього вів мову ще Августин Блаженний. Але тільки у XX ст. він привернув до себе належну увагу. Ця ідея отримала яскраве продовження не тільки у філософії (екзистенціалізм), але й у художній літературі (творчість М. Пруста, Т. Манна та ін.). 
На основі нового розуміння часовості людського існування відбулося переосмислення часу як характеристики буття. Відмінної від уявлень класичної науки інтерпретації набула й ідея часу стосовно світу. Бергсон розрізняє час, яким оперує наука, і реальний час, представлений у конкретному акті свідомості. Час, яким оперує механіка, є, на його думку, просторовим часом (підміною часу простором). Цей час однорідний, складається із стандартних відрізків, подібних до лінії на поверхні, він повторюваний, зворотний. Справжній час, з яким людина стикається насамперед в досвіді, в діяльності свідомості, є потоком незворотної послідовності подій. У житті час — це неперервний потік, тривала незворотна плинність. 
Таке розуміння часу співзвучне його розумінню в синергетиці — новій науковій дисципліні, яка постала (вірогідно, не без впливу ідей Бергсона) в другій половині XX ст., обіцяючи здійснити переворот у формі наукового знання. У бергсонівському розумінні час як проста тривалість подій (саме так він функціонує в механіці, хімії, фізиці), час, змодельований на просторі, позбавлений таких суттєвих рис реального часу, як неперервність і незворотність. Механічні, фізичні та хімічні процеси членуються і можуть розвиватися в прямому і зворотному напрямах. Вода, наприклад, безкінечну кількість разів замерзає і розмерзається. На основі цих процесів не можна вибудовувати час як щось неперервне і незворотне. Навіть зміни станів планети як матеріального тіла не дають підстави, на думку деяких дослідників, які наслідують Бергсона, для формування такого часу, оскільки вони не є принципово незворотними. Тільки виникнення життя, вважають вони, принесло незворотність у розвиток Землі. Життя за своєю суттю незворотне; перетворюючи неорганічну матерію, воно надало незворотності її формам. Тому тільки на основі життя можна вибудувати незворотний час. 
Синергетика перенесла таке розуміння часу на еволюцію Всесвіту загалом, розглядаючи весь світовий процес у незворотному розвитку. Незмінні закони і світові константи (фундаментальні фізичні величини, які вважались незмінними) вона розглядає лише як моменти в еволюції. Час із скалярної (такої, що виражається лише числовим значенням) величини, якою він був у фізиці, перетворився на векторну величину. Це означає, що певні закони, фізичні величини наявні лише на певному відрізку еволюції Всесвіту. Філософи повели мову про світову «стрілу часу», тобто про певну спрямованість і незворотність процесів у Всесвіті. Такий підхід заперечує механічне уявлення про час як повторюваність одного і того ж. Таке розуміння часу, перш ніж втілитись у наукову форму, було розроблено в концепції «творчої еволюції» Бергсона. 
«Творча еволюція» мислиться ним як недетермінований, тобто позбавлений причинної зумовленості процес. Мислення за моделлю «причина — наслідок» передбачає повторюваність. Насправді ж, на думку Бергсона, де є повторюваність, там відсутнє життя. Світовий процес неповторюваний, а отже, довільний, свободний. Свобода є основою творчої еволюції подібно до того, як вона є засадою художньої творчості. Завдяки цьому концепція творчої еволюції мислиться як процес недетермінованого (вільногo), неповторюваного і безперервного творення все нових і нових форм, кожна наступна з яких, відштовхуючи попередню, в якій згасла творча енергія, піднімається на вищий щабель. 
Відповідно до такого розуміння буття Бергсон запропонував власну концепцію пізнання. В пізнанні людини він розрізняв інтелект і інтуїцію. Інтелект зводить життя (процес, діяльність) до сукупності речей інертних і незмінних (подібно до того, як рух у кіно представляється через сукупність статичних кадрів). Він членує, класифікує, вираховує, передбачає, тобто спрощує життєві процеси, щоб практично ними оволодіти. Мета інтелекту — оволодіння світом, а це легше досягти через спрощення, стандартизацію, огрублення. Так, на думку Бергсона, діє і наука. Мета її не пізнання суті світу, а практичне оволодіння ним. Для цього достатньо виділяти, схематизувати і класифікувати повторюваності. Сутність життя, на думку Бергсона, не схоплюється інтелектом. Він, подібно до голови Медузи горгони, омертвляє життя. Його здатна схопити лише інтуїція. Інтуїція, яка, на відміну від інтелекту, є незаінтересованим спогляданням світу, здатна проникнути в живе конкретне, активне життя. Метафізика, тобто філософія, на відміну від науки, що прагне оволодіти світом за допомогою інтелекту, проникає в сутність життя за допомогою інтуїції. 
Наука (інтелект) розглядає світ крізь призму потреб, практичних інтересів людини. Інтуїція вільна від такого інтересу, вона, образно кажучи, прагне побачити речі такими, якими їх створив Бог (творча еволюція), безвідносно до людини. Саме інтуїція і здатна, на думку філософа, побачити за фрагментами реальності процес творчої еволюції. 
Соціальні погляди Бергсона викладені в праці «Два джерела моральності і релігії». Розглядаючи закрите і відкрите суспільства, перше він вважає подібним до мурашника, консервативним, статичним, яке прагне нівелювати індивідів. Друге, на його думку, прогресивне, передбачає максимум індивідуальних відмінностей. Мораль у закритому суспільстві тримається на утиску, примусі, звичці; у відкритому — на братерстві людей, вона добровільна і свідома, вільна і творча. Відповідно і релігія в закритому суспільстві є релігією раба, у відкритому — вільної особи. Таким він вважав християнство. Мораль і релігія відкритого суспільства рухливі, чутливі до змін, закритого — навпаки. Існування множинності закритих суспільств є перешкодою для еволюції людства. 
Погляди Бергсона справили вплив на розвиток прагматизму. У 20-ті роки XX ст. не без впливу концепції творчої еволюції заявила про себе концепція емержентної (лат. emergere — з´являтися, виходити назовні) еволюції англійського вченого Конві-Ллойда Моргана (1852—1936) та його співвітчизника філософа Семюела Александера (1859—1938), яка в дусі, близькому до Бергсона, трактує появу нового як непередбачуваний процес, а джерело розвитку вбачає в духовному принципі. Певним продовженням концепції творчої еволюції є вчення Тейяра де Шардена, філософські погляди українського вченого Володимира Вернадського (1863—1945), зокрема його концепція ноосфери.

18. Екзистенціалізм.

Екзистенціалізм, виникнувши в середині ХХ сторіччя, я вважаю, перевернула  всю свідомість людини. Вона почала усвідомлювати себе не лише, як щось відмінне від тварини, але і як особистість, вона почала розуміти своє буття, мислення, стани своєї душі. Але екзистенціалістів цікавить не мислення взагалі, а мислення кожної окремої людини. Вони прагнуть звільнитись  від кайданів повсякденного життя, прагнуть скинути їх і усвідомити в чому сенс справжнього буття, справжнього  існування. Тобто екзистенціалісти намагаються усвідомити значення сутності через існування.

Кожна людина виступає окремою оригінальною особистістю, вона живе своїм життям, але їй необхідно усвідомити своє існування, зрозуміти його суть, і  лише тоді вона пізнає істину життя.

Я вважаю що ця тема дуже актуальна. Життя  людини дуже часто проходить непомітно, і за його час вона навіть не встигає  зрозуміти чому і для чого жила. Необхідно, я вважаю, розмірковувати над цим питанням, тому що воно дуже важливе, іноді навіть можна сказати, що найважливіше для кожного. Чи варто  жити не розуміючи свого існування? Чи варто підкорюватись кайданам повсякденності? Може, іноді слід вирішити для себе для чого ти живеш, усвідомити себе не лише як частину сірої маси суспільства, а як оригінальну, єдину  та неповторну особистість.

Отже ми бачимо що ця проблема повинна  дуже серйозно поставати в суспільстві, особливо сьогоденному. Але нажаль сучасні люди не приділяють їй достатньо  уваги, вона залишається на повністю розкритою для кожного із нас, як окремої особистості. І я вважаю, що з цим необхідно боротись, необхідно  щось змінювати для того щоб життя  не перетворилось на просту безглуздість.

Філософія екзистенціалізму і художні  пошуки ХХ сторіччя.

Розквіт та представники екзистенціалізму.

Екзистенціалізм ( від лат. Ехіstеntia — існування) — течія в літературі Франції, що виникла напередодні  другої світової війни та представлена письменниками, які водночас належать до екзистенціалізму як течії філософської (Г. Марсель, Ж.-ГІ. Сартр, С. де Бовуар, А. Камю). Екзистенціалізм розглядають  також і в більш широкому значенні: як умонастрій з притаманними йому спільними світоглядними мотивами. Ним переймається значна частина  філософів та письменників XX століття. Серед останніх — французи А. Жід, А. Мальро, Ж. Ануй, Б. Віан, англійці В. Голдінг, А. Мердок, Дж. Фаулз, німці Г. Е. Носсак, А. Дьоблін, іспанець М. де Унамуно, італієць Д. Буццаті, японець Кобо Абе. Характерні для екзистенціалізму умонастрої та мотиви спостерігаються також у  творчості Ф, Достоєвського, Ф. Кафки, Р.-М. Рільке, Т. С. Елі ота, Р. Музіля, Акутагави Рюноске.

Спочатку екзистенціалізм виник  як філософська течія. В 1920—1930 роках  німецькі філософи М. Гайдегер, К. Ясперс, О. Больнов намагаються створити закінчену філософську систему  екзистенціалізму. Серед попередників екзистенціалізму як філософської системи  — Паскаль, данський філософ С.К'єркеґор, що вважається зачинателем екзистенціалізму, Ф.Ніцше. Але, виникнувши як філософська  течія, екзистенціалізм поступово  перетворюється на течію літературну. Такий перехід інспірували і  здійснили Жан-Поль Сартр і Альберт  Камю. В їхніх творах нелегко провести межу між філософським та суто літературним: герої художніх творів екзистенціалістів  втілюють настанови свідомості, відкриті екзистенціалістами-філософами (Антуан Рокантен з «Нудоти» Сартра переказує  у своєму щоденнику ідеї, які згодом сам Сартр розвиватиме у філософському  трактаті «Буття і ніщо»; абсурдний  світ філософського твору Камю «Міф про Сізіфа» є атмосферою, в  якій існують персонажі його ж  п'єси «Калігула» та повісті «Сторонній»). Сам екзистенціалізм тяжіє до такого «прикордонного» жанру, як есе, а його представники продовжують  традиції французького моралізму —  філософської есеїстки Монтеня, Паскаля, Декарта, Ларошфуко, просвітителів XVIII століття, які поєднували філософський зміст із літературною формою. Романи і драми екзистенціалістів насичені філософськими проблемами.

19. Неотомізм

через призму людського існування. Центральним для неото- 
мізма є принцип гармонії розуму і віри. Захищається ними  
доктрина має універсальні можливості, підніматися над  
полярністю матеріалізму та ідеалізму, сцієнтизму і антисцієнтизму.  
Прихильники неотомізму затверджують встановлене понад  
єдності дані віри і розуму, взаємозв'язок теолого- 
гии одкровення, раціонального богослов'я і метафізики. філософс- 
дещо висновок, у інтерпретації неотомізму, покликано орієнтир- 
ватися на власні критерії раціональності і направлятися в  
остаточному підсумку "світлом віри".  
Онтологія неотомізму має вихід у сферу теорії цінностей.  
Теоретики неотомізму стверджують, що в основі всього сущест- 
ють лежить тотальність чистого божественного буття. Божества- 
ве буття трактується як невимовне за допомогою категорій і фик- 
сіруемое лише специфічними надкатегоріальнимі визначеннями -  
трансценденталіямі, до числа яких належать основний його "ли- 
ки "- єдність, істина, благо і краса. Метафізика неотомізму з- 
тримає детальний розгляд співвідношення Бога і створеного б- 
ку. У сфері створеного буття існування передує сущ- 
ність, і що дарується понад. Фома Аквінський пологал, що в розумі  
творця присутні сутнісні зразки - форми речей. Неотомісти  
говорять про те, що Бог, будуєш світ з нічого, будує його з- 
образно з певними сутнісними зразками.  
Різноманіття створеного буття інтерпрітіруется в неотоміз- 
ме за допомогою ідеї _гілеморфізма. : Кожне конкретне освіта -  
субстанція - розглядається як складаються з матерії і духовної  
форми. Матерія постає в теорії неотамізма пасивним початком,  
можливістю, що вимагає для своєї актуалізації наявності форми.  
Неотомізм проголошує наявність Бога і його творіння: творець  
протилежний світу, але його створення дозволяє в деякій ступеня- 
ні судити про нього самого. Принцип анологія буття служить опорою тра- 
діціонних доказів буття Бога.  
У неотомізмі розрізняються онтологічна та логічна істини.  
Якщо перший - продукт відповідності речі інтелектуальною задумом  
Бога, то друга пов'язана з позновательной діяльністю людини,  
наділеним властивістю об'єктивності. Згідно гносеології неото- 
мізма кожен матеріальний об'єкт можна представляти як формальний- 
ний об'єкт, що цікавить пізнає суб'єкта.  
Пізнання характеризується як процес дематеріального содер- 
Жане, отриманого суб'єктом за відображення реальності.  
Представники неотоміема ведуть дискусію про механізм ОПОС- 
редованія в процесі пізнання. Прихильники помірного-опосередковує- 
ного реалізму активно асимілювали методологічний інстру- 
коментарями та категоріальний апарат кантіанства, феноменології, ек- 
зістенціональной герменевтики. Ця версія гносеології неотомізму  
домінує сьогодні. Цілісність людського знання представля- 
ється в гносеології неотомізму як володіє ієрархічним ладі- 
ням і не суперечить свідоцтва віри.  
Теологія бачиться прихильникам неотомізму прикладом єдності  
позновательного і практичного відношення до світу. До практичного  
пізнання вони відносять також мораль, мистецтво, гуманітарні дісціп- 
Ліни. Над ними височить релігійна етика, естетика, філософія  
історії та інші галузі філософскрго знання.  
Людина розуміється в антропології неотомізму як складна  
субстанція, що складається з двох простих - душі і тіла. Душа - фор- 
мообразующій оп відношенню до тіла принцип - з'являється основою лич- 
ності. Особистість у неотомізмі має універсальною метою і сенсом  
всього існування споглядання божественного блага. Прагнучи до  
блага, особистість, відповідно до доктрини неотомізму, знаходить сукупність- 
ність інтелектуальних, моральних і теологічних чеснот.  
Джерело культуротворчим діяльності людини, її неп- 
рестанного самопревосхсжденія - трасценденціі - виводиться з вуст- 
релленності до божественного Абсолюту.  
Діалог церкви ( "граду божого") і суспільства розуміється як  
засіб внесення вищих релігійно-моральних цінностей в  
культуру сучасності. Філософія неотомізму надає фундамен- 
тальне цінність "мирської" історії, наявності в ній іманентної це- 
Чи, пов'язаної з вдосконаленням людини, культури.  
Неотомізм велике значення надає євангелізації та екумені- 
зації зближення релігій як засобу пом'якшення трагічних про- 
тіворечій сучасності.  
Релігійна віра і раціональне пізнання, стверджують неото- 
Місто, не суперечать один одному, не виключають одне інше, а  
при правильному вживанні один одного доповнюють. Це не Антипов- 
ди, а два джерела одного потоку, два шляхи, що ведуть до однієї і  
тієї ж мети. Джерело віри в кінцевому рахунку - божественне відкрию- 
веніе.  
Офіційний догматична формула, що виражає томістскую кон- 
цепцій взаємовідносини філософії та релігійні говорить: "філософія -  
служниця віри ". У статті" Католицького словника "записано: Філо- 
софія, якою її визнає неотомізм, є і має бути служницею  
віри. Вона є нею тому, що вона прокладає дорогу для ве- 
ри, встановлює, наприклад, духовну природу душі, буття Бога і  
т.д.  
Жильсон (французький релігійний філософ, провідний представниками  
тель неотомізму, 1884-1978 р., академік, професор Колеж де Фран- 
сі) говорить: "Церква надає неухильне опір лю- 
бій філософської реформі, яка зажадала б видозміни  
догматичної формули, і вона права ...". Папа Лев Х | | | стверджуючи- 
ет, що "всі речі виникли з нічого в силу божественного всім- 
гущества, вони існують завдяки його розумові та проваджені і направ- 
ляеми їм кожна до преднозначенной їй мети. "Звідси неминуча  
непримиренність неотомізму до матеріалізму, що ототожнюється з ате- 
ізмом.  
Тактика неотомістов по відношенню до новітніх наукових досяг- 
ніям відрізняється від їх позиції щодо розвитку філісофской  
думки. По відношенню до естесственнонаучним відкриттів проявляється  
нині терпимість і навіть готовність до їх асиміляції натурфілософс- 
кою системою неотомізму. Гоніння на наукове пізнання, уівідповідності- 
твіі з формулою Екклезіанства "многознаніе приносить скорбота" і  
пряме надання вчених анофеме залишилося в минулому. Неотомісти за- 
являють, що вони дбають про "правильному тлумаченні науки"; в той- 
Водночас вони намагаються частково оновити, пристосувати до науки  
свої догми; направити потік новітніх досягнень наук про природу в  
русло богословських інтерпретація.  
У наш час не можна звертатися до вчених, упорствуя у своєму  
невизнання висновків науки. Томісти тепер визнають, що якби  
філософія закрила очі на необоротні успіхи науки, вона, по ут- 
вержденію Жильсон, була б не в змозі вступити в діалог з  
ними, позбавила б себе засобів самозахисту у випадку нападу на неї  
ззовні. Доводиться теологам іскакть примирення з наукою, в умовах- 
ях піднесення наукового світорозуміння. Звідси прагнення неотомістов  
"асимілювати загальні висновки наук стосовно до викладання  
теології. " 
2-ий Ватиканський собор відбувся в період з 1962-1965 р.  
провівши 168 засідань. Безпосередньо філософські питання не б- 
Чи предметом обговорення на Соборі.  
Папа Іван ХХ | | | скликав церковний собор, ставив за мету здійсню- 
ществленіе "аджорнаменто", тобто перебудову католицької церкви  
стосовно до нових історичних умов. Важливим документом,  
преднозначенним для церковного обнавленія, є "Пастирсакя  
конституція про ставлення церкви до сучасного світу ". У результа- 
ті компромісу, пом'якшення та усунення початковою більш ради- 
Кальний формулювань "Конституція" була прийнята.  
Суть оновленого підходу до питання про науку і розум, їх ро- 
Чи в сучасному світі можна коротко сформулювати таким обра- 
зом. З одного боку, зізнається, що благодоря науці і техніці в  
сучасному світі здійснюються докорінні перетворення. Релігія- 
озние філософи займаються проблемами природознавства, пішли від тра- 
діціонного цензорських тону по відношенню до науки.  
Тейяр де Шарден  
1881-1955 р. - франц. вчений-палнонтолог, священик з 1911  
року, професор геології та палеонтології Католицького ін-ту в  
Парижі. Вчення Тейяра протистоїть ортодоксальним томістскім  
уявленнями про світ і людину. За релігійне інакомислення Те- 
йяр за життя був позбавлений церковною владою права викладання і  
публікації. Починаючи з 60-х років його погляди широко використовуються  
в модерністських концепціях самої різної орієнтації. Тейяр пре- 
тендовал на створення "наукової феноменології", що синтезує  
дані науки та релігійного досвіду для розкриття змісту Евола- 
ції Всесвіту.  
Людина з властивою йому духовністю, складним світом свідомості  
він розглядав як заздалегідь запланований понад підсумок еволюції  
космічного цілого. Пошуки діалектики "всеєдності" сполучені у  
Тейяра з пантеїстичної установкою, прагненням знайти Бога,  
розчиненого у світі. Його вченню властивий панпсіхізм, що затверджує  
наявність духовного початку.  
Для доведення існування психічного змісту  
всіх феноменів матеріального світу Тейяр використовував поняття  
"енергії". Енергія трактувалася ним як властивість самої матерії і в  
як духовної рушійної сили, що задає імпульс еволюції космо- 
са. Психологічний енергетізм Тейяр використав для обгрунтування  
божественного джерела космічної еволюції.  
Пояснення зростаючої ступеня досконалості організації ма- 
ріальних утворень, за Тейяр покликаний дати так званий  
"закон складності свідомості"  
Тейяр говорив про все збільшується, концепції "радіальної  
енергії ", психічного в процесі космогенеза. Сама ж" радіаль- 
ва "енергія виявляється природною формою божественної благо- 
дати.  
Процес еволюції підпорядкований, за Тейяр, своєму регулятору і  
фінальної мети - "точки Омега". Цей пункт символізує собою  
Христа, сопрічасному світобудови і одночасно трансцендентному  
йому. Еволюція Всесвіту розділяється їм на стадії "преджізні",  
"життя", "думки" та "понад життя".  
На етапі "думки" з'являється людина, згущуються в собі психи- 
чний енергію. "Сверхжізнь" знаменує собою стан єднання  
душ людей після завершення історії в космічному Христі.  
Людство, на його погляд, рухається в ході історії, де  
взаємно розчинення "град земний" і церковне суспільство - "град  
божий ", по шляху універсалізації зв'язків між країнами і народами.  
Філософсько-історичні возренія Тейяра відзначені гуманіст- 
чеський, християнсько-ліберальної спрямованістю. Тейяр вірив у  
союз християнства і гуманізму, висував ідею єдності науки іміс- 
тики як панацею від усіх бід сучасності.  
Екзистенціалізму.  
Філософська течія, висуває на передній план абсолютну  
унікальність людського буття, недопускающую вирази на язи- 
ке понять. Джерела екзистенціалізму як особливого напряму  
думки містяться у вченні К'єркегора.  
Кьеркегор стверджує, що екзистенція є те, що завжди  
вислизає від розуміння за допомогою абстракції. Звідси випливає  
теза про незастосовність наукового методу в самознаніі людини. Ек- 
зістенція є "внтреннее", яке постійно переходить у зовн- 
неї, предметне буття. Він виділив три основні стадії висхідного  
руху до "справжнього існування", тобто до екзистенції: Есте- 
ітческую, етичну та релігійну.  
Принцип естетичної стадії - детермінація зовнішнім, тобто  
орієнтація на "насложденіе", тут вибір здійснюється лише в  
самої пріметівной формі.  
Принцип етичної стадії - борг. Це вже самовизначення  
суб'єкта, але поки що чисто розумовим способом, відповідно до перед- 
писань морального закону.  
Абстрактність морального закону цілком преодалівается тільки  
на релігійному стадії існування, коли людина неймовірним  
зусиллям волі відмовляється від колишніх звичок існування, всім  
єством своїм приймає страждання як принцип існування і  
тим самим долучається до частки розп'ятого Христа.  
Погляди К'єркегора довгий час існували як феномен ду- 
ховной життя Скандинавських країн.  
Перш за все, екзистенціалізм - це онтологія, вчення про  
буття, а не про те що "треба" чи слід робити людині.  
Екзистенційне мислення розгортається виключно в  
сфері буття, а всі інші традиційні філософські проблеми  
набувають другорядне значення як приватні слідства ІЕ ре- 
ності основної онтологічної проблеми. Ця основна проблема -  
визначення екзистенції в загальній структурі сущого, тобто конкретних  
зація онтологічної природи людської реальності в спів- 
ванні з іншими началами світобудови. Основне онтологічне оп- 
ределеніе екзистенції - "буття поміж", його дав Кьеркегор.  
Релігійні екзистенціалісти (Бердяєв, Ясперс, Марсель, Тіл- 
лих) визначають природу іншого як "трансценденцію", що відкривається  
в акті віри. Божественне трактується в дусі "апофатічесокй теолого- 
гии "не визнає ніяких позитивних визначень божества.  
Визначення трансцеденціі через заперечення особливо характер- 
але для Хайдегера, у якого трансценденція виступає як "нич- 
то ". У християнських мислителів (Бердяєва, Марселя) характеристика  
трансценденції носить відбиток цінностей віри: віри, надії,  
любьві; так наприклад, по Марселю, Бог є "абсолютне Ти" - са- 
мый інтимний і надійний друг. У близького іудаїзму Шестова помітні  
відгомін старозавітних настроїв.  
При всіх відмінностях між собою релігійні екзистенціалісти  
не мислять сушествованія божественного поза актом віри, тобто отвер- 
гают догматичне постулюванні існування Бога як передумови- 
посиланням віри, Божественне реально існує лише в акті віри. Поза  
устремління до трансценденції відбувається деградація людської  
реальності. Але екзистенція - це битійственная характеристика че- 
ловеческой реальності.  
Звідси і характерне для екзистенціалізму феноменологічне  
опис ситуацій духовної кризи.  
Хайдегер переосмислив феноменологічний метод Гуссерля і  
приклав його до дослідження екзистенції, яку інтерпрітіровал  
як "інтенціональних буття", "буття в світі".  
Феноменологічний метод дозволив перетворити екзистенціалізм  
в систематичну онтологію, що описує реальність.  
Спонукання до справжнього існування міститься в таких фе- 
номен, як "страх", "екзистенціальна тривога", "нудота",  
"нудьга".  
Релігійний екзистенціалізм кличе людину від світу до бога, до  
самозаглиблення, що дозволяє знайти нове, "трансцендентне" з- 
Мерень буття. Самозаглиблення є разом з тим і розширення гра- 
ниць індивідуального Я.  
Зовсім інший настрій в атеїстичному екзистенціалізмі  
Сарто і Камю. Тут основна онтологічна схема набуває  
інший напрямок. Бог є "суперечність у визначенні", тобто  
суперечливе поєднання несумісних характеристик: свідомості,  
яке завжди відштовхується від буття, і автономного, самодавлею- 
ного, самому собі рівного буття.  
Релігійний екзистенціалізм явно являє собою феномен  
обновленського руху, породженого кризою релігії й роз- 
ространенія бездуховності в сучасному світі.  
Песоналізм. -  
Теїстичний тенденція в західній філософії, що визнає лич- 
ність та її духовні цінності вищому змістом земної цивілізації.  
Концепцію етіческог?? персоналізму розробляв Шелер, у нього  
цінність особистості представлялася вищою аксіологічного ступенем.  
Американський персонолізм виник наприкінці 19-го століття, його ос- 
нователь Боун. Центральне для персонолізма поняття "особистість"  
трактується як неповторна, унікальна суб'єктивність, спрямованих  
ленна на творення суспільного світу, історія людства  
з'являється у виді однобічного процесу розвитку особистісного на- 
чала людини, а сама людина, відповідно до їх позиції досягає най- 
вищого блаженства в єднанні з богом.  
Основна увага приділяється питанням свободи та морального  
виховання. Етика американського персоналізму безпосередньо свя- 
зана з соціальним вченням. Згідно з його точки зору моральне  
самовдосконалення громадян веде до суспільства гармонії лічнос- 
тей. Суспільству як сукупності історично сформованих форм сов- 
місцевої діяльності людей персоналіст протиставляють лич- 
ностное суспільство, де відбувається об'єднання людей "по той бік  
слів і систем ".  
Соціальна концепція "особистісної філософії" будується на ос- 
нове критичного аналізу капіталістичної і соціалістичної  
суспільних систем.  
У Франції навчання католицьких філософів - персоналіст  
групується навколо журналу "Epsit", заснованого Муньє. Їх кон- 
цепцій піддалася критиці, а з 1977 року преварірует орієнтація  
на вчення про постіндустріальному суспільстві. 

. 20. Герменевтика

Герменевтика дослівно означає  мистецтво і теорію тлумачення текстів. Філософського змісту герменевтиці надав Фрідріх Шлейер-махер (1766-1834 pp.). У нього герменевтика – мистецтво  розуміння чужої індивідуальності, іншого. Основою розуміння вважав психологію того, хто пізнає і розуміє. Дальшого розвитку герменевтики досягнуто  зусиллями Вільгельма Дільтея, Едмунда  Гуссерля, Ханса Гадамера, Поля Рікера та ін.

Предметом розуміння Вільгельм  Дільтей проголосив письмово фіксовані  життєві прояви. Розуміння ж визначено  ним як безпосереднє осягнення цілісного  переживання, духовної цілісності, яка  складає суть людини. Розуміння, споріднене інтуїтивному проникненню в життя, Вільгельм Дільтей протиставляє поясненню в науках про природу, пов’язаних із зовнішнім досвідом і конструктивною діяльністю мислення. Розуміння внутрішнього світу людини досягається інтроспекцією (самоспостереженням), розумінням чужого світу -шляхом усування, вживання, співпереживання. Культура минулого, зокрема, осягається шляхом витлумачення окремих її явищ у рамках цілісного  духовного життя відтвореної  епохи минулого. При такому психологічному підході до реальності духовного  світу індивіди виявляються замкнутими непроникними світами. Вільгельм Дільтей  сформулював основну проблему герменевтики наступним питанням: «Як може індивідуальність зробити предметом загальнозначимого  об’єктивного пізнання чуттєво даний  прояв чужого індивідуального життя?». Необхідність, загальнозначимість пізнання вимагає виходу за межі психологічного трактування індивідуальності. Таким  шляхом пішов Едмунд Гуссерль. Відмова, звільнення від психоаналізу в пізнанні, від усіх догматичних тверджень, зв’язане з природною установкою свідомості у ставленні до світу  – ось головні умови розуміння  за Едмундом Гуссерлем.

Звільнення свідомості від емпіричного (психологічного) змісту знаходить  вираз у зведенні його до нерозкладної єдності свідомості-інтенціональності  – скерованості на предмет, яка задає  попереднє знання про предмет, «нетематичний  горизонт». Горизонти окремих предметів, стверджує Едмунд Гуссерль, зливаються в єдиний горизонт, життєвий світ, який забезпечує взаєморозуміння індивідів. При досліджені будь-якої культури треба, насамперед, відновити горизонт, життєвий світ цієї культури, у рамках якого стають зрозумілими окремі пам’ятники культури. Очищення свідомості від психологізму і догматизму, на думку Едмунда Гуссерля, досягається  зосередженням свідомості на розсуд сутності шляхом відволікання від частковостей, утримання від будь-яких тверджень, аби уникнути прихильності, догматизму. Суті, що формуються розсудом, встановлюють значення предметів, що вивчаються, і  символів.

Прихильники герменевтики, починаючи  з Мартіна Хайдеггера, зображують реальність життєвого світу, як мовну  реальність. Мартін Хайдеггер вказав на недолік європейського мислення, пов’язаний з традицією раціоналістичного  розуміння буття і розуміння  мислення як споглядання вічних ідей, яке має початки у Парменіда  і Платона. Усупереч цій традиції істинному мисленні, на думку Мартіна  Хайдеггера, притаманне вислуховування: буття не може споглядати, його можна  лише відчувати. Щоб подолати недоліки традиційного мислення, необхідно повернутися  до початкових, але не набравших  розвитку передумовам європейської культури – досокра-тівської Греції, яка, вважає Мартін Хайдеггер, ще жила в «істині буття». Таке повернення можливе тому, що забуте буття живе у мо: ві. За сучасного ставлення  до мови лише як до знаряддя, мова втрачає  свій історико-культурний зміст, перетворюючись у часові символи. Мартін Хайдеггер  вважає: тільки прислухаючись до мови можна досягти істинного розуміння, у мові прихований історичний горизонт розуміння, і він визнає долю буття, бо ми не говоримо мовою, а швидше мова говорить нами, мова – це дім буття. А буття говорить, перш за все, через  поетів, слово яких завжди багатозначне. Витлумачити його – справа герменевтики. Учень Мартіна Хайдеггера Хане Гадамер  указав на те, що основу історичного  пізнання складає попереднє розуміння, задане традицією. Носієм традицій і  розуміння є мова. Саму мову слід визначити як гру: «грає сама гра, втягуючи в себе гравців», – стверджує  Гадамер у книзі «Істина і  метод». Історія схожа на твір мистецтва, це свого роду гра у стихії мови. Естетично-ігрове ставлення до істини, естетична необов’язковість служить  джерелом суб’єктивізму в герменевтиці. Між тим герменевтика, з точки  зору Гадамера, найбільш прийнятний засіб, якщо не осягнення гри в стихії мови, то участі в ній. Герменевтиці сучасності притаманне прагнення до зближення з аналітичною філософією, екзистенціалізмом і теологією. Різноманітні варіанти такого зближення  представлені прихильниками Поля Рікера, Карла Апеля та інших.

Ознайомлення з філософією науки, структуралізмом, фрейдизмом і герменевтикою  дають уявлення про предмет і  методи дослідження сучасної західної філософії. За межами перерахованих  напрямів залишилось багато інших, які  за іншими критеріями виглядають більш  важливими, ніж розглянуті. Тим не менш, розглянутого достатньо, щоб оцінити  теоретичний рівень і тематичну  глибину сучасної західної філософії. У західній філософії XX ст. відображені  духовні запити сучасного людства, соціальні і духовно-моральні проблеми становлення і розвитку демократичного постіндустріального суспільства. У цьому відношенні вона являє  собою цінний загальнолюдський досвід осмислення реалій сучасного світу. Суттєвою характеристикою західної філософії є її бага-томірність, що знаходить прояв у світоглядній орієнтації і в методологічних настановах.