Шпоры по "Философии"

діяльності, зокрема у встановленні меж централізованого і

децентралізованого правового  регулювання, розвитку демократичних  засад в

процесі прийняття нормативно-правових актів.

 

На користь такого висновку слугує і та обставина, що в останні роки

перебудови і переходу нашої  країни до соціально-орієнтованої ринкової

економіки відбувається активний процес децентралізації в нормотворчій

діяльності. Від планового, здебільшого  адміністративно-правового

регулювання суспільних відносин, ми поступово переходимо до

економіко-правових способів забезпечення господарської діяльності,

наділяючи при цьому суб’єктів  господарювання певними нормотворчими

правами.

 

З точки зору права проблема полягає  в додаткових доказах того, що цей

процес децентралізації правового  регулювання є об’єктивно-необхідним,

зокрема тому, що в самих суспільно-економічних  відносинах нарівні

міністерств, відомств, окремих підприємств, органів місцевої влади і

самоврядування мають місце  свої особливості, а з іншого боку - ці

відносини відображають ті загальні тенденції (закономірності), які

продиктовані національними, загальнодержавними інтересами. Але спочатку

хоча б коротко слід нагадати про зміст таких понять як загальне і

особливе (одиничне).

 

Як вже зазначалося, загальне і  особливе (одиничне) належать до категорій

діалектики. У завершеному вигляді  категорії загального, особливого і

одиничного сформував на базі об’єктивного ідеалізму Гегель. Загальне -

зазначають автори Курсу лекцій з філософії - це об’єктивно існуюча

тотожність між предметами, речами, явищами. Одиничне - це окремий

предмет, річ, явище, подія, факт. Одиничне існує як таке, окремо.

Загальне ж окремо не існує. Будь-яке  загальне є частиною, елементом,

стороною окремого. Кожний предмет, річ, явище являють собою єдність

одиничного, особливого і загального.

 

33.Проблема пізнання  у філософії. Об’єкт і суб’єкт  пізнання.

 

. 2. Рівні і форми пізнання

 

За давньою усталеною традицією  філософія виділяє два основні  джерела знання та пізнавального  процесу (див. попередні розділи): відчуття (або чуття) та мислення. Але їх взаємодія  у процесі пізнання виявляється  досить складною. Зокрема, визнано, що людські чуття ніколи не бувають "чистим чуттям”, бо їх неодмінно  певним чином "завантажують” розум, мислення, міркування, тобто у людини не існує простого біо-психічного чуття, воно визначено предметно, ціннісно, інтелектуально. За влучним висловом часів німецької класичної філософії, людські почуття є "чуттями-теоретиками”, бо, дивлячись на речі, ми відразу  вбачаємо в них значно більше від  того, що може дати нам фізіологія відчуття. Урешті-решт поняття ми або записуємо, або вимовляємо; у тому і в тому випадку йдеться про почуття  та відчуття, що їх розглядають у  гносеології через учення про  рівні та форми пізнання.

 

Перший, вихідний рівень пізнання, поза яким неможливе формування знання, є чуттєве пізнання (сьогодні частіше  вживається термін "перцептивний досвід”): це є фіксація окремих властивостей та ознак речей органами чуття  людини відповідно до їх внутрішніх можливостей. Чуттєвий рівень пізнання ще не творить  знання (тому, наприклад, побачити річ  – ще не значить її пізнати або  зрозуміти), але дає пізнанню такий  його компонент, поза яким пізнання неможливе. Навіть у занадто раціоналізованих концепціях гносеології чуттєвий рівень розглядають принаймні як імпульс  до пізнання. Чуттєве пізнання здійснюється у таких формах: відчуття фіксують окремі властивості речей (холодне, світле, гладке та ін.); сприйняття постають поєднанням відчуттів та створенням певного образу або певної проекції речей; уявлення є відтворенням образу без посереднього контакту з річчю.

 

Слід наголосити, що вже на рівні  відчуття у діяльність чуття втручаються  розумові операції, бо з'єднувати елементи відчуття у сприйнятті можна по-різному. Основне ж полягає у тому, що чуттєве пізнання не може задовольнити людину, бо воно має цілу низку очевидних  недоліків:

 

— відчуття мають свої межі, тобто  далеко не все ми можемо бачити, відчувати  й т.ін.;

 

— відчуття мінливі, нестійкі, відносні;

 

— самі відчуття не дають нам надійного  критерію для розмежування суттєвого  та несуттєвого.

 

Названі недоліки надолужуються подальшим  рівнем пізнання: раціонально-логічним (або абстрактним) мисленням. Форми  абстрактного мислення досить чітко  виражають його особливості:

 

поняття — це слова (терміни), що фіксують суттєві характеристики, як звичайно, класу предметів (але інколи –  і окремих унікальних предметів);

 

судження — це речення, які зв'язують між собою поняття так, що хід  мислення у суттєвих моментах збігається з процесами реальності;

 

умовиводи — сукупність речень (суджень), пов'язаних між собою законами логічного  виведення. Згадаємо, що є два основні  типи умовиводів: індуктивні (рух думки  від часткового до загального) та дедуктивні (рух думки від загального до часткового).

 

Зауважимо, перш за все, що при переході до абстрактного мислення (раціонального  пізнання) відбувається зміна об'єкту пізнання: якщо чуттєве пізнання фіксує окремі ознаки та властивості предметів, то абстрактне мислення постає спрямованим  на виявлення та дослідження зв'язків, функцій та відношень між речами (або всередині окремих речей). Завдяки тому, що абстрактне мислення відділяє певні прояви речей від  самих речей і розглядає їх окремо, завдяки тому, що на перший план виходить дослідження зв'язків, функцій  та відношень, абстрактне мислення фіксує суттєві (стійкі, сталі) характеристики та ознаки цілих класів предметів. Тому абстрактне мислення виходить за межі як окремих предметів, так і певних органів чуття. Воно, рухаючись з  усвідомленням власних актів, є  стабільним, упорядкованим, а отже, таким, що здатне відділяти суттєве  від випадкового. Але водночас воно також має певні недоліки. В  основі їх лежить те, що надає абстрактному мисленню переваги: дистанціювання від  наявної реальності. Через це положення  абстрактного мислення не можуть бути безпосередньо застосовані до реальних речей, подій, явищ. Коли ми, наприклад, кажемо "стіл”, "дерево”, то вказуємо не на якісь конкретні столи або  дерева, а на "столи” та "дерева”  як такі; тобто ці поняття фіксують дещо суттєве, притаманне будь-яким столам та деревам (зокрема й таким, яких ми ще ніколи не бачили). Тут і виникає  проблема застосування понять, теорій; наприклад, одна річ вивчити теорію медицини, а інша — лікувати реальних хворих.

 

Отже, розгляд перших двох рівнів пізнання засвідчує: кожен із них є необхідним, але недостатнім для пізнання загалом, кожен має переваги, але  й недоліки. Постає досить очевидне завдання: поєднати їх, тобто поєднати поняття і теорії з наочно даним, із тим, що надано нам у відчуттях. Звідси — подальший — синтезувальний рівень пізнання, на якому умовиводи, поняття та концепції абстрактного мислення втілюються у реальність і  набувають не лише інтелектуального, а й реального вигляду. Особливості  третього рівня пізнання виразно  проявляються у його формах:

 

• досвід — особисте свідоме нагромадження  умов та обставин як збігання, так і  не збігання розумового конструювання  з реальним ходом речей і процесів;

 

• експеримент — дослідження  певних, спеціально виділених властивостей, параметрів та характеристик речей  у спеціально організованих умовах з обґрунтованим дозуванням дій  чинників, факторів і т.ін.;

 

• практика — свідомо фіксований досвід застосування теорій, учень, концепцій  у реальному історичному житті  певних соціальних груп, суспільств, цивілізацій  і т.ін.

 

У філософських дослідженнях не завжди виділяють названий третій рівень пізнання, хоча ніхто не заперечує і не зможе  заперечити значення експерименту, досвіду  та практики у здійсненні синтезу  знань, у підвищенні рівня їх надійності та у виведенні пізнання і діяльності людини на нові обрії. Більше того, саме звернення до синтезувального рівня  пізнання дозволяє зрозуміти його процесуальність: в процесі досвідів, експериментів, практики ми не лише приводимо у  відповідність між собою чуттєві  враження та розумові конструкції, а  й отримуємо нові чуттєві враження, здобуваємо нові відчуття; від них  ми, за вже розглянутою схемою, переходимо до нових понять та узагальнень, а, відтак, - знову до синтезів, і т. ін. Отже, пізнання розвивається від чуття  до абстрактного мислення та до їх синтезу, у процесі якого людина знову  отримує чуттєві враження, переходить до нових міркувань і т.ін., тобто  процес пізнання розвивається спиралеподібно, воно еволюціонує, нарощується, маючи  певну внутрішню ритміку.

 

Розглянуте співвідношення рівнів пізнання засвідчує провідну роль розумової  активності людини у створенні знання і у свідомій організації своїх  пізнавальних дій. Поза такою активністю неможливе конструктивне вибудовування  інтелектуальних утворень, що впорядко­вують матеріал чуття та дають можливість не лише сприймати реальність, а  й розуміти її, випробовувати та пояснювати, збільшуючи можливості людини в її взаємодії зі світом. Неможливим був би також і контроль за ходом  пізнання, його коригування, свідоме  збирання знань та ін.

 

Багаторівневий характер пізнання дуже часто набуває спрощеного, однобічного  тлумачення. Так, за надмірного акцентування ролі чуття та відчуття формується позиція сенсуалізму, що її окреслюють відомим висловом Дж. Локка: "Немає  нічого в інтелекті, чого б не було у відчутті”. Надмірне акцентування ролі абстрактного мислення приводить  до позиції раціоналізму, суть якої Р. Декарт виразив тезою: усе наше пізнання залежить лише від діяльності розуму. Нарешті, перебільшення ролі досвіду може привести до позиції  емпіризму (виправдане лише те знання, яке ґрунтується на наявному в  нашому досвіді), а ролі практики —  до прагматизму (слід вважати виправданим  лише таке знання, яке є корисне). Але кожен із зазначених аспектів пізнання виправдовує себе тільки тоді, коли він входить у цілісний пізнавальний процес, виконуючи свої особливі функції.

 

Отже, багаторівневість пізнання дозволяє побачити, як у його процес задіяні  сутнісні сили людини та її різні інтелектуальні здібності, побачити знання як складне  утворення, що передбачає і пряме  відношення до дійсності, і інтелектуальне конструювання, і підведення свої складових  під смислову цілісність. Суб'єкт, об'єкт  пізнання.

 

  Суб'єктом пізнання є людина, людський індивід, здатний відображати  у своїй свідомості явища дійсності.  Але не слід забувати, що людина  — це не просто індивід з  певними біологічними властивостями,  а насамперед, суспільна істота. Тому людина розмірковує і  пізнає остільки, оскільки є членом  суспільства, що через форми  суспільної свідомості виявляє  суттєвий вплив і на зміст  пізнання.

 

  Об'єкт пізнання — предмет,  явище матеріального або духовного  світу або сфера дійсності,  на яку спрямована пізнавальна  діяльність суб'єкта. Об'єкт пізнання  не можна ототожнювати з усією  матеріальною або духовною дійсністю.  Об'єктом стають тільки ті сфери  дійсності, що включаються в  пізнавальну діяльність суб'єкта. Чим вище рівень розвитку науки  і пізнавальної діяльності людей,  тим ширше стає коло явищ, що  охоплюються науковим дослідженням, і, отже, коло об'єктів пізнання.

 

  Окрім поняття об'єкта пізнання, існує також поняття «предмет  пізнання». Хоча ці поняття  споріднені, але їх не можна  ототожнювати. Предмет пізнання  — це більш-менш широкий фрагмент  дійсності, виділеної з певної  сукупності об'єктів у процесі  пізнання. Один і той же об'єкт  пізнання може бути предметом  дослідження різних наук. Мислення, наприклад, як об'єкт пізнання  є предметом дослідження таких  наук, як логіка, теорія пізнання, психологія, фізіологія вищої нервової  діяльності та ін. Однак протиставлення  предмета і об'єкта пізнання  гносеологічно відносне. Структурно  предмет пізнання відрізняється  від об'єкта тим, що в предмет  пізнання входять лише основні,  суттєві властивості об'єкта, що  вивчається з точки зору мети  і завдання наукового дослідження.

 

  У сучасній філософії існують  й інші точки зору на проблему  гносеології. В умовах філософського  плюралізму можна констатувати  прагнення так чи інакше до  синтезу гносеологічних ідей  і концепцій, сформованих у  руслі різних (у тому числі  і прямо протилежних) напрямків,  течій, шкіл та ін. Однак питома  вага гносеологічних досліджень, що орієнтувалися на науку,  значно більша, аніж тих, що  орієнтовані на позанаукові форми  ставлення людини до світу.  В першому випадку йдеться  про так звані сцієнтистські  течії неореалізм, постпозитивізм (особливо  філософія науки), аналітичну філософію,  структуралізм і постструктуралізм  та ін. У другому випадку мають  на увазі антисцієнтистські течії:  екзистенціалізм, філософська антропологія, герменевтика, еволюційна епістемологія,  феноменологія, різноманітні філософсько-релігійні  напрямки. 

 

34. Практика, її основні  форми та функції у процесі  пізнання.

 

Практика і пізнання - дві взаємопов'язані  сторони єдиного історичного  процесу, але вирішальну роль тут  відіграє практична діяльність. Це цілісна система сукупної матеріальної діяльності людства в усьому його історичному розвитку. Її законами є закони самого реального світу, який перетворюється в цьому процесі.

 

 

    

 

 

      Найважливіші форми  практики:

 

1) матеріальне виробництво (праця), перетворення природи, природного  буття людей.

 

2) Соціальна дія - перетворення  суспільного буття, зміна існуючих  соціальних відносин певними  "масовими силами" (революції,  реформи, війни, перетворення  тих чи інших соціальних структур  тощо).

 

 

 3) Науковий експеримент  - активна (на відміну від спостереження)  діяльність, у процесі якої дослідник  штучно створює умови, що дозволяють  йому досліджувати цікавлять  його властивості об'єктивного  світу.

 

 

 

 

Основні функції практики в процесі  наукового пізнання:

 

 

 

 

1. Практика є джерелом пізнання  тому, що всі знання викликані  до життя головним чином її  потребами. Зокрема, математичні  знання виникли з необхідності  вимірювати земельні ділянки,  обчислювати площі, об'єми, обчислювати  час і т.д. Астрономія була  викликана до життя потребами  торгівлі і мореплавання і  т.п. Однак не завжди, звичайно, відкриття в науці (наприклад,  періодичний закон Менделєєва) робляться  безпосередньо "на замовлення" практики.

 

 

 

 

2. Практика виступає як основа  наукового пізнання, його рушійна  сила. Вона пронизує всі його  сторони, моменти, форми, ступені  від його початку і до його  кінця. Весь пізнавальний процес, починаючи від елементарних відчуттів  і закінчуючи самими абстрактними  теоріями, обумовлюється в кінцевому  рахунку завданнями і потребами  практики. Вона ставить перед  пізнанням певні проблеми і  вимагає їх вирішення. У процесі  перетворення світу людина виявляє  і досліджує все нові й нові  його властивості і сторони  і все глибше проникає в  сутність явищ. Практика є основою  наукового пізнання також і  в тому сенсі, що забезпечує  його технічними засобами, інструментами,  приладами, науковим обладнанням  тощо, без яких - особливо в сучасній  науці - воно не може бути  успішним.