Імідж України в країнах Європейського Союзу: внутрішньо та зовнішньополітичні контексти

Перспектива зміни ставлення  ЄС до України найближчим часом пов’язана  виключно із застосуванням до неї  геополітичного критерію, який свого часу зіграв вирішальну роль в ухваленні рішення щодо початку процесу набуття членства в Євросоюзі країн Центральної Європи і Балтії. Укладання протягом 1992-1994 рр. "європейських угод" [49,C.409] з постсоціалістичними країнами цих регіонів було здійснено на підставі саме такого критерію, поза реальною оцінкою наявності у цих країнах належного рівня ринкових та демократичних перетворень і мало з боку ЄС характер "авансу" [49,410].

6. У ситуації, що склалася, завданням "номер один" [40] для української сторони слід вважати узгодження своїх поглядів з поглядами європейських партнерів. Це узгодження необхідне як щодо розуміння головних завдань двосторонньої співпраці на наступний період та інструментів їх реалізації, так і щодо вірогідних термінів досягнення Україною відповідності "Копенгагенським критеріям"[40].

Йдеться фактично про  вибір однієї з трьох об’єктивно існуючих у нинішніх конкретно-історичних умовах можливостей: приєднання України  до ЄС з оформленням статусу повноправного  члена; відносини асоціації з певними обмеженнями інтеграційних устремлінь української сторони; підписання нового договору й встановлення двосторонніх відносин або у пропонованому європейцями форматі "особливого сусідства"[38], або у форматі іншого типу (можливо, "привілейованого", як це було між Європейськими Співтовариствами та колишньою СФРЮ напередодні її розпаду) в рамках концепції "Розширена Європа" [38].

Українській стороні  доцільно було б спробувати виробити спільну з Європою формулу, яка  відбивала би сутність нинішнього етапу двосторонніх відносин, а також висвітлювала перспективу їхнього розвитку. Така формула повинна випливати з нової Європейської політики сусідства, в рамках якої Євросоюз планує розвивати відносини з Україною, але враховувати й те, що статус однієї з "країн-сусідів" [36,C.25] не повністю відповідатиме реальним місцю і ролі України в євроінтеграційному процесі.

Усвідомлення українцями власної "особливості" [36,C.27] у взаєминах з об'єднаною Європою, окрім усього іншого, повинно ґрунтуватися й на таких аргументах, як: безпрецедентна відмова від ядерної зброї; закриття Чорнобильської АЕС; демократична передача влади внаслідок президентських виборів тощо.

7. Україні не доцільно  будувати політику щодо ЄС  на основі визнання реальності  швидкого вступу. Не варто також йти шляхом впровадження в суспільну свідомість комплексу "європейських очікувань" [32,C.37], пропонувати програму інтеграції до ЄС як національну ідею. У такий спосіб із зовнішньополітичної стратегії євроінтеграційні проекти можуть перетворитися на один з чинників внутрішньої політики, а відтак і на потенційне джерело політичних ризиків.

Замість інтеграції за "шоковим" [30,C.4] сценарієм слід запропонувати "інтеграцію конструктивну" [30,C.4], сутність якої полягає у подальшому розширенні й поглибленні співпраці з Європейським Союзом та його членами, поетапному досягненні Україною та українським суспільством європейського рівня життя.

8. Необхідними передумовами  входження України до європейського  політичного, безпекового, економічного  та правового простору виступають поглиблення євроатлантичної інтеграції та завершення процесу вступу до Світової організації торгівлі.

Виходячи з проголошеного  Екс-Президентом України Л. Кучмою принципу конструктивної інтеграції [16], трьома базовими завданнями, розв’язання яких віддзеркалює специфіку євроінтеграційної стратегії України, визначені такі:

• реалізація стратегії випереджального розвитку, яка має забезпечити до 2015 року зростання ВВП у 2,3–2,4 разу та подолання на цій основі розриву в обсягах ВВП на одну особу між Україною та державами–членами ЄС;
• опанування інноваційної моделі з метою істотного підвищення конкурентоспроможності економіки, утвердження України як високотехнологічної держави;
• цілеспрямоване забезпечення рівня та якості життєвих стандартів, адекватних стандартам ЄС, подальше формування в Україні середнього класу, що гарантує стабільність та демократизацію суспільства.

У двосторонніх відносинах Україна очікує від ЄС надання  статусу держави з ринковою економікою в контексті антидемпінгового законодавства, а також впровадження преференцій у рамках Генеральної системи преференцій ЄС, що знизило б імпортні тарифи на українські товари та дозволило б вітчизняним підприємствам повною мірою скористатися перевагами, що надає вступ до ЄС держав Центрально-Східноєвропейського регіону.

У ході першого після  розширення ЄС самміту Україна –  Євросоюз, що відбувся у Гаазі 8 липня 2004 р., сторони погодилися, що Україна  має отримати статус країни з ринковою економікою, як тільки будуть виконані необхідні умови. Відбувся також всебічний обмін думками щодо спільної роботи над Планом дій в рамках Європейської політики сусідства, його деталізацією та перспективною спрямованістю. Слід зазначити, що з деяких принципових питань існують серйозні розбіжності. Так, Україна наполягає на внесенні до документа спеціального положення про посилення відносин з ЄС після виконання Плану дій. Євросоюз, погоджуючись з важливістю подальшого розвитку відносин, про що свідчить спільна заява сторін за результатами самміту, поки що не готовий внести зазначене положення до Плану дій.

У ході переговорів наголошувалося на потребі спільної праці над  зміцненням стабільності та процвітання  Європейського континенту, необхідності уникати появи в Європі нових  ліній розмежування. У цьому зв’язку  було підкреслено, що потребує розвитку конструктивний діалог з візових питань. Як зазначалося у спільній заяві, Україна і ЄС погодилися посилювати співпрацю у сфері управління ризиками, зокрема щодо угод про процедури безпеки обміну класифікованою інформацією і про встановлення рамок участі України в операціях ЄС з управління кризовими ситуаціями.

Системним ризиком подальшого зближення України з ЄС є не тільки неготовність української економіки  до успішної ринкової конкуренції, а  й незавершеність процесу внутрішньополітичної консолідації. Вступ до Європейського Союзу як кінцева мета реалізації євроінтеграційної стратегії може бути забезпечений лише за рахунок фундаментальних внутрішніх перетворень.

Принципово важливим напрямом таких перетворень є  послідовна демократизація суспільства, забезпечення свободи слова та розбудова громадянського суспільства. У цьому контексті поглиблення співпраці України з ЄС після його розширення слід розглядати як визначальний чинник вирішення зазначених завдань. Необхідно враховувати, що нині формування системи відносин Євросоюз – європейське громадянське суспільство є майже завершеним. Аналіз принципів і методів функціонування цієї системи, перспектив її впровадження у вітчизняну політичну практику вимагає від українських науковців визначення засад діяльності організацій європейського громадянського суспільства, розгляду застосованих і запропонованих на майбутнє інституціями ЄС політико-правових механізмів їхньої участі в процесі прийняття рішень, зокрема щодо європейської інтеграції, з’ясування ролі програм ЄС зі сприяння розвиткові громадянського суспільства в європейських державах, що залишаються поза межами ЄС. За умов посилення громадського інтересу в Україні до міжнародних зв’язків, активнішого залучення громадян до участі у розбудові загальноєвропейського громадянського суспільства має розглядатися як неодмінна складова успішної євроінтеграційної стратегії України. Важливим завданням у зазначеному контексті є також встановлення, яких саме змін очікують українці від вступу нашої держави до ЄС.

Відродження притаманних  українському народу духовних цінностей, подолання ідеологічних стереотипів, браку національної гідності, комплексу  меншовартості, самоствердження українців  як європейської нації через відтворення  національної ідентичності обґрунтовано визнаються не менш суттєвими, ніж темпи економічного зростання, чинниками входження до демократичної спільноти європейських народів. Реалізація принципу конструктивної інтеграції потребує активної державотворчої політики також і в цих напрямах.

Не менш важливим чинником здійснення євроінтеграційної стратегії  України є збереження досягнутого  рівня й подальше поглиблення  співробітництва з державами  Центральної та Східної Європи [51,C.203]. Існують об’єктивні передумови поглиблення інтеграційних процесів в Центрально-Східноєвропейському регіоні за участю України. Близькість культурної спадщини наших народів, історичних традицій та цивілізаційних цінностей зумовлює можливість і необхідність їхнього подальшого зближення. Українська мова є третьою за поширеністю мовою, якою розмовляють в країнах ЄС – 25 (після турецької та російської): володіють і розмовляють українською близько 2 млн громадян цих країн, передусім нових членів Євросоюзу.

Держави “Вишеградської четвірки” [24]– Польща, Чехія, Словаччина й Угорщина – і після вступу до Євросоюзу демонструють зацікавленість у зміцненні співпраці з Україною та готовність до відстоювання її інтересів у керівних органах ЄС. На останній зустрічі прем’єр-міністрів чотирьох країн ухвалено заяву, якою було підтримано європейську перспективу України і закликано зробити це Європейську комісію. Не зважаючи на набуття державами “Вишеградської четвірки” членства в ЄС і НАТО, учасники підтвердили намір щодо збереження цього угруповання та розширення його ролі в європейських справах.

Внутрішня політика України  сьогодні як ніколи заважає зовнішній  і, насамперед, на її найважливішому, –  західному напрямку. Так само, як не скорочується відстань між запевненнями з боку влади в дотриманні демократичних  норм, немає підстав сподіватись на виконання нею міжнародних зобов’язань щодо здійснення реформ. Щирість намірів і практична спроможність реалізувати європейський вибір наочно спростовуються багаторічними зволіканнями із дотриманням обов’язків, пов’язаних з членством в Раді Європи, фактичною відмовою від реалізації реформаторських положень “Хартії про Особливе партнерство між Україною і НАТО” [40], непослідовністю в реалізації Угоди про партнерство і співробітництво з ЄС. Україна залишається умовно демократичною державою. Динаміка в сфері дотримання політичних і громадянських прав і свобод протягом декількох останніх років – скоріше негативна. У країні не відбувається послідовного прямування від авторитаризму до консолідованої демократії.

Головною проблемою  зовнішньої політики України є те, що вона не може запропонувати партнерам нічого нового в головному, – у здійсненні демократичних перетворень в політиці та економіці. У цих умовах дипломатичні зусилля не будуть мати вагомого результату. Вже зараз очевидно, що нам доведеться коректувати власну стратегію інтеграції. Зміни, що відбуваються в ЄС і його політиці розширення, практично ведуть до зникнення інституту асоційованого членства. Спостерігається недостатня наполегливість у реалізації Угоди про партнерство і співробітництво та готовність використовувати можливості програми сусідства. Розроблений в українському уряді проект Плану дій “Україна – ЄС”[40], на жаль, не став, відповідно до європейської практики, предметом широкого обговорення спеціалістів і громадськості.

Проте 2004 рік приніс в українську зовнішню політику і новий досвід, більш чітке розуміння її слабостей і резервів. Це був період принципових рішень для партнерів і швидкого вичерпання можливостей маневрування для України. Наслідком цього стала більша певність у позиціях і більша ясність щодо реального стану справ. Дорога в Європу одержала більш детальну розмітку. Вона не стала довшою, але нам доведеться суворо дотримуватися ще більш складних правил, що потребує висококваліфікованого керманича.

РОЗДІЛ 2

АНАЛІЗ ІМІДЖУ УКРІЇНИ В КРАЇНАХ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

3.1 Моделювання системи  іміджу України в країнах Європейського  Союзу

Об’єкт: Внутрішня модель розвитку України та напрямки її зовнішньої політики. Співвідношення зовнішнього і внутрішнього іміджу України.

Предмет: Показати як імідж України сприяє цим взаємовідносинам. Імідж буде впливати на відносини як такі, якщо імідж негативний, то країни з якими Україна контактує будуть ставитись до неї з обережністю в усіх галузях відносин.

Цілі дослідження: показати радикальні шляхи покращення іміджу України; визначити шляхи зміни внутрішнього стану речей в Україні; заакцентувати увагу на основних проблемах.

   В дослідженні даної проблеми існує багато цілей, де -

 Головні з  них: в зовнішній політиці Україна повинна сприйняти поняття „багатовекторності” [45] у розумінні, прийнятому у світі; підтримувати відносини позаблокової держави з багатьма учасниками європейської спільноти; держава повинна поступово сконцентрувати свою „багатовекторність” на партнерство з Євросоюзом; ефективне функціонування ринкової економіки і верховенство права.

Другорядні: цивільний демократичний контроль над військовою сферою; прискорення економічних реформ і підвищення рівня життя населення; утвердження демократичних засад в українському суспільстві.

Відмінність між цілями полягає  у тому, що головні цілі спрямовані на зовнішній аспект діяльності, а  другорядні на вирішення внутрішніх проблем. З часом ці цілі можуть змінитися  або втілитись у життя, або  через  певний період з’являться нові цілі.

Головна ціль дослідження – це послідовність і передбачуваність у зовнішній і внутрішній політиці, що пов’язане з цілеспрямованим лобіюванням і захистом економічних інтересів на міжнародній арені.

Завдання дослідження: показати негативні елементи іміджу України, з чим вони пов’язані і до чого можуть призвести (такі як непродумані злочинно - корумповані діяльності владних структур, довге розкриття певних резонансних справ, які, можливо, є політичним замовчуваннями).[Дод.А]; показати реальні шляхи покращення іміджу України як внутрішнього, так і зовнішнього.