Мирного процесу у Північній Ірландії

Маршрут процесії проходив як через протестантські, так і крізь католицькі території Лондондеррі. Члени комісії з розслідування заворушень 5 жовтня 1968 прийшли до висновку про те, що пропозиція слідувати даним маршрутом мала продемонструвати відсутність в Асоціації сектантського характеру.

Головною помилкою організаторів демонстрації була невідповідність кількості заявлених та існуючих протестантів, адже влада заявила про 5000 людей, а насправді прийшло підтримати марш лише кілька сотень чоловік. Саме тому чисельність поліцейських та просто люду надзвичайно відрізнялась.

Більшість демонстрантів належали до опозиційних сил щодо уряду Північної Ірландії та Юніоністської партії. Та провести ненасильницький хід не вдалось, адже на протесті були і члени Ірландської Республіканської Армії.

Марш був прикладом неузгодженості дії демонстрантів та поліції: по-перше, на час початку маршу голова Асоціації боротьби за громадянські права місіс Сінклер була відсутня у місті, по-друге, за наказом Інспектора графства маршрут був несподівано змінений і перенаправлений на Дьюк Стріт, вулицю з одностороннім рухом. Також було сказано про те, що парад повинні залишити жінки і діти. Більш того, на дану вулицю був перекинутий резервний взвод поліції.

Коли протестуючі перейшли на Дьюк Стріт, то опинилися в своєрідній пастці, так як протилежний кінець вулиці також виявився заблокованим ще одним поліцейським взводом. До цього часу місіс Сінклер прибула з Белфаста і стала першою з тих, що виступили на мітингу. Головною думкою виступу було незастосування якого насильства як з боку протестуючих, так і з боку поліції.

У поліцейського кордону, який замикав Дьюк Стріт, не було наказу розганяти натовп, але коли члени процесії кинулися в його бік, рятуючись від насильства поліції з іншого боку, вони опинилися під ударами поліції. Швидкому розгону натовпу посприяло використання поліцією водометів. Через півтори години після початку демонстрації натовп розсіявся.

Заворушення продовжилися і після розгону демонстрації. Ясно, що говорити про будь-які організованості в діях протестувальників не доводилося, оскільки в їх ряди включилися хуліганські елементи, які тільки підігрівали радикальні настрої.

Протести закінчилися на наступний день. У їх результаті отримали травми 11 поліцейських і 77 цивільних осіб.

Як результат на ці дії та протесту вальні настрої, що поширювалися у листопаді 1968 року були видана програма реформ щодо змін до місцевого самоврядування, розподілі житла, а також пом'якшення законодавства. Виборча вимога «одна людина - один голос» у програмі реформ не значилося.

Та навіть такі незначні здвиги посунули за собою бурхливу негативну реакцію зі сторони протестантсько-юніоністського населення. 

Протягом 10-16 серпня 1969 року у містах Деррі та Белфасті прокотилась хвиля сектантських протестів. Влада з неабиякою силою почала вирішувати проблему безладу, причиною цього стало те, що Ірландська Республіка зажадала розгляду питання в Раді Безпеки і введення в Ольстер військ ООН.

У цих умовах в серпні 1969 лейбористський уряд увів в провінцію десятитисячне військо і одночасно змусив Стормонт дати згоду на проведення реформ. Згідно підписаним королевою білем оголошувалася реформа місцевого виборчого права за принципом «одна людина - один голос», передбачалися заходи щодо запобігання релігійної діскрімінації в різних сферах життя Ольстера, в тому числі при розподілі житла, реорганізації воєнізованої королівської ольстерської поліції і розпуск спеціальних сил з подальшою заміною їх Полком оборони Ольстера (ПОО - UDR) під контролем британської армії.

Бурхливі події в провінції спричинили за собою зміни в розстановці політичних сил, перебудову партійної системи та оформлення її в тому вигляді, в якому вона в загальних рисах існує і зараз. Першою ознакою зміни північноірландській політичної системи став розкол юніоністського табору.

До початку 70-х рр.. в юніоністській партії стався явний ідейно-політичний розкол. Результатом цієї події стало утворення трьох структур, об'єднаних рамками юніоністської ідеології, але які відрізняються між собою ступенем лояльності по відношенню до націоналістичної громаді. В Юніоністську Партію Ольстера об`єдналися «офіційні» юніоністи.

Більш ліберально настроєна  частина юніоністів, яка виступала за модернізацію режиму, вийшла зі складу партії (ЮПО), і взяла участь у формуванні нової, побудованої не за релігійним принципом біконфессіональной партії Альянс, створеної на початку 1970 року.

Незадоволені реформістської політикою «нового юніонізму», почавши з групи тиску всередині партії, в 1973 р. об'єдналися в нову партію «Венгард» під керівництвом У. Крейга, який був відомий своїми ультраправими поглядами. Партія «Венгард» виступала за найрішучіші заходи в боротьбі з католицькою опозицією, включаючи збройні (у її складі були представники збройних формувань).

Не бажаючи підкорятися тиску Лондона у проведенні реформ, Крейг і його прихильники, суперечачи головним установкам юніонізму, підкреслювали самостійне, автономне становище Північної Ірландії у складі Сполученого Королівства.

У лавах республіканців у період кінця 60 -х - початку 70 -х рр. . також спостерігалися серйозні зміни. Головною парламентською партією, що відображала інтереси католицької громади, стала заснована в 1970 році Соціал -демократична і лейбористська партія (СДЛП) на чолі з Дж. Фіттіхом. Її програма відображала соціально-економічні вимоги трудящих, а також містила установку на залучення католиків до участі у владних структурах за принципом «поділу влади». Надзвичайно важливим у політичному плані було положення про те, що об'єднання Ірландії не може відбутися без згоди більшості населення Північної Ірландії.

У воєнізованої частини націоналістичного руху теж відбувалися структурні зміни. У Ірландської республіканської армії, що стала захисницею жителів католицьких кварталів від протестантів, а потім і від самої британської арміі, наприкінці 1969-початку  1970 років стався розкол. ІРА розкололася на «Тимчасову» (з політичним крилом - «Тимчасовим» Шин Фейном) та «Офіційну» ІРА з «Офіційним» Шинн Фейном.

Прихильники «Тимчасового крила» Шин Фейн заперечували значення методів політичної боротьби і виступали за традиційний шлях збройних нападів на англійських солдатів, поліцейських, за розширення терористичної діяльності ІРА. На відміну від неї  «офіційне» крило стояло за виняткове використання методів, політичної боротьби, активно виступало в-підтримку соціально-економічних вимог трудящих. Розкол був оцінений «офіційним» Шинн Фейном як тріумф «соціалістичних ідей і соціалістичного курсу в республіканському русі». 10

Паралельно спостерігалося зростання насильства з боку воєнізованих формувань протестантських екстремістів, таких як Асоціація оборони Ольстера (АОО) та Добровольчі сили Ольстера (ДСО).

На початку 1971 року на пост прем’єра прийшов Фолкнер, який був одним із найдосвідченіших юніоністських політиків. Але за його влади було здійснено чимало «рокових» помилок. 

Введення 9 серпня 1971 інтернування (тобто ув'язнення без суду і слідства) стало першою серйозною помилкою уряду Б. Фолкнера. Остаточним провалом розвитку північноірландської автономії став розстріл 20 січня 1972 британськими парашутистами мирної демонстрації в Деррі («Кривава неділя»). Ця подія лише посилило хвилю терору, що захлеснула провінцію з початку сімдесятих років ( у 1970 році було вбито 25 чоловік, а у 1971 – 173 людини), що показало нездатність уряду вирішити проблему усередині країни.

У відповідь британський уряд розпустив Стормонт і увів пряме правління з Лондона. 30 березня 1972 Першим Державним секретарем у справах Північної Ірландії став У. Уайтлоу.

Саме з 1972 р. бере свій початок політична і насильницька боротьба практично усіх суспільно-політичних сил Великобританії, Північної Ірландії та Республіки Ірландії за відновлення північноірландської автономії та визначення подальшого статусу провінції.

У 1973 році був проведений референдум, на якому більшість населення (58%) висловилися за збереження унії з Великобританією.

Якщо врахувати той фактор, що населення Північної Ірладнії на три чверті складається з протестантів, які виступали за будь-які зв’язки з Великобританією і також те, що учасники ІРА не брали участі в референдумі, то його результати були неймовірно передбачувані.

В 1973 році були проведені вибори в північноірландську Асамблею – новий орган самоуправління, у якому СДЛП та Альянс добилися певного успіху, на відміну від уніоністів, які показали власну роздробленість.

Та намагання створити органи самоуправління з певною частиною місць для католиків викликали неймовірний протест у протестантів на чолі з Пейслі, Крейгом та іншими. Особливо злісну реакцію визвала англо-ірландська Санінгдейльська домовленість, яка була заключена у ході зустрічі, яка проводилась з 6 по 9 грудня 1973 року між прем’єрами Великобританії, Ірландської республіки та центристськими партіями Північної Ірландії. Дана домовленість містила у собі підходи до вирішення конфлікту. Основні позиції сторін заключались в наступному.

Позиція конституційної католицької меншості, що була представлена партією СДЛП, та представляла потребу в  об’єднанні Ірландії. Це означало, що думка націоналістично настроєного населення Ольстера зводилfся до відновлення культурно-історичної справедливості. Але в третьому пункті договору підкреслювалось, що «єдину форму об’єднання, яку вони хотіла б бачити, був союз, заснований на згоді».11

Таким чином компромісна політика СДЛП дозволяла підтримувати та розвивати стосунки з уніоністами і водночас з центральною владою в Лондоні.

Позиція уніоністів полягала у збереженні Північної Ірландії у складі Великої Британії. Їх погляди представляли «офіційні» юніоністи та партія Альянс.

Статус Північної Ірландії - частина Сполученого Королівства. Також в угоді підкреслювалося, якщо в майбутньому більшість жителів Північної Ірландії проявить бажання стати частиною єдиної Ірландії, британський уряд підтримає це бажання.

Однак санінгдейльські домовленості не набули чинності через потужний страйк представників протестантської громади.

Наступна спроба примирення відбулася при новому лейбористському уряді в 1975 р. Саме тоді пройшли вибори до Конституційного конвенту, що мав виробити конституцію провінції і створити урядову структуру за принципом «поділу влади». Але наступного року цей орган був розпущений через несумісність поглядів учасників.

Після приходу до влади уряду М. Тетчер у березні 1979 миротворчу діяльність продовжили консерватори. У жовтні 1982 року вони обрали новий склад Асамблеї Північної Ірландії, таким чином намагаючись знову повернути до життя діяльність органів самоврядування. Саме у цих виборах вперше прийняла участь у виборах партія Шинн Фейн. Партія отримала 5 мандатів, але її представники, як і представники СДЛП відмовилися приймати участь у роботі Асамблеї. Наступного року після терактів, здійснених бойовиками - республіканцями в північноірландському графстві Арма, свої місця покинула і велика частина лоялістів .

Новий кабінет міністрів на чолі з М. Тетчер зайняв досить жорстку позицію щодо воєнізованих націоналістичних угруповань. Реакція військового угрупування республіканців не заставила себе чекати. У відповідь на ігнорування прем'єр-міністром голодування засуджених за тероризм на чолі з Б.Сендсом, що призвело до смерті самого Сендса і ще десяти людей, ІРА організувала в 1984 р. потужний вибух в місті Брайтон, зруйнувавши частину Гранд-готелю. Саме там в ті дні проводилася щорічна конференція Консервативної партії. Ця терористична акція стала найбільш вражаючим замахом на членів уряду в історії західних країн. Кілька людей загинули на місці, інші померли пізніше від отриманих ран, включаючи двох депутатів-консерваторів. Ледве уникла смерті і М.Тетчер. Але військова кампанія ІРА на цьому не згорнула свою діяльність.

Можна зробити висновок, що насильство, яке до того обмежувалося територією Північної Ірландії, поширилося і на інший берег моря у вигляді вибухів бомб в англійських містах і навіть замахів на політичних діячів. Один з родичів королеви – відомий державний діяч і адмірал Маунтбеттен загинув на своїй яхті в результаті вибуху бомби, підкладеної ІРА.

Не дивлячись на терористичний акт в Брайтоні, влада не припинила пошуку виходу з конфлікту, залучивши вже і Ірландію. Цей крок став одоним із найважливіших на шляху до майбутнього примирення. Також тоді почали проводитися секретні переговори між Шинн Фейн та СДЛП.

У першій половині вісімдесятих років ХХ століття між двома урядами відбулася низка зустрічей  на найвищому рівні, на яких розглядалися північноірландські проблеми. 15 листопада 1985 року у Хіллсборо був підписаний Англо-ірландський договір, за яким було визначено, що возз’єднання Ірландії має відбутися лише тоді, коли б цього побажала більшість населення Північної Ірландії. Угода була направлена на врегулювання конфлікту, однак в цей період не вийшло створити органу місцевого самоуправління, тому правління здійснювалось безпосередньо з Лондона.12

Не зважаючи на боротьбу католиків та протестантів, відбулась помітна еволюція республіканського політичного табору. З часом католицьке населення почало надавати перевагу більш радикально настроєній партії Шинн Фейн, це виявилось тоді, коли у 1983 році на виборах у Вестмінстер більшість проголосувала за майбутнього керівника партії Шинн Фейн – Дж. Адамса.

У 1986 році Шинн Фейн згодилась на участь у виборах до ірландського парламенту, хоча ще нещодавно його бойкотувала і звинувачувала в опортунізмі (Опортунізм - політичний курс, який характеризується пристосуванством, безпринципністю, запопадливістю, зрадою інтересів певної політичної сили чи ідеології). Це був ризикований крок для Адамса, адже саме це стало причиною розколу партії: від цілісного утворення відкололось «республіканське крило». Його представники вважали, що визнання парламенту в Дубліні – шлях до визнання парламенту в Белфасті.