Мирного процесу у Північній Ірландії

Надзвичайно важливою подією стала заява про прогошення ІРА перемир’я, що було результатом Декларації Даунінг-стріт та видачі в’їзної візи. Перемир’я було проголошено 31 серпня 1994.

У лютому 1995 року було представлено Нову Структуру Договору, у ній було представлено три майбутні структури, що допомогли б наладити стосунки між общинами. Ці структури включали у себе внутрішні структури Північної Ірландії, Північні/Південні структури (Північна Ірландія та Республіка Ірландія) та Східні/Західні структури (Республіка Ірландія та Великобританія).

Ціллю створення цих структур було уведення прямого діалогу з усіма політичними партіями Північної Ірландії.

Немаловажливим питанням у вирішенні ольстерської проблеми стало питання про декомісію ІРА. Британський та ірландський уряд поставив перед Шинн Фейн умову про складання та передання усієї зброї до початку багатопартійних переговорів.

У січні 1996 року Незалежна комісія по роззброєнню повинна була опублікувати свій план розвитку ідеї роззброєння, вона у свою чергу висловила думку, про те, що списання зброї терористичними групами має відбутися до початку багатопартійних переговорів. 24 січня 1996 року Комісія на чолі з Мітчеллом опублікувала свій доклад. Центральною рекомендацією було те, що групи мали скласти зброю паралельно з ходом переговорів та проведення виборів до Північноірландського форуму.

Рекомендація Мітчелла про Північноірландський форум знову привела до розколу в націоналістичній та юніоністській общині. Не зважаючи на критику республіканців 29 січня 1997 року Держсекретар у справах Північної Ірландії сер П.Мейхью підтвердив, що переговори не розпочнуться без виборів до багатопартійного форуму та без списання зброї ІРА.

Зважаючи на думку Шинн Фейн про «провал» докладу Мітчелла та ненависть бойовиків ІРА до британського уряду та юніоністської общини, 9 лютого було перервано договір про мир. Була зірвана бомба величезної потуги в районі лондонських доків, від якої загинули 2 цивільних осіб. Пізніше було установлено, що теракт був запланований задовго до постанови Мітчелла.

Реакцією на поновлення вираження жорстокості зі сторони ІРА, шляхом розгрому центра Манчестера, підрив штабу лондонської армії в Лесберні, став розрив контактів за сторони британського та ірландського уряду.

Офіційний переговорний процес, що призвів до заключення Белфастського договору від 10 квітня 1998 року, був надзвичайно довгим. Він продовжувався 22 місяці, починаючи з 10 червня 1996 року.

Переговори проводилися у трьох ключових комітетах та двох підкомісіях.21

Перший комітет мав справу з відносинами між католицькою та протестантською громадами в Північній Ірландії і розглядав пропозиції про нові політичні установи, другий комітет - взаємини між Північчю і Півднем і ті пропозиції про формування нових політичних інститутів, які зв’яжуть обидві чатини країни. Третій комітет займався проблемами Сходу-Заходу, тобто британо-ірландськими взаємовідносинами та пропозиціями про заснування інститутів, які могли б пов'язати Ірландію та Британію. Також працювали дві субкомісії. Перша субкомісія розглядала заходи по списуванні зброї членами збройних угруповань спільно з Міжнародною організацією з списування зброї, заснованої обома урядами з метою консультування та спостереження за процесом роззброєння в його розвитку. Друга субкомісія мала широкі повноваження з розгляду «довірчих установчих заходів», тобто ініціатив від всіх сторін переговорного процесу про зміст ув’язнених, про зрівняння права вступу на роботу, статусу культури і мови, економічному розвитку і права людини. Старшим незалежним співголовою переговорів став Дж. Мітчелл.

Починаючи з літа 1996 р., переговорний процес став заручником збройного конфлікту що тривав на території Північної Ірландії.

Але тим не менше, 12 червня всі присутні на переговорах партії погодилися прийняти так звані «принципи Мітчелла». Більш ніж через місяць партії домовилися про процедурні правила. Про «принципи Мітчелла» варто сказати окремо, тому що дані положення були прийняті всіма сторонами в якості тесту на право бути допущеним на переговори.

Дані шість принципів були запропоновані Міжнародною комісією з роззброєння. Можна було вважати, що їх прийняття знаменує собою прихильність принципу ненасильства .

«... Всі учасники таких переговорів підтвердили свою повну і абсолютну прихильність до:

- демократичних і виключно мирних засобів дозволу спірних політичних питань;

- повного роззброєння всіх воєнізованих угруповань;

- погодження з тим, що таке роззброєння повинно піддаватися перевірці, що задовольняє незалежну комісію;

- відмови зі свого боку і протидії будь-яким спробам з боку інших застосовувати силу або загрожувати застосуванням сили, щоб впливати на хід інклюзивних переговорів;

- погодження дотримуватися умов будь-якої угоди, досягнутої на інклюзивних переговорах  і вдавання до демократичних і виключно мирних засобів у спробі змінити будь-який аспект цього результату, з яким вони можуть не погодитися;

- закликання припинити вбивства і побиття в цілях «покарання» і зробити дієві кроки на шляху припинення подібних дій».22

З 1 травня 1997 почався новий період, як в історії північноірландського мирного процесу, так і в ході багатопартійних переговорів на території Ольстера: в ході загальних виборів до парламенту жителі Великобританії, в переважній більшості, віддали свої голоси лейбористській партії на чолі з Е.Блером. Перемога лейбористів повинна була стати суттєвою політичною зміною в розкладі сил на багатопартійних переговорах.

У середині травня Е. Блер заявив, що північноірландські переговори є одним з найважливіших пріоритетів уряду. І дійсно, до середини червня вимога списування зброї ІРА до входження Шинн Фейн в переговорний процес була виконана. ІРА оголосила нове перемир'я 20 липня 1997, а 9 вересня Шинн Фейн вступила в переговори. Зайнявши пост прем’єр-міністра, Е. Блер почав здійснювати політику по «автономізації» Британії, пов’язану зі створенням Шотландського парламенту і Асамблеї Уельсу.

Отож, за півтора роки переговорного процесу його учасники так і не змогли виробити повістку дня, яка б усім підходила. Дехто поговорював про закінчення переговорів.

У січні 1998 р. два прем’єр-міністра – Т.Блер і Б.Ахерн підготували свої власні «основні елементи угоди» - документи, що схожі з начерками «ключових проблем», які обговорювалися напередодні перерв. Мета полягала в тому, щоб у певній мірі сфокусувати позиції на переговорах після їх відновлення, так як наближався термін закінчення переговорного процесу, намічений на 10 травня 1998 року.

Головними подіями нової сесії стало відсторонення представників Демократичної партії Ольстера (ДПО) від переговорів у Лондоні, а Шинн Фейн - в Дубліні, зважаючи на порушення ними договору про припинення вогню. У країні стався свого роду розкол, адже два братні народи убивали один одного.

12 січня 1998 після різдвяної перерви британський і ірландський уряд опублікували документ під назвою «Основні частини угоди» з метою надавання нового імпульсу подальшому розвитку переговорного процесу. Даний документ містив ряд пропозицій, зокрема проведення конституційних змін на основі принципу згоди; внесення змін до Конституції Великобританії та Республіки Ірландії. Але найбільш важливою частиною цього документа були пропозиції про створення органу з передачі частини владних повноважень від Британії до Північної Ірландії. Передбачалося створення Асамблеї Північної Ірландії, Міністерської Ради «Північ-Південь»; Ради Островів.23 З середини лютого переговорний процес знову було інтенсифіковано.

Одночасно з ілюзіями, якими себе вшановували особи на переговорах, відбувалось озброєння націоналістичних та лоялістичних груп. 21 січня вони убили відразу трьох жителів Ольстера та відмовилися від прийняття основних частин Угоди, як проюніоністського документа.

Дж.Мітчелл, який очолював переговори, назвав крайню дату завершення переговорного процесу – 9 квітня 1998 року.

Було установлено проміжну дату (3 квітня) підготовки документу, який би включав проект угоди, але вона не була дотримана.

Через сімнадцять годин після закінчення терміну, відведеного для прийняття рішення, усі політичні партії Північної Ірландії погодилися прийняти спільну угоду. О 17 годині 36 хвилин Дж.Мітчелл, перебуваючи в будівлі Стормонт, зробив офіційну заяву, в якій оголосив про те, що обидва уряди і політичні партії Північної Ірландії досягли угоди.24

Оскільки даний документ був підписаний у Белфасті, то його офіційна назва була «Белфастська угода». Але фінальний тиждень переговорів був пасхальним і угода отримала іншу, більш поширену назву – «Домовленості Страсної П'ятниці». Основні пункти договору були такими:

• Створення Північноірландської асамблеї з законодавчими та виконавчими повноваженнями, у тому числі у галузі фінансів, охорони здоров’я та освіти.
• Формування Виконавчого комітету для виконання функцій уряду Північної Ірландії, у який повинні були увійти представники католицької та протестантської громад.
• Створення міністерства між ірландської ради «Північ-Південь» для налагодження співпраці між Північною Ірландією та Ірландською Республікою, координації дій з питань, що становлять взаємний інтерес для Ірландії та Ольстера.
• Внесення спеціальних поправок до Конституції Ірландії щодо територіальних претензій на Північну Ірландію і в британський Конституційний Акт щодо Північної Ірландії, який обмежував повноваження органів місцевого самоврядування в провінції.
• Роззброєння воєнізованих угруповань Північної Ірландії протягом найближчих двох років після проведення референдуму.
• Реформа Ольстером поліції.
• Звільнення ув’язнених північноірландців із британських в’язниць протягом двох років за умови роззброєння воєнізованих угруповань. Тобто Північна Ірландія залишалась у складі Великобританії, а Ірландська республіка відмовлялась від територіальних претензій у регіоні.

За цю угоду на референдумі на всьому острові проголосувала переважна більшість населення: 94,39% в Ірландські Республіці і 71,12% в Північній Ірландії. Через місяць, 25 червня, відбулися вибори в Асамблею.

Діалог відбувався і був очевидний. Чого варте було лише припинення вогню. У цьому значну роль зіграло ініціювання мирних переговорів Джоном Хьюмом( лідером СДЛП). Він і Д.Трімбл (лідер ольстерських уніоністів) отримали Нобелівську премію миру у 1998 році за особливі заслуги у врегулювання мирного процесу на острові.

Підводячи підсумки, слід зазначити, що імпульс у переговорному процесі, підсумком якого і стало прийняття Угоди, був даний в кінці 80 -х років, коли відбулися якісні зміни у розвитку північноірландського націоналізму (перехід до дипломатичної форми досягнення поставлених цілей, що було виражено на початку січня 1988 переговорах Дж. Адамса і Дж. Хьюмена). Цей позитивний рух було підхоплено Дж. Мейджором і А. Рейнолдсом та передано Е.Блеру і Б.Ахерну, яким судилося стати головними «героями революції ».

Белфастська Угода ознаменувала собою новий етап дипломатичного врегулювання конфлікту в Північній Ірландії. Даний процес пройшов у своєму розвитку кілька ступенів: період реалізації Саннінгдейлского угоди 1973 році, процес впровадження положень Угоди, прийнятої в Хіллсборо в 1985 році, реалізація Угоди Даунінг- стріт 1993 р.

Слід зазначити , що ні угоду 1973 р., ні Хіллсборску угоду 1985 не було реалізовано через безперервну збройну боротьбу на території Ольстера і певну інертность офіційного Лондона у мирному врегулюванні конфлікту. Угода Страсної П'ятниці 1998 створювала можливість для початку процесу роззброєння терористичних угруповань, що діяли на території Північної Ірландії.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 3.

ПРОЦЕС РЕАЛІЗАЦІЇ «ДОМОВЛЕНОСТЕЙ СТРАСНОЇ П`ЯТНИЦІ» (КВІТЕНЬ 1998 Р. - 2007 Р.)

 

Усім сторонам , які брали участь у процесі багатопартійних переговорів, було очевидно, що досягнення угоди було тільки початком важкого шляху політичного врегулювання кризи в Північній Ірландії. У міру того, як проходили місяці після проведення референдуму і виборів в Асамблею, коли різні складові частини угоди стали вступати в силу, всіма політичними лідерами було усвідомлено, що процес виконання угоди потребуватиме ще більшої концентрації енергії, аніж безпосередньо процес багатопартійних переговорів.

М. МакУільямс і К. Фіарон у своїй статті «Проблеми реалізації угоди» відзначають, що для реалізації зобов'язань, що містяться в угоді, було потрібно вирішити сімдесят чотири різноманітні завдання різного ступеня складності. Відповідальність за виконання одних завдань була покладена на британський уряд, інших - на ірландський уряд, третіх - на партії, що брали участь у переговорному процесі. Реалізація деяких положень залежала від лобіювання окремих партій та зацікавлених груп.25

Період з 10 квітня по 22 травня 1998 характеризувався відновленням  ідеологічних зіткнень між представниками націоналістичної та юніоністської громад. 13 квітня лідер ДЮП Я. Пейслі звернувся до співгромадян із закликом не приймати умови Угоди. У. Томпсон, член ОЮП і депутат парламенту, заявив про свою підтримку ДЮП.