Мирного процесу у Північній Ірландії

Останні десятиліття ознаменувалися як час змін у свідомості ірландців, саме тоді вони змінили ставлення до традицій ірландського націоналізму, а також відмовилися від ідеалів єдиної Ірландської республіки як реальної практичної  мети, що поступово упроваджується в свідомість північноірландських католиків.13 Нове покоління почало надавати перевагу переговорному процесу між двома ворогуючими силами.

Як вже було відмічено вище, в другій половині 80-х рр. стався  істотний перелом в розвитку республіканського руху на території Північної Ірландії. Апогеєм цього процесу стали переговори лідерів двох найбільших націоналістичних  партій Ольстера у січні 1988 року - президента Шинн Фейн Дж. Адамса і лідера СДЛП Дж.  Хьюма, що сприяли зрушенню Шинн Фейн з позицій фундаментального  республіканізму. Саме переговори «Хьюм - Адамс» стали початку мирних переговорів в Північній Ірландії.

Отож, можна зробити висновок, що історія Північної Ірландії – це історія боротьби за територію, мову, культуру, національну свідомість та ін. Примусовий розділ острова у 1921 році ще більше загострив конфлікт між католиками  та протестантами.

Не бажаючи втрачати зв'язок з історичною батьківщиною, юніоністи Північної Ірландії розраховували на допомогу Лондона практично у всіх сферах

життя провінції. Будь-які спроби Великобританії налагодити контакт з урядом Республіки Ірландія сприймалися лоялістами, як зрада їх інтересів. Таким чином, отримавши автономію, але пустивши ситуацію на самоплив, юніоністський уряд Північної Ірландії фактично втратив контроль над провінцією. Ольстер виявився в руках протиборчих католицьких і протестантських збройних угруповань, які підтримували ультра радикальні політики. Тому до середини 80 -х рр. XX ст.. , Коли на території решти Європи починали розвиватися інтеграційні процеси та об'єднання держав на різних рівнях, було очевидно, що наявність подібного вогнища напруженості в одній з провідних країн континенту було неприйнятним. Була необхідна консолідація всіх політичних сил Ольстера, урядів Великобританії та Республіки Ірландії, а також підтримка жителями цих регіонів починань владних структур для врегулювання ситуації дипломатичним шляхом.

Та незважаючи на тривалу збройну боротьбу терористичних угруповань, основним методом виходу з північно-ірландської кризи став дипломатичний метод, який мав за основу прагнення до максимального забезпечення інтересів обох сторін та до відмови від насильства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2.

ПЕРШИЙ ЕТАП МИРНОГО ВРЕГУЛЮВАННЯ ПІВНІЧНОІРЛАНДСЬКОГО КОНФЛІКТУ (1988-1998 РР..)

 

Початок процесу урегулювання конфлікту в Ольстері вчені пов’язують з 1993 роком, коли британський та ірландський прем’єр-міністри Дж. Мейджор та А.Рейнолдс підписали декларацію Даунінг-Стріт, але чомусь ніхто не згадує 1986 рік,  коли Дж. Адамс (лідер партії Шинн Фейн) та Дж. Хьюм( лідер партії СДЛП) провели ряд переговорів та виробили кілька спільних комюніке, окремі положення з яких згодом увійшли до декларації Даунінг-Стріт.

Тож, Декларація Даунінг-Стріт являлась каталізатором мирних переговорів. Ухваленню декларації сприяло два чинники – це втручання офіційного Лондона, що виразилося в переговорах Брука та Мейхью, а також в переговорах між Дж. Хьюмом і Ч. Хоухі.

Намагаючись подолати політичний бар'єр між юніоністами, які оголосили бойкот Англо- Ірландській Угоді, і рештою політичних сил, П. Брук виступив 9 січня 1990 з промовою у м.Бангор, в якій закликав усіх шукати можливість подолання політичного тупика шляхом визначення можливості нового раунду міжпартійних переговорів, що стосуються відновлення влади в Північній Ірландії. Зокрема він зазначив, що існує значна «общинна основа» для того , щоб прогрес дав про себе знати.14 Також П. Брук наполягав на тому, щоб юніоністи відновили контакт з британським урядом.15

16 січня 1990 Дж. Тейлор, член парламенту  від ОЮП, закликав юніоністів  до відновлення переговорів з  членами міністерства у справах  Північної Ірландії.

Основними перешкодами для початку переговорів були наступні пункти:

1. відмова представників юніоністів приймати умови Хіллсборскої

угоди;

2. неможливість скасування цього акту британським урядом;
3. незгода республіки Ірландія скасувати статті 2 і 3 Конституції, в яких були висвітлені претензії на території Північної Ірландії

У ході 1990 року П. Бруком була проведена ціла серія переговорів з лідерами юніоністских партій Дж. Моліно (ОЮП), Я. Пейслі (ДЮП), а також з лідером СДЛП Дж. Хьюмом.

Варто високо оцінити і особисті заслуги П. Брука, який буквально умовляв юніоністів вступити в переговори, представляючи їх як альтернативи Англо-Ірландської Угоди. Більше того, 9 листопада 1990 П. Брук виступив з промовою, що стосується британської позиції щодо Північної Ірландії, в якій заявив про те, що «Британія не має «Стратегічного чи економічного інтересу» в Північній Ірландії і сприятиме об'єднанню Ірландії, якщо так побажають мешканці Північної Ірландії ».16

26 березня П. Брук оголосив про  те , що політичні переговори будуть являти собою тристоронній процес. Перша секція повинна включати в себе налагодження відносин всередині самої Північної Ірландії з метою відновлення уряду; друга сеція має займатися розвитком відносин між Північною Ірландією і Республікою Ірландією; Секція 3 передбачала налагодження контактів між британським і ірландським урядами. У ході роботи цих трьох секцій повинен був з’явитися головний принцип переговорів – «нічого не погоджено, поки не погоджено усе».

Для підтвердження своєї лояльності по відношенню до переговорів головний терористичний орган лоялістів - Об'єднана лоялістська Озброєна Команда, 29 квітня об’явила про початок перемир’я, яке продовжувалось до 4 липня, а саме до закінчення прелімінарного  етапу переговорів.

Відповідальним за переговори щодо урегулювання конфлікту між Північною Ірландією та Великобританією було назначено колишнього генерал-губернатора Австралії сера Н.Стефена.

Переговори розпочалися 17 червня, але юніоністи, дізнавшись про те, що британський та ірландський уряд планували провести засідання Англо-Ірландської міжурядової конференції в середині липня, сказали про свій вихід з переговорів. Таким чином, перший раунд переговорів закінчився 3 липня, а наступного дня було оголошено про закінчення перемир'я ОЛВК.

Результати опитувань громадської думки показували велику ступінь підтримки політичних переговорів (73% жителів Північної Ірландії; 87% в Республіці Ірландія та 79% у Британії)

На початку лютого А. Рейнолдс був обраний лідером Фіанна Фоїл – правлячої партії Республіки Ірландія, і був призначений на посаду прем’єр-міністра після схвалення його кандидатури Дойлом. Новим міністром закордонних справ замість Дж. Коллінза став Д. Ендрюс, він продовжив лінію свого попередника, заявивши юніоністам про те, що статті 2 і 3 повинні бути винесені на загальне обговорення.

Проте, всі зусилля П. Брука з відновлення переговорного процесу не пройшли даром. 9 березня чотирма головними політичними партіями було проведено пленарне засідання. Представники партій домовилися знову зустрітися після загальних виборів, які були намічені на 9 квітня.

Вибори знову виграла Консервативна партія, але 11 квітня новим Державним секретарем у справах Північної Ірландії був призначено П. Мейхью, який ще на початку своєї діяльності заявив, що оскільки у нього немає чарівної формули для досягнення політичного врегулювання, то його головною метою буде подальша побудова процесу мирного врегулювання на фундаменті, закладеному П. Бруком через міжпартійний діалог між чотирма головними конституційними партіями.17

Тим самим був забезпечений можливий розвиток мирного процесу в Північній Ірландії. Основа переговорного процесу, закладена П. Бруком, являлася системоутворюючим фактором, що залучав усі політичні сили Ольстера до політичного врегулювання.

Приводом для початку перелому у переговорному процесі став витік інформації про план СДЛП, який стосується Секції 1 переговорного процесу.

30 червня 1992 почалися переговори  по Секції 3. На початку обговорень відбулася зустріч всіх юніоністських сил, у тому числі і ДЮП, з ірландськими міністрами. Це відбулося вперше з часів Саннінгдейлской конференції 1973 р.

Таким чином, починаючи з літа 1992 року переговорних процес пішов на спад.

У жовтні 1992 р. стало очевидно, що прогрес, досягнутий у ході переговорів був незначним, і чергова спроба дипломатичного врегулювання північноірландської кризи йшла до колапсу .

Офіційною датою закінчення переговорів Брука-Мейхью стало 10 листопада 1992 року. У цей день юніоністи остаточно покинули стіл переговорів, що було викликано початком підготовки до чергової Англо-Ірландської конференції, заснованої угодою в Хіллсборо в 1985 р. Оскільки дана форма співпраці між двома державами була неприйнятна для юніоністських сил Ольстера, то надалі контакти британського уряду з політичними партіями продовжилися в неформальному порядку.

Головною політичною віссю по вирішенню північноірландського конфлікту в першій половині 90 -х років XX століття залишався контакт між Лондоном і Дубліном. У червні 1993 р. прем’єр-міністром Республіки Ірландія А. Рейнолдс був представлений чорновий проект нової угоди, що повинна була служити базисом для подальших дискусій і переговорів. Але після цього сталось чергове зіткнення інтересів всіх політичних сил. Представники політичного крила республіканців, включаючи керівництво СДЛП, вважали, що заради миру необхідно прийняти угоду в представленому варіанті. Британський

уряд віддав перевагу провести «перезавантаження» переговорного процесу Брука - Мейхью, тим самим, очевидно, затягуючи вирішення конфлікту. Для А.Рейнолдса важливішим переговорного процесу було забезпечення припинення вогню з боку ІРА. Відродження переговорів Брука-Мейхью призвело б до затягування мирного процесу на довгі роки, протягом яких продовжували б гинути люди. Можна згадати і про те, що переговори 1991-1992 рр. . проходили без участі багатьох політичних сил (за винятком Шинн Фейн до початку переговорів, регулярні заяви лідера ОЮП Дж. Моліно про вихід з переговорного процесу, відхід ДЮП Я. Пейслі). Тому міцна угода могла бути досягнута лише за участю більшості зацікавлених сторін.

Новий етап переговорів розпочався у червні 1993 року. Протягом шести місяців обидва уряди намагалися прийти до компромісу. Головною проблемою було питання самовизначення. У підсумку британський уряд не зміг прийняти принцип самовизначення для всіх жителів Ірландії. Острів міг бути об'єднаний за умови, що більшість жителів Північної Ірландії були б згодні на це. У цей самий час Лондон відмовився вирішувати північноірландську проблеми інструментами сили, цим самим демонструючи свою готовність йти на компроміс з усіма політичними силами Ольстера.

Отож, вищесказані положення були зафіксовані у Спільній декларації про мир, що була прийнята 15 грудня 1993 року( Декларація Даунінг-стріт).

У першому пункті декларації йдеться про те, що найбільш важливою проблемою Великобританії та Ірландії є вирішення конфлікту, встановлення історичної справедливості та викікування від розділів, що призвели до великої кількості страждань та болю. 18

Але перший пункт Декларації не зовсім демонструє суть наступних пунктів. У третьому пункті Декларації йдеться про те, що Ірландія та Великобританія є двома незалежними державами, рівноправними партнерами у ЄС. Але говорячи про незалежність у Декларації йдеться лише про південну частину Ірландії (Республіку Ірландію). У першому пункті також йшлось про те, що британський уряд хоче встановити історичну справедливість, тобто подолати розділ острова. Та в четвертому пункті прем’єр-міністр від імені британського уряду наголосив на тому, що він буде підтримувати будь-яке демократичне волевиявлення більшості жителів Північної Ірландії у питанні бажання підтримки Союзу чи бути частиною об’єднаної Ірландії.

Та зважаючи на те, що 60 % населення Ольстера були лоялістами, а 40% - націоналістами, то результат такого волевиявлення був відомий раніше, що надзвичайно суперечить першому пункті Декларації.19

У шостому пункті прем’єр-міністр Ірландії Рейнолдс взяв на себе персональну обіцянку щодо примирення двох общин.

П’ятий пункт Декларації перечислював політичні права жителів обох общин, такі як право на вільне політичне мислення, право на вільну релігійну приналежність, право добиватися конституційних змін мирним та легітимним способом, право вільно вибирати місце прожиття, право на рівну участь у будь-яких виявленнях національної чи економічної діяльності, не дивлячись на класову приналежність, переконання, стать чи колір шкіри.20

Даний список прав був представлений і в ключовому документі північноірланського мирного процесу – в Угодах Страсної П’ятниці( Белфастський договір) від 10 квітня 1998 року. Декларація Даунінг-стріт стала каталізатором посилення американської активності в регіоні. Одним із головних кроків зі сторони уряду Клінтона у вирішенні конфлікту став дозвіл на в’їздну візу до США  для президента Шинн Фейн Дж.Адамса, це стало головним чинником перелому думки про партію, яка раніше виступала у ролі терористичного угрупування.