Індо-пакистанський конфлікт у висвітленні світових ЗМІ

    Надалі обидві сторони кілька  разів проводили наступу і  контрнаступу, намагаючись досягти  якого-небудь великого успіху. Гордість пакистанської армії, перша танкова дивізія, почала просування в напрямі індійського міста Амрітсар, маючи завдання захопити його, проте потрапила в засідку біля селища Асал-Уттар і понесла великі втрати в ході, можливо, самого знаменитого бою індо-пакистанських воєн. У свою чергу, індійці не зуміли прорвати пакистанську оборону на сіалкотском направленні, хоча в запеклих боях все ж захопили населений пункт Філлора.

    Бойові дії в Східному Пакистані  особливого напруження не мали, хоча авіація сторін регулярно бомбила місця дислокації військ і бази постачання.

    Двадцять другого вересня Рада  Безпеки ООН прийняла резолюцію,  що закликала ворогуючі сторони  припинити бойові дії. Двадцять третього вересня війна закінчилася. За посередництва СРСР в січні 1966 року президент Пакистану Айюб Хан і прем'єр-міністр Індіі Шастрі підписали Ташкентську декларацію, яка підвела підсумкову риску під війною.

Третя Індо- пакистанська війна

    Західний і Східний Пакистан  помітно відрізнялися один від одного в культурному плані. Столиця країни Карачі знаходилася в західній частині країни, звідси ж походило більшість представників пакистанської політичної еліти. Західний Пакистан завжди домінував над Східним і економічно, і політично, хоча за кількістю населення поступався йому (за переписом 1972 населення Пакистану: 64900000 чол., За переписом 1974 населення Бангладеш: 71300000 чол.) . У розвиток східних територій вкладалося набагато менше коштів. Існувала й мовна проблема:  в1952 році в Дацці була розстріляна демонстрація, що вимагала скасування постанови про визнання єдиною державною мовою країни урду (більшість населення на сході говорило на бенгалі, в той час як урду була рідною мовою відносно невеликої етнічної групи на заході). Поступово мешканці східної частини країни почали відчувати себе громадянами другого сорту. У 1970 році на Східний Пакистан прийшов тропічний циклон Бхола, одне з  найруйнівних стихійних лих новітнього часу. Його жертвами стали до півмільйона пакистанців. Влада регіону звинуватили центральне керівництво країни в неефективності наданої допомоги і бездіяльності, пройшли багатотисячні маніфестації з вимогами відставки президента країни Яхьі-хана.

    У грудні 1970 року в країні пройшли парламентські вибори, на яких більшість голосів отримала очолювана шейхом Муджібура Рахманом східнопакистанська партія «Авамі Ліг» («Ліга свободи»), яка виступала з програмою надання сходу країни значної автономії. Згідно з конституцією країни, вона отримала право сформувати уряд. Але лідер перемігшої на заході Пакистанської народної партії Зульфікар Алі Бхутто виступив проти призначення Рахмана на пост прем'єр-міністра.Переговори між політиками за участю Ях'і-хана не увінчалися успіхом.Сьомого березня 1971 Рахман виступив з промовою, в якій заявив про те, що його партія веде боротьбу за незалежність Східного Пакистану. У відповідь на це двадцять п’ятого березня пакистанська армія, що складалася в основному з вихідців із заходу, почала військову операцію по встановленню контролю над всіма містами східної частини країни. «Авамі Ліг» була заборонена, а Муджібур Рахман заарештований. Двадцять сьомого березня майор збройних сил країни Заур Рахман зачитав по радіо текст написаної Муджібура декларації незалежності, яка проголошувала створення держави Бангладеш. У країні розгорнулася громадянська війна.

Спочатку  пакистанська армія зустріла мінімальний опір. До кінця весни вона зайняла усі міста Бангладешу і придушила  політичну опозицію. У сільських районах розгорнувся партизанський рух, учасники якого були відомі як «мукті Бахін».Їх ряди швидко поповнювалися за рахунок армійських дезертирів а також місцевого населення. Армія розгорнула жорстокі репресії проти бангладешців. За існуючими оцінками, до кінця 1971 року було вбито від двухсот тисяч до трьох мільйонів жителів країни. Не менше восьми мільйонів біженців прибули до Індії. 
    Прем'єр-міністр Індії Індіра Ганді відразу ж після проголошення незалежності Бангладешу виступила на підтримку нової держави.Індія була зацікавлена ​​в ослабленні Пакистану, свого давнього недруга. У міру прибуття все нових і нових біженців в індійського керівництва з'явилася і суто практична зацікавленість в припиненні насильства в Бангладеш: кількість такого числа людей дорого обходилося бюджету країни, загострилися і соціальні проблеми. Була розгорнута кампанія по залученню уваги міжнародної громадськості до проблеми біженців і до жорстоких дій пакистанської армії. Крім цього, Індія стала надавати «мукті Бахін» військову допомогу, що не забарилося позначитися на їх боєздатності. Уже влітку 1971 року партизани активізували свої дії. Країна була розділена на 11 територій, у кожній з яких сили «мукті Бахін» очолив колишній офіцер пакистанської армії. Партизани мали невеликі військово-повітряні сили і річковий флот. Урядова армія виявилася неготова до ведення антипартизанської війни в умовах місцевості, покритої джунглями і численними річками. Маючи в своєму розпорядженні базовими таборами на території Індії, «мукті Бахін» проводили успішні операції в Бангладеш і відступали через кордон. 
    Пакистанське керівництво прийшло до висновку, що партизанський рух неможливо придушити, поки воно отримує допомогу з Індії. Тим часом індійські війська підтягувалися до кордону, напруга у відносинах між країнами наростало. 21 листопада відбулися серйозні наземні і повітряні інциденти за участю регулярних армій Індії та Пакистану.

    З жовтня 1971 Мукті Вахіні проводить  серію масованих рейдів у глиб  території Східного Пакистану  при активній підтримці індійської  армії. До кінця ситуація погіршується, на Сході фактично спалахує  неоголошена війна, коли спільними  зусиллями Індійська армія і  Армія визволення Бангладешу  проводять наступ одночасно на  західній і східному кордонах Східного Пакистану. Частини регулярної індійської армії завдають сильного вдару пакистанцям в битві при Гаріпуре. У той же час в Атграме розгортається наступ проти пакистанських погранпости і розташованих уздовж східного кордону центрів зв'язку. Паралельно Мукті Бахін настає в Джессоре. Саме з цього моменту в Ісламабадепонімают, що відкритий конфлікт неминучий, і що Східний Пакистан не може бути захищений на якесь тривалий час. У цей момент генерал Яхья Хан приймає рішення зберегти єдність Пакистану і знизити активність Індії, скориставшись стратегією Айюб Хана - «Відповідальність за захист Східного Пакистану лежить Західному».  
Така політика була заснована на припущенні, що відкритий конфлікт з Індією не буде довгим внаслідок тиску з боку міжнародного співтовариства. А оскільки Східний Пакистан беззахисний, військові зусилля слід зосередити на занятті як можна більш великих областей Індії, щоб після використовувати їх в якості аргументу під час мирних переговорів. Для цієї мети генерал Тікка Хан запропонував провести наступ на Індію, в якому панування в повітрі ВВС Пакистану має «забезпечити максимальну підтримку цьому наступові». Початкові плани наступу на увазі принаймні тимчасове панування в повітрі ВВС Пакистану, завдяки чому війська Хана повинні були провести блискавичну кампанію углиб Західної Індії, а після окопатися і зайняти оборону. З метою досягнення переваги в повітрі Пакистан вирішив провести упереджувальну атаку на індійські авіабази під кодовою назвою Операція «Чингісхан». 
Другорядною метою пакистанських ВПС було здійснення атак на дороги, по яким йшло постачання індійських військ, що протистояли наступаючим силам генерала Хана, проте вони були узгоджені вже після початку операції.

До  початку 1984 року пакистанські війська  готувалися до війни з Індією за територію хребта Салторо і льодовика Сіачен. Однак Індія завдала першого удару, почавши операцію Мегхдут в квітні 1984 року. Полк індійських солдатів був перекинутий по повітрю на Сіачен, вони захопили контроль над двома проходами: Сіа-ла і Білфорд-Ла, які відкривали вихід на стратегічне шосе Каракорум. Пакистан марно намагався повернути ці проходи в кінці 1984 і 1985 року.

У 1986 році пакистанська армія знову  зазнала поразки на даній ділянці фронту. Проявивши військовий вишкіл і майстерність скелелазіння, Бана Сінгхзахватіл пакистанський блокпост на висоті 6400 м. Даний блокпост був перейменований в «Бана», на честь мужності офіцера індійської армії. Після цієї поразки Беназір Бхутто запропонувала генералу Зія-уль-Хакунадеть паранджу.

Щоб вибити війська Індії з Білфорд-Ла, Пакистан відправив елітні групи коммандос в 1987 році. Генерал Первез Мушарраф особисто командував цим спецпідрозділом. У вересні 1987 року зав'язався бій, в якому Індія знову здобула перемогу. Хоча Пакистан і зазнав невдачі у своїй спробі захоплення Білфорд-Ла, Індії так і не вдалося захопити стратегічно важливе місто Хаплу, столицю пакистанського округу Гханче.

1344 пакистанських солдатів загинули  в ході конфлікту. 95% загинули  через екстремальні і нестерпні  погодні умови на льодовику.  Кількість поранених становила  майже в двадцять разів більше, ніж убитих.

В даний час Пакистан підтримує три батальйони на кордоні з Сиачен, а Індія має сім батальйонів на даній ділянці кордону. Величезний відтік грошових коштів на підтримання військ у цьому регіоні змусив Індію і Пакистан відкрити діалог для мирного розмежування Сіачен без територіального збитку з обох сторін. Але ці переговори так нічим і не закінчилися, більша частина льодовика Сиачен контролюється Індією.

В кінці 1998 і початку 1999 року у відносинах між Індією і Пакистаном намітилося помітне потепління. Відбулося кілька зустрічей на вищому рівні, в лютому прем'єр-міністр Індії А. Б. Ваджпаї відвідав пакистанське місто Лахор, де відкрив автобусне сполучення між ним і містом Амрітсар. Була підписана Лахорская декларація, покликана знизити ризик випадкового або несанкціонованого застосування цими країнами ядерної зброї (у 1998 році обидві країни провели ядерні випробування). У той же час ключовою проблемою двосторонніх відносин залишалося питання про штати Джамму і Кашмір, розділеному Лінією контролю після війни 1947-1948 років. В індійській частині штату продовжували діяти партизани, які прагнуть до відокремлення її від Індії і приєднання до Пакистану. На лінії контролю постійно відбувалися артилерійські перестрілки між двома країнами.

Не  всі представники пакистанської  військової еліти підтримували курс на зближення з Індією. У генеральному штабі пакистанської армії був розроблений план проникнення в індійську частину штату і заняття ряду позицій в горах в окрузі Каргіл, ймовірно, з метою змусити індійців покинути  східну частину льодовика Сіачен, місце спорадичних бойових дій між прикордонниками двох країн з 1980-х років. Існує невизначеність щодо того, чи проінформував начальник генштабу Первез Мушарраф про цей план прем'єр-міністра Пакистану Наваза Шаріфа. Сам Шаріф пізніше стверджував, що дізнався про події в Каргіль від індійської сторони.

Дані  про втрати сторін значно відрізняються. За індійськими даними: Пакистан - 696 вбитих, у тому ж числі 41 офіцер; Індія - 407 вбитих, 24 з яких -  офіцери, 584 поранених, 6 чоловік пропали безвісти. У відповідності з даними, наведеними генералом Первезом Мушаррафом, який займав у той момент пост начальника штабу армії Пакистану, пакистанці втратили не більше 250 чоловік внаслідок артобстрілів, втрати індійської армії склали між 1500 і 1700 убитими і стільки ж поранених. Генерал визнав факт перетину лінії контролю пакистанськими військовослужбовцями, яких до цього змусив артилерійський обстріл з індійської сторони.

1.2. Сучасний стан конфлікту

Протягом  усього періоду зародження і розвитку конфлікту вплив на хід подій  справляли безліч чинників. Найбільш значущими з них були історичні передумови, міжрелігійна ворожнеча, територіальні претензії, внутрішньополітичні події, втручання сусідів і наддержав, які, безсумнівно, мають підвищений інтерес з цього регіону.

Кашмірська  проблема як ядро ​​індо-пакистанських  протиріч - це історія того, як дві, багато в чому схожі держави, нарешті  завоювали довгоочікувану свободу, рік за роком культивували у себе образ ворога, займаючи непримиренну позицію і не бажаючи, в кінцевому підсумку, йти на взаємні поступки . Бурхливий розвиток науково-технічного прогресу в найкоротші терміни протягом індійсько-пакистанського протистояння загострило появою ядерної зброї, що загрожує глобалізацією конфлікту. Новий виток напруженості відбувся у 1990-ті роки з появою у сторін ядерної зброї.

Після ядерних випробувань і Індія, і Пакистан, зробили кроки, які свідчили про їх прагненні врахувати вимоги та побажання світової спільноти. Індія заявила про мораторій на проведення ядерних випробувань, змінила колишнє негативне ставлення до Договору про заборону виробництва матеріалів, що розщеплюються і висловила готовність брати участь у його підготовці, а також оголосила про зобов'язання не застосовувати першими ядерну зброю і закликала Пакистан та інші зацікавлені країни підписати з нею відповідні угоди.

Пакистан  також оголосив односторонній мораторій  на ядерні випробування, , запропонував Індії укласти двосторонні угоди по забороні проведення ядерних випробувань, а також договір про ненапад. Ісламабад висловив готовність припинити отримання матеріалів, що розщеплюються і ввести заборону на передачу ядерної технології за межі країни, а також бажання брати участь у підготовці Договору про заборону виробництва матеріалів, що розщеплюються. Крім словесних заяв Пакистан зробив і практичний крок - відкрив два ядерні об'єкта для міжнародних інспекцій.

Неважко помітити, що всі перераховані ініціативи обох країн носили досить обмежений  та декларативний характер, в них  проглядалися колишні підходи до ядерних проблем - глобальний у Індії та регіональний у Пакистану. Деякі пропозиції однієї сторони не знайшли підтримки у інший. Так, Індія відмовилася від двосторонньої угоди про заборону ядерних випробувань, а Пакистан - від договору про зобов'язання держав не застосовувати першим ядерну зброю. Незважаючи на всі недоліки розглянутих вище пропозицій, вони все ж свідчили про певний позитивний крок в позиціях двох країн з ядерної проблематики, який міг бути закріплений і розвинений в подальшому.

В кінці червня 1998 р. в Коломбо під час конференції керівників держав та урядів країн-членів СААРК відбулася зустріч глав урядів Індії і Пакистану А.Б. Ваджпаї і Наваз Шаріф. Потім вони зустрілися у вересні в Нью-Йорку під час сесії Генеральної Асамблеї ООН. Була досягнута домовленість про відновлення діалогу між двома країнами для врегулювання існуючих взаємних проблем і засідань робочих груп з окремих спірних питань. Був досягнутий важливий компроміс: Пакистан погодився на обговорення Кашмірського питання поряд з іншими проблемами, а Індія пішла на створення спеціальної групи з Кашміру і заходів довіри, що раніше було немислимо.

У лютому 1999 р. А.Б. Ваджнаі наніс візит до Пакистану. За підсумками його переговорів з Наваз Шаріфом була підписана "Лахорская декларація", в якій обидві сторони висловили готовність вжити заходів довіри з метою запобігання збройного конфлікту між двома державами, а також активізувати зусилля по врегулюванню Кашмірській проблеми. Була досягнута угода про попередження один одного в разі наміру провести ракетні випробування (що і було зроблено обома країнами через два місяці - перед випробуваннями ракет у квітні).

Однак, навесні 1999 р. в результаті гострої  політичної кризи БДП втратила мандат на управління країною (не допомогли  і успішні випробування ракет).

У травні-червні 1999 року відбулося погіршення індо-пакистанскіх відносин у результаті загострення ситуації в Кашмірі. Таким чином, розвиток двосторонніх зв'язків між цими державами представляло як і раніше складний, суперечливий, далеко не однолінійний процес.