Реалії та проблеми інтеграції України у світове господарство

– модернізація металургійної галузі на основі застосування новітніх технологій;

– виробництво верстатів, літаків, суден, приладів, побутової техніки, надтвердих матеріалів, кераміки, продукції  порошкової металургії та інших товарів  з високою часткою доданої  вартості;

– переробні галузі агропромислового комплексу, продукція яких характеризується високим ступенем обробки;

– різноманітні послуги (туристичні, транспортні, включно з використанням  центрально-континентального розташування країни), транзитні (перевезення вантажів, транспортування нафти, газу), науково-технічні послуги та ін.

Значна роль у вирішенні проблем  реструктуризації трансформаційної економіки  та її інтеграції у світове господарство належить прямим іноземним інвестиціям. Вона полягає у можливості передачі сучасних технологій, які допоможуть виробляти конкурентну продукцію, що користуватиметься попитом на зовнішніх ринках.

Однією з найбільш поширених  форм вкладення прямих іноземних  інвестицій в економіку України  є створення спільних підприємств (СП).їх кількість на початок 2007 р. складала 5291.' Найбільше СП створено з фірмами Німеччини, Росії, США, Польщі, Австрії, Болгарії, Угорщини. Розвиток мережі СП ставить на меті як довгострокові цілі, так і короткострокові завдання.

Серед останніх слід виокремити:

– ліквідацію дефіциту на споживчому ринку товарів та послуг України;

– збільшення кількості високооплачуваних  робочих місць;

– залучення іноземної валюти для  ведення підприємницької

• діяльності та її одержання за рахунок розширення експорту.

До завдань перспективного характеру  належать:

– доступ до передових технологій, ноу-хау тощо;

– надходження інвестицій у галузі, які гостро потребують інвестиційних  ресурсів;

– отримання новітніх управлінських  технологій;

– підвищення рівня фахової підготовки працівників;

– підвищення якості та конкурентоспроможності вітчизняної продукції;

– розвиток експортно-орієнтованого  сектору економіки України.

Використання прямих іноземних  інвестицій в національній економіці  не відповідає вимогам формування високотехнічного експортно-орієнтованого сектору. Основні  потоки прямих іноземних інвестицій спрямовуються не у наукомісткі галузі, а у внутрішню торгівлю та харчову промисловість, тобто в галузі, які працюють на внутрішній ринок. У машинобудування, у розвиток фінансово-кредитної сфери, в інші галузі надходить незначний відсоток від загального обсягу прямих іноземних інвестицій. Нині не отримано значних соціально-економічних наслідків від діяльності СП і на інших напрямках. Шляхом створення спільних підприємств передбачалося отримати доступ до новітньої техніки, технології та менеджменту. Проте їх обсяги досить скромні та істотно не впливають на рівень технологічного розвитку нашої країни. Реалізуючи свою продукцію за кордоном, спільні підприємства поки що не прагнуть отриманий прибуток інвестувати в економіку України, а залишають його на рахунках в іноземних банках.

Економіка України вимагає докорінної технологічної і технічної модернізації промисловості, будівництва, сільського господарства, транспорту та переорієнтації на вищі світові стандарти з метою  забезпечення конкурентоспроможності вітчизняної продукції. Для цього необхідне максимально ефективне використання можливостей передачі технологій. Це передбачає закупівлю нашими товаровиробниками ліцензій на різні види промислової власності, ноу-хау, надання іноземними фірмами інженерно-консультаційних послуг та ін. Використання прогресивних зарубіжних технологій — це найбільш раціональний спосіб у короткі строки здійснити оновлення основного капіталу, підняти його технічний рівень.

На жаль, позиції України, як і інших постсоціалістичних країн, у міжнародному поділі праці істотно послабились в умовах переходу від планової економіки до ринкової.

Слабка включеність України  в міжнародний поділ праці  не тільки не відповідає її національним інтересам, а й суперечить їм, оскільки залишає вітчизняну економіку поза розвитком світових продуктивних сил і провідних напрямків сучасної науково-технічної революції, виштовхує її на узбіччя світового економічного прогресу.

Для прискорення процесу входження  України у світогосподарські  структури необхідно якнайшвидше відновити і зміцнити свої позиції в поділі праці на регіональному рівні, тобто на рівні СНД та колишніх соціалістичних країн Східної Європи. Незважаючи на насильницький демонтаж інтеграційних зв'язків з цими країнами, повністю вони не порушені. їх легше відновити, ніж встановити нові за межами колишньої соціалістичної співдружності. Саме цей регіон, особливо Росія, є величезним ринком збуту для українського виробництва і головним постачальником мінеральних, паливно-енергетичних, лісових та інших видів сировини. Передусім нафти і газу, оскільки Україна забезпечена власними ресурсами нафти на 8%, газу - на 22%. Відновлення регіональних інтеграційних зв'язків дасть можливість вивести національну економіку з глибокої кризи і перейти до розширення господарської взаємодії з основними центрами світового господарства та міжнародними інститутами й розгорнути ділове співробітництво на взаємовигідних засадах з усіма державами світу

Для широкого включення України  не тільки в регіональний, а й  міжнародний поділ праці існують об'єктивні передумови, серед яких найважливішими є: 
- наявність промислових, сировинних, водних та земельних ресурсів; 
- потенційна здатність кадрів до висококваліфікованої і наукоємної праці, яка може бути реалізована у короткий час в результаті активізації стимулювання праці; 
- вигідне географічне положення, вихід до моря, сприятливий клімат.

Щоб забезпечити широкомасштабне  включення України у світове  господарство і міжнародне співробітництво, необхідно сформувати ефективний механізм зовнішньоекономічних зв'язків. Механізм зовнішньоекономічних зв'язків становить собою сукупність конкретних форм зв'язків, а також систему правових, організаційно-управлінських та фінансово-економічних важелів, які забезпечують ефективну взаємодію національних народногосподарських структур із світовим господарством з метою прискорення розвитку продуктивних сил країни та підвищення соціально-економічних показників життя її населення.

На жаль, в Україні такий механізм відсутній. По-перше, відсутня ефективна  правова база. Закони "Про зовнішньоекономічну діяльність", "Про іноземні інвестиції", "Про єдиний митний тариф", "Про загальні принципи створення та функціонування спеціальних (вільних) економічних зон" та деякі інші є правовими актами загального характеру, а тому вимагають доповнень і конкретизації багатьох своїх положень у вигляді ново серії законів, постанов та угод. Ці останні повинні, з одного боку, стимулювати і полегшувати ті ділові зв'язки українських підприємств із зарубіжними, які приносять найбільшу користь економіці України, а з іншого - створювати передумови формування економічного союзу країн СНД, у межах якого діяли б такі принципи: свобода міждержавної міграції капіталів та робочої сили, регулювання питань промислової та інтелектуальної власності, свобода транспорту і ринкових послуг, державні замовлення і уніфікація податків.

По-друге, вкрай недосконалою в  Україні є валютна, податкова, кредитна й митно-тарифна політика. Вона не забезпечує стабільність національної грошової одиниці відносно провідних валют світу, не сприяє залученню іноземної валюти в країну і використанню її як засобу стабілізації національної економіки та створення державного валютного фонду, гальмує приплив інвестицій і разом з тим виштовхує вітчизняне виробництво на узбіччя світового господарства.

Хоча сучасний стан продуктивних сил  України значно підірваний суспільно-політичною та економічною кризою, їх потенційні можливості досить великі. Україна  успадкувала від СРСР найвищий у  Європі показник кількості науково-технічних  працівників у розрахунках на душу населення. В країні налічується 700 тисяч осіб, які займаються науково-технічною творчістю. З 22 млн. чоловік активного населення близько 3 млн. становлять спеціалісти з вищою освітою і 2 мли. - з середньою технічною.

Все це є одним із важливих факторів розвитку міжнародної науково-технічної кооперації України, основними формами якої могли б бути такі: 
- взаємодія у створенні, розширенні та забезпеченні діяльності навчальних закладів, науково-дослідницьких та консультативних центрів; 
- співробітництво у галузі науки й техніки при будівництві, модернізації та експлуатації підприємств й інших об'єктів виробничого призначення і соціальної інфраструктури; 
- обмін технологіями, ліцензіями, конструкторськими та проектними матеріалами; 
співробітництво у збиранні, обробці та використанні науково-технічної й економічної інформації.

Оскільки найтісніші зв'язки в галузі науки й освіти Україна мала з  Росією, а також з деякими колишніми  соціалістичними країнами Східної  Європи, то розвиток міжнародної науково-технічної кооперації України повинен охоплювати в першу чергу ці країни. 
Існуючий науково-технічний потенціал виступає важливим фактором розвитку міжнародної виробничої кооперації. Як відомо, основу економічної інтеграції колишніх республік СРСР становив поділ праці, тобто спеціалізація та кооперація республік на виробництві певних видів продукції, якими вони обмінювалися. При цьому каналами міжреспубліканського обороту реалізовувалося понад 20% валового продукту, в той час як в країнах ЄС цей показник становить 18%. І навіть сьогодні країни колишнього СРСР мають певною мірою єдиний економічний простір й інтегровану економіку. Більшість галузей машинобудування України на 50 і більше відсотків залежать від коопераційних поставок з країн СНД. Тому найперше завдання полягає в тому, щоб відновити й розвинути виробничо-технічну кооперацію України з країнами СНД.

Що стосується участі України в  коопераційному співробітництві із західними кранами, то його масштаби незначні Такий стан зумовлений недооцінкою в минулому цієї форми спілкування, не відпрацьованістю правових, організаційно-економічних та валютно-фінансових аспектів співробітництва, а також відсутністю глибокої зацікавленості західних підприємств щодо України.

Сьогодні істотний негативний вплив на загальний стан виробничо-технічної кооперації роблять такі фактори як скорочення фізичних обсягів виробництва, згортання інвестиційної діяльності, стійке падіння продуктивності праці, величезний дефіцит бюджету, значний зовнішній борг України, дискримінаційна політика деяких держав стосовно України, низький соціально-економічний ефект України від діяльності спільних підприємств і ін. В міру їх подолання виробничо-технічна кооперація й інтеграційний процес в цілому будуть поглиблюватися.

 

 

 

 

 

3. Зовнішньоторговельна інтеграція України: оцінки експертів

            Результати опитування дають підстави для наступних висновків:

• на думку експертів, стримуючими чинниками залучення вітчизняного бізнесу у світові торговельні процеси є переважно внутрішні, зокрема – недостатнє сприяння виходу національних виробників на світові ринки з боку Уряду;

• на думку експертів, членство України в СОТ є позитивним кроком, проте окремі галузі економіки (насамперед, сільське господарство та легка промисловість) можуть зазнати втрат;

• з точки зору експертів, економіка України загалом виграє від приєднання до СОТ, проте головні вигоди отримає великий бізнес;

• серед різних варіантів  економічної інтеграції, експерти віддають перевагу створенню зони вільної торгівлі з ЄС.

Якість зовнішньоекономічної політики. Більшість (56%) експертів вважають, що активному залученню українського бізнесу у світові торговельні процеси перешкоджають як внутрішні (регуляторні, фінансові тощо), так і зовнішні (митні тарифи, ситуація на міжнародних ринках тощо) бар’єри. Понад третина (36%) – дотримуються думки, що головними перешкодами зовнішньоекономічного розвитку є внутрішні бар’єри; лише 3% – вважають головними зовнішні перешкоди (рис. 2 “Які бар’єри...?” ).

Рис. 2. “Які бар’єри...?”

 

Водночас, переважна більшість (81%) експертів переконані, що український Уряд не докладає достатніх зусиль для підтримки і сприяння виходу національного бізнесу на зовнішні ринки; протилежної думки дотримуються лише 7% (рис. 3. “Чи достатніх зусиль...?”).

Рис. 3. “Чи достатніх зусиль...?”

 

Ставлення експертів  до СОТ є кращим, порівняно із ставленням до цієї організації громадян України загалом. Так, порівняно більше експертів переконані в тому, що діяльність СОТ приносить користь світові в цілому (80% проти 57% громадян), а також – країнам, що розвиваються (64% проти 40%). Водночас, і експерти, і громадяни впевнені, що СОТ є корисною скоріше розвинутим країнам (співвідношення часток тих, хто відзначив користь для розвинутих країн, і тих, хто бачить користь СОТ для країн, що розвиваються, становить 87% : 64%; серед громадян – 75% : 40%) (рис. 4. “Діяльність СОТ у цілому приносить…?”)

Рис. 4. “Діяльність СОТ у цілому приносить…?”

                                                                                                                                      Таблиця 1

Аналізуючи рейтинги регіонів за окремими показниками зовнішньоекономічної інтеграції, можна відзначити.  По-перше, найбільший експортний потенціал, як по відношенню до обсягів регіонального виробництва, так і на душу населення, мають промислово розвинені регіони Сходу України – Дніпропетровська, Запорізька, Донецька, Луганська області. Експортною базою цих регіонів є потужний металургійний та хімічний комплекси, які характеризуються вираженою експортною спрямованістю виробництва. За обсягами експорту на душу населення, до цієї групи також входить місто Київ, спираючись на потужну фінансову, наукову та промислову інфраструктуру.

Водночас, ці ж регіони є найбільшими  імпортерами, завдяки відносно високому рівню доходів населення, у порівнянні з іншими областями України, а також величезною залежністю вітчизняної промисловості від імпортних машин та обладнання, про яку свідчить аналіз, проведений в другому розділі роботи.