Результати міграційної політики ЄС щодо Африканських країн

 

 

Вступ………………………………………………………………………………..3

 

Розділ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ  ПІДХОДИ ДО СТАНОВЛЕННЯ ПОЛІТИЧНИХ ВІДНОСИН АФРИКИ ТА ЄС……………………………………5

1. Історичні передумови розвитку відносин Європейського Союзу з

державами Африки………………………………………….…………....................5

1.2. Вплив угоди Котону  на політичні відносини країн  Європейського 

Союзу з країнами Африки ………………………………………..….……..….......9

 

Розділ 2. Загальна характеристика та особливості  політиЧних відносин Африки та ЄС.…….………………………..…..16

2.1. Роль африканських регіональних об’єднань в зовнішній політиці Африки……………………………………………………….……………….…….16

2.2. Пріоритетна політика Африканських країн та ЄС у міжнародних відносинах…………………………………………………………….....................23

Розділ 3. наслідки та перспективи розвитку політичної ситуації в африці та її вплив на єс ………….....................................27

3.1. Африканська політика  ЄС: наслідки та перспективи……………………......27

3.2. Вплив ЄС на регіональну  систему політичної безпеки Африки…………...31

3.3. Результати міграційної політики ЄС щодо Африканських країн….………34

Висновки……………………………………………………………………......38 Перелік використаних джерел……………………………………….....40

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Актуальність. Африка вже більше 30 років має статус континенту, де зосереджена найбільша кількість кровопролитних конфліктів. Це, насамперед, внутрішні та транскордонні конфлікти, що призводять до трагічних наслідків як для цивільного населення, яке зазнає значних труднощів через небезпечну ситуацію на континенті, так і для всього світу.

На сьогодні однією з найбільш серйозних і глобальних проблем  на міжнародній арені є проблема забезпечення регіональної безпеки. Глобальна  взаємозалежність сучасного світу  детермінує залежність міжнародної  безпеки від регіональної, звідси виникає гостра необхідність запобігання  будь-якого роду кризових ситуацій. Вивчення особливостей виникнення та шляхів вирішення Дарфурського конфлікту  сприятиме знаходженню альтернативних шляхів залагодження вже існуючих регіональних суперечок та запобіганню нових.

Для більшості країн Африки і зараз характерна бідність, відсталий  розвиток економік, низький рівень промислового розвитку і слабо розвинений поділ праці. Говорячи про співпрацю  в контексті моделі Центр (ЄС) - Периферія (Африка), слід зазначити, що вона являє  собою лише якесь наближення до співпраці, оскільки центр і периферію відрізняє  перевага характерних процесів: центр  експлуатує, периферія експлуатується. Африка перестала бути виключно джерелом сировини для світової економіки, перетворившись на частину глобальної господарської  структури. Африканські країни з  їх монопродуктівним типом економіки, авторитарними політичними системами  архаїчної духовної орієнтації проходять  важке випробування сучасною реальністю. Зовнішня і внутрішня ситуація сильно ускладнилася - "просування до Центру" стало ще більш важким. Тому в  контексті сучасних глобальних тенденцій  в особливій розробці потребують і механізми відтворення національних і регіональних систем африканської економіки.

Метою  роботи є дослідження сучасних політичних процесів які відбуваються в Африці та їхнього впливу на Європейський союз.

 Досягнення зазначеної мети  потребує виконання наступних завдань:

- визначення теоретико-методологічних підходів до становлення політичних відносин Африки та ЄС;

-  аналіз загальної характеристики та особливостей  політичних відносин Африки та ЄС;

- дослідження та встановлення наслідків та  перспективи розвитку політичної ситуації в Африці та її впливу на ЄС.

Об'єктом дослідження є політичні, соціально-економічні поцеси в Африці. Предметом дослідження є Африка та її вплив на ЄС.

В  роботі використаний порівняльний метод, метод аналізу, обробка та аналіз матеріалів щодо дослідження структурно-функціональних чинників розвитку міжнародного ринку туристичних послуг.

Структура роботи складається 3 розділів. В першому розділі розглянуто історичні передумови розвитку відносин Європейського Союзу з державами Африки та вплив угоди Котону на політичні відносини країн Європейського  Союзу з країнами Африки, в другому розділі досліджується роль африканських регіональних об’єднань в зовнішній політиці Африки та пріоритетна політика Африканських країн та ЄС у міжнародних відносинах. В третьому розділі проведено аналіз Африканської політики ЄС, встановлено її наслідки та перспективи, крім цього, виявлено вплив ЄС на регіональну систему політичної безпеки Африки та результати міграційної політики ЄС щодо Африканських країн в системі загальної політики.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ  ДО СТАНОВЛЕННЯ ПОЛІТИЧНИХ ВІДНОСИН АФРИКИ ТА ЄС

 

1.1. Історичні передумови  розвитку відносин Європейського  Союзу з державами Африки

 

Взаємостосунки  Європи з Африканськими колоніями  почалися з Римської угоди 1957 р., які  з 1960 р. стали відносинами між  незалежними державами.

Так, 20 липня 1963 року у Яунде (Камерун) було підписано  так звану Конвенцію Яунде  – угоду про асоційоване членство в Європейському Економічному Співтоваристві впродовж 5 років сімнадцятьох африканських країн і Мадагаскару (Associated African States and Madagascar, AASM).

Історія походження даної конвенції досить цікава. Аж до 1980-х рр. політика розвитку відносин ЄС із країнами Африки формувалася  під впливом колоніального минулого Європи: Франція, Бельгія, Нідерланди й  Італія мали колонії за межами Європи й у період формування Європейського  союзу прагнули зберегти свої особливі відносини з ними. Таким чином, виникла ідея "асоціації" із залежними  територіями, що мала на увазі надання  торговельних концесій і надання  сприяння розвитку. Ця ідея була формалізована  в I і II Конвенціях, підписаних у Яунде, відповідно, в 1963 і 1969 р. між Асоціацією африканських держав (в основному  колишні французькі й бельгійські  колонії) і ЄС. Підписання даних конвенцій  стало першим кроком у розбудові  політики розвитку ЄС [34,с.54].

Насамперед, конвенція  відображала намір країн ЄС із більшою відповідальністю вирішувати проблеми країн, що розвиваються. Уперше конвенція Яунде була змінена  в 1974 р., після вступу Великобританії в ЄЕС, і в 1975 р. замінена Ломейською конвенцією. З її підписанням політика Співтовариства охоплювала вже 46 країн  Африки, Карибського й Тихоокеанського  басейнів (звідси абревіатура AКТ) [10].

С 1975 р. і далі укладаються на п'ятирічні й більше строки Ломейські конвенції за участю всіх країн Євросоюзу й 46 країн, що розвиваються. Принципи й умови співробітництва включають:

- невзаємність (преференційність  для країн, що розвиваються) торговельних  пільг;

- вільний доступ  сільськогосподарських товарів  на ринки Євросоюзу;

- економічна  допомога країнам, що розвиваються, АКТ, включаючи систему "Стабекс" (стабілізація доходів від експорту  країн, що розвиваються) і "Сисмін" (система фінансової допомоги  гірничодобувної промисловості  в країнах АКТ);

- визнання суверенітету  країн АКТ над їхніми природними  ресурсами;

- пріоритетне  забезпечення "продовольчої безпеки"  у країнах АКТ;

- поширення співробітництва  на охорону навколишнього середовища, на соціально-культурну, демографічну  й т.п. сфери й, нарешті,

- принципова  установка на поступовий перехід  до самопідтримуючого розвитку  країн АКТ і до рівного партнерства  із країнами Євросоюзу.

У рамках співробітництва  Євросоюзу - країн АКТ створені були особливі органи (Рада Міністрів, Комітет  послів, Загальна міжпарламентська асамблея - на паритетних засадах). Рішення Ради Міністрів (одна країна - один голос) приймаються  консенсуально й з деяких питань - з обов'язковою силою. Погоджено  й процедуру врегулювання спорів між державами-учасниками. Однак  міжурядової організації як такої  не створено.

Нові члени  Євросоюзу або нові країни АКТ  приєднуються до співробітництва ЄС - АКТ.

Всезагальна система  преференцій – система митних пільг, які надаються розвинутими капіталістичними країнами державам, що розвиваються. Ці пільги полягають у зниженні митних зборів на готові вироби з країн, що розвиваються, або в повному їх скасуванні.

ЄС широко використовує різні схеми преференцій, що надаються  окремим країнам та групам країн. Наприклад, існують: загальна схема  преференцій для країн, що розвиваються; розширені пільги для країн АКТ  у межах Ломейських та Котонуських  угод, а також країн - сусідів ЄС у Північній Африці та Близькому  Сході (Алжир, Марокко, Туніс, Єгипет, Йорданія, Ліван, Сирія).

З 1964р. для окремих  країн Африки, Карибського басейну  та Тихоокеанського регіону (АКТ) ЄС надає спеціальні торговельні преференції (Яунде-І на 1964-1970 рр. для 18 країн, Яунде-ІІ на 1971-1975 рр., Ломе-І на 1975-1980 рр., Ломе-ІІ на 1980-1985 рр., Ломе-ІІІ на 1985-1989 рр. для 66 країн, Ломе-ІV на 1990-2000 рр. для 69 країн, Котону на 2000-2005 рр. для 77 країн). З 2008р. ці угоди будуть замінені на Угоди  економічного партнерства[5,с.19-20].

Процес укладання  угод між країнами АКТ і ЄС викликаний, зокрема, тим, що зростання світової торгівлі майже нічого не зробило  для припинення процесу маргіналізації країн Африки на південь від Сахари. Хоча частка торгівлі у ВВП там  виросла з 1990 р. за станом на 2002 рік  з 40 до 55%, частина світового експорту, що припадає на цей регіон, упала  до 0,3% (якщо виключити ПАР). За станом на 2002 рік експорт товарів із країн  Африки на південь від Сахари, що мають 689 млн чол. населення, становив менше половини експорту Бельгії  з населенням 10 млн чіл.

Приклад країн  Африки наочно демонструє, що втрати від  торгівлі перевищують вигоди, одержувані від допомоги й списання боргів. Якби обсяг експорту з Африки становив ту ж частку у світовому експорті, що й у 1980 р., він був би тепер  приблизно на 119 млрд дол. більше (за курсом 2000 р.). Ця сума приблизно в  п'ять разів перевищує спільний обсяг надаваної допомоги й всіх зекономлених бюджетних сум від  обслуговування боргу, що багаті країни списали в 2002 р. [12,с.132].

Тим часом політика розвитку ЄС стала більш глобальною, вона охоплює багато країн за межами АКТ. З аспекту постколоніального  розвитку вона трансформувалася в масштабну  й різноманітну систему взаємин. Це відбулося в результаті різних факторів: зміни місця й ролі Європейського  союзу на міжнародній арені; закінчення "холодної війни"; розширення ЄС (вступ  у ЄС Греції, Іспанії й Португалії призвів до поширення політики розвитку на регіон Середземномор'я, у той  час як Австрія, Фінляндія й Швеція, які приєдналися в 1995 р., не мали колоній  за межами Європи й, відповідно, не були зацікавлені в розвитку співробітництва  АКТ-ЄС) [33,с.176].

Таким чином, країни АКТ, не будучи єдиною політичною або  економічною спільністю, на початку XXI ст. зустрілися з новими проблемами економічного, соціального й культурного характеру, і визначити свою позицію вони зможуть, лише базуючись на спільності своїх інтересів і підходів до нових проблем.

23 червня 2000 р.  на 25-й зустрічі АКТ-ЄС на рівні  міністрів у столиці Беніну  м. Котону був підписаний новий  договір про партнерство між  ЄС і країнами АКТ, що визначає  принципи співробітництва сторін  на найближчі 20 років. Напружені  переговори, що тривали 18 місяців,  завершилися врочистою церемонією  підписання документа. Договір  одержав офіційну назву "Договір  про партнерство між державами  Африки, Карибського басейну й  Тихоокеанського регіону, з одного  боку, і Європейським співтовариством  і його державами-членами, з  іншого боку" і менш формальне  - Договір Котону, або Угода Котону.

Угода Котону, підписана 23 червня 2000 р. - важлива віха на шляху  застосування принципів прав людини до сфери міжнародної торгівлі й  розвитку. Угода прийшла на зміну  серії конвенцій, укладених у  Ломі, і являє собою договір  про торгівлю й економічну допомогу між Європейським союзом і колишніми  британськими, французькими й бельгійськими  колоніями в Африці, у басейні  Карибського моря й Тихого океану. Внаслідок лібералізації торгівлі знизилося значення преференційного  режиму, установленого Ломейськими  конвенціями, збільшилася невідповідність  між правилами Всесвітньої торговельної організації (ВТО) і Ломейськими  торговельними преференціями. Нова угода між державами ЄС і сімдесятьма  АКТ включає як основні принципи міжнародні й регіональні стандарти  в галузі захисту прав людини, міграції, гендерних питань, прав жінок і  сумлінної діяльності органів державного управління, причому вимагає дотримання цих стандартів не тільки від держав-учасників, але й від власних договірних органів[29].

Можна виділити п'ять взаємозв'язаних і взаємозалежних "опор" нового партнерства АКТ-ЕС:

- політичний  вимір (політичний діалог, світобудівництво, поважання прав людину й справедливе  правління);

- участь (більш  широке залучення представників  недержавного сектора - громадських  організацій, ділових кіл і  т.д.);

- стратегія викорінювання  бідності;

- нові рамки  економічного й торговельного  співробітництва (зокрема, сприяння  поступової інтеграції держав  АКТ у світову економіку);

- реформування  сфери фінансового співробітництва  (перетворення інструментів минулих  договорів, які виявилися занадто  складними й негнучкими).

 

1.2. Вплив  угоди Котону на політичні  відносини країн Європейського  Союзу з країнами Африки

 

Головні цілі Котонуської  Угоди визначені у преамбулі  до вказаної Угоди та ст.1 Угоди. Розглянемо їх детальніше.

Головною метою  угоди, підписаної в Котону, є "викорінення  бідності" шляхом інтегрування 77 країн  АКТ у світову економіку завдяки  поступовій лібералізації їхніх  торгово-економічних відносин з  Європою, з огляду на специфічну економічну ситуацію кожної із цих країн. У вересні 2000 р. світові лідери прийняли Декларацію тисячоліття, від імені своїх  націй прийнявши на себе зобов'язання по скороченню бідності, поліпшенню положення  справ в галузі охорони здоров'я  й освіти, зміцненню миру, прaв  людини й по збереженню стійкого стану  навколишнього середовища. Виходячи з положень даної Декларації, були сформульовані Цілі розвитку тисячоліття, скорочено - ЦРТ, які визначили конкретні  вимірні завдання, намічені для досягнення у світі до 2015 р.

Серед ЦРТ ціль №1 – скорочення пропорційної частки людей, що живуть в умовах крайньої бідності – посідає особливо важливе  місце. Керуючись цим, країни ЄС у  преамбулі до Котонуйської Угоди  прямо вказують, що метою цієї угоди  є підтримка прагнення зменшити наполовину до 2015 року кількість бідного  населення. Зазначена мета є дуже важливою, оскільки, відповідно до даних  Комісії з розвитку ООН (далі –  ПРООН) кількість населення, що живе менш ніж на 1 долар США в день, у країнах Африки до півдня від  Сахари неухильно зростає. В Африці з 1980 року зростання обсягу виробництва  продовольства ледь поспіває за зростанням чисельності населення через  виснаження ґрунтів, зниження площ оброблюваних земель розраховуючи на душу населення  й високих темпів приросту населення[29].

Котонуйська угода  передбачає, що внутрішня й міжнародна політика сторін-учасників визначається "дотриманням прав людини, демократичних  принципів і правової держави, на яких і ґрунтується партнерство  АКТ-ЄС і які слугують основними  елементами даної угоди[37,с.23]".