Результати міграційної політики ЄС щодо Африканських країн

У назвах як самої організації (“Африканський Союз”), так і  її найвищого виконавчого органу (“Комісія АС”) простежується певна  аналогія із структурами Європейського  Союзу. Це свідчить про твердий намір  лідерів африканських держав в інтеґраційному процесі враховувати успішний досвід ЄС і існуючих об’єднань Південно-Східної  Азії і Латинської Америки.

Африканський Союз покликаний замінити не лише Організацію Африканської Єдності, але і Африканське економічне співтовариство (АЕС), яке повинне  було протистояти негативним аспектам глобалізації шляхом сприяння соціально-економічному розвитку Африки [31,с.135-136].

Серйозною проблемою для  керівництва АС був та є брак фінансових коштів. У жовтні 2003 р. заборгованість зі сплати членських внесків 11-ти країн-членів організації склала 44 млн. дол. США, і вони були позбавлені права виступати на засіданнях Союзу. Таке положення справ ставить АС у залежність від зовнішнього фінансування, обмежує свободу дій і безпосередньо відбивається на його здатності здійснювати миротворчі місії. Наприклад, після відмови африканських лідерів засудити політику Президента Зімбабве Роберта Мугабе Європейський Союз заморозив виділення 250 млн. євро, призначених для миротворчої діяльності АС. Процес формування структур АС привертає увагу міжнародних організаці.

На саміті в Мапуту були присутні Генеральний секретар ООН  Кофі Аннан, Президент Європейської Комісії Романо Проді і виконавчий директор Міжнародного валютного фонду  Херст Келер. Останній саміт АС проходив з 31 січня до 2 лютого 2008 р. в Аддіс-Абебе. На зустрічі було обрано нове керівництво  Союзу. Головою АС став Президент  Танзанії Джакайя Кіквете. У своїй  першій промові Кіквете призвав  учасників зустрічі усвідомити віповідальність  за майбутнє континенту і взяти його у свої руки. Африканський Союз як організація-спадкоємиця ОАЄ знаходиться на самому початку своєї діяльності. Завдання, структура, механізм прийняття рішень кожного з намічених до створення інститутів нової організації визначені лише в загальному вигляді[43,с.209].

Реальний запуск її органів, конкретизація їх функцій і забезпечення засобів, у тому числі фінансових, ефективної роботи зажадають систематичних  зусиль і довготривалого часу.

“Нове партнерство для  розвитку Африки” (New Partnership for Africa’s Development) – це нова масштабна програма стратегії  розвитку Африки, в якій визначається її місце в сучаному світі, міститься  конкретний комплекс мір у сфері  економіки держав континенту, а також  виражається надія на партнерство  глобального рівня при її реалізації. НЕПАД – перша програма розвитку континенту, запропонована самими африканцями. Відповідальність за її виконання взяли  на себе лідери Африки. НЕПАД об’єднав у собі дві програми – спільно  підготовлену і висунуту на саміті ОАЄ в 1999 р. [32,с.153].

Спільна мета НЕПАДу – зупинити тенденцію до поглиблення соціально-економічної  відсталості африканських держав, сприяти  їх економічному зростанню і якісному розширенню їх участі в системі світового  господарства з опорою на власні ресурси  і на тісне партнерство з міжнародним  співтовариством. Планується до 2015 р. скоротити  бідність у два рази. На думку  авторів НЕПАДу, об’єм допомоги африканським країнам, яка буде потрібна для реалізації намічених цілей, необхідно зв’язати з рішенням проблеми їх боргу.

Міжнародне співтовариство надало програмі НЕПАД широку оперативну підтримку: саміт “Групи восьми” (м. Кананаськис, Канада, червень 2002 р.) затвердив  План дій “Групи восьми” щодо Африки, на саміті в Евіане (Франція, червень 2003 р.) глави держав “Вісімки” прийняли ряд нових документів, у тому числі  спільний План Африка / “Група восьми”  із зміцнення потенціалу країн для  проведення операцій на підтримку світу, а також План дій проти голоду, особливо в Африці. Про підтримку  програми заявили: ЄС, Всесвітня торгівельна  організація (ВТО), Співдружність (об’єднання країн, що входили в Британську імперію) і учасники Міжнародної конференції  з розвитку Африки в Токіо (ТІКАД). ООН в резолюції, прийнятій у  листопаді 2002 р., призвала міжнародне співтовариство надати підтримку реалізації НЕПАДу. Спеціалізованим установам ООН  рекомендовано при наданні допомоги Африці керуватися положеннями НЕПАДу[22,с.146].

Співтовариство розвитку Півдня Африки (Садк/sadc – Southern African Development Community), створене в 1980 р. спочатку як Конференція з координації розвитку Півдня Африки (САДКК), в даний час об’єднує 14 держав (Ангола, Ботсвана, Замбія, Зімбабве, ДРК, Лесото, Маврикій, Мадагаскар, Малаві, Мозамбік, Намібія, Свазіленд, Танзанія, ПАР). Про своє бажання вступити в Співтовариство заявляють також Руанда і Уганда. Договір щодо САДК був підписаний у Віндхуке (Намібія) в серпні 1992 р. Співтовариство розвитку Півдня Африки (САДК) є одним із найбільших і впливових субреґіональних об’єднань Африки. Загальна чисельність населення країн-членів САДК складає близько 220 млн. чоловік, сумарний ВВП – порядку 180 млрд дол США. Бюджет організації на 2011-2012 рр. фінансовий рік складав 46,4 млн. дол. США (збільшений у порівнянні з попереднім на 3 млн дол) [8,с.108].

Головну увагу у своїй  діяльності Співтовариство приділяє питанням боротьби з наркозагрозою. У Виконавчому  секретаріаті САДК був утворений  спеціальний підрозділ з контроля за наркотиками. Прийнята відповідна програма на 2005-2009 рр., фінансування якої здійснює Євросоюз.

На міжнародній арені  найбільш тісна взаємодія налагоджена  між Співтовариством та Євросоюзом. Реалізувалася програма співпраці  між САДК і ЄС на 2002-2007 рр., на яку  європейцями було виділено більше 100 млн євро. Ведуться переговори про  укладення нового договору між САДК і Євросоюзом з приводу економічного партнерства. Раз на два роки проводяться  форуми ЕС-САДК і США-САДК. Інтерес  до співпраці із Співтовариством  проявляють Індія, Китай, Японія, скандинавські  країни [20,с.171].

Економічне співтовариство західноафриканських держав (Ековас/ecowas – Economic Community of West African States) засноване  у 1975 році (оновлений Договір про  ЕКОВАС набрав чинності в липні 1995 р.). До його складу входять 15 держав (Бенін, Буркіна-Фасо, Гамбія, Гана, Гвінея, Гвінея-Бісау, Кот-д’Івуар, Кабо-Верде, Ліберія, Малі, Нігер, Нігерія, Сенегал, Сьєра Леоне, Того).

Діяльність ЕКОВАС – важлива  ланка загальноафриканських інтеґраційних  процесів. У перспективі ставиться  завдання створення на його базі свого  роду федерації західноафриканских держав з впровадженням паспорта уніфікованого зразка (вже розпочато  процес видачі таких паспортів громадянам держав-членів) і можливим заснуванням  у подальшому інституту єдиного  громадянства Співтовариства [22,с.149-151].

Основними зовнішніми партнерами ЕКОВАС є ООН, Євросоюз, а також  Німеччина, Франція, США, Канада і Японія.

Договір про створення  Спільного ринку Східної і  Південної Африки (Комеса/comesa – Common Market for Eastern and Southern Africa), був підписаний у 1993 р. в Кампалі (Уганда) і набрав чинності в 1994 р. Організація об’єднує 20 країн із спільним населенням порядку 400 млн чоловік і сукупним ВВП  близько 700 млрд дол. США.

Цілі КОМЕСА – стимулювання економічного зростання, створення  сприятливих умов для інвестицій і впровадження передових технологій, розвиток співпраці в цілях зміцнення  миру, безпеки і стабільності, розробка узгодженої лінії в міжнародних  справах.

Провідним донором КОМЕСА виступає Євросоюз; об’єм наданої  допомоги – 324 млн євро, а в період 2008-2013 рр. передбачається, що вона складе 465 млн євро. На другому місце в 2006 р. опинився Китай (20 млн дол), далі слідують США (10 млн дол), Великобританія (4 млн дол), Індія, Японія, Канада, а  також Всесвітній банк. З жовтня 2001 р. діє рамкова угода між  КОМЕСА і США щодо розвитку взаємної торгівлі і заохочення інвестицій [33,с.184-188].

З 2006 р. при Секретаріаті КОМЕСА на рівні глав дипломатичних  місій акредитовані США, Великобританія, Італія, Франція, Індія, Китай і Куба, а з січня 2007 р. – посол Росії  в Замбії (спеціальний представник  Російської Федерації при КОМЕСА).

Міжурядова організація  з розвитку – ІГАД (до березня 1996 р. –  Міжурядова організація з  боротьби із засухою і розвитку) створена в 1986 р. для координації  зусиль країн Африканського Рогу із забезпечення продовольчої безпеки, боротьби з наслідками засухи і “запустинюванням”  та захисту навколишнього середовища. В 1996 р. було вирішено реструктуризувати  та розшири мандат ІГАД, у сферу  компетенції, якої були включені політичні  питання, проблеми безпеки і вреґулювання кризисних ситуацій, розвитку інтеґраційних  процесів у субреґіоні [41,с.197-200].

ІГАД підтримує партнерські  стосунки з рядом реґіональних і  субреґіональних організацій, у  тому числі із Спільним ринком Східної  і Південної Африки (КОМЕСА). З ІГАД тісно взаємодіють держави, що входять у Форум партнерів ІГАД (ФПІ), створений у січні 1997 р. на базі Комітету “Друзів ІГАД”. Членами ФПІ є Італія, Австрія, Бельгія, Великобританія, Данія, Ірландія, Канада, Нідерланди, Норвегія, США, Фінляндія, Франція, ФРН, Швейцарія, Швеція і Японія.

Таким чином, поява загальнореґіональних інтеґраційних об’єднань обумовлюється завданнями розвитку всього реґіону, забезпечення його економічної, соціальної і культурної інтеґрації, координації позицій країн-членів у міжнародних організаціях і у взаєминах з іншими державами і групами держав, а також завданнями створення нових механізмів співпраці. Безумовно, у сфері реґіональної інтеґрації проґрес намічений, ідея об’єднання знайшла потужне вираження в особі Африканського Союзу. Його характер і дієздатність визначать подальшу долю внутрішньо-континентальної інтеґрації.

2.2. Пріоритетна політика Африканських країн та ЄС у міжнародних відносинах

Сучасні міжнародні відносини  характеризуються надзвичайною динамічністю і непередбачуваністю розвитку. Перед  державам стоїть завдання мінімізувати негативні впливи взаємозалежності і максималізувати переваги на благо  національного розвитку.

Африканські держави при  формуванні та здійсненні зовнішньої політики спираються на свої інтереси – національні інтереси. Приміром, Єгипет керується «єгипетськими інтересами», Руанда – «державними інтересами» [42], Туніс – «туніськими вищими інтересами», Гана – «інтересами Гани», Ангола – «інтересами держави Ангола».

В окремих випадках основи міжнародної діяльності країни визначають не лише в термінах інтересу, а й  цінності, зокрема у кенійському  і південноафриканському варіантах  – «інтереси та цінності кенійського  народу» [2] та «національні інтереси та цінності» (тут – ПАР) [19].

Особливості політичного, соціально-економічного і культурного розвитку континенту детермінують пріоритети національних інтересів африканських країн. Так, пріоритети національних інтересів  Уганди – безпека і добробут, Малаві – безпека і розвиток, Ліберії – безпека, територіальна  цілісність і суверенітет, економічний, соціальний і політичний розвиток, ПАР – суверенітет, розвиток, мир, демократія, справедливість, рівність [19], Танзанії – швидка трансформація та розвиток, Лесото – стабільний розвиток, політичні та соціально-економічні інтереси, Зімбабве – безпека, незалежність, суверенітет, ідеологічні цілі та економічне процвітання. Отже, із загально прийнятих складових національного інтересу як такого – безпека, добробут, поширення національних цінностей і створення сприятливого міжнародного порядку – ключовими на африканському порядку денному є забезпечення національної безпеки і створення сприятливих зовнішніх умов для національного розвитку.

Таким чином, виступаючи у  дво- і багатосторонні відносини, африканські країни прагнуть забезпечити національні інтереси, пріоритети яких визначаються їхніми соціально-економічними, політичними та культурними особливостями і покликані забезпечувати безпеку, в тому числі суверенітет і територіальну цілісність, і сприяти національному розвитку.

З іншого боку, зараз Єгипет, Лівія й Туніс перетворився на епіцентр громадянського повстання [19], [4], [24]. В 2010 р.  в лівійських провінціях пройшли акції протесту з вимогою відставки уряду Каддафі, який правив країною близько 40 років. У сутичках із силами безпеки та іноземними найманцями загинули до 6 тис. чол. Тисячі молодих людей тікали з Тунісу в Європу. Акції протесту тривали і в інших країнах Близького Сходу та Північної Африки, зокрема в Бахрейні, Йемені і Омані, Алжирі, Сирії, Йорданії.

Зазначені політичні події  позначаються на економіках цих країн, а в умовах інтеграції й глобалізації світових товарних та фінансових ринків, ескалація конфлікту в Лівії  здійснює суттєвий вплив на світові  ціни на нафту.

Оскільки азіатсько-африканські  країни є найбільшими експортерами «чорного золота» на світових товарних ринках, тому скорочення обсягів експорту нафти призвело до підвищення попиту на цей стратегічний ресурс і зростання  курсів на товарних біржах. Зокрема, середньомісячна  ціна на нафту марки Light Sweet у лютому на Нью-Йоркській товарній біржі Nymex становила 105 дол. США за барель, тоді як  у січні 2011 року ціна сягала позначки 97 дол. США за барель, а у грудні 2010 року ─ 91,8 дол. США за барель [42].

Таким чином, можна стверджувати про значний вплив країн Африканського континенту на економіку інших країн світу та ЄС. Політична нестабільність окремих країн позначилась на структурі експорту, імпорту й участі держав у світогосподарських зв’язках, спричинила підвищення цін на нафту, що є позитивним явищем для арабських країн і Росії, які виступають потужними експортерами, і негативним для країн-імпортерів нафти в Європі. Революція в Лівії, Єгипті, Тунісі призвела до підвищеної волатильності цін на міжнародних товарних ринках, а також вплинула на падіння курсу долара США відносно інших валют через зростання витрат уряду на воєнно-оборонний комплекс, що створило відповідні передумови для спекулятивних покупок нафти і відносно пом’якшило негативний вплив росту цін на неї відповідно. З іншого боку, для економіки США вигідними є революційні події в Лівії, Єгипті, Тунісі, які можливо і були спричинені політикою панування США над країнами-експортерами сировини для того, щоб встановити свій контроль під виглядом нової влади, і щоб не дати можливість цим країнам промислово розвиватись, постачаючи на світовий ринок не сировину, а готову продукцію, яка є значно дорожчою і забезпечує країні суттєвий надприбуток [34,с.54].

При цьому негативні явища  в економіці відзначені в усіх категоріях Африканських держав, незалежно  від існуючого в них державного ладу. В останні десятиліття Африка стала більш активно втягуватися  в систему міжнародного поділу праці, однак темпи розвитку цього процесу  дуже повільні і значно відстають  від темпів розвитку світової торгівлі в цілому. Тому питома вага Африки у  світовому експорті та імпорті в  останні десятиліття неухильно  знижувався. Технічний прогрес, що виражається  в підвищенні частки наукоємних виробів  в світовому виробництві і  торгівлі та відносне зниження потреби  і попиту на сировинні товари, також  перешкоджає збільшенню африканського  експорту сировини.