Результати міграційної політики ЄС щодо Африканських країн

Зміна структури зовнішньої торгівлі країн Африки виражається  в підвищенні частки готових виробів  і зниження частки сировинних товарів  в експорті. Разом з тим, Африка залишається постачальником переважно  сировинних товарів на світовий ринок. Імпорт товарів до країн Африки за обсягом перевищує експорт. Цьому  сприяє приплив іноземного приватного капіталу в її економіку та надання  кредитної допомоги країнами Заходу та міжнародними кредитними організаціями. Перешкодою до розширення експорту з  країн Африки виступає низька конкурентоспроможність африканських товарів як наслідок малої  величини багатьох країн континенту, віддаленості центрів виробництва  від міжнародних портів, а також  високих витрат з доставки товарів  з-за слабкого розвитку засобів транспорту і низької якості дорожньої мережі[41,с.195].

У товарній структурі експорту виключно висока частка нафти і газу, а також продовольства і сировини рослинного походження і руд металів. В останнє десятиліття став збільшуватися  експорт готових виробів з  Африки, головним чином тканин і  одягу. Територіально основна частина  виробництва та експорту готових  виробів припадає на країни Північної  Африки. У структурі їхнього імпорту  в цілому переважають готові вироби (до 70%), головним чином, засоби транспорту, машини і обладнання, а також продовольство. У географічному відношенні зовнішня торгівля країн Африки орієнтована  на промислово розвинені країни. Близько  половини експорту та імпорту припадає на держави ЄС, що пов'язано з відносною  географічною близькістю і що склалися за роки колоніалізму різнобічними економічними зв'язками.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 3. наслідки та перспективи розвитку політичної ситуації в африці та її вплив на єс

 

3.1. Африканська  політика ЄС: наслідки та перспективи

 

Події 2011 року у державах Магрибу привернули увагу світової спільноти до проблем цього регіону, а керівників європейських держав до питання збільшення обсягів фінансування демократичних процесів та економічної  допомоги своїм південним партнерам. Навіть, до «Арабської весни», африканські  держави Середземномор'я перебували у ближчих відносинах із ЄС, аніж європейські країни Балкан (хіба що, окрім Хорватії) та Східної Європи. Це виражалося як у формі нормативної  бази відносин так і конкретно  у сумах фінансової допомоги, які  виділялися згідно програм «Східного  партнерства» з одного боку, та Середземноморського  союзу - з іншого. Що ж до взаємодії  із іншою частиною Африки, то ці відносини  можна розділити на два основні  види : загальноєвропейська політика - у випадку багатосторонніх економічних  проектів (нафто- та газопроводи, сонячні  електростанції), економічних домовленостей (Ломе, Котону) та окремо взятих держав, як то Франції, Португалії, Об'єднанного  королівства, Італії - у культурній сфері, продовольчій, матеріально-технічній  допомозі, торгівлі зброєю.

Стратегія ЄС для країн  Африки описує рамки дій для всіх членів Союзу, спрямованої на підтримку  зусиль Африки з досягнення Цілей  розвитку тисячоліття (ЦРТ). В останні  роки значний прогрес на континенті був відзначений особливо щодо управління та економічного зростання. Зусилля  Африканського союзу (АС), Нового партнерства  в інтересах розвитку Африки (НЕПАД) та інших міжнародних організацій  сприяли вироблені на континенті політичних та  економічних планів,  щодо  вироблення  стратегії бачення  майбутнього. Проте, шлях Африки до сталого  розвитку залишається довгим та невизначеним [27].

Першим кроком у сфері  вироблення консолідованної позиції  ЄС у політичній сфері на африканському  напрямі стала пропозиція французького керівництва наприкінці 1997 року про  ведення спільної африканської політики.

Регіональний рівень відносин офіційного Парижу з африканськими  країнами заснований, перш за все, на економічному впливі. При цьому керівництво  країни розраховує, насамперед, на кооперацію з іншими країнами ЄС, а також  з ПАР, як субрегіонального лідера. У зв'язку з цим французьке керівництво  намагається залучити своїх сусідів  по ЄС до реалізації великих економічних  проектів, особливо до тих, де намічається  серйозна конкуренція з боку США. У першу чергу це відноситься  до розробки нафтових родовищ зони Гвінейської затоки, запаси яких порівнянні з регіоном Перської затоки. їхня промислова експлуатація, за оцінками експертів, почнеться із другого десятиліття XXI століття [30].

В економічній сфері переглядається політика надання позик і залучення  інвестицій. З одного боку, європейські  уряди заохочують своїх підприємців, що розвивають відносини з африканськими  країнами. З іншого - позики відтепер носять більш конкретний цільовий характер. Інвестиції в держсектор зводяться  до мінімуму і, навпаки - збільшуються в приватний бізнес, особливо пов'язаний з місцевим капіталом. У створенні  потужної прошарку бізнесменів з  середовища місцевого населення  європейське керівництво бачить запоруку стабільного економічного зростання і, значить, політичної стабільності. Ще один шлях ефективного забезпечення економічних інтересів Європи в  Африці -формування політичної та ділової  еліти, залучаючи молодь до навчання в європейських вузах. В останню  чверть ХХ століття в ЄС були зроблені низка кроків для стимуляції в'їзду іноземців[18].

Втім, що стосується комплексної  співпраці по лінії ЄС-Африка, то на сьогодні, відносини між європейськими  та африканськими країнами на південь  від Сахари базуються в основному  на угоді Котону і передбачають співробітництво, насамперед, за наступними напрямками : політичний діалог, торгівля та економічне співробітництво, а також допомога розвитку. В рамках угоди Котону, керівництво ЄС намагалося подолати слабкі сторони попередніх угод з  державами Африки, за допомогою посилення  політичної спрямованості у співпраці  ЄС та Африки, тобто приділити основну  увагу питанню поваги прав людини, демократичним принципам, верховенству закону та ефективному управлінню, участю громадянського суспільства  в політичному житті африканських держав [11].

Таким чином був закладений грунт для реалізації основних принципів, які регулюють відносини між  Африкою та ЄС. Серед них варто  виділити наступні : рівність, заснована  на взаємному визнанні та повазі до установ, а також визначення взаємних колективних інтересів; партнерство, тобто розвиток зв'язків на основі політичного і торгового співробітництва; стратегії і політика в галузі розвитку мають бути розроблені самими країнами, а не нав'язуватися ззовні.

Держави ЄС визначили для  себе задачу взаємодії з трьома рівнями  управління в Африці - національним, регіональним та континентальним - на основі принципу субсидіарності : тільки питання, які будуть розглянуті менш ефективно на більш низькому рівні  повинні бути зарезервовані для  більш високого рівня управління[36].

Якщо  концентруватися на середземноморському  векторі зовнішньої політики ЄС, то в першу чергу заслуговують уваги  відносини із північноафриканськими  державами. З ними в першу чергу  співпрацюють південні держави ЄС, на кшталт Італії, Іспанії, Франції. Саме за ініціативи останньої 13 липня 2008 розпочав роботу саміт в Парижі зі створення  Середземноморського союзу, створення  якого мало сприяти розширенню діалогу  між країнами, встановленням стабільності і безпеки в регіоні, а також  нівелюванню економічних, соціальних і політичних протиріч між Північчю та Півднем[35].

На сьогоднішній день угоду  підписано всіма членами ЄС і  десятьма країнами південного узбережжя  Середземного моря (Алжиром, Єгиптом, Ізраїлем, Лівією, Марокко, Палестинською автономією, Сирією, Тунісом і Туреччиною). Дане партнерство зробило можливим встановлення зони вільної торгівлі і відкрило для Європейського Союзу великий  ринок збуту власних товарів. Також слід зазначити, що включення  до партнерства низки арабських  країн та Ізраїлю свідчить про  наміри ЄС бути політичним арбітром у  вирішенні складних конфліктів у  регіоні.

В цілому Європейський Союз прагне поширити на всю Африку зону власних інтересів. Це пов'язано  як і з традиційним «почуттям  провини» за колоніальне минуле (принаймні  на декларативному рівні) за діяння європейських колонізаторів, і з тим, що Африка є величезним ринком збуту і сховищем природних ресурсів. У 2005 році Євросоюзом був прийнятий спеціальний документ «Європейська стратегія для Африки: Євро-Африканська угода щодо прискорення  розвитку Африки» [51].

ЄС вважає, що одним з  механізмів розширення свого впливу на цей континент є його розвиток. З цією метою тільки в 2003 році ЄС виділив і направив до країн Африки 85 мільярдів євро.

Аналізуючи донорські  програми, варто зазначити, що у червні 2005 року ЄС взяв на себе зобов'язання збільшити  офіційну допомогу на 0,56% валового національного  доходу (ВНД) в 2010 році і до 0,7% до 2015 року. Зокрема, вагома частка з 4 млрд. євро буде доступною щорічно у країнах  на південь від Сахари, і ця стратегія  для Африки має стати основою  для ведення програм і дій  в рамках Європейського фонду  розвитку (ЕОБ) [16].

Самостійним фронтом співпраці  є відносини у форматі ЄС-АС. З часів утворення африканського  варіанту континентального союзу у 2003 році, між Африканським Союзом та Європейським Союзом було започатковано  спеціальний діалог. Перший саміт  ЄС-АС відбувся 3-4 квітня того ж року у Каїрі. Він проходив із метою  встановлення конструктивного співробітництва  між провідними політичними інститутами, що представляють частини світу. Протягом   року   відбулося   значне   збільшення   числа   зустрічей між представниками АС та ЄС, які заклали підвалини для  міжрегіональних відносин.

 

 

 

3.2. Вплив ЄС  на регіональну систему політичної  безпеки Африки

 

Сучасні міжнародні відносини  характеризуються відносною стабільністю та відсутністю великих за масштабами конфліктів, але при цьому конкуренція  між державами з метою досягнення власних інтересів не пішла в  минуле, а набула нових, часто прихованих форм, серед яких велике значення відіграє вплив, як спосіб досягнення поставленої  мети. В контексті цього актуальності набуває проблема впливу та різновидів його прояву в тих регіонах, де він  проявляється найбільш виразно, і з  поміж яких Африка, як периферійна  зона системи міжнародних відносин, в межах якої взаємодія між  державами набуває агресивних форм і де регіональна системи безпеки  лише формується, являє найбільшу  цінність.

 Аналізуючи питання  формування регіональної системи  безпеки в Африці (РСБА), необхідно  значну увагу приділити вивченню  специфіки взаємодії даної системи  з зовнішнім середовищем, в  контакті з яким перебуває  РСБА, оскільки за своєю сутністю  є відкритою системою. Починаючи  аналіз, перш за все, треба дати  визначення категоріям елемент  впливу, зовнішнє середовище та  вплив.

Елементом впливу є РСБА, яка являє певну цілісність, що складається з 55 елементів - 54 суверенних держав та окупована Марокко - Сахарська  Арабська Демократична Республіка, які  географічно входять в кордони  африканського континенту та об'єднані між собою механізмами членства в інтеграційних утвореннях з  безпековими функціями [2,с.12]. Співіснування системи та зовнішнім середовищем відбувається за допомогою такого механізму, як вплив. В такому вигляді ця модель втілена в концепції «екологічної тріади», яка була запропонована 1956 року бельгійськими дослідниками Гарольдом та Маргарет Спроут. Зміст концепції полягає в тому, що тріада складається з наступних елементів: суб'єкту (актора), середовища («environment» або «milieu»), що його оточує та взаємодії, яка відбувається між ними. Прийнято виокремлювати дві основних форми впливу, виходячи з причин його виникнення: спрямований та неспрямований вплив. Під спрямованим впливом розуміється вплив, який в якості механізмів використовує переконання та навіювання з метою отримати певних результатів від об'єкту впливу, в свою чергу не спрямований вплив не передбачає постановки завдання досягнення певної мети, але запускає в об'єкті ефект мімікрії, або закладає підґрунтя для майбутнього спрямованого впливу [46,с.68]. За характером наслідків для об'єкта впливу, їх можна поділити на стабілізуючі та дестабілізуючі, дана категорія вводиться в світлі безпекового виміру [21,с.17].

На сьогоднішній день не існує чіткої градації ключових гравців, які справляють найбільший вплив  на регіональну стабільність в Африці. Проте приблизно можна окреслити  коло основних акторів, які вступають  у взаємодію з різними елементами РСБА. Крістіана Пауелл, фахівець з  питань превентивного розв'язання конфліктів з отавського Інституту Південь-Північ, відносить до основних зовнішніх  гравців, які допомагають Африканському  союзу розвинути механізм підтримки  режиму миру та безпеки коло держав, які є членами Європейського  союз та учасників Великої Вісімки (Є8) [50,с. 11]. Як відомо до складу Є8 входять наступні держави: США, члени ЄС, який самостійно виступає асоційованим членом Великої вісімки: Франція, Великобританія, Німеччина, Італія, а також такі держави, як Канада, Росія та Японія. Враховуючи, спроби ЄС запровадити ефективну спільну зовнішню політику та політику безпеки щодо оточуючого світу, доцільним буде розглянути активності європейських держав в Африці в контексті цієї наднаціональної структури, яка задає їм координати для зовнішньополітичних дій. В той же час США, Канада, Росія та Японія є незалежними гравцями на африканському просторі безпеки.

Вагомий вплив на стан регіональної безпеки в Африці справляє Європейський союз, який має широкий порядок  денний стосовно Африканського континенту. В той же час, триває змагання між  різними європейськими інституціями, які мають відношення до реалізації безпекової політики ЄС в Африці, і  саме від цього інституційного суперництва  залежить послідовність політики та рівень довіри з боку африканських контрагентів. Окрім того, на думку  Ніагале Багайоко, африканське безпекове  досьє виступає для держав-членів ЄС цікавим майданчиком для перетину їхніх безпекових політик, посилення  координації, взаємодії та однорідності, щоб можна було їх звести до стану  «європеїзації» (Europйanise), тобто реальної наднаціональності під проводом Європейських спільнот [45].

Щодо співпраці у безпековій галузі, варто зазначити, що починаючи  з 1990-х рр. проблема африканських конфліктів набула особливого значення у Спільній політиці ЄС по відношенню до Африки, ставши об'єктом напружених дискусій як всередині  Європейського Союзу, так і у  відносинах ЄС з міжнародними партнерами (ОБСЄ, ООН, АС та іншими). В ході подібних дискусій, в 1994 р. Франція та Великобританія представили в ЄС спільну пропозицію : «Превентивна дипломатія та миротворчість  в Африці», в якій була висловлена теза щодо прийняття в рамках діяльності ЄС комплексу заходів з підтримки  зусиль африканських країн в галузі попередження та вирішення конфліктів. Ці зміни в підході до політики в регіоні відбувалися в той  час (2 роки після інституціоналізації  ЄС, як вагомого актора), коли Брюссель намагався отримати велику політичну  роль на міжнародній арені.