Формування навичок і прийомів мислення. Види, форми, прийоми розумової діяльності

Цей спосіб спростування грунтується на закон виключеного третього, за яким два протилежні судження не можуть бути одночасно істинними, одне з них обов'язково хибне. Варто тільки в суперечці чи дискусії довести, що істинною є нова теза, що заперечує Спростовування тези, і остання буде спростована. Це спростування будується так. Коли треба спростувати тезу, ще суперечить тій, котру ми спростовуємо, і доводимо її істинність. А потім, спираючись на закон виключеного третього, робимо висновок про хибність спростовуваної тези.

 б) Теза може бути спростована завдяки виведенню з неї наслідків, що суперечать дійсності, тобто приведенням тези до абсурду (безглуздості).  Спростування в таких випадках відбувається так. Припустімо, що спростовувана теза є істинною. Але, якщо теза є істинною, то й наслідок, виведений з такої тези, як із основи, також має бути істинним. Виводять цей наслідок так. Якщо виявиться, що виведений з тези наслідок є хибним, то від хибності наслідку за правилами умовно-категоричного силогізму доходять висновку хибність і самої основи спростовуваної тези.

 

 

 

Спростування  аргументів

Спростування досить часто  спрямоване безпосередньо не проти тези, а проти аргументів. Аргументи, як і теза, можуть бути спростовані різними способами.

а) Шляхом доведення хибності аргументів.

Якщо в ході спростування буде встановлено, що аргументи, за допомогою котрих обґрунтовується теза, є хибними, то тим самим буде доведено, що спростовувана теза не обгрунтована. Наприклад, доводиться теза про те, що «Потерпіла Л. була психічно хвора» таким чином: «Усі самовбивці—психічно хворі. Л. заподіяла собі смерть. Отже, Л. була психічно хворою». Це доведення можна спростувати встановленням того, що більший засновок у ньому («Усі самовбивці — психічно хворі») є хибним.

б) Встановленням того, що аргументи, за допомогою котрих обґрунтовується

висунута теза, є для  тези недостатньою.

Якщо буде доведено, що наведені аргументи для висунутої тези недостатні, то теза вважається необгрунтованою. У таких випадках протилежна сторона має навести для своєї тези нові, додаткові аргументи. Цей спосіб спростування широко використовується в судовій практиці, зокрема, коли обгрунтування винності обвинувачуваного ведеться за допомогою побічних

доказів.

в) Аргументи можуть бути спростовані встановленням того, що вони самі є ще не доведеними.

Якщо в процесі спростування буде доведено, що аргументи, за допомогою котрих обґрунтовується теза, самі потребують доведення істинності, то доведення вважається спростованим, а висунута теза визнається необгрунтованою.

г) Аргументи можна спростувати, встановивши, що джерело фактів, за

допомогою яких обгрунтовується висунута теза, є неякісним.

 

Спростування зв'язку тези з аргументом

Суть цього способу  спростування полягає в доведенні неспроможності демонстрації.

Доказ відбувається завжди у формі того чи іншого умовиводу. Якщо встановлено, що теза доведена з порушенням правил умовиводу, у формі котрого здійснювався доказ, то таке доведення вважається спростованим.

 

Аргументація — це процес обґрунтування людиною певного положення (твердження, гіпотези, концепції) з метою переконання в його істинності, слушності. Обґрунтування може здійснюватися різними способами:

• положення можуть бути обґрунтовані шляхом безпосереднього звернення до дійсності (експеримент, спостереження тощо). Саме такий спосіб дуже часто застосовується у природничих науках;
• обґрунтування може бути здійснене за допомогою вже відомих положень (аргументів) шляхом побудови певних міркувань(доказів). У цьому випадку людина також певним чином звертається до дійсності, але вже не безпосередньо, а опосередковано. Такий спосіб переважно притаманний гуманітарним наукам.

У курсі логіки вивчається саме аргументація другого типу. Це означає, що предметом подальшого розгляду буде процес обґрунтування, обстоювання  певного положення (твердження, гіпотези, концепції) на підставі використання інших  положень. У структурі аргументації такого типу відрізняють: тезу; аргументи; форму (схему).

Теза — це положення, яке необхідно обґрунтувати. Аргументи — це твердження, за допомогою яких обґрунтовується теза. Форма, або схема аргументації — це спосіб, який застосовується для обґрунтування тези.

Узагальнення - уявне згрупування предметів за загальними та істотними ознаками. Наприклад, за загальними ознаками об'єднуємо в одну групу вишню, гвоздику, кров, сире м'ясо - за кольором, але це не істотна ознака. За істотними ознаками (за призначенням) об'єднуємо стіл, стілець, шафу, крісло - це меблі. Узагальнюючи предмети за їх властивостями, ми змушені абстрагувати властивості від предметів.

Узагальнення - це продовження і поглиблення синтезуючої діяльності мозку за допомогою слова. Слово здійснює свою узагальнювану функцію, спираючись на знакову природу відображуваних ним істотних властивостей і відношень, які є в об'єктах. Узагальнення відокремлених рис предметів та явищ дає змогу групувати об'єкти за видовими, родовими й іншими ознаками. Наприклад, види й роди збройних сил.

 Систематизація - це упорядкування знань на підставі гранично широких спільних ознак груп об'єктів.

 Систематизація забезпечує  розмежування та подальше об'єднання  не окремих предметів, як це  відбувається при класифікації, а їх груп і класів.

Виділення головного - як метод передбачає такі дії: конкретизація предмета пізнання; розподіл інформації на логічні частини та їх порівняння; відокремлення головного від другорядного; знаходження ключових слів, понять, смислових опорних пунктів; групування матеріалу; висновок про предмет пізнання, знакове оформлення (план, схема, опорний конспект, алгоритм, заголовок).

 

Встановлення  причинно-наслідкових зв’язків

Категорії "причина" й "наслідок" узагальнюють і виокремлюють одну із конкретних і специфічних форм цього взаємозв'язку, зокрема ту, яка свідчить про те, що кожне явище чи група, які взаємодіють між собою, породжує інші. Тобто, явище, яке викликає до життя інші явища, виступає стосовно другого як причина. У свою чергу результатом дії причини є наслідок. При цьому необхідно відрізняти причину від приводу. Привід — це подія, яка безпосередньо передує іншій події, створює можливості для її появи, але не породжує і не визначає її.

Причинно-наслідковий зв'язок має свої особливості, завдяки чому його можна виявити й дослідити. Однією з них є певне слідування явищ у часі: причина передує наслідку. Це пояснюється тим, що між причиною і наслідком існує "генетичний" зв'язок. На певному ступені розвитку причина породжує наслідок. Проте не можна вважати, що причинно-наслідковий зв'язок установлюється лише на основі послідовності явищ у часі.

Перевірку стосовно причинності  та її обґрунтованості здійснює людська практика. Не кожна послідовність явищ у часі є зв'язком причини й наслідку. До неї можна зарахувати лише ту, за якої існує зв'язок породження одного явища іншим. Послідовність у часі є лише зовнішньою ознакою причинно-наслідкових зв'язків.

Важливим моментом цього  зв'язку є його необхідний характер. Це означає, що певна сукупність причин і умов викликає певні наслідки. В цьому й полягає тотожність причини і наслідку, тобто зміни в причині ведуть до зміни в наслідку, що повторюється за певних умов. Проте необхідний характер при-чинно-наслідкового зв'язку потрібно відрізняти від необхідності, бо є випадкові зв'язки причини і наслідку.

Саме суттєві, тривкі причинно-наслідкові зв'язки виступають якнеобхідність, як закон певного кола явищ. Це не означає, що категорія "закон" фіксує лише причинно-наслідковий зв'язок. Вона може одночасно фіксувати як зв'язок суттєвих явищ (зв'язок форми і змісту), так і тенденцію, напрям розвитку тощо. 

Система причинно-наслідкових  зв'язків включає в себе визнання їх об'єктивного характеру, що органічно випливає з єдності матеріального світу. Субстанцією світу є матерія, що постійно змінюється й існує об'єктивно. Отже, причинний зв'язок матеріальних явищ об'єктивний, як і сама субстанція. Що стосується суб'єктивних причин історичних подій, то їх наявність не суперечить об'єктивному характеру причинності, оскільки вони теж породжуються матеріальними факторами, та й самі суб'єктивні причини не виходять за межі об'єктивної причинності (від людей не залежить форма причинного зв'язку). За певною причиною, за певних умов, завжди настає конкретний наслідок. 

 

Поняття гіпотези і її структура

Гіпотезою називається спосіб мислення, котрий полягає в побудові припущення про те, що таке досліджуване явище, та в доведенні цього припущення.

   Термін «гіпотеза» уживається з подвійним значенням. Під гіпотезою розуміють і саме припущення, котре пояснює спостережуване явище, і спосіб мислення в цілому, який включає висування припущення, його розвиток і доведення. Гіпотеза є метод пізнання предметів і явищ навколишнього світу.

    Гіпотеза створюється  для того, щоб дати пояснення  «ще не поясненим явищам, фактам, подіям. Пізнання будь-якого явища  в дійсності, як відомо, розпочинають  із збирання і нагромадження  окремих фактів, що відносяться  до цього явища. Фактів, наявних  на початку пізнання явища,  завжди недостатньо, щоб повністю  й відразу пояснити це явище,  дати достовірний висновок про  те, що воно таке, які причини  його виникнення, закони розвитку  тощо. Тому пізнання явищ і  подій зовнішнього світу відбувається  у формі гіпотези: не очікуючи, доки накопичуються факти для  кінцевого, достовірного висновку  про характер і причину досліджуваного  явища, роблять на початку здогадане пояснення спостережуваного явища, а потім цей здогад розвивають і доводять.

    Гіпотеза —  це форма розвитку наших знань.  Мислення людини не знає інших  способів логічного опрацювання  емпіричного матеріалу і проникнення  в сутність речей, окрім гіпотези. Побудова гіпотез у науці дає  змогу переходити від окремих  фактів, що стосуються явищ, до  пізнання закону розвитку цього  явища. Ф. Енгельс, даючи оцінку  ролі гіпотези в пізнанні, зазначав: «Формою розвитку природознавства,  оскільки воно мислить, є гіпотеза. Спостереження відкриває який-небудь  новий факт, що робить неможливим  старий спосіб пояснення фактів, належних до тієї самої групи.  З цього моменту виникає потреба  в нових способах пояснення,  яка спирається спершу тільки  на обмежену кількість фактів  і спостережень. Подальший дослідний  матеріал приводить до очищення  цих гіпотез, усуває одні з  них, виправляє другі, поки, нарешті,  не буде встановлений у чистому  вигляді закон. Коли б ми  захотіли чекати, поки матеріал  буде готовий у чистому вигляді  для закону, то це означало  б припинити доти мисляче дослідження,  і вже через одне це ми  ніколи не дістали б закону».

     Побудова гіпотез  — необхідний шлях до створення  наукової теорії. Всяка наукова  теорія висловлюється спочатку  як гіпотеза. Науково доведена  і підтверджена на практиці  гіпотеза стає науковою теорією.

    Логічна структура гіпотези складна. Гіпотеза не зводиться до якогось одного судження чи умовиводу. Вона — система суджень, понять і умовиводів. Якесь одне окремо взяте судження або умовивід ще не складає гіпотези.

      Гіпотеза  може складатися одночасно із  різних видів умовиводів: індукції, аналогії і дедукції. Наприклад,  судження-припущення може бути  висловлене за аналогією чи  індукцією, а потім розвинуте  й доведене у формі дедукції. Але припущення в гіпотезі  може бути висунуте не тільки  у формі індукції чи аналогії, воно висловлюється часто дедуктивне, а доводиться потім у формі  індукції або дедукції тощо.

     Гіпотеза — процес розвитку думки. Процес мислення в гіпотезі має певні стадії. Розрізняють дві такі стадії побудови і доведення гіпотези:

  1) висування гіпотези  і 2) доведення гіпотези. Дехто  виділяє в гіпотезі не дві,  а три, чотири чи п'ять стадій: 1) вивчення обставин досліджуваного  явища (збирання фактів), 2) формування  гіпотези, 3) виведення із гіпотези  наслідків (розвиток гіпотези), 4) перевірка цих наслідків на  практиці і 5) висновок про істинність  або хибність висунутої гіпотези.

    Висування гіпотези. Гіпотеза будується не на голому місці. Щоб її висунути необхідно мати певну сукупність фактів, що відносяться до спостережуваного явища, котрі б обґрунтовували імовірність якогось припущення, пояснювали імовірність невідомого. Тому побудова гіпотези завжди пов'язана зі збиранням фактів, які мають відношення до того явища, котре ми пояснюємо. На підставі зібраних фактів висловлюється припущення про те, що таке досліджуване явище, тобто формулюється гіпотеза. Припущення в гіпотезі в логічному відношенні є судження (або система суджень). Його висловлюють унаслідок логічного опрацювання зібраних фактів.

    Факти, на підставі  яких висувається гіпотеза, можуть  бути логічно осмислені у формі  аналогії, індукції чи дедукції. В одних випадках гіпотезу  висувають за аналогією, в інших  — вони е висновком індуктивного  чи дедуктивного умовиводу. Наприклад,  гіпотеза про існування життя  на Марсі висунута за аналогією.  На підставі схожості Марса  і Землі в одних ознаках,  а саме в тому, що Марс і  Земля є планетами сонячної  системи, що обидві вони обертаються  навколо сонця, мають атмосферу,  воду, зміну пір року, дня й  ночі і т. д., зроблено припущення  про схожість цих планет і  в інших ознаках, а саме, що  на Марсі, як і на Землі,  існує життя. Гіпотеза Лаверє про існування планети Нептун була висунута шляхом дедукції.