Любов,що водить сонце і світила

                 Міністерство освіти і науки України

                       Донбаський Державний Педагогічний Університет

 

 

 

Реферат

«Любов,що водить сонце і світила…»

(Тема кохання  у світовій літературі)

 

 

 

          Виконала:

          студентка 3 курсу

          групи  М

          факультету ПВПК

Щербина Вероніка Сергіївна

 

 

 

                                                               Перевірив:

                                                                          Прокопенко О.В.

 

 

 

                                            Слов’янськ, 2014

  Зміст

Вступ

Розділ І    

  Все  починається з любові 

1.1. Перші зразки  любовної лірики 

1.2. «…Він би  не уславився, якби не покохав

1.3. «Співати по-новому  про Любов я прагну»

Розділ ІІ

 Поети  –романтики про любов

2.1. «Я помню  чудное мгновенье…» О.С.Пушкін, Байрон

2.2.  « О навіщо  ти дала нам погляд…» Й.В.Гете 

2.3.  «Вічна  тема» в ХХ столітті 

Розділ ІІІ

 Відчути, що все починається з любові 

3.1. Історія кохання  Й.Акіко і Й.Теккана

3.2. Кохання Ахматової і Гумільова

3.3.Глибоке почуття  Ліни Костенко

Висновки

Список використаної літератури

 

                                      

 

 

 

 

 

 

Вступ

  «Любов, що водить сонце і світила...» Цими словами великий Данте завершив свою безсмертну "Божественну комедію".

    Якщо розглядати будь-яку тему, то починати треба з визначення. Що ж таке кохання, любов? В тлумачному словнику цьому слову дали таке визначення: кохання – це почуття глибокої сердечної прихильності до іншої людини. Як сказав Дейвід Юм «Любов є не що інше, як бажання щастя іншій людині». Повністю з ним згодна, але іноді закохані переступають цю межу і майже впевненні в тому, що близька їм людина може бути щаслива тільки з нею. Що ж це за відчуття які надають крила, впевненності, щастя? Багато письменників і поетів, художників і композиторів намагалися пояснити ці явища, але в них просліджуються різні шляхи і переконання щодо «любові».

       Кохання — це рушій життя на землі, це напруження всіх сил, людських і нелюдських, подолання всіх перешкод. Не існує людини, яка б не мріяла про кохання. Так було в усі часи, в усіх країнах. Було, є і буде. Свідченням того, що кохання завжди заполоняло душу людини, є велика кількість художніх творів, які дійшли до нас крізь століття. Про любов написано багато, про неї складають романи, поеми, вірші... Петрарка, Шекспір, Байрон, Лєрмонтов, Анна Ахматова, Ліна Костенко... Імен поетів, які писали і пишуть на цю тему, дуже багато. У кожному творі постає перед нами людина зі своїми радощами, сумом, нескореністю, болем, щастям... Та чи все сказано? Звичайно, ні. У кожної людини своє життя, свій світ зі своїм неповторним коханням, своя міра цінності найпоетичнішого людського почуття.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

        Розділ І

   Все починається з любові…

      Все починається з любові.... Дитинство — з любові матері, дорослість — з любові до друга, подруги, до своєї професії... зрештою — до всесвіту. І перша ознака того, що вона прийшла, — це відчуття піднесення, наснаги, яка стає джерелом творчого натхнення. Кохання! Важко уявити існування людини без цього бентежного почуття. Самовідданість, самопожертва, жага оновлення всього світу — розмаїття почуттів входить до складної гами кохання. Пригадаймо хоча б одне з найбільш вражаючих, найтонших пушкінських творінь, що засвідчило складність, суперечливість і водночас цілісність цього почуття.

Мне грустно и легко; печаль моя светла;

Печаль моя полна тобою.

Тобой, одной тобой... Унынья моего

Ничто не мучит, не тревожит.

И сердце вновь горит и любит — оттого,

Что не любить оно не может.

      У цьому складному переплетінні смутку і легкості печалі та світла відчувається усвідомлення неповторності як самого почуття, так і винятковості особи, якій присвячено поетичні рядки: «...тобою. Тобой, одной тобой...».

     Кохання — це напруження всіх сил, людських і нелюдських, звершення неможливого, долання всіх перешкод... Ніщо не в змозі стати на його шляху — ні відсутність взаємності, ні прохолода у стосунках.

  Кохання всесильне. I немає такого народу, який не складав би пісень або сказань про почуття, перед яким безсилі моря і гори, відстань і час, сили природи і людини. Петро і Февронія, Тахір і Зухра, Трістан та Ізольда, Ромео і Джульетта... Можна назвати чимало імен, пов'язаних із всеперемагаючим коханням.

    Почуття такої сили вимагає особливих засобів для свого вираження — поетичної мови. Вона якнайкраще йому відповідає.

Затремтіли струни у душі моїй...

Ніжна, ніжна пісня задзвеніла в ній...

Що ж до їх торкнулось? Чи проміння дня,

Чи журба, і радість,і любов моя?!

Задзвеніли струни ще ніжніш-ніжніш...

Мабуть, ти до мене думкою летиш,

Мабуть, ти це в 'єшся у душі моїй

I крилом черкаєш срібні струни в ній.

                                                                  О.Олесь

     Недарма закохані і самі тягнуться до віршів, інтуїтивно відчуваючи, що тільки в цьому натхненному мовленні може знайти вихід почуття, що їх переповнює.

    Здатність піднестися над буденністю, над дрібницями, побачити внутрішнім зором набагато більше того, що доступно звичайному оку, — необхідна умова кохання. У трактаті «Про кохання» Стендаль порівняв любовне почуття з чудом перетворення, яке відбуваеться з непоказною гілочкою, яку кинули в соляну шахту: вона обростає «незліченною силою рухливих і сліпучих діамантів; колишню гілочку неможливо впізнати». Але в природі на створення чуда потрібно не менше трьох-чотирьох місяців, коханню ж буває достатньо і миті : лише один погляд — і замість звичайної людини — кохана, наділена нечуваними достоїнствами, істота майже ідеальна. Чи можна уявити це чарівне 
перетворення без поезії?

Не множеством картин старинных мастеров

 Украсить я  всегда желал свою обитель.

 Чтоб суеверно  им дивился посетитель.

 Внимая важному  сужденью знатоков.

    Бальзак не раз розповідав читачам «Людської комедії» про те, як можна все життя мріяти про кохання, а коли, воно, здається, прийшло, щось стає на перешкоді. Письменник ніби розкривав історію свого життя: «Досягти мети, вмираючи, як античний гонець! Бачити, як щастя і смерть одночасно вступають на твій поріг! Завоювати кохану жінку, коли кохання вже гасне! Не мати можливості насолоджуватися, коли право бути щасливим нарешті здобуте! Це було долею стількох людей!..»

    Кохання. ..Вічне почуття... У всіх народів і у всі часи. I хоча б якою мовою про нього говорили, всім і повсюди воно буде зрозуміле, тому що торкається найтонших струн людської душі.

 

1. Перші зразки любовної лірики

     Колись Гомер, обійшов весь світ і залишився жити на узбережжі моря. А Петрарка, поселився біля підніжжя білосніжної Легковажної гори  — найвищої в окрузі й помітної здалеку. І як і Вергілій, що свого часу покинув Рим та усамітнився на пустинному морському березі, де рідко хто його відвідував, 
Франческо Петрарка, покинув Авіньйон, цей тогочасний Вавилон, і сховався в заальпійських передгір'ях. Всі ці непередбачені вчинки із-за любові…

            « Я здесь живу, природой окружен,

               И, на Амура не найдя управы,

               Слагаю песни, рву цветы и травы…»  (Байрон)

              

  Перші зразки любовної лірики дійшли до нас із часів античності. Найвідомішою поетесою, яка оспівувала кохання, була Сапфо.

  За античності високо цінували кохання. Будучи не в змозі пояснити несподіванки цього почуття, створювали міф про Амура (Купідона), хлопчика-пустуна із крилами. Розважаючись, він стріляв із зав'язаними очима з лука. Серце, в котре влучала стріла Амура, запалювалося жагучим коханням. Відтоді людині не було спокою, адже почуття, послане Амуром, було сліпим.

  І справді, закохані заново відкривають для себе красу та неповторність навколишнього світу, а своїх обранців ідеалізують. Той, хто кохає, бачить у коханому те, чого не бачать інші, "не засліплені любов'ю", люди.

       1.2. «… він би  не уславився, якби не покохав».

       Наступною епохою, яка залишила нам неперевершені зразки лірики, була епоха Середньовіччя. За тих часів знатні сеньйори поклонялися дамам серця.

А ще Середньовіччя подарувало світові Елоїзу та Абеляра. Їх листування було у XII сторіччі перекладено з латинської мови французькою і стало джерелом натхнення для багатьох письменників.

  Ще в ранньому середньовіччі французькі трубадури створили величезну кількість пісень, присвячених жіночій красі.

Провансальські співці залишили у спадок любовну поезію. яка є справжнім 
віддзеркаленням рицарського кохання до прегарної дами, земної, світської красуні , що полонила серце трубадура. Одним з таких закоханих поетів був Джауфре Рюдель (1140-1170). Відомо, що він закохався - як це личить трубадурові,  в графиню Тріполійську . Нагородою за кохання був поцілунок. історики свідчать, що поет помер на руках у графині, а вона після трагічного фіналу постриглась у черниці. Ось фрагмент з "Канцони" Рюделя, присвяченій коханій.

  Навік я неспокійним став,

 I не ростуть квітки між трав,

 Як зимно у душі мені.

 Я щастя у житті зустрів

 В моїм коханні віддалік….

 

   Найбільший лірик середньовіччя Франсуа Війон.  Спадщина Франсуа Війона багата й на інтимні поезії, у яких закохане поетове серце випромінює  жагучий нестримний потяг, і зачарований жіночою вродою подив , і отруєне ревнощами самолюбство,  стомлену довгим чеканням любов...

 Хистка краса дає нам стільки мук, -

Рум'янці на щоках, уста - мов жар,

 I погляд чарівний , і потиск рук..

 Амур не  міг придумать тяжчих кар!

 Немає меж для влади ніжних чар.

…Нема страшніших у житті недуг,

 Ані ж чуття любовного пожар!

    Кому не доводилось чути, як  дівчата просять одна одну дати переписати 
вірші напівлегендарного поета, відомого   Савіньєна Сірано де Бержерака  (1619-1655)? Завзятий дуелянт, запальний суперечник, забіяка, він писав несподівано 
легко, вишукані любовні поезії. Що допомагало цому вільнодумцю і мрійнику 
(в одному із своїх фантастичних романів він геніально передбачив можливість

міжпланетних польотів за допомогою ракет!) чарувати серця жінок сповненими коханням рядками ? Розум? Чутлива душа? Вдача? А втім, сьогодні - його лірика!

 Мій розум збурений безумними думками,

 Я сяйво сонячне намалювать схотів.

                            - Цей ясноликий вид амур вінцем обвів

I молодость   прибрав   весняними   квітками.

Медоточивый рот з невинными речами,

3 тонкими дугами коралових губів;

… Та баламутові спокус не побороть!

 У сяєві лиця блискуче так відбитий

 Весь пал її душі, що опромінив плоть.

                                          ("Сонет")

  Кохання завше мерехтитъ загадковими блукаючими вогниками в казках славнозвісного вигадника Шарля Перро. Згадаймо його "Зачаровану Красуню". "Попелюшку"... Скільки в них ніжності, милування, захоплення, коли мова йде про ширі почуття юних сердець! Читачі вже звикли до цього. Але мало хто знає про те, що французький казкар писав вірші, в яких любов чоловіка і жінки оспівується як дивовижна емоційна вершина, інколи недосяжна, та завжди приваблива. Важко залишитися байдужим, коли чуєш слова його ліричного (крихітного, як перлина: всього чотири рядка!) шедевра: .

 Любов - мале дитя, хоч і найстарше в світі.

Найменший цей божок - наибільший із богів!

Огонь його горить у хвилі і у цвіті,

І все ж в очах його Ірис у сяйві снів.

     Нова епоха — Відродження — почалася, власне, не з видатної архітектури, не з геніального живопису і не з численних подорожей, а з глибокої любові Елоїзи та Абеляра. Нова глава в історії людського духу відкривається рядком про кохання...

  На межі доби Середньовіччя та Відродження з'являється феномен Данте. Можливо, він би не уславився, якби не покохав.

Минуло сто п'ятдесят років, відколи світові стали відомі імена Елоїзи та Абеляра...  Саме в цей час Данте вперше побачив Беатріче, "одягнену в дуже благородний пурпуровий колір...".

  Данте Аліг'єрі розпочав  літературну діяльність у 80-х  роках ХІІІ ст., за епохою раннього Відродження і на початку 1290 рр. створив свою першу всесвітньовідому збірку «Нове життя». У ній поетично описана історія юнацького кохання до Беатріче , чиє ім’я означає «благословенна». В Італії ідеалом жіночої краси стала Мадонна (Богоматір), а ідеалом коханя – самозречення.

  «…У дев'яте по моєму народженні моїм очам явилась преславна панна мого серця, яку багато хто звав Беатріче, навіть не знаючи, що вона і справді Благословенна. Віднині і надалі, кажу вам, кохання заполонило мою душу і зачало брати наді мною силу і владу... А про неї можна сказати поета Гомера словами: "Вона здавалася дочкою не смертної людини, а Бога".

     Їхня друга зустріч відбулася через 9 років. Вона стала поштовхом для створення перлини світової лірики — книги "Нове життя", своєрідної автобіографії, в якій поезія переплітається із прозовою розповіддю про чарівну Беатріче Портінарі.

Така владарка мого серця мила,

Така вона вродлива і проста,

Що біля неї з подіту несила

Підняти зір і рознімать уста.

……………………………………