Любов,що водить сонце і світила

Покора милостива стан повила.

Здається, по землі іде свята.

                              Що нам про вищу силу ознаймила.

      В серці у хлопчика прокинулось радісне високе почуття. 

  Віднині всі  його помисли були пов'язані з нею. Але, боячись заплямувати ім'я дівчини людським  поговором, він таїть свої почуття від Беатріче і лише у віршах оспівує її красу, чистоту, шляхетність. Данте не змальовує зовнішнього виду Беатріче ( в середні віки тіло вважалося гріховною оболонкою, у яку вміщена божественна душа). Його кохана – це небесне створіння, уособлення жіночої краси і людських чеснот . Поет обожнює її і складає хвалу Богу за створений ним «вроди чистий ідеал». Його поезії склали збірку "Нове життя" (1292 р.). Беатріче помирає зовсім молодою, а вражений поет продовжує оспівувати вічний і нетлінний образ коханої, її справжню духовну суть. Данте наділив небесною красотою земну жінку.

Хто в гроні дів мою угледить панну,-

Побачить вроди чистий ідеал…

                         ***

В своїх очах вона несе кохання,

 На кого гляне, всі блаженні вмить;

 Як десь іде, за нею всяк спішить,…

  Коли ж іще всміхається вона..

 Меркне розум і мовчать уста,

Таке-бо це нове й прекрасне диво.

    Данте покохав на все життя. Страшний відчай охопив поета, коли оспівувана ним Беатріче несподівано померла (у двадцятип'ятирічному віці). Данте увічнює образ коханої в "Божественній комедії". Поет бачить місце Беатріче в Емпіреях, вона стає його провідницею у небесних сферах.

    1.3. «Співати по-новому про Любов я прагну»

  Про історії створення перлин світової поезії можна написати цілі романи, справді цікаві та захоплюючі, сповнені світла і ніжності, радості і туги за часів, коли чоловіки Ідеалізували Жінку. Коли панував культ Прекрасної Дами, яку обожнювали, оберігали, боготворили...

Своїм культурним відродженням Європа зобов’язана Франческо Петрарці . Він засновник нової поезії, людина, яка наважилася в лоні божественного середньовіччя запалити полум’я земного людського почуття . 

Найбільшою винагородою у своєму житті Петрарка вважав кохання, подароване йому Богом. «Співати по-новому про Любов я прагну», — проголосив митець. Часи Відродження змінили систему поглядів на світ, місце в ньому людини. Вона стала не аскетичною істотою, а вінцем усього сущого на землі. Для Петрарки таким вінцем була Жінка, уособлення якої — Лаура. 23-річний юнак побачив її в 1327 р. у церкві Святої Клари в Авіньйоні та одразу закохався. Вона була одружена, він мав духовний сан. Кохання, що вразило його, як блискавка, могло існувати лише в душі поета. Протягом десятиліть поет оспівував жінку, яка не сказала йому жодного слова, обезсмертивши її в своїх сонетах.

    20-річна красуня виявилася його музою на все життя. Щороку Петрарка відзначав річницю їхньої зустрічі. І незадовго до смерті написав: «Уже ні про що не мрію, крім неї». Лаура померла у 40 років, у ті часи жінки рано старіли, однак Петрарка не помічав її зморшок на обличчі, сивини у волоссі. Вина для нього так і залишилась прекрасною і недосяжною — Ідеалом. Любов до Лаури Петрарка висловив у «Книзі пісень», що стала гімном високому коханню.

 Смерть коханої була великою втратою для Петрарки, однак і після смерті вона залишилася для нього живою — живою в його уяві, бо справжнє кохання ніколи не вмирає.

У створенні образу коханої  Петрарка звертається до алегорії, недарма імя ліричної героїні співзвучне італійським словам «лавр» (слава,символом якої є лавровий вінок) і «лаура» (повітря , неземне, піднесене в образі прекрасної дами).

  Новаторство  Петрарки полягає в тому, що він не лише створює образ коханої, а й розкриває внутрішній світ свого героя , який любить і страждає. Він творець нової психологічної лірики, що стала вагомим внеском у скарбницю світової поезії.

   Як не любов, то що це бути може?

А як любов, то що таке вона?

Добро? – Таж в ній скорбота нищівна.

Зло? – Але ж муки ці солодкі, Боже!                                

  Сонети Петрарки надзвичайно артистичні, багаті на поетичні порівняння, влучні метафори, гру слів, витончені комбінації. Але найголовніше в них — глибокий зміст, відтворення живої, ніжної, чутливої душі нової людини з її гуманістичними ідеалами.

  Зі сторінок книги «Книги пісень» в нашій уяві постає один жіночий образ та образ ліричного героя — поета, який розповідає про свої переживання. Це меланхолійний мрійник, заглиблений у свій внутрішній світ, однак він не аскет, який зневажає життя. Любов відкриває його душу назустріч красі навколишнього світу, який стає близьким і любим поетові, бо в ньому живе його кохання — Лаура.

     Ліричний герой постає Замріяним, заглибленим у себе. Але це не аскет, він любить життя. Він бачить навколишній світ реальним, але сповненим краси. Герой обожнює світ, бо в ньому живе кохана Лаура. ЇЇ Ми бачимо її очима закоханого поета. Вона реальна і нереальна водночас. Це — Ідеал. Любов це благо, що посилається людині. Любов очищає душу, облагороджує її, допомагає відчути красу реального світу. 

         Кохана для поета — сонце. Згасло сонце — це символічний образ передчасної смерті Лаури.  «Я кличу смерть, щоб ту зустріти знов».

           Благословенні будьте, день і рік,

            І мить, і місяць, і місця урочі,

           Де спостеріг я ті сяйливі,очі,

            Що зав 'язали світ мені навік!

 …………

Благословенні будьте, серця рани

 І вимовлене пошепки ім'я

Моєї донни — ніжне і кохане,

І ці сторінки, де про неї я

Писав, творивши славу, що не в'яне, —

Й ти, неподільна радосте моя!

                                                   ( сонет 61)

 

     Це своєрідна молитва душі й серця до коханої жінки.

Відомо, що Петрарка сприймав любов то як найвище благо.  Кохання — це найвища цінність, а водночас і «солодкий біль», «серця рани», неподільна радість. Але ліричний герой приймає все це й не відмовляється від кохання.

 Петрарка - поет благословляє все, що пов'язане з Лаурою, що пробудило в ньому кохання, що зранило його серце і водночас принесло неподільну радість. Він благословляє навіть саме ім'я Лаури, вимовлене пошепки. Ліричний герой його сонетів людина багата внутрішньо, здатна сприймати красу природи, переживати, мріяти, мислити, кохати. «В рік 1327, у квітні, о 1 -й годині 6-го дня ввійшов я в лабіринт, а виходу немає».

  Незадовго до смерті Петрарка написав: «Вже ні про що не думаю, окрім неї», До кінця своїх днів поет залишився вірний пам'яті Лаури, їй одній він присвятив усі сонети. На схилі віку Петрарка сказав, що кохання до неї було для нього провідною зорею.

 

 У Петрарки  було багато послідовників у  різних  європейських країнах, особливе місце посідають сонети у творчій спадщині англійського поета і драматурга епохи пізнього Відродження Вільяма Шекспіра.

 

Розділ ІІ

 Поети-романтики про любов

  2.1. "Я помню чудное мгновенье..." О.С.Пушкін, Байрон

    Про любов писали митці різних епох: Гете і Шиллер, Байрон та Гейне. Поети творили, шукаючи ідеали у глибинах людської душі.

    Поет своїм твором дарує безсмертя коханій. Саме тому дійшли до нас імена Беатріче та Лаури. Геній О. С. Пушкіна відкрив імена Марії Волконської, Амалії Різнич, Єлизавети Воронцової, Наталії Гончарової... Та справжній пушкінський шедевр пов'язаний з ім'ям Анни Петрівни Керн.

   Віршем "Я помню чудное мгновенье..." Пушкін увіковічив образ жінки з сильною душею, стосунки з якою цінував так високо, що строфи, в яких були і спогади про першу зустріч, і палке почуття від нового побачення, лягли на папір за одну ніч.

                            Я помню чудное мгновенье!

                            Передо мной явилась ты,

                            Как мимолётное виденье,

                            Как гений чистой красоты…

   Пушкінський шедевр надихнув композитора М. Глинку, і з'явився романс "Я помню чудное мгновенье...". А присвятив його композитор доньці Анни Петрівни Керн — Катерині.

     Найяскравішою постаттю в англійському романтизмі є Джордж Байрон. Він заздрив тим, хто брав участь у морських битвах, відкриваючи нові шляхи й землі, тим, хто відважно воював, звільняв народи від рабства! За чим нудьгувала Його душа? Відповідь, можливо, криється в самому його житті.

   Серед неоціненних скарбів, які залишив Байрон, — його кохання. Останньою любов'ю поета була Тереза Гвіччіолі, з якою він познайомився у Венеції за чотири роки до подорожі берегами Еллади.

     "Світе мій... Коли б ти знала, як я кохаю тебе, то не подумала б, що я можу забути тебе хоч на мить.

...Ніколи не захоплюватись, насолоджуватися, не надаючи насолоді дуже великої ціни — бути байдужим до всіх людських справ, — такі були основи моєї філософії. Я не хотів більше кохати і не сподівався, щоб мене хтось покохав. Ти зруйнувала всі ці наміри. Не треба було будити моє серце... Проте ці роздуми запізнились.

    "У коханні неминуча ідеалізація" — сон наяву. Чи ж варто оплакувати сни? А може, те, що ми називаємо ідеалізацією, — це щось змістовне й реальне? Може, закоханий бачить єдину, найвищу правду про людину? Традиційно любов характеризують як щось стихійне і несвідоме. Вона сама народжується, сама зникає.

  

2.2."О навіщо ти дала нам погляд..." Й. В. Гете.

 Гете — один з найвидатніших поетів у світовій літературі, автор понад двох тисяч віршів. До вершинних досягнень його ліричної музи належить поезія "О навіщо ти дала нам погляд, / Щоб майбутнє наше прозирать..." (1776), що з'явилась невдовзі після переїзду поета до Веймара. Твір відзначається невластивою для того часу психологічною глибиною і новою поетикою саморозкриття суб'єкта.

  Написання твору пов'язане зі стосунками митця із придворною дамою Шарлотою фон Штейн. Сам поет не мав наміру друкувати вірш, його було знайдено пізніше серед листів пані фон Штейн і опубліковано у 1848 р. у виданні листів Гете до цієї незвичайної жінки (всього збереглося кількасот листів поета; а її послання до нас не дійшли).

       У листах Гете освідчувався їй у коханні. За рішучим бажанням Шарлоти вони в житті та листах були на "ви", хоча спочатку у листах поета чергувалися "ви" і "ти", їхнє листування, пройняте самоаналізом і самоспостереженням, часом нагадує уривки з роману Руссо. "Роблячи мене святим, ти проганяєш мене зі свого серця, — писав Гете. — Тебе ж, хоч ти свята, я не можу назвати святою; мені залишається лише постійно мучитися тим, що я не хочу мучитися".

     Можна припустити, що саме духовність їхніх стосунків породила у Гете бажання по-іншому поглянути на життя. Він завдяки коханій жінці хотів стати пієтистом або містиком. Поет мав надзвичайно життєлюбну натуру. Він не збирався приборкувати свій дух, а прагнув спрямувати його до нових висот духовності. Гете зустрівся з гармонією духовності і чуттєвості. Ерос його особистого життя стає цілком розкріпаченим, бо поет навчився внутрішньо підпорядковувати його своїй волі. Про це свідчить втілена в чистому мармурі гекзаметра вільна еротика його "Римських елегій" (1789).

 Така передісторія цього геніального твору, який так ніколи і не отримав назви.

Даний вірш — монолог, звернений до коханої. Він вражає граничною відкритістю почуттів І нагадує любовний лист; поет постійно бачить кохану перед собою і подумки звертається до неї. Це—вираження почуттів, які віддзеркалюються в іншій людині і повертаються до поета, сказати б, підсиленими чужою, але цілком дружньою суб'єктивністю, їм властива психологічна відкритість, що тримається на вірі в повне взаєморозуміння — риса, нині втрачена сучасною поезією. Але, як ми побачимо, в такому віддзеркаленні поет прагне впізнати насамперед самого себе. У цьому елегійному вірші переважає пафос не самозречення, а самоутвердження, властивий його "штюрмерській" ліриці.

 Отже, ця поезія не про кохання в конкретному розумінні; вона присвячена рефлексії, що стосується кохання, у ній є щось від Петраркових нарікань на долю, які відтісняють на другий план повноту і гостроту самих переживань.

 Гете усвідомлює кохання як цінність, він підноситься над афектами в царство чистих роздумів, щоб повернутися до вже очищених почуттів.

 

2.3. «Вічна тема» в ХХ столітті

 На початку XX століття відбуваються зміни в суспільному житті, змінюються засоби зображення людини, світу в мистецтві. Та жодні зміни не можуть торкнутися "вічних тем", зокрема й кохання.

                Тема кохання — вічна. В історії світової лірики навряд чи можна знайти поета, який би нею не цікавився. Тютчев також не був винятком. Він володів особливим даром любові. Про це красномовно свідчать його вірші. Ф. Тютчев не був однолюбом. "Із довгого списку імен, бажаних серцю поета, — писав біограф Ф. І. Тютчева, — нам відомі лише чотири: Амалія, Елеонора, Ернестина і Єлена. Три іноземних імені, і тільки одне російське! Та це одне російське Ім'я стало фатальним для Тютчева. Ним визначилося все найважливіше в його любовній ліриці...". "Денисьєвський цикл" став першим у російській літературі ліричним романом. Любов літнього поета до молодої дівчини зазнала значних випробувань…

 Красуня, розумниця Амалія фон Ленхенфельдбула першим коханням поета. Він їй присвятив кілька віршів. З них найкращий "Я встретил вас", який був написаний поетом у зрілому віці. Цей вірш став відомим романсом.

Найдраматичнішим було кохання поета до Олени Олександрівни Денисьевої.

 Олена Денисьєва — племінниця Інспекторки Смольного інституту, де виховувались дві дочки поета. Він познайомився з Оленою у 1850 р., коли йому виповнилося 47 років, а їй — 24. Трагедія полягала не тільки в тому, що Олена Олександрівна стала жертвою світських пересудів, але і в тому, що сам поет не міг розлучитися з сім'єю. Упродовж довгих років він кохав двох жінок і жодної з них не міг залишити. Це викликало гостре почуття провини поета перед ними, що відображено у багатьох його віршах "денисьєвського циклу". Розв'язка цієї драми настала 4 серпня 1864 року, коли після тривалої хвороби Олена Олександрівна померла від сухот. До кінця життя він оплакував цю втрату у віршах.