Любов,що водить сонце і світила

"О, как убийственно  мы любим".

  Унікальна особливість "денисьєвського циклу" — поєднання зовні незначних побутових сцен, неясних натяків з цілісною картиною трагічного кохання. Ліричний герой поета тяжіє водночас до смирення і бунту, до віри і сумніву; він прагне боротьби, але знає, що то марна справа. Людина в поетичному світі Ф. Тютчева постає слабкою, жалюгідною істотою, але трагічно прекрасною і нездоланною.

Один із нейтральних мотивів лірики — кохання, образ якого має багато спільного із зображенням краси, природи:

       "О, как убийственно мы любим, как в буйной слепоте страстей

        Мы то всего вернее губим, что сердцу нашему милей!"

Та щастя кохання нетривке і відступає під ударами долі, його перериває смерть:

Судьбы  ужасным приговором

Твоя любовь для ней была.

И  незаслуженным позором

На жизнь ее она легла.

Щастя асоціюється зі стражданням, душевним болем, непорозумінням, сльозами:

Все опалили, выжгли слезы

Горячей влагою своей.

Пам'ять — єдина таємнича сила, спроможна протистояти долі й зробити кохання вічним. Та якщо за бути людину, яка померла, забудеться все, ніби й не було її на світі. Прийде наступне покоління, і їм нічого буде розповісти про неї.

 Центральний мотив поезії — відмова серця визнати владу смерті над плоттю і необхідність цей конфлікт усвідомити, щоб якось жити далі. Отже, у рядках цієї поезії Тютчева — трагедія людини, яка змушена прийняти вирок долі, а кохання згубне.

Ця поезія є також зразком інтимної лірики Ф. Тютчева. Ліричний герой закоханий. Найбільше його вражають в коханій її очі. У них "такое слышалося горе, такая страсти глубина". Закохані не можуть жити в законному шлюбі, але від цього їхні почуття не тьмяніють, про що свідчить наголос на таких словах, як"наслажденье", "утомленный", "страданье", "роковой". І висновок: кохання не запитує, скільки тобі років, чи одружений, чи ні, воно "всепоглощающее".

 Що ж таке кохання?

 Кохання породжує часом і страждання, смуток, трагедію люблячого серця, запевняє поет. Але ж так не завжди буває. Взаємне кохання — радісне, щасливе почуття.

 Узагальнюючи , можна зробити висновок, що в коханні можуть бути світлі й темні сторони, а Тютчев - прекрасний витончений лірик, вірші якого хвилюватимуть ще не одне покоління своєю чарівністю, милозвучністю та музикальністю!

   Париж  початку ХХ століття. Веселий, бурхливий, несподіваний і чарівний. Париж  художників, поетів, акторів і співаків. Починалась епоха Монмартра, який на довгі роки зєднала славетний «Тріумвірат»: Гійома Аполлінера, Пабло Пікассо та поета Макса Жакоба. 

  Одним із найкращих ліриків XX століття є Гійом Аполлінер, французький поет, який оспівував рідну землю, справжнє кохання.

          Любов померла на руках.

Ти пам'ятаєш першу зустріч

Та інша прилетить як птах

Ти тільки вийди їй назустріч.

Минула ще одна весна

Вона була ласкава й ніжна

Прощай годино чарівна

Ти прийдеш знов жадана й ніжна.

  Цей вірш, що увійшов до циклу творів "Присвяти життя коханню", стверджує, що кохання не гине навіть у серці безнадійно закоханого. А Музою поета, якій він присвятив і цей цикл, і чимало інших творів, була художниця Марі Лорансен.

  Серед поезій Гійома Аполлінера є послання до Лу, жінки, яку він кохав усім своїм зраненим любов'ю без відповіді серцем. Луїза де Коліньї-Шатіньйон, з якою поет познайомився восени 1914р. у Ніцці, належала до вищого товариства. Лу стримано поставилася до кохання Аполлінера. Не розуміла вона і безкорисливого служіння поета Музі. Нещасливе кохання Гійома Аполлінера відбилося в поезіях — посланнях, які він надсилав своїй незрівнянній Лу майже щодня.

  Аполлінер  любив спостерігати за роботою  друга-художника Пікассо, який і  познайомив його з Марі Лорансен. Прагнення поета до оновлення світобачення й пізнання світу в його цілісності привело до створення каліграм, які наближають поезію до візуальних видів мистецтва. Каліграма присвячена Лу дає цілісне сприйняття образу коханої жінки.

 

 Саме їй,  Марі, своїй музі, Аполлінер присвятив  вірш «Міст Мірабо», написаний  у 1912 р. Це трагічне прощання з  минулим, із світлим , щасливим і  нещасливим коханням. Вірш пронизаний сумом, печаллю, адже ліричний герой прощається зі своїм коханням. Він стоїть на мосту і дивиться на річку. І міст, і річка одночасно є і деталями реального світу, і образами-символами. Міст Мірабо – це символ кохання, єднання закоханих. Кохання, як річка, приходить і спливає, але залишаються особистості тих, які його створили, а отже – залишаються і спогади про щастя, яке стає вічним. Тому такого великого значення набуває рефрен:

                              Хай б’є  годинник ніч настає

                              Минають дні а я ще є.

   Елегійна просвітленість, музикальність, свіжість безпосереднього почуття – так поет продовжує багату традицію французької лірики й додає до неї нових барв.

  Мотив кохання був і залишається найголовнішим у світовій літературі.

  Нещасливе кохання... Розбите серце... Однак почуття не вмирає, воно живе.

 А якщо любов живе, то хіба можна назвати кохання нещасливим? Історія людських почуттів — історія сходження до все більшої людяності.

  Кожен по-своєму сприймає чарівний світ кохання. Це, як відомо, найпрекрасніше з почуттів, даних людині. Всі поети в усі віки оспівували його. Але жодному не спало на думку пригадати наодинці з коханою здохлого коня і повідомляти їй, що ЇЇ чекає врешті така сама доля, як це читаємо у вірші "Падло" Шарля Бодлера:

                 " Так, моя королево, вам прийдеться гнити...

                    Між кісток спопелілих, бридких".

  Ми не стверджуємо, що Бодлер святий. Але краса як ідеал — неоднозначна. Тут, певно, з коханням не все гаразд. Чи воно не справжнє, чи жінка зрадлива, чи чоловік на неї надто злий.

   Гостре відчуття бачення краси в усьому , що нас оточує, диктує автору цих віршів саме так виразити свої почуття любові до коханої жінки.

   Відомий німецький  літературознавець Август Шлегель колись сказав: "Ліричний вірш - це музичний вираз душевних переживань за допомогою мови". Сказано ніби про інтимні поезії Поля-Марі Верлена, неперевершеного лірика, твори якого відзначаються вишуканістю форми, музикальністю, милозвучністю. Безумовно, відчути все це можна, читаючи оригінали. I все ж, завдяки майстерності Миколи Лукаша, його вірш "Півголосом" викликає захоплення і в перекладі:

 Люба, не треба розмов,

 Мила, шкода голосів,

Сповнимо нашу любов

 Тишею  темных лісів.

 Злиймо і душі, й серця,

 Снімо небачені сни,

 Хай  шепітком вітерця

 Шепче  сосна до сосни,

Очі мрійливо примруж,…

  Хай верховіття густе

Нас від тривог укрива.

 А  як із чорних дубів

Вечір врочисто впаде,

Нашої розпачі спів

 Хай  соловей заведе.

 

Розділ ІІІ

  Відчути, що все починається з любові

    Загадкове й таємниче, жадане й болісне, щемливе почуття кохання завжди поряд із тими миттєвостями, коли в душах людських виникає щось незбагненне животворне, яке веде у світ Краси, викликає захоплення, облагороджує, хоч іноді змушує і страждати.

    Минає час, змінюються століття, але незмінною залишається жага людини пізнати життя, а це насамперед означає пізнати і зрозуміти жінку, без якої немислиме почуття любові. У різні часи і в різних країнах вона спізнала і окрилене кохання, і велике страждання, її любили і ненавиділи, її поважали і зневажали, але ніколи до неї не залишалися байдужими. Саме жінка часом надихала на відкриття, саме завдяки їй з'являлися неперевершені мистецькі витвори — картини, музика, вірші... Вона спонукала до усього доброго і прекрасного, водночас її іноді вважали носієм зла: палали вогнища, на яких спалювали відьом, велися війни через них...

Та згодом жінка відвойовувала "місце під сонцем", набуваючи рівних прав з чоловіками. Кінець XIX — XX ст. — це час, коли жінка "отримала свій голос". Такими жінками стали поетеси: японка — Йосана Акіко, росіянка — Анна Ахматова, українка —Ліна Костенко, які покорили серця не лише читачів, а й поетів — Йосано Теккана, Миколи Гумільова, Єжи Пахльовського. Вони були для них однодумцями, друзями, коханими — чоловіками, за висловом Й. Акіко, "в семи народженнях". Ці жінки не тільки кохали і були коханими, вони стали особистостями, створивши "нетанучі скульптури".

     Вічній темі кохання поетеси віддають у своїй творчості належне. І кожна розповідає свою неповторну історію життя.

 3.1. Історія кохання Й. Акіко і Й. Теккана

      Йосано Акіко, справжнє ім'я Сійо (1878 — 1942), народилася в місті Сакаї, здобула чудову класичну освіту. З 1900 р. почала друкувати вірші в журналі "Ранкова зірка", де редактором видання і керівником літературного гуртка був Йосано Теккан — талановитий поет, згодом відомий японський критик.

В 1901 р. вийшла друком перша збірка Й. Акіко "Розкуйовджене волосся" . До неї японська література ще не знала такої щирості в сповіді жінки. Молоді поети покохали одне одного і пронесли своє почуття через усе життя і мали одинадцятеро дітей. Й. Акіко створила близько шістдесяти збірок. Серед її доробку — поезії і публіцистика, проза і драматургія, літературознавчі праці, твори для дітей, переклади. На жаль, ми ще не маємо цих творів українською мовою.

  То в груди у меня

 Вздымаются волны прилива.

 То бушует  пожар —

Так безудержно и беззаветно.

 Так безумно я полюбила

 

  За буддійським уявленням, зв'язок закоханих міг тривати в кількох народженнях, через які проходить людина відповідно до законів карми у вічному потоці часу.

  Как о редкостной птице,

Что давно угнездилась в груди,

Чтоб петь свои песни,

Я привикла думать тепер

 О мятежном сердце моем...

 Да  знаешь ли ты,

как сердце поет, славно лютня, в девичьей груди?

 Не тільки поезія, а й культура, саме світосприйняття японців надто відрізняються від європейського. Культура Японії може розумітися насамперед як "не ліс, а дерево; не дерево, а гілка; не гілка, а листок; не листок, а прожилка на ньому, — так влаштовано зір класичної японської культури" (Д о л и н А. А. Японский романтизм и становление новой поэзии. — М., 1978. — 382 с.). Тому важливо зосереджувати увагу на запропонованій деталі, глибину і місткість якої слід розглянути. Таку манеру писати вірші можна порівняти з грою на японському музичному струнному інструменті кото: у відповідь на дотик до струни народжується музика, яка лунає і після того, як музикант скінчив грати. Так і з віршами: слова замовкають, а відчуття чогось особливого триває, торкаючись душі.

 

  3.2.   Історія кохання А. Ахматової і М. Гумільова в поезії

  Мандруючи країною любові, згадуємо і "зоряну пару": Анну Ахматову і Миколу Гумільова. Їхнє кохання було сповнене вогню, тепла, довіри і водночас непорозумінь, холоду, образ.

 И когда друг друга проклинали в страсти, раскаленной добела, оба мы еще не понимали    как земля для двух людей мала. —

зізнавалася Анна Ахматова. Це кохання було схоже на двобій сильних і талановитих людей.

Ще на початку їхніх стосунків А. Ахматова зазначала: "Я выхожу замуж за друга моей юности Николая Гумилева. Он любит меня уже три года, й я верю, что моя судьба быть его женой. Люблю ли я его, не знаю, но кажется мне, что я люблю".

Все починалося щасливо і радісно, але доля їх випробовувала. Через півроку після одруження М. Гумільов від'їжджає до Абіссінії, і в одному з листів пише: "Милая Аня, я знаю, ты не любишь и не хочешь понять этого, мне не только радостно, а необходимо, по мере того, как ты углубляешься для меня как женщина, укреплять и выдвигать в себе мужчину. Я никогда бы не мог догадаться, что от счастья й славы безнадежно дряхлеют сердца".

Сильна і незбагнена Анна приходить до висновку, що вона: "...научилась просто мудро жить, смотреть на небо и молиться Богу, и долго перед вечером бродить, чтоб утомить ненужную тревогу".

   А. Ахматова вважає, що жінка, взявши на себе відповідальність і важку долю поета, повинна залишатися сильною і мужньою, як чоловік: "Лирический поэт обязан быть мужчиной". Вона розуміє, що "всего прочнее на земле печаль и долговечней — царственное слово". Саме слово з "молитви" поетеси стало пророцтвом її майбутнього. (Ще у далекому І915 році кинула вона на терези свою долю і долю Росії, і останнє переважило).

Таки усе починається з любові... Любов до своєї Батьків- 
щини, мрії, професії може стати тією животворною силою, 
що допоможе здолати всі життєві труднощі, негаразди і за- 
лишити після себе те, що варте людської шани. 

3.3. Глибоке почуття в поезії Ліни Костенко

 Як і Анна Ахматова, Ліна Костенко теж передбачила свою нелетку долю: "Я вибрала долю собі сама. І що зі мною не станеться — у мене жодних претензій нема до долі — моєї обраниці". Вона добре розуміла, що "щастя треба -— на всякий випадок, сила треба — на цілий вік".

Майже всі поети пишуть про кохання — надто вже значуще місце воно посідає у спектрі людських почуттів. Любов підносить, ошляхетнює людину навіть тоді, коли несе страждання. І це почуття прагне висловлення. Ось чому дуже часто дає поштовх до творчості, до самовираження.