Контрольная работа по "Экономике"

Протягом цього періоду  знаряддя праці еволюціонували від  палиці-копалки і примітивних кам’яних знарядь до мікролітів (невеликих відщепів і пластин), складних знарядь з вкладками. Поширилося використання кістки і рогу. Головними заняттями населення були збиральництво, загінне полювання, рибальство. Людина навчилася видобувати та підтримувати вогонь, що було найвизначнішим технічним досягненням. З’явилися постійні житла.

У мезоліті, або середньому кам’яному віці (X–VI тис. до н.е.) умови життя людей істотно змінилися, що було пов’язано з із закінченням льодовикового періоду, потеплінням клімату. Зникли великі звірі, такі як мамонти та шерстисті носороги. Люди були змушені харчуватися дрібними тваринами, птахами. Поряд із збиральництвом і полюванням одним з головних занять було рибальство вудкою. Тоді ж були винайдені гарпуни, лук, стріли, рибальські голки, плетені сітки, тенета. Зроблені перші спроби приручити диких тварин. Виник найдавніший транспорт — водний (плоти, човни, видовбані зі стовбурів дерев). Вдосконалюються способи виготовлення кам’яних знарядь. Для мезоліту характерні подальше полегшення їх ваги, зменшення об’єму. Прикладами мезолітичних знарядь праці були так звані мікроліти — маленькі, довжиною 1–2 см., загострені вироби з твердих порід каменю. Особливістю цього пері-оду є винайдення досить складних комбінованих знарядь — ножів, кинджалів, сокир.

Зміни у суспільних відносинах призвели до об’єднання родів у племена. Мезоліт став епохою початку патріархату. Найважливішим науковим досягненням цього періоду була поява передписемності — піктографії (рисуночної писемності). Був накопичений солідний запас знань з географії, астрономії, зоології, ботаніки, мінералогії, астрономії, метеорології, медицини. Розпочався процес формування народів.

Перехідною епохою від  мезоліту до неоліту був протонеоліт. Цей період харак-теризувався виснаженням мисливських ресурсів, кризою привласнюючого і заро-дженням відтворюючого господарства, яке розпочалося з тваринництва. Першими прирученими тваринами були собака, бик і свиня. В цей час виникло землеробство і виникли перші постійні житла.

У неоліті (новому кам’яному віку) (VI–IV тис. до н.е.) відбувся перехід від привласнюючого до відтворюючого господарства. Цей процес дістав назву «неолітична революція». Складовою частиною цієї епохи був мідний вік, або енеоліт, коли відтворююче господарство стало домінуючим.

Причини переходу до відтворюючого господарства:

1) зменшення запасів дичини і рослин;

2) зростання чисельності населення;

3) високий технічний рівень знарядь праці;

4) наявність сприятливих умов для розвитку землеробства і скотарства. Місця переходу — Таїланд, Передня Азія, долина Нілу, Індія, Китай, Центральна Америка.

Значення переходу до відтворюючого господарства:

1) вирішення проблеми їжі;

2) у людей з’явилися ресурси часу, які відкривали перспективи для створення приватної власності та держави;

3) поява додаткового продукту і виникнення обміну.

Неоліт характеризується більш високою технікою обробки каменю, появою гончарства, ткацтва. Поряд з відомими способами обробки каменю — оббивкою, сколюванням, з’являється його шліфування, свердління. Просунулася вперед техніка обробки кістки та рогу. Широко розповсюджувалися сокири, долота, серпи, зернотерки, ступки, кам’яні та кістяні мотики, сокири.

Мідного віку у чистому  вигляді не було. Розклад первісного господарства хронологічно пов’язаний з періодом енеоліту — мідно-кам’яного  віку (IV–III тис. до н.е.), який простежується лише в окремих районах Європи. Його істотною рисою була поява перших металевих (мідних) знарядь праці. Однак мідь — метал рідкісний, тугоплавкий і м’який — не отримала широкого розповсюдження при виготовлення знарядь праці, і не витіснила камінь. Відтворююче господарство в  неолітичну добу стає домінуючим.

Найвідомішою культурою  цієї доби на території України була трипільська. Основним заняттям трипільців було хліборобство. Сіяли ячмінь, просо, пшеницю, вирощували майже всі садово-городні культури, відомі сьогодні. Ріллю обробляли дерев’яною мотикою з кам’яним чи кістяним наконечником, пізніше — ралом. Зерно на борошно мололи кам’яними зернотерками (жорнами). Збіжжя жали кістяними або крем’яними серпами. Трипільці розводили велику і дрібну рогату худобу, коней, свиней. Розвивалися ремесла (гончарство, ткацтво). Трипілля ставить Україну в один ряд з найдавнішими світовими культурами.

За мідним віком настав бронзовий, який охопив III–II тис. до н.е. на Стародавньому Сході, а в Європі — II тис. до н.е. Визначальними рисами цього періоду було існування відтворюючого господарства, швидкий розвиток тваринництва і орного землеробства, виділення скотарських племен. Високим був рівень громадського ремесла, насамперед гончарного і бронзоливарного. Виникли місцеві центри металургії та обробки бронзи. Обмін набув постійного та регіонального характеру. Обмінювалася мідь, бронза, золото, бурштин, сіль.

Бронза була досить твердим  металом, але не витіснила камінь повністю. Це відбулося лише з відкриттям заліза. Але бронза постійно ставала основним матеріалом для виготовлення зброї, прикрас.

Знаряддя праці з бронзи були більш досконалими кам’яних та мідних. Використання металевих знарядь праці зіграло велику роль у розвитку усіх галузей господарства, але особливо у розвитку землеробства і скотарства. У багатьох країнах Азії та Європи в епоху бронзи вже застосовувалися дерев’яні знаряддя для обробки землі — плуги.

Удосконалення знарядь  праці, розширення виробництва їх з  металу, поділ виробничої сфери на сільське господарство і ремесло, виробництво  додаткового продукту, підготували економічні умови для створення держав (кінець IV тис. до н.е.).

Перехід до виробництва  заліза на межі II–I тис. до н.е. стає визначальним моментом початку раннього залізного віку. У Західній Європі він поділявся на два періоди: гальштадський (900–500 рр. до н.е.) і латенський (500 р. до н.е. — початок нашої ери). Для гальштадської культури характерними були співіснування бронзових і залізних знарядь праці, перехід від мотики до сохи та плуга. У латенський період з’явилися залізні серпи, плужні лемеші, розвивалися ремесла, особливо ковальство, ювелірна справа, гончарство.

Основними ремісничими  професіями були ковалі, зброярі, гончарі, будівельники. Зразки їхніх виробів  знайдено у великій кількості як в розкопаних поселеннях, так і в могильниках. Виявлено чимало ремісничих майстерень, у тому числі ковальських, гончарських, ювелірних. Серед знайдених виробів найчастіше зустрічаються залізні сокири, серпи, ножі, рибальські гачки, наконечники списів, стріл, бронзові пряжки, браслети, шпильки, посуд, античні прикраси, кераміка, намиста, амфори.

Отже, на ранній стадії господарства первісної доби переважало полювання, рибальство, збирання плодів. Згодом з  удосконаленням знарядь праці почалась обробка шкіри, глиняного посуду, будівництво наземних споруд. Протягом бронзового та залізного віків відбулись великі зрушення в розвитку скотарства, а особливо землеробства. Між ними виник перший поділ праці, налагодився економічний обмін між окремими родами, общинами, племенами.

4. Економічна думка Середньовіччя у Західній Європі. Економічні погляди каноністів.

Після падіння Римської імперії (V ст.) починається так звана доба середньовіччя, що триває аж до XVII ст. Економіка цього періоду була переважно аграрною, панувало натуральне господарство. Мислення середньовічної людини мало теологічний характер. Економічна думка ще не відокремилась у самостійну галузь знань. Цей процес почався лише в період пізнього середньовіччя (XVI — XVII ст.). Те, що можна розглядати як прояви економічної думки, просякнуто духом практицизму. Середньовічні трактати містять численні конкретні господарські поради, різноманітні практичні рекомендації, але надто мало теоретичних узагальнень і спроб осмислення економічних процесів та явищ. У добу не лише раннього (V — X ст.), а й навіть класичного середньовіччя (XI — XV ст.) так і не з’явилося жодних теоретичних творів з економічних питань. Основними джерелами економічної думки середньовічного суспільства є юридичні кодекси й церковні пам’ятки. Економічні уявлення народних мас відбилися в різних «єресях» та економічних вимогах селянських повстань.

Відмітна риса економічної  думки Сходу в середні віки полягала в тім, що вона приділяла  увагу власне тим самим проблемам, що і в давні часи, насамперед питанням управління країною, організації  сільського господарства як головної галузі економіки, ремесла й торгівлі як допоміжних. Великий вплив на розвиток економічної думки Близького Сходу справив іслам. У творах мусульманських авторів, зокрема в працях Ібн Хальдуна, визначного арабського мислителя середньовіччя, часто висловлюються такі думки й міркування, що набагато випереджають свій час.

У літературі країн Західної Європи в добу раннього середньовіччя  під впливом християнства висловлюються ідеї про рівність людей перед Богом, про працю як єдине джерело існування, про необхідність ділитися майном з бідними; прагнення багатства визнається пороком, що не личить справжньому християнину. Проблеми общини знайшли відображення в «Салічній правді» (Салічному законі) — записі давнього звичаєвого права племені салічних франків. Запис було зроблено з розпорядження короля Хлодвіга (481 — 511), а згодом доповнено й перероблено його наступниками. У ньому було відбито економічний лад франків у період розкладу родових відносин і виникнення майнової нерівності. Майнове розшарування дещо стримувалося переважанням спільної власності громади над правом володіння і користування окремих домогосподарств. «Салічна правда» свідчить про поступове виникнення індивідуально-родинної власності, перетворення володіння на власність. Франки вже розмежовували поняття рухомого та нерухомого майна. Рухоме майно можна було віддавати у заставу і передавати у спадок найближчому з родичів. Крадіжки його каралися штрафами. Раби вважалися майном пана, і тому за вбивство раба сторонньою людиною треба було сплатити господарю відповідну компенсацію. Щодо нерухомого майна, то існували численні різновиди індивідуальних прав на володіння різноманітними видами його, хоч верховенство завжди визнавалося за правом громади на всі земельні угіддя. Після занепаду Франкської держави (IX ст.) «Салічна правда» втратила своє практичне значення.

Інша пам’ятка західноєвропейської економічної думки раннього середньовіччя «Капітулярій про вілли» (початок IX ст.) Карла Великого (чи його сина — Людовіка Благочестивого) дає уявлення про організацію й управління вотчиною. Згідно з «Капітулярієм» вся земля вотчини була у власності її володаря (вотчинника), а більшість населення становили закріпачені селяни. У маєтку мали також жити «добрі майстри», що виробляли якусь ремісничу продукцію. Господарство мало натуральний характер, король приписував продавати тільки надлишки, а купувати те, що не вироблялося у вотчині, стягувати оброки натурою і створювати продуктові запаси.

Розвиток економічної  думки класичного середньовіччя, як і в попередній період, відбувався під величезним впливом християнської церкви. Найбільшим тогочасним авторитетом, який висловив багато важливих економічних ідей, був Фома Аквінський (Аквінат) (1225/26 — 1274), якого вже 1323 р. було канонізовано, а його вчення 1879 р. було проголошено єдино істинною філософією католицизму. Основними творами Фоми Аквінського є «Сума проти язичників» та «Сума теології». У своїх поглядах на політичний і соціальний устрій суспільства він виступав за централізацію влади і визнавав соціальну ієрархію, оскільки поділ на стани «походить від Бога». Природну підставу станової ієрархії Аквінат бачив у поділі праці. За його словами, «одні повинні обробляти ріллю, інші — зводити будинки, а частина людей, будучи вільною від людських клопотів, має присвятити себе духовній праці заради спасіння решти». Хоч відповідно до християнської доктрини Фома Аквінський уважав працю невід’ємним обов’язком віруючого, суто фізична, тяжка праця, на його думку, була «рабським заняттям». Приватну власність він розглядав як необхідний інститут людського життя.

Будучи прихильником натурального господарства, яке могло забезпечити  всіх необхідними продуктами, Аквінат, проте, визнавав, що в багатьох випадках просто неможливо обійтися без обміну. Тому він висловив свої міркування з проблем обміну, ці-ни, торгівлі, торгового прибутку, грошей та ін. Так, він дав своє тлумачення «справедливої ціни». Обмін, на думку Фоми Аквінського, має відбуватися без обману і заради спільної користі. Між продавцем та покупцем має бути «встановлено домовленість щодо рівності речей». Ціна товару є справедливою тоді, коли враховується кількість праці, затраченої на його виробництво. «Продавати дорожче чи купувати річ дешевше, ніж вона коштує, само по собі недозволено і несправедливо». Але, з іншого боку, за-вищення ціни виправдане, якщо така ціна не є звичайним обма-ном і якщо покупець теж матиме користь. Тобто справедлива ціна, як уважав Аквінат, має узгоджуватися не лише з річчю, що продається, а й зі збитком, якого міг би зазнати продавець від продажу. У такому разі «дозволено по праву продавати річ дорожче, ніж вона варта сама по собі, хоча вона не повинна продаватися дорожче, ніж коштує її власникові». Поряд з цим поняття «справедливої ціни» у Фоми Аквінського мало й соціальне забарвлення, оскільки кожний повинен отримувати за свій продукт стільки, скільки необхідно, щоб він міг жити відповідно до місця, яке посідає у становій ієрархії.

У своїх поглядах на торгівлю та торговий прибуток Фома Аквінський виправдовував торгівлю з метою  одержання продавцем торгового прибутку для забезпечення себе та своєї сім’ї засобами існування і використання його для доброчинних справ. Правомірним уважався прибуток і як плата за працю, коли продавець поліпшив якусь річ, і як відшкодування витрат на транспортування товарів. Якщо ж прибуток був єдиною метою торговця і, прагнучи його здобути, торговець не гребував будь-якими засобами, то така торгівля проголошувалася заняттям ганебним.