Контрольная работа по "Экономике"

Розмірковуючи про походження грошей, Фома Аквінський дотримувався думки, що вони виникли внаслідок  домовленості між людьми. Їх призначення — полегшити справедливий обмін. При цьому поняття грошей та монети він не розрізняв. Визнаючи необхідність грошей як засобу обігу, він розглядав їх і як міру вартості. «Монета, — писав Аквінат, — найпевніша міра для матеріального життя в торгівлі та обороті», а водночас і «мірило в роботі». Фома Аквінський виділяв «внутрішню цінність» та «номінальну цінність» грошей (монети). Він уважав, що останню може визначати держава і припускав можливість її незначного відхилення від «внутрішньої цінності», виступаючи проти псування монети.

Фома Аквінський засуджував лихварство. На його думку, стягувати  проценти, надаючи гроші в позичку, означало б продавати те, чого насправді  не існує. Тут немає рівності, а тому нема і справедливості. Оскільки гроші винайдено для обміну, «перший і головний результат користування грошима полягає в їх уживанні або витраті». Через це несправедливо, крім повернення самих грошей, отримувати ще й плату за користування ними. Водночас Аквінат погоджувався з тим, що процент можна розглядати як винагороду за ризик утратити позичені гроші та як своєрідне відшкодування втрачених доходів, котрі позичкодавець міг би мати, використавши позичені комусь гроші у власних інтересах. Тим самим Фома Аквінський займав компромісну позицію не тільки з питання торгового прибутку, а й процента.

Проблемі грошей було присвячено «Трактат про походження, природу, юридичну підставу та зміну грошей», написаний французьким ученим Ніколою Оремом (Оресмом) (бл. 1323 — 1382). У ньому висловлено думку, що гроші є штучним інструментом, який люди винайшли задля полегшення товарообміну. Золото та срібло стали грошима завдяки своїм природним властивостям. Спочатку вони були звичайними товарами і лише поступово набули ролі грошових металів. Нікола Орем був противником псування монети, оскільки вона не є власністю короля, хоч і карбується з його портретом. Він зазначав, що зміна ваги і цінності монет завдає збитку торгівлі та кредиту, знецінює різні грошові доходи. Отже, заслугою Орема є спроба розкрити походження і суть грошей, закономірності грошового обігу.

На економічну думку  середньовічної Західної Європи помітно  вплинули також різноманітні релігійні єресі. Єресі, як правило, були засобом прояву опозиційних настроїв певних соціальних верств. Незважаючи на велику різноманітність єресей (вальденсів, апостоліків, катарів, альбігойців, лоллардів та ін.) та значні відмінності між ними всі вони так чи так завжди мали антифеодальну спрямованість, проповідували ідеї рівності всіх людей, повернення до принципів «євангельської бідності» ранньохристиянського ладу, засуджували багатство та необмежену власність церкви тощо. Деякі єресі стали ідеологією повстань селян і міських низів, якими сповнено всю історію середньовіччя. Основними економічними вимогами повсталих завжди були повернення до общини, знищення соціальної та майнової нерівності, приватної власності, повернення захоплених общинних земель, скасування панщини, оброків, десятини тощо.

Історія економічної думки  України часів раннього та класичного середньовіччя зв’язана з добою  Київської Русі — першої держави  на українській етнічній території. Літературними джерелами, що з них  можна дізнатися про економічні погляди тієї доби, є літописи, угоди, грамоти князів, кодекси й записи норм світського й церковного права тощо. Визначною пам’яткою соціально-економічної та політичної літератури доби Київської Русі є «Руська правда» — зведення законів давньоруського права ХІ—ХІІ ст. Відомі 106 списків «Руської правди», які складено в ХІІІ—ХVIIІ ст. Статті «Руської правди» відбивають соціальну структуру й відносини власності давньоруського суспільства. Вони регулюють майнові відносини, захищають право власності князів та феодальної знаті на землю і кріпаків; право стягувати податки, отримувати ренту; визначають обмеження майнових та особистих прав різних категорій феодально залежного населення та ін. У них знайшла відображення організація князівської та боярської вотчини в ХІ ст., що грунтувалася на кріпацькій і рабській праці. До речі, остання поступово поступалася продуктивнішій праці людей залежних і кріпаків. За умов замкненості натурального господарства та нерозвиненості товарообміну товарно-грошові відносини в Київській Русі були дуже обмеженими, хоч у текстах «Руської правди» трапляються такі поняття, як «істоє», «рез», «отариця» і «купа», що означають позичені під процент гроші; сам процент; ділянку землі та позичку, які закуп (смерд, що збіднів і потрапив у боргову кабалу до пана) отримує від хазяїна-землевласника. Трапляються також слова «товар», «торг» (ринок), «гостьба» (зовнішня торгівля) та інші економічні терміни. У цілому в «Руській правді» певною мірою відображено всі основні процеси економічного та суспільного життя Староруської держави.

Одним із головних писемних джерел для дослідження економічної думки доби Київської Русі є літописне зведення «Повість временних літ» — монументальний історіографічний і літературний документ початку ХІІ ст., що належить перу ченця Печерського монастиря Нестора. Хоча центральними у творі є питання політичної історії Русі, економічним і соціальним процесам та явищам надається важливого значення для пояснення історичних подій. У «Повісті временних літ» розглядаються джерела доходів Київської держави: надходження з господарства, данина і збори з населення, штрафи (судове мито), торговельне мито і воєнна здобич. Данина збиралася продуктами, хутром або грошима. Виплата данини грошима сприяла розвиткові товарного виробництва й товарно-грошових відносин. У літопису йдеться також про активні зовнішньоторговельні зв’язки Київської Русі з іншими державами, наявність суспільного поділу праці: повне відокремлення ремісництва від землеробства й розвиток різних ремесел. Літописець виявляє шанобливе ставлення не лише до розумової, а й до фізичної праці, оскільки обидва ці види праці вважаються однаково важливими для суспільства, для забезпечення його багатства й добробуту.

З пам’яток давньоруської літератури, що з них можна дізнати-ся про економічну складову суспільного життя, можна назвати також «Повчання дітям» Володимира Мономаха (початок ХІІ ст.). Цей твір містить чимало важливих господарських спостережень та узагальнень, показує відносини між землевласниками й залежними селянами, дає поради щодо подолання соціальних суперечностей, яскраво свідчить про розуміння вже в ті часи значення землеробства, скотарства, промислів, торгівлі для зміцнення могутності держави.

Галицько-Волинський літопис  ХІІІ ст. розповідає про економічну політику галицьких та волинських князів, котрі заохочували розвиток ремесел, торгівлі, міст, запрошуючи для цього вмілих ремісників, торгових людей.

Починаючи з ХІІІ ст. Київська, Чернігово-Сіверська, Переяславська, Волинська, Галицька, Подільська землі, а також  Буковина й Закарпаття стали тією територіальною основою, на якій склалася й розвивалася українська народність. За Середньою Наддніпрянщиною, Київською землею раніше, ніж за іншими землями Південної Русі, закріпилася назва «Україна», якою пізніше, з XVII ст., почали позначати етнічну територію українського народу. На межі ХІІІ — XIV ст. із давньоруської мовної основи виділяється українська мова. У найрізноманітніших документах XIV — XV ст. (жалуваних і позичкових грамотах, інвентарях, люстраціях тощо) відображені відносини вотчинної форми власності, тогочасна система повинностей, деякі аспекти торгівлі, грошового обігу, розвитку сільського господарства та ремесел, надання позичок під заставу майна, у тім числі земельних володінь.

З XIV ст. на українських землях починає діяти Магдебурзьке право — міське право, що виникло у ХІІІ ст. в місті Магдебурзі (звідси й назва). За ним міста звільнялися від управління та суду великих князів чи королів, тобто одержували права самоврядування. Магдебурзьке право встановлювало порядок і функції органів міського самоврядування, суду, купецьких об’єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки та успадкування, визначало покарання за різні види злочинів тощо. 1339 р. таке право одержало місто Сянок Галицько-Волинського князівства, 1356 р. — Львів, 1432 р. — Луцьк, 1494 р. — Київ. Протягом XV — XVI ст. Магдебурзьке право поширилося на більшість міст на українських землях. Міста, що перебували під безпосередньою юрисдикцією польського короля або великого князя литовського, не платили за міські землі, а міщан було звільнено від повинностей на користь феодалів. Міщани сплачували лише державний податок на торгівлю й заняття ремеслом. Вони мали право використовувати на потреби міста грошові збори, встановлені міським правлінням (магістратом), податок від броварень, солодовень, воскобоєнь, млинів, земельних угідь, мали значні привілеї в галузі організації та регламентації стаціонарної торгівлі, ярмарків і ремесел. Однак зі збільшенням впливу польських феодалів і католицької церкви на українських землях посилюється національно-релігійна дискримінація українського міщанства. Це породжувало його боротьбу за ліквідацію обмежень та за збільшення участі у міському самоврядуванні.

У 80-ті роки XVI ст. у ході боротьби проти унії та католициз-му виникає так звана полемічна література, яка в багатьох аспектах стосується й економічних проблем. З цього погляду важливими є твори Івана Вишенського (1545/50 — 20-ті роки XVII ст.), який наголошував на проблемах соціальної рівності. Він говорив, що будь-яке багатство, яким володіють пани й духовенство і яке вони «пожирають», створене «працею й потом» кріпаків. І. Вишенський показав основні форми, за допомогою яких здійснювалося привласнення результатів праці селян і ремісників: панщину, оброк, податі, торговельний та лихварський прибуток тощо. На його думку, одночасно зі зростанням багатства й розкошів панів, шляхти, торговців посилюються злигодні кріпаків, бідняків. Він розумів, що майново-соціальна нерівність людей походить не від природи і не від Бога, а від земних несправедливостей. У цілому полемічні твори справили величезний вплив на формування та розвиток самосвідомості українського народу, на розгортання національно-визвольної боротьби на чолі з Богданом Хмельницьким.

У найбільш закінченому  вигляді економічну думку пізнього середньовіччя репрезентує меркантилізм.

Найбільш значущим автором  західноєвропейської економічної  думки Середньовіччя називають, як правило, домініканського італійця, монаха Фому Аквінського (1225 – 1274 рр.) Фома Аквінський став гідним продовжувачем  і опонентом одного із засновників  школи раннього канонізму Августина Блаженного (св. Августин 359 — 430 pp.), котрий в кін. IV — поч. V ст., будучи єпископом у володіннях Римської імперії в Північній Африці, заклав догматичні безальтернативні принципи релігійно-етичних норм. Ці принципи залишалися майже незмінними аж до періоду так званого пізнього Середньовіччя, яке досягло свого розквіту в рамках школи пізніх каноністів у XIII — XIV ст. 

Особливістю економічної  думки раннього канонізму було те, що в період зародження середньовіччя  засуджувався торговельний прибуток і  лихварський процент, які розглядалися як результат нечесного обміну і  присвоєння чужої праці, тобто як гріх. Тому нерідкими були вимоги заборонення  великої торгівлі і лихварства. Еквівалентним і пропорційним обмін вважався лише за умови встановлення "справедливих цін", тобто таких, які дорівнюють затратам праці, і навчали, що "недотримання пропорційності потягне за собою розпад суспільства". Автори церковних законів (канонів) виступали також проти характерного для ідеологів античного світу гидливого ставлення до фізичної праці, виключного права на багатство окремих осіб за рахунок більшості населення. Велика торгівля, позикові операції, як грішні явища, взагалі заборонялися.  

Зміна соціально-економічного стану суспільства в період так званого пізнього Середньовіччя — це посилення соціальної диференціації суспільства, передусім, ріст числа і економічної могутності міст, в яких поряд із землеробством стали розквітати ремесла, промисли, торгівля і лихварство. Тобто товарно-грошові відносини набули для суспільства і держави доленосного значення, пізні каноністи ніби розширили коло аргументів, які "пояснювали" економічні проблеми і причини соціальної нерівності. Тут мається на увазі те, що методологічною основою, на яку спиралися ранні каноністи, була насамперед авторитарність доказів (через посилання на тексти святого писання і праці церковних теоретиків) і морально-етична характеристика економічних категорій (включаючи положення про "справедливі ціни"). До цих принципів пізніше каноністи додали ще принцип двоїстості оцінок, який давав змогу посередництвом коментарів, уточнень і застережень початкове трактування конкретного господарського явища або економічної категорії подати в іншому, навіть протилежному світлі.  

Розкрити зміст категорій і  понять

Стадії розвитку капіталізму – етапи, які виділяються в більшості економічних праць - дрібне товарне виробництво, капіталістична мануфактура, велика машинна індустрія.

Дрібне виробництво – просте суспільне виробництво індивідуальних самостійних ремісників.

Натуральна форма господарства – господарство, при якому між виробництвом і споживанням існує прямий, безпосередній зв'язок, тобто вироблений продукт самими виробниками використовується і споживається; досить часто ці фази руху продукту (виробництво — споживання) взагалі співпадають. Усі виробничо-економічні процеси обмежені певною виробничою ланкою (сім'я, община), концентруються в замкнутих виробництвах. Суб'єкти не вступають в економічні відносини один з одним, оскільки основним завданням є самозабезпечення, тобто кожне господарство спирається на власні виробничі ресурси і забезпечує себе усім необхідним. У такому господарстві виконуються всі роботи — від видобутку сировини до виготовлення готової продукції та її споживання.

Просте товарне виробництво - товарне господарство, в якому продукти виробляються для обміну самостійними дрібними виробниками — ремісниками, кустарями, селянами тощо.

Економічний романтизм – напрям, основоположником якого вважають Сісмонді. Програма Сісмонді: 1.роздроблення промислового і сільськогосподарського виробництва на якомога більшу кількість самостійних підприємств;  2. роздроблення власності на капітал;  3. співучасть робітників у господарській справі.