Україна у системі світогосподарських зв'язків

Нагромадженню кризових явищ у високотехнологічних галузях і наукомістких виробництвах істотно сприяють деформації фінансово-кредитної системи України, однією з яких є недієздатність системи "довгих грошей". Приватні підприємці прагнуть одержання максимальних прибутків у найкоротші строки, а тому не виявляють заінтересованості в інвестуванні високотехнологічних виробництв, які характеризуються тривалими строками окупності коштів, потребують значних вкладень і породжують високі ризики. Нинішній обсяг інвестицій у технологічні інновації не здатний забезпечити широкомасштабний інноваційний прорив в економіці і не сумісний з реальними потребами в технологічному оновленні виробництва та розширенні номенклатури принципово нової продукції.

Певну роль у нагромадженні кризових явищ у сфері інноваційної діяльності в Україні відіграла і політика штучного заниження вартості національної грошової одиниці. Відомо, що в ринковій економіці стимулами до інновацій виступають зменшення виробничих витрат і здобуття конкурентних переваг на ринку в умовах зниження прибутковості традиційних виробництв. Проте в умовах України саме ці виробництва, у зв'язку з наявністю зовнішнього попиту і заниженістю обмінного курсу, дають найбільший прибуток, оскільки вартість вхідних матеріалів і робочої сили для підприємств-експортерів штучно занижується. Таким чином, ринкові сигнали направляють вільний капітал в експортоорієнтовані, а не у високотехнологічні галузі економіки. На відміну від України, в розвинутих країнах обмінні курси перебувають на рівні, наближеному до ПКС, внаслідок чого експортери цих країн позбавлені штучних цінових переваг. Для зниження власних витрат і підтримання своєї конкурентоспроможності виробники змушені постійно вдосконалювати виробничий процес, впроваджувати нові технології, підвищувати якість продукції. Такий механізм сприяє повсюдному поширенню інновацій і утримує розвинуті країни на передньому краї НТП.

Особливої актуальності набувають завдання розвитку провідних галузей нового технологічного укладу - мікроелектроніки та інформаційних технологій. У сучасному світі виробництво мікроелектронних пристроїв і розробка інформаційних систем виконують роль базису для налагодження виробництв нового устаткування і впровадження новітніх технологій в усіх галузях економіки. Частка витрат на мікроелектронні пристрої у вартості нового устаткування коливається від 20 до 85%, а купівлі електронних виробів на внутрішньому ринку США за вартістю удвічі перевищують купівлі автомобілів і в 1,5 раза - нафти.

Останнім часом сектор інформаційних технологій в Україні демонструє ознаки пожвавлення, однак її мікроелектронна промисловість за роки трансформації остаточно деградувала. Тим часом відсутність у нас власного виробництва мікроелектронних пристроїв у поєднанні з низькою інноваційною культурою вітчизняних підприємців зумовлює збереження напівсировинної спеціалізації національної економіки. Крім того, внаслідок низького рівня впровадження мікроелектронних компонентів, українська промисловість має низькі показники ефективності, характеризується надзвичайно високим споживанням матеріальних і енергетичних ресурсів. На виробничих потужностях переважної більшості вітчизняних підприємств виробництво високоякісної сучасної продукції є просто неможливим.

Потреби економіки України у мікроелектронних компонентах та електронних виробах майже повністю задовольняються за рахунок імпорту (див. табл. 4). У 2002 р. сумарний експорт комп'ютерів, офісного обладнання, їх комплектуючих, телевізорів, радіоприймачів, звукових і фотоапаратів становив лише 8,5 млн. дол. У 2004 р. вітчизняними промисловими підприємствами на продуктові та процесові інновації у галузях виробництва електронного та електричного обладнання було витрачено 229,1 млн. грн. (або 5% загального обсягу інноваційних витрат підприємств).

Створення технічної бази для формування високих технологій в усіх галузях національної економіки вимагає вжиття дійових заходів структурної та науково-технічної політики держави, результатом яких має стати налагодження вітчизняного виробництва мікроелектронних компонентів і електронних виробів (комп'ютерів, принтерів, серверів, стільникових телефонів, копіювальних машин, телевізорів, аудіо- і відеотехніки, мікропроцесорів і цифрових мікросхем для промислового обладнання).

Висновки

Отже, як засвідчив проведений аналіз, на сьогодні Україна займає переважно маловигідні та неперспективні ніші світового ринку. Домінування у структурі вітчизняного експорту товарів, які характеризуються слабким динамізмом попиту і надлишковою пропозицією на світовому ринку, погіршує перспективи зростання національної економіки, веде до погіршення умов торгівлі та виснаження національних фінансових ресурсів.

Вирішення завдань ефективної участі нашої держави у системі світогосподарських зв'язків вимагає максимально повного використання нею сприятливих цінових ніш світового ринку і диверсифікації структури її експорту на користь динамічних продуктів. Підвищенню доходності зовнішньоекономічних операцій та зростанню економіки України на якісно новій основі сприятимуть як переорієнтація її експортної діяльності на так звані "динамічні продукти" у традиційних галузях, так і освоєння принципово нових видів продукції у галузях, які формують прогресивні технологічні уклади.

Як бачимо, ситуація у сфері інвестиційно-інноваційної діяльності в Україні вимагає докорінних змін. Виробництво вітчизняної продукції, конкурентоспроможної на світовому ринку за якісними параметрами, зумовлює необхідність впровадження прогресивних технологій і постійного оновлення виробничого асортименту. Крім того, для включення України до процесів міжнародного поділу праці на рівноправних засадах доцільно розвивати виробничо-технічні системи, сумісні з тими, що лежать в основі траєкторії техніко-економічного розвитку країн-лідерів. Важко не погодитися з С. Ю. Глазьєвим, який стверджував, що недорозвинутість базових виробництв V технологічного укладу веде до вилучення частини національного багатства країни внаслідок нееквівалентного обміну з технічно розвинутими країнами.

ІІ. Експортний потенціал України: моделювання та довгостроковий прогноз

1. Моделювання експортного  потенціалу України

Моделювання макроекономічних процесів (макроекономічне моделювання) вже декілька десятиліть використовується як інструмент аналізу, імітації та прогнозування економічних процесів у державних та недержавних установах багатьох країн. Найважливішою метою моделювання є оцінка впливу на економіку зовнішніх та внутрішніх факторів, а також обґрунтування управлінських рішень.

Звернімо увагу на те, що роцесний підхід в управлінні — явище не нове. Його виникнення відносять до фази «школи наукового управління підприємствами», що виникла на початку XX ст. у СІІІА в зв'язку із кризою перевиробництва. На нашу думку, досягнення перемоги у конкурентній боротьбі (як на мікрорівні, так і на міжнародних ринках) тільки за рахунок виваженої цінової політики в сучасних умовах є неможливим. Реалії говорять про те, що на сучасній світовій арені виграє той, хто найшвидше реагує на зміни в навколишньому середовищі та максимально до них адаптується. Така швидка реакція може бути забезпечена, зокрема, впровадженням процесного управління.

Стандарт ISO 9000:2000 визначає процес як сукупність взаємозалежних і взаємодіючих видів діяльності, що перетворюють входи у виходи, які становлять цінність для споживача. У цьому визначенні під процесом можна розуміти будь-яку діяльність, що використовує певні ресурси (фінансові, матеріальні, людські, інформаційні) для перетворення вхідних елементів у вихідні. Процес включає одну або більше зв'язаних між собою процедур або функцій, які спільно реалізують певне завдання (зазвичай у рамках організаційної структури). Він може виконуватися в межах однієї організаційної одиниці, охоплювати кілька одиниць або навіть кілька різних організацій.

Одним з ключових аспектів управління є моделювання процесів. Під час моделювання процесу формування експортного потенціалу обробної промисловості України ми поставили такі основні цілі:

отримати простий та зрозумілий опис процесу «as is»;

визначити поточні проблеми, що наявні у процесі;

визначити шляхи подолання існуючих проблем та побудувати мо 
дель «to be»;

запропонувати на основі аналізу переваг та недоліків побудованих 
моделей пріоритетні напрями переходу від моделі «як є» до моделі 
«як має бути».

Згідно з поставленими цілями моделювання процесу формування експортного потенціалу обробної промисловості було побудовано моделі «як є» («as is») та «як має бути» («to be»).

Ключовою різницею між процесом «як є» («as is») і «як має бути» («to be») є склад управляючих та мотивуючих факторів. Процес «як є» («as is») управляється безпосередньо підприємствами обробної промисловості, які передбачають отримання максимального прибутку. При цьому координація їх дій або зовсім відсутня, або є дуже слабкою. Більш сприятлива кон'юнктура світового ринку в порівнянні із внутрішнім примушує виробників відмовлятися від продажу продукції вітчизняним споживачам на користь її експорту. Загалом це призводить до певної подібності з Броунівським рухом — до некерованого зростання експорту сировини та напівфабрикатів, порушення оптимальної структури експорту, зниження внутрішнього споживання продукції.

Цих недоліків немає в процесі «як має бути» (« bе»). Наявність ццентралізованого державного управління та обґрунтованої державної політики формування експортного потенціалу робить весь процес збалансованим, керованим та прозорим.

При цьому прагнення керівництва підприємств обробної промисловості отримувати максимальний прибуток може бути реалізоване в рамках регуляторного впливу держави, що покликаний стримувати некероване зростання експорту деяких товарних груп (сировини, напівфабрикатів та іншої продукції із низькою доданою вартістю), оптимізувати його структуру, максимально забезпечуючи при цьому потреби внутрішнього ринку.

2. Етапи формування експортного  потенціалу України.

В процесі формування експортного потенціалу виникає необхідність оптимально збалансувати коротко-, середньо-, та довгострокові інтереси держави, ув'язавши їх з динамікою економічних реформ і структурних перетворень у господарському комплексі. Виходячи з аналізу світового досвіду реалізації експортного потенціалу обробної промисловості, визначено три можливих послідовних етапи формування оптимального експортного потенціалу обробної промисловості України.

На І етапі (до 2010 року) необхідно стабілізувати та збільшити виробництво в традиційних експортних напрямах відповідно до стратегічних цілей, традиційних товарних зв'язків, із зміщенням акценту на готову продукцію. Необхідно зберегти експортний потенціал металургійного комплексу та ряду хімічних виробництв, поступово переорієнтовуючи їх на новітні технологічні процеси. В певному розумінні цей етап є «товарно-кон'юнктурним», але його головне завдання закріплення на традиційних ринках, а також експансія на нові завдяки; активному впливу на кон'юнктуру і розвиток наявних конкурентних переваг.

На II етапі (з 2010 до 2020 року) потрібно реалізувати певні тимчасові переваги, що забезпечуються відносно невисокою вартістю робочої сили, наявністю розвинутих виробничих засобів і технологічних знань, а також матеріальних ресурсів. Ключовий елемент цього етапу — орієнтація на залучення іноземного капіталу і підключення обробної промисловості до глобальних технологічних зв'язків.

У наших умовах цей етап може бути реалізований за таки напрямами:

• створення виробництв за участю іноземного капіталу для випуску  
  конкретних марок виробів, які завершують свій життєвий цикл на ринках розвинутих країн;
• створення складальних виробництв із привізних компонентів;
• створення в Україні машинобудівних виробництв з іноземними інвестиціями;
• розміщення в Україні замовлень на виконання НДДКР у тих сферах, де вона має відповідний науково-технічний потенціал.

На III етапі (з 2020 до 2030 р.) доцільно перейти до реалізації конкурентних переваг, втілених у високих технологіях як існуючих, та майбутніх. Україна має такі розробки, і за певних умов вони могло б допомогти експортному прориву. Але, як уже підкреслювалося, для цього треба створити відповідні умови не тільки на внутрішньому, а й на зовнішньому рівні. Йдеться, з одного боку, про державну підтримку таких розробок за рахунок державних субсидій, а з другого, — про підтримку їх високої конкурентоспроможності на міжнародному ринку за допомогою системи міждержавних угод, домовленостей і стратегічних союзів, відстоювання ринкових ніш, допустимого рівня протекціонізму тощо.

Зазначені три етапи формування оптимального експортного потенціалу не можуть розглядатися ізольовано. Ефективне включення до світового поділу праці передбачає прорив за всіма трьома напрямами. Але стратегічним пріоритетом є використання конкурентних переваг вищого порядку, втілених в унікальні технологічні та наукові розробки. Одне з основних завдань перших двох етапів, які самі по собі є важливими інструментами формування експортного потенціалу, полягає в ресурсному забезпеченні процесу цього формування завдяки конкурентним перевагам III етапу (такий підхід використовувався в Японії [1, 23]).

Маємо зазначити, що успішне проходження Україною зазначених етапів не можливе без чіткого та послідовного керівництва з боку держави, основні аспекти якого мають бути окреслені у державній політиці формування експортного потенціалу.

Основними напрямами цієї політики у сфері формування експортного потенціалу обробної промисловості України повинні стати:

• збільшення у структурі експорту виробництва та збуту продукції з високим рівнем обробки при зменшенні питомої ваги сировини і напівфабрикатів;
• підтримка національних товаровиробників у збільшенні збуту наукомісткої,   високотехнологічної   конкурентоспроможної   високоліквідної продукції;
• регулювання державою процесу формування товарної і регіональної структури експорту;
• диверсифікація ринків збуту товарів та послуг;
• зростання частки традиційних експортних товарів;
• формування експортних потоків за рахунок митно-тарифного регулювання;
• залучення інвестицій насамперед на оновлення і реанімацію виробничого апарату та технологічні прориви і структурну перебудову;
• селективний розвиток виробничо-експортного потенціалу;
• закріплення в національному законодавстві необхідних світових стандартів;
• вибірковий протекціонізм щодо стратегічно важливих галузей;
• відповідність інтеграції домінантним тенденціям розвитку регіонів.