Формування мовленнєвої культури старших дошкільників засобами малих форм фольклору

Ми з'ясували особливості  становлення мовленнєвої культури у дітей старшого дошкільного віку. Виявлено, що в цьому віці дитина має володіти високим рівнем розвитку мовлення.

Далі вважаємо за необхідне  з'ясувати шляхи становлення мовленнєвої  культури у старших дошкільників.

1.2. Шляхи формування мовленнєвої культури у дітей старшого дошкільного віку

У ході наукового пошуку встановлено, що дошкільна педагогіка та лінгводидактика володіє великим  арсеналом методів, засобів, прийомів вдосконалення мовленнєвого розвитку дітей старшого дошкільного віку. У практиці сучасних ДНЗ активно використовують наочні, словесні, практичні та ігрові методи.

Наочні методи. Особливість цих методів навчання полягає у набутті дошкільнятами знань шляхом сприйняття окремих процесів, явищ, предметів або їх зображень. До цієї групи методів належать спостереження, екскурсії, розглядання картин.

Спостереження за довкіллям  – це планомірне, більш-менш тривале  сприймання, що дає можливість простежити хід будь-якого явища або ті зміни, що відбуваються в об’єктах сприймання. Дитина за своєю природою –дослідник. У віці 5-6 років малюк намагається встановлювати причинно-наслідкові зв’язки у природі, що призводить до того, що дитина ставить багато запитань, розвиваючи абстрактне мислення. Сприймання предметів за допомогою органів чуттів і закріплення образів у слові, в мові вихователя і самої дитини сприяє ефективному формуванню уявлень і засвоєнню їх відповідників: саме тому спостереження є джерелом розвитку лексики дитини старшого дошкільного віку. Крім того, вміння спостерігати за явищами та самі явища вчать дитину логічно мислити та розвивають вміння висловлювати свої висновки словами. Значення об’єктів навколишнього середовища, природи не можливо не переоцінити в розширенні активного словника дітей будь-якого віку; це, за висловом Є.І. Тихєєвої «є основою всіх знань» [25].

Екскурсії. Цінність екскурсії полягає у безпосередньому ознайомленні дітей із предметами, явищами природи, діяльністю дорослих у природних умовах. Специфічне значення екскурсій полягає в забезпеченні першого сприймання невідомих предметів і явищ. За правильної методики таке сприймання є яскравим і цілісним, насиченим емоційним ставленням дитини до побаченого, що сприяє розвитку її пізнавальних інтересів, а значить і розвитку мовлення.

Різновидом екскурсій  є екскурсії-огляди, «місцеві екскурсії», при проведенні яких застосовують прийоми показу, називання, пояснення, запитання, порівняння, пригадування, жвавої бесіди.

Розглядання картин використовують для уточнення, узагальнення і систематизації знань дітей про предмети і  явища, формування уявлень про недоступні для безпосереднього сприймання об’єкти. Показ, розглядання картини супроводжується  роз’ясненням їх змісту із введенням нових слів (назв предметів, їх ознак, дій). Називаючи зображені на картинці предмети вголос, дитина вправляється у правильній вимові звуків та звукосполучень, швидко й міцно запам’ятовує назви. На картині дитина сприймає не реальний предмет, який діє на органи чуттів, а його зображення, тобто сприймає його опосередковано. Тут також має велике значення метод порівняння.

Розглядаючи ж картину  з метою розширення та активізації  словника, доцільно використовувати  наступні види занять:

• називання предметів, їхніх частин, дій і стану, якостей та ознак;
• описування: описати якості, ознаки й стан предметів;
• порівняння двох і більше предметів (за кольором, формою, розміром, матеріалом, призначенням);
• опис картини (встановити пору року, місце, час зображеного на картині);
• хто більше побачить? (прийом посилює увагу, активізує пам'ять, мову);
• систематизація картин за темами (тварини, птахи, квіти, овочі, меблі, одяг, посуд) [25].

Крім того, картина  є одним з найкращих засобів, який спонукає до розмови навіть мовчазних  дітей. Вона ніби наближає предмет до дитини, допомагає порівняти з  ним навколишні предмети, усвідомити зміст і передати його словом, окрім того «виправляє неправильний епітет, упорядковує неструнку фразу, вказує пропуск якої-небудь частини» [25, с.108].

Всі види картин можуть бути представлені у різному вигляді: дитяче лото, окремі настільні і  настінні картинки, альбоми з картинками, ілюстрації в дитячих книжках, діафільми, кінофільми, мультфільми (це теж картинки на кіноплівці).

У процесі навчання дошкільникам демонструють слайди, діафільми, відеофільми, комп’ютерні програми для дітей. При цьому важливо забезпечувати  не лише відповідну для певного віку кількість вражень, а й необхідні гігієнічні умови (тривалість, якість зображення, відстань, освітлення тощо).

За допомогою демонстрації, розглядання картин формуються уявлення про статичні наочні образи, а при  використанні технічних засобів навчання – динамічні.

Словесні методи. Основою цієї групи методів є слово як джерело здобуття знань, що відкриває для дітей можливості виходити у процесі пізнання за межі безпосереднього сприймання. Основними словесними методами є розповідь вихователя, читання творів художньої літератури, усна народна творчість, бесіда, переказ художнього тексту.

Усна народна творчість. Усна творчість – неоціненне духовне  багатство народу. З усіх скарбів  усної народної творчості важливе  місце у вихованні дітей належить прислів’ям, приказкам, загадкам, скоромовкам, проте їх роль у становленні мовленнєвої культури старших дошкільників буде розкрито далі.

Окрім малих форм фольклору, варто звернути увагу й на казки. Так, казка є мудрим наставником, вона навчає дітей, виховує в них кращі риси характеру, допомагає оцінити добрі і погані вчинки людей, вчить співчувати добру або засуджувати зло. Мова казки проста, чітка, лаконічна. Часто описи в казці замінюються епітетами, подвійними дієсловами, прикметниками («тягне-потягне», «велика-превелика»), часом один епітет казки створює цілу картину пейзажу («за круті гори, за швидкі води…», «красне літечко»). Казка наділяє героїв прозвиськами - епітетами, які завжди подобаються дітям: «лисичка - сестричка», «зайчик - лапанчик», «кіт - воркіт» тощо. У казках часто зустрічаються повтори, що сприяє кращому запам’ятовуванню їхнього змісту. Вихователю слід пам’ятати, що художньо донесена до дітей казка – це справжнє свято для них і запам’ятовується вона на все життя.

Бесіда – це організована, цілеспрямована розмова вихователя з дітьми на певну тему, яка складається із запитань і відповідей. Бесіда активізує мову дітей. Діти під керівництвом педагога обмінюються досвідом, активно відтворюють свої знання, порівнюють, розмірковують, роблять висновки, вчаться у слові передавати ознаки предметів і явищ. Відтворення сприйнятого словами, опис самими дітьми предметів, явищ роблять процес здобуття знань більш осмисленим. Окрім цього, бесіда збагачує дитину новими знаннями або показує вже відоме в новому аспекті, привчає зосереджувати думку на одному предметі, логічно мислити [21].

У процесі бесід діти оволодівають діалогічною мовою, активізується, уточнюється та збагачується лексичний  запас дітей. Відбувається також  моральний та естетичний розвиток дитини старшого дошкільного віку: спираючись на знання, вона обдумує свою поведінку, оцінює вчинки, в неї формується відповідне ставлення до людей, до життєвих явищ, подій. В умовах ДНЗ бесіду слід використовувати як важливий засіб колективного спілкування. Цей засіб виправдовує себе лише за умови активної участі в бесіді всіх дітей.

Формуючи в дітей навички  діалогічної мови, педагог виховує  в них і культуру поведінки  в процесі колективної бесіди: вміння слухати товаришів не перебиваючи, відповідати чітко і досить голосно, звертаючи свою мову до слухачів.

Розповідь вихователя. Свого часу видатний німецький педагог, засновник  дитячих садків Ф. Фребель зазначав: «Хороший майстер розповідати – неоцінимий скарб для вихованців» [6, с.6]. К.Д. Ушинський, В.О. Сухомлинський вважали, що володіння мистецтвом розповідати має бути неодмінним професійним вмінням кожного вихователя. Цінність розповіді полягає у тому, що вихователь використовує її у найбільш оптимальних педагогічних ситуаціях, коли у самих дітей виникає інтерес до того чи іншого об’єкта, предмета, явища тощо. Позитивною стороною розповіді є те, що найчастіше до неї вдаються при наочному сприйманні предмета чи його зображення на картинці. Це забезпечує тісний взаємозв’язок між наочністю і словом. Вихователь завжди може побудувати розповідь з урахуванням віку дітей, їхнього загального розвитку.

Найпоширенішими видами дитячих розповідей, що використовують у навчальному  процесі, є перекази літературних творів, розповіді за картинами, розповіді  про предмети та іграшки, про події з власного досвіду, складання казок, закінчення початку розповіді вихователя та ін.

Переказ художніх творів. Переказ  – це відтворення художнього тексту усною мовою. Психологічно переказ  являє собою складну розумову навичку, яка формується поступово в процесі навчання, в ній беруть участь пам'ять, мислення, уява, мова. Перш ніж переказувати твір, треба глибоко усвідомити, продумати і відчути його зміст, ідею. При цьому дитина не тільки запам’ятовує окремі епізоди, а й встановлює логічні зв’язки між ними.

Переказуючи, дитина вчиться говорити зв’язано, послідовно; формується граматично правильна мова; збагачується й активізується  словник; виховується виразність мови.

Читання творів художньої літератури сприяє розширенню знань дошкільників про предмети і явища, формуванню художніх смаків, умінь сприймати й аналізувати художні твори, відтворювати словесні образи, простежувати і розуміти зв’язки у творі, виникненню співпереживання.

Літературні твори несуть дитині радість, захоплюють змістом, силою впливу художніх образів, виразністю мови, музикою віршів. Книга відкриває перед дитиною світ явищ, недоступних безпосередньо досвіду, допомагає їй орієнтуватися у навколишньому житті, пізнавати дійсність. Книга вчить спостерігати, мислити, збагачує почуття дитини, сприяє формуванню її характеру, закладає фундамент майбутнього світогляду.

Читання та розповідання літературних творів дітям є важливим засобом  як розвитку мови, так і їхнього  естетичного виховання.

Для роботи з дітьми старшого дошкільного віку використовується усна народна творчість, твори класиків та сучасна дитяча література. Крім рекомендованої програмою літератури вихователь має стежити за новинами художньої літератури і використовувати найцінніші твори в роботі з дітьми.

Практичні методи навчання. За допомогою цієї групи методів педагог організовує різноманітну практичну діяльність дітей, що сприяє засвоєнню ними знань, умінь та навичок. До цих методів належить: складання дітьми розповіді на самостійно обрану тему, за індивідуальними картинками.

Так, навчання різних типів розповідей відбувається переважно на мовленнєвих  заняттях, метою яких є навчання монологічному мовленні. У сучасній методиці є кілька класифікацій таких  занять:

а) за характером мовленнєвих дій  – заняття зі складання реальних творчих розповідей;

б) за використанням наочності –  складання розповіді на наочній  та словесній основі;

в) за домінуючим психічним  процесом, що бере участь у створенні  розповіді – розповідання на основі наочного сприймання, розповідання по пам’яті та розповідання на основі дії уяви [8].

Ігрові методи навчання. Ця група методів передбачає застосування у навчанні елементів ігрової діяльності, внаслідок чого дидактичне завдання стає більш зрозумілим, доступним і привабливим для дитини, а процес навчання – цікавішим. До ігрових методів навчання належать: дидактичні ігри, ігри-драматизації.

Дидактичні ігри. Дидактична гра – метод навчання і виховання, який дає дітям можливість у цікавій веселій формі гри здобувати знання, вправлятися в називанні предметів, їхніх ознак, дій, набувати практичних умінь і навичок.

Гра дає можливість багаторазового повторення матеріалу. У дидактичних іграх дошкільники вчаться висловлювати чуттєві враження. Вихователь у природній для дитини обстановці може перевірити стан її розумового та сенсорного розвитку, ступінь засвоєння словника. Під час дидактичних ігор діти вчаться аналізувати побачене та почуте і робити власні висновки. Відтак продовжує активізуватися та зростати словниковий запас малюків, удосконалюється їхнє вміння викладати власну думку. Речення стають довшими, більш розгорнутими, а їх конструкція – складнішою, з’являються пізнавальний інтерес до навколишньої дійсності, естетично-творчі потреби, наочно-образне і наочно-дієве мислення [27].

Ігри – драматизації. Гра - драматизація – синтетичний  вид естетичної діяльності дошкільників. Виникнення її можливе при наявності  у дітей міцних знань літературного тексту, навичок виразного читання, рухів, міміки і жестів, уміння створювати ігрове середовище, добираючи необхідні атрибути [5].

Своєрідність кожного  ігрового образу, який створюється  при драматизації казок, авторських творів, полягає в єдності типової й індивідуальної характеристик. Уміння виділяти характерні якості персонажів формується у процесі нагромадження знань про тварин, професії людей, стан природи і т.д. Загальноприйнято, наприклад, вважати зайця – боягузом, лисицю – хитрою, вовка – злим. Маючи відповідні уявлення, дошкільники легко відтворюють способи пересування різних живих істот, їхні характерні пози.

Герої будь-якого твору  постають перед нами у різних ситуаціях  та емоційних станах, які розкривають  оте типове й індивідуальне в них. Добирати певні виражальні засоби для відтворення рухів і голосів персонажів допоможуть дітям спеціально організовані ігрові вправи. Як відомо, конкретний образ у грі – драматизації створюється поєднанням кількох обов’язкових складових: мовлення, рухів, реквізиту. Тож тренувальні ігрові вправи використовуються для визначення характеру пересування і дій героя, сили, висоти і тембру його голосу, для віднайдення оптимального варіанту розміщення декорацій та добору атрибутики. Проводяться вони з дітьми всієї групи, з підгрупами й індивідуально.

Зауважимо, що розвиток мовлення здійснюється не тільки на занятті  з розвитку мовленнєвого спілкування, а й в режимних процесах, тому основними засобами здійснення програми розвитку мови дітей є: організація спілкування дітей у різних видах діяльності; сприймання різних видів зображувального мистецтва; використання технічних засобів; ознайомлення дітей з художньою літературою; мова вихователя як педагогічний фактор впливу на мову дітей [20].