Фізичне виховання

1.2. Методологічні засади фізичного  виховання учнів

Аналіз останніх досліджень і публікацій (М. Лук’янова, О. Овчарук, А. Хуторський та інші) засвідчив,  що  сьогодні  методологічною  основою  навчання  і  виховання  школярів  виступає    впровадження  компетентнісного  та аксіологічного  підходів  до  шкільної  освіти [2, c.35]. 

Компетентісний  підхід  посилює    практичну  значущість  фізичного  виховання,  надає  можливості  передбачати  результати  навчання, якими може скористатися учень після її закінчення. Ключова ідея цього підходу полягає в  тому, що для забезпечення якісних освітніх результатів на „виході” весь матеріал, який вивчається, повинен мати практичну реалізацію. Особливо це стосується теоретичних знань і практичних умінь  та навичок, які повинні перестати бути “мертвим” багажем, а стати практичним засобом пояснення  явищ і розв’язання практичних ситуацій і проблем.

У контексті аксіологічного підходу (В. Крижко, І. Мамаєва) на перше місце  виходить проблема  цінностей бути  здоровим,  адже  стан  громадського здоров’я  виступає важливим показником  збереження й розвитку людського потенціалу будь-якої країни [5, c.83] . 

У концепції формування позитивної мотивації на здоровий спосіб життя в дітей та молоді наголошується  на  створенні  умов  для  зміцнення  фізичного,  психічного,  соціального  й  духовного  здоров’я, психологічного комфорту  та соціального добробуту дітей і молоді через  визнання пріоритету здорового способу життя як основного чинника збереження й зміцнення здоров’я, утвердження  свідомого  ставлення  та  громадянської  відповідальності  за  власне  здоров’я [4, c.24]. 

Стратегічною  лінією  концепції є надання пріоритетності формування здорового способу життя дітей і молоді в усіх ланках  освіти.  У  цьому аспекті фізичній  культурі,  фізичному  вихованню відводиться основна роль.  Зауважимо, що цінність здорового способу життя зростає в сучасному світі. Стало модним грати в теніс, займатися  аеробікою,  плаванням  та  іншими  видами  спорту,  відвідувати  тренажерні  зали  чи  мати  тренажери в домашніх умовах, стежити за своєю вагою,  приймати вітаміни, харчові добавки тощо.  Але ж забезпечення здоров’я, формування здорового способу життя – це проблема багатофакторна.  Фізична культура як навчальний  предмет  є  лише  одним зі складників,  що  мають розв’язувати  цю  проблему.  У  цьому  зв’язку  основним  завданням  нашого  дослідження  є  визначення  основних  методологічних засад фізичного виховання школярів. 

Виклад основного матеріалу й  обґрунтування отриманих результатів дослідження. Аналіз  навчальних програм  із  фізичної  культури  надав можливість  визначити  динаміку  цілей  та  завдань  фізичного  виховання школярів  різних вікових груп, а  саме: ще  в 1993  р. в  комплексній  програмі  з  фізичної  культури для  учнів 1–11 класів наголошувалося  на тому,  що пріоритетним завданням  виступають збереження й зміцнення здоров’я, загартування, підвищення працездатності учнів поряд  із  набуттям  необхідних  знань  у  галузі  гігієни,  медицини,  фізичної  культури  та  спорту,  життєво  важливих рухових  навичок і вмінь, розвиток фізичних якостей [3, c.18].

Такий напрям  ми спостерігаємо і в  наступних навчальних програмах із фізичної культури (2001, 2005, 2008, 2011 рр.). Так, у програмі  2005 р. основна мета – це формування фізичного, психічного,  духовного й соціального здоров’я   школярів, фізичної культури особистості, оволодіння основами оздоровчо-корегувальної і прикладної  спрямованості фізкультурної діяльності, розвиток основних фізичних якостей та рухових здібностей,  підвищення рівня фізичної підготовленості  учнів [18, c.114]. 

Особливостями реалізації цілей і завдань сучасних навчальних  програм  із фізичної культури  в  школі виступає спрямування змісту предмета на формування ключових компетентностей як найбільш  важливих, а саме: соціальних; мотиваційних; функціональних. Соціальна компетентність спрямована  на  формування  в  школярів  здатності  до  співробітництва,  розв’язання  життєвих  проблем,  взаєморозуміння, соціальної активності, формування фізичної культури й основ здорового способу життя;  мотиваційна передбачає формування громадянських та особистісних уявлень про престижність високого  рівня  здоров’я  й  фізичної  підготовленості,  здатність  до  навчання,  прояву  творчості  в  застосуванні рухових дій, адаптивності. Функціональна – це здатність до оперування знаннями про закономірності рухової активності, знаннями з історії фізичної культури та спорту, розширення рухового  досвіду з метою розвитку фізичних якостей і рухових здібностей відповідно до вікових особливостей,  засвоєння термінологічних та методичних компетентностей.  

У  навчальній  програмі  з  фізичної  культури  для  учнів  10–11  класів  на  профільному  рівні   вищезазначені  компетентності  доповнюються  ще  когнітивними  в аспекті  набуття  основ  знань  для  здійснення  педагогічної  діяльності  в  галузі  фізичного  виховання  й  спорту;  технологічними  –  володіння  методиками,  спрямованими  на  збереження  та  зміцнення  здоров’я  й  підвищення  рівня  фізичної  підготовленості;  професійно-прикладними  компетентностями,  що  сприяють  формуванню  вмінь і навичок використання фізичних вправ у повсякденній та подальшій професійній діяльності, а  також  особистісними,  які  надають  можливості  сформувати  важливі  для  професійної  діяльності  особистісні якості [25, c.19]. 

Отже,  аналіз  навчальних  програм  із  фізичної  культури  засвідчив,  що  у  фізичному  вихованні  пріоритетним виступає формування фізичного, психічного, духовного, соціального здоров’я школярів на  засадах  інтеграційного підходу, на фоні індивідуалізації навчання й виховання, створення умов для  ведення  здорового  способу  життя,  де  домінуючу  роль відіграють  заняття  фізичними  вправами, формування  ключових  компетентностей  на  підставі  використання  компетентнісного  підходу.  Цей  підхід проголошено одним з основних напрямів стратегії розвитку освіти не тільки в Україні, а також  у  Росії  й країнах  далекого  зарубіжжя,  що  надає можливості    оновлення  змісту  освіти  з  фізичної  культури,  переорієнтації  з  процесу  на  результат  освіти  в  діяльнісному  аспекті  та  забезпечення  випускника школи необхідним інструментарієм для здорового способу життя й орієнтації на той чи  інший вид  майбутньої професійної діяльності. 

Складовими  частинами  компетентнісного  підходу  є  вміння  вчитися  та  вміння  вчитися  самостійно [2, c.38].

Уміння вчитися ефективно забезпечує інноваційний тип навчання, сутнісними ознаками якого є  суб’єкт-суб’єктне  гуманне співробітництво всіх  учасників навчально-виховного процесу, діагностико-стимуляційний  спосіб  організації  навчального  пізнання;  проектування  вчителем  індивідуальних  досягнень  учнів  в  усіх  видах  діяльності,  сенситивних  їхньому  розвитку;  урахування  в  змісті  й  методиках фізичного виховання особистісних потреб і можливостей дітей на здобуття якісної освіти.

Учитися  самостійно  –  це  самостійно  набувати  інформацію,  самостійно  її  використовувати  у  своїй практичній діяльності при постійному застосуванні  в режимі свого життя  фізичних вправ. У  цьому аспекті  на перше місце виходить особистісно-орієнтоване навчання, яке  дає  змогу  вчителю  фізичного виховання організовувати навчальний процес з урахуванням особливостей індивідуального  фізичного розвитку на підставі суб’єкт-суб’єктних відносин.

Друга  освітня  траєкторія  в  сучасному  фізичному  вихованні  –  це  система  цінностей,  яка  має  велику  силу  та включає у  свою структуру  дві  групи  цінностей,  а  саме:  суспільно  значущі  й  особистісні цінності як складники свого образу Я. Теорія цінностей допоможе людині пізнати себе, свої  найбільш важливі цілі, прагнення, інтереси.

Серед  суспільно  значущих  цінностей  першочерговими  виступають  бути  здоровим,  вести  здоровий спосіб життя, займатися фізичними вправами й ін. Але при цьому важливо, щоб суспільні  цінності збігалися з особистісними, серед яких перше місце посідають цінності саморозвитку, самовдосконалення, створення свого іміджу, гармонійного фізичного розвитку. Усе це має відбуватися в  аспекті естетичних вимог до свого зовнішнього вигляду. При цьому важливо, щоб цінністю була й  сама фізкультурна діяльність, яка залежить від багатьох складників: соціальної престижності; реалізації здібностей особистості; можливості самовираження особистості; реалізації творчого потенціалу;  актуальності життєвого світу. У цьому контексті на перше місце виходить формування мотивації та  інтересу  як  домінуючих  факторів  уключення  школярів  у  заняття  фізичними  вправами  на  підставі  засвоєння різних оздоровчих технологій. 

Формування  інтересу  й  мотивації  найбільш  ефективно  відбувається  на  підставі  створення  здоров’язберігального простору в умовах мікро-, мезо- та макрооточення.  Мікрооточення стосується  сім’ї, мезооточення – навчального закладу, макрооточення притаманне суспільству. Усі ці складові  перебувають  у  взаємозвיּязку  та  взаємодії,  але  найбільшого  значення  набуває  макрооточення    в  умовах суспільства [20, c.182].

В умовах суспільства простежується тенденція на здоровий спосіб життя, основними факторами  якого виступають раціональна  рухова  активність,  раціональне харчування, дотримання гігієничних  вимог,  профілактика  стресових  ситуацій,  загартування,  раціональне  співвідношення  праці  та  відпочинку тощо. Суспільство наполягає на валеологізації змісту загальноосвітніх предметів (географія, біологія та ін.). Конкретним кроком суспільства зі створення оздоровчого середовища є уведення   інтегрованого курсу „Основи здоров’я”, який спрямований на формування в учнів свідомого ставлення  до  свого  здоров’я,  оволодіння  основами  здорового   способу  життя,  навичками,  у  тому  числі  й  життєвими, безпечної для життя та здоров’я поведінки.

У  цьому  проявляється  взаємозвיּзок  макрооточення  з  мезооточенням  у  межах  конкретного  загальноосвітнього навчального закладу. Тобто через перераховані  нами системи суспільних заходів  в  умовах  мезооточення  у  школярів  формуються стійкі  переконання  щодо  пріоритету  здоров’я  як  основної  умови  реалізації  фізичного,  психічного,  соціального  та  духовного  потенціалів  людини  з  урахуванням  їхніх  індивідуальних  особливостей.  Безпосередньо  великого  значення  набуває  позакласна  робота, спрямована на задоволення індивідуальних потреб свого фізичного  розвитку та  самовдосконалення.

Зазначаємо, що єднальною ланкою макро- та мезооточення виступає сім’я, яка культивує основні  настанови  суспільства  й  загальноосвітнього навчального  закладу  в  організації  здорового  способу  життя, бере участь у проектах активного відпочинку, в масових змаганнях за програмою „Спорт для  всіх”.  Така  спільна  робота  надасть  можливість  досягти  мети  збереження  та  зміцнення  здоров’я  морального,  фізичного, психічного, а також виховати школяра як громадянина України [20, c.183].

Відзначимо, що основні тенденції фізичного  виховання  школярів у руслі  сучасної парадигми  освіти й виховання в загальноосвітніх навчальних  закладах пов’язуються з такими напрямами:

1) модернізація фізичної культури  та спорту в руслі гуманістичної  педагогіки; 

2) інтеграція навчальної роботи  з фізичної культури з  позакласною  й  позашкільною  на основі  розвитку системи дитячо-юнацького  спорту; 

3) формування фізичної культури особистості, де основне місце посідає  здоровий спосіб життя; 

4) виховання потреби в систематичних  заняттях фізичними вправами.

Насамкінець  зазначимо,  що  визначені  методологічні  основи  –  це  база  для  вдосконалення  фізичного виховання школярів, реалізації суспільної програми розвитку фізичної культури й спорту,  збільшення  загальноосвітніх  навчальних  закладів  за  спортивним  профілем  навчання;  покращення  матеріально-технічної бази школи; створення здоров’язберігального  освітнього простору, а найважливіше – це підготовка педагогічних кадрів і професійне вдосконалення вчителя фізичної культури,  який усвідомлює свою соціальну відповідальність, постійно дбає про своє особистісне й професійне  зростання, уміє досягати нових педагогічних цілей.

1.3. Урок як основна форма фізичного  виховання учнів

Педагогічний процес фізичного виховання здійснюється через різноманітні форми занять, на яких учні оволодівають предметом фізичної культури, роблячи його своїм надбанням, формуючи, збагачуючи фізичну культуру.

Процес навчання подається в урочних заняттях, а вдосконалення фізичних якостей - позаурочних, де вибір навчального матеріалу буде визначатися завданнями підвищення функціональних можливостей учнів [8, c.276].

Урок фізкультури обов’язковий для всіх. Він забезпечує необхідний мінімум знань, умінь і навичок, передбачених програмою. У комплексі з іншими загальноосвітніми предметами, позакласною та позашкільною роботою вони покликані забезпечувати всебічний гармонійний розвиток особистості. Фізкультура відрізняється від інших предметів тим, що її специфічним змістом є рухова діяльність. В освітньому і виховному процесі такий самий загальноосвітній предмет, як й усі інші. У процесі цілеспрямованого заняття фізичною культурою в учнів виховуються позитивні морально-вольові якості, формуються знання, уміння і навички використовувати засоби фізичної культури для фізичного вдосконалення та зміцнення здоров’я [30, c.31].

Характерними рисами уроку фізичної культури, що відрізняють його від інших форм фізичного виховання є те, що:

• учні ознайомлюються з матеріалом, який використовується під час гімнастики до початку занять у школі, фізкультхвилинок, години здоров’я в ГПД, новими вправами та іграми; дізнаються про завдання і значення занять з фізичної культури;
• створюються найкращі умови для розв’язання усіх завдань фізичного виховання, що спрямовані на самостійну роботу учнів;
• визначається основний зміст інших форм фізичного виховання школярів;
• виражається дидактична спрямованість, зумовлена вирішенням освітніх завдань;
• чітко регламентується діяльність учнів, навантаження строго дозується згідно з їхніми індивідуальними можливостями;
• постійний склад учнів, котрим притаманна вікова однорідність;
• уроки, зумовлені розкладом занять [27, c.46].

Такі риси підносять урок фізичної культури до рівня основної форми занять, створюють сприятливі умови для досягнення мети навчання у школі – підготовки всіх учнів до самостійного життя, праці, формування потреби та вміння регулярно займатися фізичними вправами, зміцнювати здоров’я і підтримувати належний рівень фізичної підготовки упродовж усього життя. Це вимагає такої побудови навчального процесу, коли учні під керівництвом педагога опановують систему знань і способи діяльності, виховуються та розвиваються.