Методи формування правильної звуковимови

У розумінні  терміна "темп мовлення" також  існують різні погляди. Так, скажімо, в лінгвістичному енциклопедичному словнику знаходимо таке визначення: темп мовлення /італ. tempo, від лат. tempus - час/ - це швидкість вимови елементів мовлення: звуків, складів, слів. Учені /Є.В.Кротевич, Н.С.Родзевич/ визначають темп мовлення як швидкість, з якою протікає жива, звучна мова. При цьому вони звертають увагу на те, що темп мовлення тісно пов'язаний з фонетичними стилями мови, тобто різними її формами, пристосованими до різних цілей і різних умов комунікації, з індивідуальними особливостями мовця та його психофізичним станом, а також зі змістом мови. Як нам вбачається, більш повне визначення означеного терміна дає С.І.Ожегов. Так, автор розглядає темп, як: 1/ ступінь швидкості у виконанні музичного твору, а також загалом - у театральній грі, читанні, спорті; втрата темпу в грі; 2/ ступінь швидкості в здійсненні чогось, у виконанні якоїсь справи, завдання.

У науковій літературі вживається подвійна термінологія: фонематичний слух і фонематичне сприйняття, сприймання. Під фонематичним слухом учені розуміють: здатність чути і виділяти кожний окремий звук серед інших звуків слова /Н.П.Савєльєва/, вміння проводити аналіз звукової форми слів за допомогою внутрішнього їх промовляння /Д.Б.Ельконін/, сприймання членороздільної мови /О.І.Соловйова/, здатність розрізнювати і відтворювати всі звуки рідної мови, співвідносно з фонетичною системою мови /М.Ф.Фомічова/.

Щодо фонематичного  сприйняття існують також різні  визначення його сутності. Так, учені /Д.Б.Ельконін, Л.Є.Журова/ розуміють під "фонематичним сприйманням" спеціальні дії з  виділення звуків мови та встановлення звукової структури слова як одиниці. На їхню думку, в процесі формування фонематичного сприймання відбувається перебудова первісного мовленнєвого слуху, оволодіння ним та використання з метою розв'язування нових завдань. На погляд М.Г.Генінг і Н.А.Герман, фонематичне сприйняття - це здатність сприймати на слух і точно диференціювати всі звуки мови /фонеми/, особливо звуки, подібні за звучанням.

Виховання  звукової  культури  мовлення  включає  й  інтонаційну виразність мовлення.  На думку П.С.Кузнєцова,  існують такі звукові одиниці, які відіграють смислорозрізрювальну роль, що реалізуються на ще більшому відрізку мовленнєвого потоку, протягом цілого вислову, а саме - рух голосового тону за висотою, який поєднується з певним рухом інтенсивності, і темпом вимови окремих складових мовленнєвих потоків звукових одиниць, "сукупність означених засобів називається інтонацією в широкому розумінні /під інтонацією у вузькому розумінні називають лише рух голосового тону, що відіграє тут провідну, але не виняткову роль”.

Отже, ми розглянули сутність наукових понять, якими будемо оперувати в процесі експериментального дослідження, що, на наш погляд, допоможе виявити в подальшому специфічні особливості засвоєння дітьми дошкільного  віку чинників звукової культури мовлення.                                   

1.2. Передумови становлення та  закономірності звукової системи  мовлення

Проблема становлення, розвитку та виховання звукової культури мовлення була предметом дослідження  вчених різних галузей: фізіологів /О.Г.Іванов-Смоленський, М.І.Красногорський, І.П.Павлов/, психологів /Л.С.Виготський, Д.Б.Ельконін, М.І.Жинкін, Р.Є.Левіна, О.О.Леонтьєв, О.Р.Лурія, М.Х.Швачкін/, педагогів /М.М.Кольцова, Г.М.Ляміна, О.І.Максаков, М.Ф.Фомічова та ін./, лінгвістів /В.І.Бельтюков, О.М.Гвоздєв/, методистів /В.І.Городілова, О.Л.Жильцова, Є.І.Радіна/. Центральним питанням загальної проблеми дитячої звуковимови є становлення і розвиток звукової системи мови та оволодіння дітьми дошкільного віку звуками рідної мови.

Вченими /В.І.Бельтюков, О.М.Гвоздєв, А.Д.Салахова, М.Х.Швачкін/ накреслено послідовні періоди і стадії становлення звукової культури мовлення у дітей. Так, М.Х.Швачкін поділив увесь процес оволодіння дітьми звуками рідної мови на два періоди - дофонемний /підготовчий/ і фонемний. Розглянемо докладно підготовчий, дофонемний період. У середині цього періоду виділяють декілька стадій.

Перша стадія - крик. За О.Г.Івановим-Смоленським, крик новонародженої дитини - це простий рефлекс охоронної реакції на охолодження шкіри. Пізніше в поведінці дитини, за спостереженням автора, "замість хаотичного барахтання всього тіла, що супроводять перші голосові рефлекси малюка, спостерігається поступова концентрація пантомімічних рефлексів у верхній половині тіла і диференціювання голосових рефлексів /повертання очей, голови, "міміка   уваги"/   на   подразнення   від   оточуючого   середовища   і   на мовленнєві рефлекси дорослого".

На другому  місяці життя під час активного  неспання малюк починає вимовляти  перші приголосні звуки: г...к...кх.., які переростають у нескладні звукові сполучення: агу, ау, гу, що становить стадію гукання це збудження приємного характеру і виникає воно у відповідь на ніжні, ласкаві слова дорослого.

На   четвертому   місяці   життя   з'являється   гуління   -   поєднання складних, переважно приголосних звуків /фрр, тіль, кхи, ррр.../, які нагадують спів пташок, булькання, фиркання. Доросла людина не завжди може повторити ці звуки за дитиною, пізніше вони також зникають і в дітей.

Не можна обминути  й  погляди окремих учених /М.М.Кольцова, І.М.Кононова/ щодо виділення ще однієї проміжної стадії між гулінням і лепетом, а саме - стадії треллів /М.М.Кольцова/. Впродовж цієї стадії дитина постійно промовляє голосні звуки, неначе „співає”, привертаючи цим увагу дорослого. Це дало підставу І.М.Кононовій назвати цю стадію "співуче гуління" /„о-о-о-е”, „а-е-е-а”/, оскільки складається враження, що дитина "наспівує" якісь мелодії.

Отже, зазначимо, що гукання  та гуління сприяють розвитку органів  мовлення, вони готують артикуляційний апарат дитини до вимови звуків, розвивають фонематичний слух, мовне дихання, тренують мовний апарат.

Наступна вагома стадія становлення  звуків у дитини - лепет. Це ритмічне повторення складів /сполучення приголосного з голосним/, що виникає під контролем слуху.

Слушною є думка М.Х.Швачкіна відносно того, що фонематичний розвиток мовлення не можна пояснити тільки розвитком слуху та артикуляції. Фонематичне сприйняття виникає  в зв'язку з розвитком семантики  мовлення дитини, яка перебудовує  і сприйняття звуків мови, і  їх артикуляцію. Розвиток слуху й артикуляції, в свою чергу, впливає на послідовність виникнення сприйняття окремих фонем.

Дослідження семантики мовлення дитини здебільшого вчені пов'язують із появою перших слів, які дитина сприймає із мовлення дорослих.

"Перші   слова"   дитини   позначають   переживання   у   зв'язку із сприйняттям  предмета, вони ще не мають  константного значення.

За М.Х.Швачкіним, "не фонема, а інтонація, ритм, а надалі загальний  звуковий малюнок слів одержують уданому періоді семантичне навантаження".

На факт раннього сприйняття дитиною інтонації дорослих вказували низка авторів /М.І.Кольцова, Н.О.Менчинська, Є.Ф.Рау, Г.Л.Розенгарт-Пупко, Р.В.Тонкова-Ямпольська, М.Х.Швачкін/. За М.І.Жинкіним, інтонація є елементарним засобом вираження емоційного стану, саме тому дитина потребує насамперед оволодіння засобами емоційного спілкування з дорослими.

Отже, процес розвитку інтонаційної виразності мовлення сприяє Удосконаленню  слухового та мовнорухового аналізаторів на першому році життя до того рівня, що необхідний для артикулювання звуків рідної мови.

У   віці   шести   місяців   особливого   семантичного   навантаження набуває ритм /Б.Кітерман, Н.А.Рау, М.Х.Швачкін/. У кінці першого  року життя семантичну значущість одержує і звуковий малюнок слова.

На восьмому-дев'ятому  місяцях дитина вже вимовляє звуки  за взірцем, хоча відчуває при цьому  ще значні труднощі. Г.Л.Розенгарт-Пупко  вбачає причину цих труднощів  передусім у переході дитини від  мимовільної до довільної вимови звуків. Автор наголошує на тому, що дитина, вимовляючи звуки довільно, користується не тільки слухом, а й зором, дивлячись на вуста дорослого. Такої ж думки й інші вчені /Є.К.Кавєріна, М.Кольцова, В.Штерн/.                   

М.П.Денисова і Н.Л.Фігурін дійшли висновку, що, маніпулюючи зі звуками, дитина оволодіває фонетичною системою рідної мови. За словами Г.Л.Розенгарт-Пупко, гра звуками заполоняє весь вільний час дитини. Вона супроводить словами та звуками свої дії з іграшками, ходьбу, біг, стрибання і лазіння. Діти повторюють один за одним слова та звуки,... "навіть якщо лягають спати, вони продовжують тихо шепотіти, доки не засинають".

Задля того, щоб перейти  від дофонематичної мови до фонематичної, дитині потрібно, на погляд М.Х.Швачкіна, виділити з усього звукового розмаїття живого мовлення ті звукові відношення, які відіграють у мові смислорозрізнювальну функцію, тобто дитина повинна не тільки виділити, але й узагальнити вимовно-слухові ознаки звукової мови. Основою узагальнення може стати тільки семантика, мови. Завдяки тому, що спілкування опосередковано словом, дитина, поступово оволодіваючи значенням слова., починає узагальнювати звуки, які утворюють слово. Через слово дитина переходить до фонематичного сприйняття мови. За М.Х.Швачкіним, з переходом дитячої мови до словесно-семантичного ряду змінюється фонетична структура мовлення. Звук, що раніше був безпосереднім носієм смислу, починає виконувати смислорозрізнювальну функцію. Виникає фонема,     фонемна     мова. Отже,     ми     розглянули закономірності опанування дитиною звуковою будовою мовлення в підготовчий, дофонемний період.  

Звернемося  до аналізу наукових праць щодо наступного періоду становлення звуків у  дітей - фонемного /за визначенням М.Х.Швачкіна/. В ньому вчені розрізнюють лише одну стадію - стадію промовляння /артикулювання/ фонем та диференціювання їх на слух, тобто розвиток і вдосконалення фонематичного слуху. Характерною особливістю цієї стадії є формування зв'язку між слуховим і мовноруховим аналізаторами.                            

Найбільш повно  питання щодо становлення фонем  у дітей висвітлено в працях М.Х.Швачкіна. Автор насамперед дає психологічну характеристику фонеми. Він визначає чотири її особливості: фонема виникає у зв'язку зі становленням слова. Фонема включає в себе низку фонетичних уявлень і, конкретизуючись у процесі мовлення, сама стає, уявленням, образом. Водночас, фонема є узагальненням фонетичних уявлень, що є подібними за своєю смислорозрізнювальною функцією. Саме тому фонема є своєрідною єдністю загального і одиничного. Отже, "фонема є узагальненістю фонетичних уявлень..." - це перша і основна психологічна особливість фонеми. Серед інших психологічних особливостей фонеми М.Х.Швачкін називає розрізнювальну функцію, константність і довільність або навмисність. Фонема, за М.Х.Швачкіним, звук, який навмисно чи довільно вимовляється.

Як бачимо, узагальненість фонеми, її розрізнювальна функція, константність і навмисність - це такі психологічні особливості фонеми, які дозволяють дитині усвідомлювати ці фонетичні ознаки.

М.Х.Швачкін  визначив дві. основні стадії фонематичного  розвитку дитини: стадія розрізнювання голосних і стадія диференціювання приголосних. На першій стадії, за визначенням учених /В.І.Бельтюков, Д.Б.Ельконін, С.Л.Рубінштейн, М.Х.Швачкін/, серед голосних. звуків першими з'являються звуки [а], [е], оскільки їх найлегше вимовляти /досить відкрити вуста і вібрувати голосовими зв'язками без інших рухів голосового апарату/. Окремі дослідження /В.О.Богородицький, І.А.Сікорський/ засвідчили, що наприкінці другого року життя серед голосних у дітей виникає звук [й], що до цього вимовлявся як [і], дещо пізніше спостерігаються голосні [е], [о]. Слід відзначити, що вчені звертають увагу на особливі труднощі, у розрізнюванні вимови голосних [о-у] та [е-і]. Так, І.А.Сікорський зазначав, що "голосні [о] і [у] так мало диференційовані у знайомих словах, що важко відповісти, який з них промовляє дитина. Теж саме повинно відбуватися із [е] та [і] [160,с.140].

Спостерігаючи за вимовою дитини, В.О.Богородицький  дійшов висновку, що дитина на початку  другого року життя із двадцяти основних приголосних /ураховуючи тверду і м'яку різновидність за один звук/ оволодіває вимовою восьми [п];[б],[м],[т],[д],[н],[к],[і] звуків. Насамперед з'являються глухі, а потім дзвінкі, оскільки дитині легше вимовляти "язикові приголосні при відкритій голосовій щілині, ніж при звуженій".

Серед вибухових  і фрикативних приголосних у  мовленні дітей раніше з'являються  вибухові. В.О.Богородицький пояснює  цей факт тим, що вимова фрикативних  завдає більше труднощів для оволодіння порівняно із проривними, "проривні потребують простішого грубого притиснення органу, тоді як для фрикативних орган вимови повинен бути наближуваним чи почасти торкаючим, але не натиснутим, чому, очевидно, трудніше навчитися".

У відділі губних з'являються фрикативні [в] і [ф], хоча спочатку з губно-губною вимовою. Шиплячі приголосні виникають у мовленні дітей пізніше, ніж свистячі.

Слушним, на наш  погляд, є вчення В.І.Бельтюкова відносно того, що послідовність розрізнення  дітьми звуків на слух не збігається з  послідовністю становлення звуків у дитячому мовленні:

Диференціація                                                 Послідовність

звуків на слух                                                  становлення звуків

шиплячі - свистячі                                           сонорні - шумні

тверді - м'які                                                     глухі - дзвінкі

сонорні - шумні                                                проривні - фрикативні   

глухі - дзвінкі                                                   тверді - м'які

проривні - фрикативні                                     шиплячі - свистячі

Як бачимо, становлення  звуків у дитини не відповідає тим  розрізнювальним ознакам, за якими  вони розпізнаються на слух. Так, на слух розпізнаються передусім шиплячі  та свистячі приголосні звуки. Далі дитина розрізнює тверді та м'які звуки. В.І.Бельтюков зазначає, що тверді диференціюються краще, ^:ніж м'які. Пізніше дитина розрізнює на слух сонорні та шумні звуки, за ними відбувається диференціювання глухих і дзвінких і останніми - проривних і фрикативних.

Не можна  обминути ще одне вагоме питання щодо розвитку в дитини фонематичного слуху. Послідовність розвитку фонематичного слуху в малят була досліджена М.Х.Швачкіним. За даними вченого, фонематичний розвиток відбувається в такому порядку: голосні звуки фонематичне розрізнюються раніше приголосних; розрізнення між наявністю чи відсутністю приголосних передує розрізненню приголосних звуків; диференціювання сонорних і шумних; пізніше розрізнюються між собою сонорні; виникає розрізнення проривних і фрикативних звуків; диференціювання твердих і м'яких приголосних передує розрізненню сонорних; пізно з'являється розрізнення глухих і дзвінких приголосних звуків; диференціювання шиплячих і свистячих і в останню чергу діти розрізнюють плавні приголосні та йот.