Національне виховання у науковому здобутку Г. Ващенка

ЗМІСТ

 

ВСТУП……………….……………………………………………………………3

РОЗДІЛ 1. Творчий шлях відомого українського педагога Г. Ващенка

1.1. Головні етапи становлення та розвитку Г.Ващенка….............................................................................................................5

1.2. Освітні концепції формування особистості в педагогічній спадщині вченого……………………………………………………………………………. 8

РОЗДІЛ 2. Національне виховання у науковому здобутку Г. Ващенка

2.1.  Система національного виховання у поглядах Г.Ващенка…………………………………………………….…………………. 16

2.2. Г. Ващенко про національне виховання української молоді…………………………………………………………………………….22

ВИСНОВКИ …………………………………………………….……...………29

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ   ……………………………….… 31

ДОДАТКИ

ДОДАТОК А. Портрет відомого українського педагога Г. Ващенка…….….34

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Актуальність  дослідження. Сьогодні процес національного й духовного відродження України супроводжується відкриттям цілих сфер українського менталітету, нашої духовності, незнаних досі. Одним із втрачених надбань української духовності, а саме педагогіки, є творча спадщина Г. Ващенка.

Постать цього  педагога – одна з найяскравіших  на ниві педагогічної думки України. Замовчуваний довгий час на Батьківщині, він тільки сьогодні по-справжньому повертається до нас своїми ідеями, своїми книгами. Його життєвий шлях, теоретичні ідеї, творчий досвід характеризуються неоднозначністю підходів і навіть полярністю оцінок.      А. Погрібний (голова президії Всеукраїнського Педагогічного Товариства ім. Г. Ващенка) зазначив,що повернення Г. Ващенка на рідну землю (а воно тільки-тільки починається) у цілковито легкий, безболісний спосіб годі й сподіватися. Бо повертається він у боротьбі і також для боротьби – з усім антиукраїнським, антинезалежницьким, антинаціональним, антинауковим, антипедагогічним. Власне, для того й повертається Г. Ващенко, аби допомогти будувати Українську державу, з високою мрією про яку він прожив усе своє життя.

Як  педагог, що над усе ставив дві  найголовніші цінності – Бог і Україна,      Г.Ващенко є, і цілковито заслуговує бути сьогоднішнім стягом нашої державотворчої педагогічної думки. Особливо вирізняє Г. Ващенка з-поміж інших українських педагогів те, що він – один з найпослідовніших та найнаполегливіших у досягненні своєї заповітної незалежницької мрії (у здійснення її він пристрасно вірив) український педагог-державник.

Розробкою даної  проблеми займалося багато науковців, представники різних галузей науки: Добрянський Б., Зайченко Г., Коваль О., Корж Л., Лемківський М., Платонов К., Рисіна М., Сбруєва А., Хіллінг Г. .

Але, незважаючи на це, сьогодні існує потреба у  дослідженні, яке б узагальнило, систематизувало існуючі відомості  з даної проблеми.

Враховуючи  все вищесказане, нами і була обрана тема курсової роботи: "Національне виховання у педгогічній спадщині Г.Ващенка ".

Мета  роботи: дослідити основні аспекти національного виховання у педгогічній спадщині Г.Ващенка.

Відповідно до мети були визначені наступні завдання:

1) розкрити головні етапи становлення та розвитку Г.Ващенка  як вченого і педагога;

2) вивчити науково- педагогічну діяльності Г.Ващенка;

3) проаналізувати освітні концепції формування особистості в педагогічній спадщині Г. Ващенка;

4) узагальнити вчення про національне виховання  української молоді.

Об’єкт  дослідження – історія української педагогіки.

Предмет – національне виховання у педагогічній спадщині Г.Ващенка.

Для розв’язання  поставлених завдань нами були використані  такі    методи дослідження: теоретико-критичний аналіз літератури з теми дослідження; зіставлення, узагальнення і синтезування отриманої інформації тощо.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1.

ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ВІДОМОГО УКРАЇНСЬКОГО ПЕДАГОГА                       Г. ВАЩЕНКА

 

1.1. Головні етапи становлення та розвитку Г.Ващенка як вченого і педагога

Видатний український  педагог Г. Ващенко народився 23 квітня 1878 року в с. Богданівці нині Прилуцького району Чернігівської області. Дуже широко знаним був у 20-х роках, коли працював професором, завідувачем кафедри педагогіки в Полтавському інституті народної освіти.

Тоді за його підручником "Загальні методи навчання" (вийшов друком 1929 року) вчилися, власне, у всіх українських педагогічних інститутах та технікумах.

Далі ж, у 1933-му, - стереотипні  звинувачення в націоналізмі, звільнення, власне, вигнання з роботи, далі - пошуки Г. Ващенком порятунку (як згадував він, "більше як два з половиною роки я був без хліба") у Сталінграді, де він також очолював кафедру педагогіки, ще далі - розуміння Г. Ващенком, що радянська влада - переможниця у війні - не зніме з нього звинувачень у націоналізмі й неодмінно знищить, - і, отже, нелегке, болісне рішення: еміграція. По війні Г. Ващенко - професор Українського Вільного Університету в Мюнхені, упродовж кількох років був він також ректором Богословської Академії в тому ж Мюнхені. Стає він ідейним наставником української молоді, яка зростала в умовах еміграції, і найперше - СУМу - Спілки української молоді[25, c. 45].

З'являються десятки педагогічних праць. Ось лише окремі назви: "Виховний ідеал" (у 1995 році ця книжка була видана в нас 50-тисячним накладом), "Загальні методи навчання" (видано в Києві в 1997 році), "Завдання виховання української молоді", "Релігія і майбутнє людства", "Основні лінії в розвитку совєтської педагогіки і школи", "Соціалізм й індивідуалізм у світлі християнства", "Виховання мужності і героїзму", "Релігійне виховання молоді", "Виховання любові до Батьківщини", "Психологія в СРСР", "Основи естетичного виховання".

Або ось ще праця - окрема книжка "Проект системи освіти в  самостійній Україні". Варто вдуматись: початок 50-х років; здається, незрушно, назавжди утвердинився монстр - СРСР, а Г. Ващенко пише спеціальну працю під такою назвою. Чому? Тому, що він знає: цей монстр, цей колос - на глиняних ногах, знає, що він конче розпадеться, що самостійна Україна неодмінно буде. Як, отже, їй обійтися без власної системи освіти, яка, на переконання Г. Ващенка, "має відповідати перш за все соціально-політичному устроєві держави, а також психології народу та його національним традиціям"

Варте, між іншим, найбільшої уваги й таке прозірливе застереження        Г. Ващенка: "Може статися так, що вороги будуть переможені, а коли прийде справа до мирного будівництва на Україні, наш народ виявить повну непідготованість, і це кінець-кінцем може призвести до того, що нами знову опанують якісь спритні чужинці"[8, c. 123].

У тому й полягає найбільша  заслуга Г. Ващенка, що він - творець  державницьки зорієнтованої української  національної педагогіки. Не вузько етнічної, а саме державницьки зорієнтованої - тої, яка породжує і зміцнює волю національного самоутвердження, плекає народ сильний, гордий, мужній, формує дужу, свідому своєї історичної місії націю. Тобто - головна заслуга цього педагога полягає у створенні національної педагогіки, яка відповідає ментальності, історичній місії, потребам державного будівництва українського народу.

Стисло формулу своєї  педагогіки Г. Ващенко висловлював у словах: "Служіння Богові та Україні". І якщо з другою частиною цієї формули все ясно (Україна як найбільша цінність, як невід'ємна органічна частка того вище духовного, божественного, що мусить бути в душі кожного українця), то стосовно першої її частини не раз уже чулися звинувачення з того приводу, що педагог пропагував вивчення в школах релігії, що він хотів, аби школа виховувала глибоко віруючих християн .

Що ж стосується власне українського національного  виховного ідеалу, особливо повно  розробленого й сконкретизованого  Г. Ващенком, то, як був він переконаний, український народ, як і будь-який інший, "має свої національні фізичні  й психічні особливості, має своє призначення, а тому на засадах християнства й загальноєвропейської культури він має творити свій національний український виховний ідеал".

Служіння Богові - отже, плекання в людині вищого, божественного, одухотвореного начала, що вбереже  її від ницого, брудного, аморального, дарує душі чистоту і світлість. А служіння Україні - то служіння рідному своєму краєві як найбільшій цінності, тій, що має бути невід'ємною, органічною часткою оцього вище духовного та божественного, що мусить бути в душі кожного українця[14, c. 7].

З погляду Г. Ващенка, служіння Україні-це не лише особистий обов'язок, а й сенс всього життя, без якого не варто жити.

Водночас, застерігав учений, виховуючи в молоді патріотизм, здорову національну гордість, свідомість своєї національної гідності, "ні в якому разі не можна виховувати в неї національної пихи й презирства до інших народів лише на тій підставі, що вони не українці. Український народ на собі відчув, що таке несправедливість, і сам мусить бути справедливим".

"Коли найбільша чеснота українця - безмежна вірність Богові і Батьківщині, то найбільша ганьба для нього - зрада вірі й Україні".

Освітянський  консерватизм, побоювання заглянути  хоч трохи вбік стоять поки що на перешкоді тому, що "виховний ідеал" Г. Ващенка беруть на озброєння лише окремі педагоги-ентузіасти. І так буде доти, доки не візьме його на озброєння ціла наша держава, - і то виключно для свого розвитку та зміцнення[20, c .21].

Тому, якщо й  можемо сьогодні говорити про входження  Г. Ващенка, як і інших українських  національних педагогів, до суспільної свідомості, то як не відзначити: Г. Ващенко повертається до нас у боротьбі і також для боротьби - з усім антиукраїнським, антинезалежницьким, антинаціональним, антинауковим, антипедагогічним, чого в нашій такій ще неміцній державі ой як не бракує. Власне, для того й мусить повністю утвердитись національна педагогіка, щоб допомогти державницьким силам будувати міцну європейську державу - Україну.

 

1.2. Освітні концепції формування особистості в ідеалі виховання                Г. Ващенка  

 Постановка проблеми. Одним з визначальних стратегічних напрямків створення сучасного загальноєвропейського освітнього простору є необхідність поліпшення освітніх концепцій відповідно до прагнень і можливостей громадян. Предметом вивчення європейської педагогіки сьогодні стало створення освітніх систем, орієнтованих на розвиток особистості, яка розуміється як конкретна, цілісна людська індивідуальність у єдності її природних і соціальних якостей.

Становлення новітніх освітніх систем-історично тривалий і суперечливий процес. Він почався на межі ХІХ-ХХ століть і триватиме протягом XXI століття. Сьогодні визначено основні їх принципи, окремі технології вже декілька десятиліть запроваджуються у європейському освітньому просторі. Не брати їх до уваги в освітній діяльності - означає суттєве відставання від рівня світової освітньої культури. Найбільш суттєвою проблемою, на думку Б. Гершунського, є неналежна розробленість питань філософії, стратегії та політики в галузі освіти. Тематику сучасних наукових досліджень сконцентровано переважно на пошуках ефективних технологій навчання, виховання і розвитку, головним чином, процесуальних аспектів освіти без належного усвідомлення того, для чого, з якою метою конструюються ці технології, на який кінцевий, вже не стільки педагогічний, скільки соціальний результат, має бути зорієнтовано зміст, методи та засоби освітньої діяльності. Деякі вчені помиляються, вважаючи, що розумно організований педагогічний процес сам по собі, майже автоматично, приведе до оптимального кінцевого результату [7, с. 48]. Важливим у контексті модернізації освіти є глибоке та всебічне вивчення історичного досвіду усвідомлення того, заради чого, з якою метою здійснюється становлення освітніх концепцій, праць і організаційно-педагогічних здобутків відомих вітчизняних і зарубіжних педагогів, фундаторів національних систем освіти. Аналіз досліджень і публікацій. Яскравим прикладом в історії української педагогіки об'єктивного обґрунтування в теорії та практиці мети здійснення освіти є виховна система основоположника української національної педагогіки XX століття Г. Ващенка. Деякі аспекти діяльності Г. Ващенка розглядаються у працях А. Алексюк, А. Бойко, Г. Бугайцевої,                        О. Вишневського, А. Гентош, Н. Дічек, О. Коваль, І. Козловської. 
   Мета статті. У статті здійснено спробу визначення її концептуальних основ шляхом послідовного аналізу психолого-педагогічних аспектів генезису та трансформації наукових підходів, концепцій обґрунтування мети виховання складових властивостей особистості.

Результуючий аспект освіти характеризується рівнем розвитку складових  властивостей особистості. У межах  об'єму поняття "формування особистості" сьогодні традиційно визнаною є концепція  К. Платонова, яка передбачає виховання спрямованості особистості, формування у процесі навчання її індивідуально-культурного досвіду, розвиток психологічних властивостей, психофізіологічну підготовку з тренування динаміки протікання психічних процесів [21, с. 138]. Атрибутами становлення особистості є її спрямованість, досвід, психологічні та психофізіологічні властивості. 
    Професор Г. Ващенко у своїх працях багато уваги приділяв проблемам виховного ідеалу як меті виховання. В основу виховного ідеалу він поклав загальнолюдські та національні цінності, моральні закони, що витримали іспит історії, найбільш відповідають психології народу та його призначенню, увійшли у психіку народних мас, відбиті в народній творчості і в творах кращих митців і письменників, що стали духовними провідниками свого народу [1, с 18]. У цьому проявляється соціокультурний консерватизм його системи виховання: визнання необхідності збереження стабільності суспільства, людської культури, спрямування волі людини на вічні істини. Саме хиби волі, небажання використання своїх здібностей для блага Батьківщини Г. Ващенко вважав головною причиною "нашої неволі і недолі" [2, с. 168].

Традиційний європейський виховний ідеал Г. Ващенко будує на засадах  гармонійного розвитку людини. Гармонійність  він розуміє "...не як розвиток всіх властивостей людини до однакового рівня, а як певну цілість, при якій кожна здібність посідає в особі те чи інше місце в зв'язку з роллю її в нашому житті й діяльності. Людину можна визнати за гармонійно розвинену лише при тій умові, коли якась властивість її посідає центральне місце в її психічному житті і відіграє роль стрижня, навколо якого органічно об'єднуються особисті властивості людини". Визнаючи такою властивістю українця відданість Богу і Батьківщині, Г. Ващенко вважає головним у вихованні формування складових спрямованості особистості: переконання, світогляд, ідеали, прагнення, інтереси, бажання. Служба Батьківщині наказує підкоряти свої інтереси потребам українського народу. Педагог обґрунтовує необхідність виховання молоді "...так, щоб для неї на першому місці стояли обов'язки, а потім уже права; щоб кожна молода людина в першу чергу мала задоволення з того, що вона посідає в суспільстві те чи інше керівне становище, так і з того, що вона чесно виконала свої обов'язки. Таку свідомість слід виховувати в молоді ще з дитинства [1, с. 179]".

Формування особистісного  досвіду людини Г. Ващенко пов'язує з передачею від покоління  до покоління національних та європейських традицій, культурної спадщини. Проте  педагог застерігає, що не досить озброїти учнів знаннями, не досить виховання лише через лекції. Крім слова, потрібне ще й діло. Головне, щоб учні брали активну участь у навчально-виховному процесі під керівництвом педагогів. Автор сучасної концепції оновленої парадигми виховання, член-кореспондент АПН України, професор А. Бойко, яка прикладає багато зусиль для повернення українському народові штучно забутого ім'я Г. Ващенка, зазначає, що йому вдалося визначити головну проблему педагогіки майбутнього: поєднання вільного розвитку особистості з педагогічним керівництвом педагогів [20, с. 327].