Національне виховання у науковому здобутку Г. Ващенка

Будуючи систему  виховання молоді, Г Ващенко застерігає від простого копіювання культурних західних традицій, пропонуючи, навіть у національній культурі, "...ретельно проаналізувати властивості мови, побуту й психології, характеристичні для українців різних областей. Властивості, запозичені в інших народів, треба виділити в одну групу, властивості, притаманні українському народові - в другу". Такі ідеї щодо виховання спрямованості особистості обумовлюють відповідність поглядів Г. Ващенка соціокультурній концепції виховання (А Бойко, О. Дубасенюк,                      М. Лемківський, О. Сухомлинська), яка обґрунтовує реалізацію під час виховання соціального замовлення суспільства, залучення молоді до загальнокультурних цінностей людства [3, c. 55].

У питаннях розвитку психологічних властивостей особистості             Г. Ващенко зосереджує увагу на формуванні інтелектуальних здібностей (фантазії, логічного мислення), волі та характеру. Найважливішими рисами вольової людини педагог визнає принциповість і здібність чітко ставити перед собою певну мету. "Раз мета поставлена, волева людина прикладає всіх зусиль за всяку ціну осягнути її. Отже, міцна й розвинена воля характеризується рішучістю, пов'язаною з розсудливістю. Перш ніж поставити перед собою ту або іншу мету, людина мусить всебічно й ґрунтовно обдумати її та врахувати засоби досягнення. На шляху до здійснення мети можуть стояти іноді більші або менші перешкоди. У таких випадках волева людина не зупиняється, а вживає всіх заходів, щоб досягти мети. Отже, розумна упертість в досягненні мети, наполегливість- це неодмінні риси людини з волею і характером. Виховання волі й характеру    Г. Ващенко міцно поєднує з моральним вихованням. Головною умовою виховання в української молоді міцної волі та суцільності характеру педагог вбачає у прищепленні їй прагнення до високої мети, що об'єднувала б увесь український народ. Такою метою він називає благо і щастя Батьківщини. 
    Розвиток розумових сил і волі в системі виховання Г. Ващенка є засобом, шляхом морального виховання, щоб допомоги людині стати морально кращою, духовно вищою. Його педагогічна концепція визнає абсолютний (вічний і незмінний) характер моральних цінностей - "Служба Богові й Батьківщині". Благополуччя, щастя українського народу розглядаються як наближення до цих цінностей шляхом вдосконалення обов'язку перед ними. Поведінка вважається такою, що відповідає цінностям, якщо вона є результатом виконання обов'язку і не відповідає, якщо її причиною є негативні психічні властивості нашого народу, людські пристрасті, що не сумісні з ним. Вибір між обов'язком і негативними психічними властивостями є вольовим актом. Конфлікт між обов'язком і пристрастями розв'язується внутрішніми переконаннями людини. Переконання є автономними утвореннями і ніхто не може нав'язати людині будь-якої поведінки, якщо вона не усвідомила, що сама прийняла на себе певний обов'язок. Саме почуття обов'язку обумовлює поведінку. Звідси головним завданням системи виховання Г. Ващенка є виховання внутрішніх переконань людини шляхом розвитку розумових сил і волі. 
    Представлена в виховній системі Г. Ващенка абсолютизація виховних ідеалів, її побудова на підґрунті ідеалістичного світосприйняття та утвердження християнської моралі шляхом перетворення віри в Бога у внутрішнє переконання людини свідчать про присутність у цій системі елементів виховної концепції релігійного консерватизму (неотомізму) [5, c. 4]. Такої спрямованості ідеал виховання Г. Ващенка набув, можливо, під впливом його глибокої релігійності, обставин, що змусили жити у християнському ідеологічному середовищі під час тривалої еміграції. В аспекті психофізіологічної підготовки особистості, яка визначає динамізм протікання психічних процесів, Г. Ващенко у виховному ідеалі наголошує на необхідності стриманості, умінні володіти собою, не піддаватися випадковим емоціям, формування високої працездатності в інтересах суспільства [1, с. 186]. Визнаючи зневіру і песимізм однією з головних причин трагізму історії народу України, важливим завданням школи він вважає виховання бадьорості та життєрадісності. Сьогоднішня особистісна орієнтація освіти потребує об'єктивних методик діагностування динаміки розвитку індивідуальних особистісних якостей учнівської молоді (спрямованості, досвіду, психологічних і психофізіологічних процесів). Індивідуалізацію, як особистісну спрямованість системи виховання, Г. Ващенко обґрунтовує історичним прагненням українців до волі, незалежності в особистому, родинному й господарському житті. Історично склалася така народна психологія, що "...українець, оженившись, відділюється від батьків, щоб жити окремою родиною. Він типовий власник і не любить чужої роботи, для нього власна вбога хата краща за чужий пишний палац. Індивідуалізм не заважає в спільній праці. Про це свідчить "толока" - спільна хліборобська робота, чумацькі валки, артіль, кооперативи всіх типів на Україні. Але така співпраця мусить бути добровільною [8, с. 171]". Тому можна говорити про відповідність системи виховання Г. Ващенка концепції особистісного виховання (Е. Вебер, Ф. Гансберг, Г. Гаудіг, Е. Лінде, С. Френе,                     Г. Шаррельман), що передбачає об'єднання вихованців за інтересами, які співпрацюючи на рівних з вихователями ставлять перед собою конкретні цілі та шукають шляхи їх самостійного творчого досягнення [18, с.68]. Усе це вказує на актуальність вивчення, розвитку та використання педологічних праць Г. Ващенка з діагностування динаміки протікання педагогічних явищ і процесів. 
    Проведений аналіз мети системи виховання, виховного ідеалу             Г. Ващенка в аспекті становлення структурних компонентів особистості, визначення концептуальних основ обґрунтування мети виховання особистості засвідчують застосування педагогом декількох історично-педагогічних підходів (концепцій) виховання особистості: соціокультурна концепція виховання - у формуванні спрямованості та досвіду особистості; концепція релігійного консерватизму - у формуванні психологічних властивостей особистості; концепція особистісного виховання - у формуванні психофізіологічних якостей, що визначають динаміку протікання психічних процесів. 
    Перший (соціокультурний) історично-педагогічний підхід виходить з визнання пріоритету загальних соціальних вимог над різноманітністю підходів особистісно-орієнтованої спрямованості виховання, а останні два, навпаки, - з пріоритету особливих, індивідуальних ознак особистості у вихованні над узагальненим соціальним замовленням суспільства. Раціональне поєднання у педагогічній спадщині Г. Ващенка цих двох протилежних принципів виховання особистості має особливу цінність у створенні сучасної освітньої парадигми як розвитку ідеї цілісної картини світу, що обумовлюється становленням такого сучасного типу світогляду як філософія синергетики. Термін "синергетика" виник від старогрецького слова "синергія" - співдія, співпраця [19, с. 36]. Синергетична методологія обумовлює висновок про те, що обидва принципи виховання не можна вважати однозначно правильними чи помилковими. Вони є двома протилежними атрибутивними тенденціями виховання людини і визначають все багатство видів розвитку її особливостей. Ця парадигма спрямована на те, щоб допомагати кожній особистості знайти своє місце в суспільстві, починаючи від усвідомлення власних освітніх можливостей, переконань і завершуючи прийняттям соціального замовлення суспільства до освіченості особистості. Такий підхід дозволяє краще реалізувати прагнення до поєднання своїх індивідуальних можливостей, інтересів з інтересами суспільства, зазначеними в освітніх, виховних стандартах. Саме в цьому і полягає прагнення до вищої гармонії, про яку мріяли видатні мислителі всіх епох. Сучасні концепції виховання особистості, побудовані на основі синергетичної парадигми, розкривають широкі можливості досягнення такої мети. 
    Висновки. Розроблений Г. Ващенком на засадах християнства, національної і європейської культури та особистісної концепції ідеал виховання збагачує зміст і методику освіти сучасної молоді. Цьому сприятиме видання в Україні штучно забутих, заборонених і написаних в еміграції педагогічних праць основоположника української національної педагогіки XX століття.

Перспективи подальших  пошуків у напрямку дослідження  полягають у вивченні та популяризації  творчого доробку видатного педагога.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2.

НАЦІОНАЛЬНЕ ВИХОВАННЯ  У СПАДЩИНІ Г. ВАЩЕНКА

 

2.1. Система національного виховання у поглядах Г. Ващенка

Історична доля українського народу склалася так, що він постійно мав відстоювати своє право на вільне, незалежне ні від кого існування. Чи то в кривавій борні з відкритими ворогами-загарбниками, чи долаючи моральне нищення національного духу, національних культурних надбань багатьох поколінь.

Після татаро-монгольської навали український народ постійно перебував під економічним, політичним і національним гнітом то польсько-литовського, то австро-угорського, то російського панування. Чужоземні поневолювачі намагалися знищити державність, незалежність і саму назву України.

Та впродовж століть справжній патріотизм духовних достойників українського народу не давав загинути, а, навпаки, сприяв збагаченню скарбниці національної мудрості, народної культури. Постаті                         М. Грушевського, Лесі Українки, І. Франка, Т. Шевченка та багатьох інших були і залишаються провідниками національної ідеї. Серед таких постатей – педагог, вчений, творець української національної педагогічної системи – Г.Ващенко[22, c. 11].

Проблема створення саме національної системи виховання, відродження національних морально-духовних вартостей, що піднімалася Г. Ващенком ще на початку ХХ століття, є актуальною і в наш час. Політики та економісти на початку становлення України як суверенної держави робили ставку на відбудову економіки, соціальної сфери, не звертаючи увагу на зруйновану та понівечену духовність, національну культуру. Тепер приходить розуміння: без розвитку культури, освітньо-виховної системи, передусім в національному руслі, без усвідомлення простої істини “чиїх батьків ми діти”, не можливе утвердження економічно і політично сильної, демократичної, правової держави.

Багато поколінь українців виховувалось на чужих  педагогічних системах, відірвано від власних національних педагогічних джерел.

Виховували то “гвинтиків” величезної машини, що мала назву СРСР, то космополітів – жителів Всесвіту, – без роду і батьківщини. Але ще                      К. Ушинський писав, що “загальної системи народного виховання для всіх немає не тільки на практиці, а й у теорії... У кожного народу своя особлива національна система виховання”.

Тому потрібно повертатися до життєдайних національних джерел української педагогіки. Джерела ці – козацька педагогіка, Г. Ващенко,             Б. Грінченко, О. Довженко, І. Огієнко, С. Руссова, Г. Сковорода,                         В. Сухомлинський, К. Ушинський, І. Франко та інші.

Добре, що звертаємось до їхніх поглядів, думок, ідей сьогодні, відроджуючи національну пам’ять, честь, самоповагу.

Широко знаним був Г.Ващенко у 20-х роках, коли працював професором, завідувачем кафедри педагогіки у Полтавському інституті народної освіти. Тоді за його підручником “Загальні методи навчання” (вийшов друком 1929 року) вчилися, власне, у всіх українських педагогічних інститутах та технікумах.

У 1933-му Г. Ващенка звинуватили в націоналізмі. Був звільнений з роботи, а згодом еміґрував. Після закінчення 2-ї світової війни Г. Ващенко став професором Українського Вільного Університету у Мюнхені. Упродовж кількох років був також ректором Мюнхенської Богословської Академії. Він стає ідейним наставником української молоді в еміґрації, зокрема СУМу – Спілки Української Молоді. У повоєнні роки активно працює над проблемами освіти і виховання молоді, видає ряд наукових праць. Серед них: “Виховний ідеал” , “Загальні методи навчання”, “Завдання виховання української молоді”, “Релігія і майбутнє людства”, “Основні лінії у розвитку совєтської педагогіки і школи”, “Соціалізм й індивідуалізм у світлі християнства”, “Релігійне виховання молоді”, “Виховання любові до Батьківщини”, “Психологія в СРСР”, “Основи естетичного виховання”, “Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру”, “Традиційне коріння більшовицького тоталітаризму і підступництва”, “Український ренесанс ХХ століття”[25, c. 44].

На  початку 50-х років побачила світ наукова праця “Проект системи освіти в самостійній Україні”. Це у той час, коли Україна була в складі СРСР і про самостійність не могло бути й мови. Але Г. Ващенко вірив, що Україна стане суверенною державою. І їй обов’язково потрібна власна система освіти, яка, впевнений Г. Ващенко, “має відповідати перш за все соціально-політичному устроєві держави, а також психології народу та його національним традиціям” Величезного значення у розбудові української освіти Г. Ващенко надавав ідеологічному факторові: “Не тільки всі галузі духовної культури народів, як релігія, наука, мистецтво, а навіть матеріальна культура залежать від ідеології. Не виробничі відношення обумовлюють їх, як це намагаються довести марксисти, а в першу чергу ідеологія” [2, c. 231].

І далі: “Безперечно, сама ідеологія деякою мірою обумовлюється геополітичними й економічними чинниками, але зводити її всю до цих чинників нема жодних підстав”.

Пророчим  виявилося твердження Г. Ващенка  про те, що коли дійде справа до мирного будівництва на Україні, народ може виявити повну непідготованість, і це призведе до того, що якісь спритні чужинці опанують народом.

Адже раз по раз, навіть на державному рівні, чути пропозиції про утвердження російської мови як другої офіційної поряд з українською. І це при статистиці: 80% україномовного населення в країні.

А ще замовчування чи перекручування нашої  історії. О.Довженко у своєму “Щоденнику” з болем писав: “Заговорили про словник український і про історію. Боже ж ти мій! Двадцять п’ять років немає історії і нема словника. Яка ганьба! Яка мерзота! Чия огидна рука тут діяла і во ім’я чого? Країна виховання безбатченків! Безбатченків без роду, без племені...”.

Інший запис того ж 1942 року: “Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимсь забороненим, ворожим і контрреволюційним, – це Україна...” [20, c. 172].

Один  з творів О. Довженка, де правдиво описувались події Великої Вітчизняної війни, – кіноповість “Україна в огні”, був різко критикований і заборонений. Фільм взагалі не вийшов на екрани (досі єдиний примірник його знаходиться в архівах московського держфільмофонду). На спеціальному засіданні політбюро ВКП(б), скликаному 31 січня 1944 року, О.Довженка звинувачували у вузькій національній обмеженості. “Україну в огні” Сталін назвав ревізіоністським, націоналістичним, антирадянським твором. Хоча письменник сказав гірку правду і про колгоспну систему, і про Червону Армію, і про партноменклатуру.

Або інший приклад нівелювання національних цінностей: відкриття навчальних закладів, які працюють і за американською, і за англійською, і за шведською та іншими системами навчання, де панує так званий космополітизм, ідея абстрактної уселюдськості, тільки не українська національна ідея.

Г. Ващенка ми по праву можемо назвати творцем української національної педагогіки, не вузько етнічної, але такої, що покликана плекати людей гордих, мужніх, національно свідомих, сильних та красивих духовно.

У книзі Г. Ващенка “Виховний ідеал” педагогом розроблено таку систему виховання, яка відповідає ментальності, історичній місії, потребам державотворення українського народу.

Тим ціннішою є  праця вченого, що спроектована ним педагогічна система є водночас власне українською і загальноєвропейською. Органічно поєднані в ній здобутки античної педагогіки, погляди Канта, Песталоцці, Руссо, Спінози, Шопенгауера. Серед авторитетів українських, окрім, звичайно, самого народу – творця ментальної педагогіки, – для Г.Ващенка були Б.Грінченко, Г.Сковорода, К.Ушинський.

“Виховання молоді має здійснюватись у таких напрямках: морально-релігійному, національно-патріотичному, інтелектуальному і фізичному. Відповідно до цього і мусить бути побудована система педагогіки” [2, c. 189].

Лаконічно формулу педагогіки Г. Ващенка можна окреслити його ж словами: “Служіння Богові та Україні”.

Чому  служіння Богові? Наша освіта давно  відокремлена від релігії. А може, точніше, від духовності. Разом із радянськими часами відійшла в небуття ідеологія юних ленінців, майбутніх будівників комунізму, залишивши в школі дух безликості, зневіри, відчуття меншовартості та неповноцінності.

Давно відомо: людина, яка втрачає віру, втрачає свою людську сутність. Тому релігійність Ващенкової педагогіки є цілком виправданою, особливо в наш час, коли головною турботою освітньо-виховної системи має стати прищеплення молодому поколінню вищого, духовного, божественного начала. Без цього просто неможливо буде збудувати сильну демократичну державу з розвиненою економікою, політикою, культурою, освітою.

Повернемося до “Виховного ідеалу” Г. Ващенка. Отже, “Виховний ідеал – це є образ ідеальної людини, на який має орієнтуватися педагог, виховуючи молоде покоління” [1, c. 41].

Історія налічує безліч прикладів, коли ідея (іншими словами, національна мрія) виводила цілі народи, спільноти із кризи, піднімаючи їх на вищий щабель суспільного розвитку.

Хіба  зруйновані 2-ю світовою війною Японія і Німеччина стали б світовими гігантами без консолідації і патріотизму?

Не можна не згадати і відому всьому світові “американську мрію”. Лише після війни з англійцями у 1775-1783 роках забиті “янкі” – мешканці однієї з колоній Британської імперії, здобувши незалежність, побудували наддержаву США.

Український народ теж повинен консолідуватися  навколо єдиної  спільної християнської віри, навколо однієї національної ідеї. Вона має нести притаманні лише українцям світогляд і духовність, надбання української свідомості, традицій, культури і філософії, всі релігійні та моральні цінності народу.

Особливу увагу треба звернути на виховання молоді, майбутнього нашої країни.

Ось як про це говорить Г. Ващенко: “Природній шлях розвитку людства, що може привести його до світлого майбутнього, полягає в тому, що кожна нація живе самостійним державним і культурним життям, вільно розвиваючи й виявляючи свої творчі здібності й прагнучи до мирного співробітництва з іншими народами світу.

На таких засадах має бути побудована й виховна система кожного народу, зокрема система народу українського. Він має свої національні фізичні й психологічні особливості, має своє призначення, а тому на засадах християнства й загальноєвропейської культури він має творити свій національний український виховний ідеал” [1, c. 100].