Національне виховання у науковому здобутку Г. Ващенка

Як уже згадувалося, стисла формула цього ідеалу: “Служіння Богові і Україні”

Служіння  Богові – означає мати вище одухотворене начало, що береже людину від аморального, дарує їй спокій і чистоту. А служіння Україні – то служіння Батьківщині – найвищій цінності, яка повинна жити в душі кожного національно свідомого громадянина.

З погляду Г. Ващенка, служіння Україні “треба усвідомлювати не лише як свій особистий обов’язок, а як сенс всього свого життя, без чого не варто жити. Прикладом для кожного українця в цьому мусять бути такі великі постаті, як Богдан Хмельницький, Володимир Великий, Володимир Мономах, Іван Мазепа, Святослав Хоробрий, а також ті численні невідомі герої, які все своє життя віддали у боротьбі за щастя і добробут України”.

Таким був і  український письменник, кінорежисер зі світовим іменем      О. Довженко, твори якого насичені духом національної гідності, пройняті справжнім патріотизмом (кіноповісті “Земля”, “Зачарована Десна”, “Україна в огні” та інші).

Педагогічні погляди Г. Ващенка є глибоко національними, без нальоту шовіністичності, а, навпаки, демократичні, толерантні до будь-якого народу, лише б він не посягав на право вільного розвитку його власного, українського народу.

Вартісними є думки Г. Ващенка з приводу змістового наповнення української національної ідеї.

“Коли ми хочемо виховати в української молоді міцну волю і суцільність характеру, треба перш за все прищепити їм прагнення до високої мети, що об’єднувала б увесь український народ.

Такою метою  є благо і щастя Батьківщини.”

І далі: “Перша абсолютна вартість для молоді є Бог, друга – Батьківщина. Молодь мусить чітко уявляти собі, в чім благо Батьківщини.

Сподіваємося, що концепція національного виховання, маючи за основу педагогічну систему видатного українського вченого Г. Ващенка, стане дієвим чинником подальшого розвитку системи освіти і виховання в Україні.

 

2.2.  Г.Ващенко про національне виховання  української молоді

У критиці стану  освіти в СРСР Г. Ващенко окреслив парадоксальність ідей про безкласовість радянського суспільства і водночас формування нових класів та кастовості, інакше кажучи, поворот до дореволюційного стану. Ващенко в основу системи освіти в самостійній Україні ставить подолання більшовицької системи, її тоталітарного характеру, що спрямовували освіту і виховання підростаючого покоління як знаряддя у боротьбі за опанування світу. Г. Ващенко рішуче виступав проти методів рефлексології, поширених у СРСР, у тому числі й в Україні, у вихованні молоді, вважаючи їх насильством над психічними процесами людини. "До того ж у виховній системі України були відсутні національні моменти, — констатує                  Г. Ващенко, — що призводило до денаціоналізації, а при тому робився наголос на вихованні інтернаціоналізму в його російському розумінні. Нарешті, освіта в УРСР була позбавлена елементів гуманістичних наук і зводилася до технічно-професійного характеру, про що дбали школи соціального виховання і професійного спрямування".

Така система  освіти не могла відповідати потребам українського народу, який століттями плекав духовні вартості, що втілювалися в його високій культурі, літературі і мистецтві, а також стали основними складниками побуту широких народних масс[5, c. 121].

Виходячи з  цього, Г. Ващенко будує українську національну систему освіти, головними елементами якої е такі: її ідеалістичне світосприймання, яке відкидає більшовизм з його матеріалізмом і атеїзмом; християнська мораль як основа родини і здорового суспільства; високий рівень педагогічних наук, що мають у минулому світлі сторінки письменництва княжої доби, "Повчання дітям" Володимира Мономаха, філософські вчення Григорія Сковороди, учнів Могилянської академії, твори геніального педагога К. Ушинського та ін.; організація педагогічних досліджень і розбудова педагогічних станцій і лабораторій; видання педагогічних творів, шкільних підручників, літератури для молоді різного віку має бути на найвищому мистецькому і технічному рівні.

Професор Г. Ващенко до системи національного виховання включав родинне (сімейне) виховання як органічну її підсистему здебільшого з позиції етнопедагогіки і етнопсихології, хоча таких термінів не вживав.

Г. Ващенко пропонує прийняти таку структуру для системи  освіти у вільній Україні.

1. Переддошкільне і дошкільне виховання: материнський догляд або ясла (до трьох років), дитячий садок (від трьох до шести років).

2. Початкова школа (від шести до 14 років).

3. Середня школа: класична гімназія, реальна школа, середні технічні школи, учительська семінарія, середня агрономічна школа, середня медична школа (від 14 до 18 років).

4. Висока школа: університет, високі технічні школи, педагогічний інститут, академія мистецтв, консерваторія, військова академія (від 18 до 22—23 років)[5, c .57].

5. Позашкільна освіта.

6. Науково-дослідні установи: академія наук, академія педагогічних наук.

Уважний аналіз створеної Г. Ващенком структури системи освіти у вільній Україні свідчить, що вона в цілому, з урахуванням стану тогочасної відбудови державності, задовольняла б всі потреби державотворення.

Професор Г. Ващенко у своїх працях багато уваги приділяв проблемам виховного ідеалу як меті виховання. В основу виховного ідеалу він поклав загальнолюдські та національні цінності, моральні закони творення добра і боротьби зі злом, за побудову справедливого ладу, виплеканого на любові та красі.

Ці моральні цінності Г. Ващенко виводить з християнської віри і релігії.

Така спільність, за переконаннями Г. Ващенка, веде людину до виконання.подвійної високої  мети: служіння Богові й своїй нації. Причому служіння Богові професор Г. Ващенко стверджує як служіння абсолютній Правді, Красі, Справедливості й Любові, а нації як реальній земній спільноті, в якій ці абсолютні вартості мають знайти своє втілення.

У підручнику для  педагогів, виховників, молоді і батьків "Виховний ідеал" професор Г. Ващенко характеризує різноманітні виховні ідеали, зокрема глибоко аналізує ідеал більшовицький, ідеал націонал-соціалістичного виховання, показує знак рівності між ними як породженням тоталітарних систем.

Критика більшовицького виховного ідеалу Г. Ващенком торкається головних тез класової боротьби і комуністичної моралі, які вимагають виховання певних рис характеру для втілення в життя. Це і є проявом безумовної вірності вченню марксиз-му-ленінізму на рівні свого роду релігії, що відзначалася ще більшим догматизмом і нетерпимістю до інших. Досить згадати партійні чистки за різноманітні прояви самостійного мислення або ж ухили, що завершувалися арештами, засланнями, розстрілами, позбавленням громадянських прав.

Г. Ващенко ототожнює  колишній російський і радянський патріотизм за своєю реакційною сутністю, адже фактично виховувалась любов до імперії (російської царської і радянської більшовицької). Обидва ідеали, що випливають із патріотизму російського та радянського, не мають суттєвої різниці, бо у своїй основі містять великодержавний шовінізм, зрощені на ньому і виплекані ним[5, c .35].

Інакше кажучи, радянський патріотизм передбачав (вимагав) безоглядну вірність (відданість) рішенням комуністичної партії, її ЦК, вождів, а це, як довела історія, найчастіше було спрямовано проти власного народу.

Розвінчуючи реакційну  сутність більшовицького та націонал-соціалістичного  ідеалів виховання, Г. Ващенко протиставляє їм український виховний ідеал. Зведений ним виховний ідеал українця ґрунтується на двох головних принципах: виховання людини на засадах християнської моралі та на здобутках духовності українського народу. Власне ці принципи складалися упродовж століть і є традиційними в житті та побуті українського народу. Традиційними в українського народу є працелюбність, правдивість, жертовна любов до України, людяність, щиросердність І гостинність, вірність і відданість, оптимістичність, замилування до краси і мистецької творчості, до музики, співу, танців; вірність у коханні, статева стриманість і здоровий сімейний побут тощо. Ці риси є основою української ментальності.

Український ідеал  формувався протягом багатьох століть, поступово накопичуючи нові й  нові якості, ніби зводячи своєрідну  піраміду, в основу (фундамент) якої покладено риси княжих дружинників, для яких честь і слава України-Русі були чеснотами лицарства, готового на нові подвиги.

"Ці риси були передані в козацьку епоху нашої історії і відновлені в часи визвольних змагань 1917—1920 рр., а в найновішому часі — в геройській боротьбі ОУН-УПА проти двох окупантів України — червоного і коричневого. Ця геройська постава характеризує також засланих борців на більшовицьку каторгу в заполярні холодні простори, де були організовані страйки, незважаючи на жорстокі репресії поліційного управління гулагів. Воркута, Колима, Норильськ і Кінгір, де під гусеницями танків було розчавлено 500 українських жінок. Це ті елементи, котрі складаються у виховний ідеал української людини. Коли в нас відтвориться тип княжого дружинника, тип волелюбного козацтва й новітнього воїна УПА, готового до захисту своєї батьківщини і її держави, то майбутнє України буде гідне великої культурної нації".

Народнопісенний здобуток України, її оксамитові багатства, що становлять золотий фонд виховного ідеалу, знав, любив і цінував професор      Г. Ващенко, вважаючи, що фольклор і художні твори класиків української літератури, мистецтва, разом узяті, розкривають ідеал людини, власне, ідеал українця від давніх часів княжої доби до сьогодення[24].

Свій славнозвісний  підручник "Виховний ідеал" професор Г. Ващенко завершує словами: "Плекаючи свої кращі традиції, борючись за свою самостійну державу, українська молодь разом з тим мусить не тільки плекати загальнолюдські ідеали, а й активно боротись за них — Віримо, що ця боротьба закінчиться перемогою Правди і Добра".

Педагог-гуманіст мріяв про той час, коли на зміну  антинародній системі виховання  прийде національна, діяльність якої набуде людино- і державотворчий характер. Метою виховання у вільній  Україні має бути благо і щастя Батьківщини. Під благом Батьківщини Г. Ващенко розумів такі чинники.

1. Державна незалежність, можливість для українського народу вільно творити своє політичне, соціальне, господарське і релігійне життя.

2. Об'єднання всіх українців, незалежно від їх територіального походження, церковної належності, соціального стану і т. ін., в одну спільноту, перейняту єдиним творчим прагненням і високим патріотизмом.

3. Справедливий державний устрій, який би підтримував лад у суспільстві і водночас забезпечував особисті права й волю кожного громадянина та сприяв розвиткові й прояву його здібностей, спрямованих у бік громадського добра.

4. Справедливий соціальний устрій, за якого зникла б і неможливою була боротьба між окремими групами суспільства.

5. Високий рівень народного господарства й справедлива його організація, що забезпечувала б матеріальний добробут всіх громадян, була б позбавлена елементів експлуатації.

6. Розквіт духовної культури українського народу, науки, мистецтва, освіти. Піднесення її на такий рівень, щоб Україна стала передовою країною у світі.

7. Високий релігійно-моральний рівень українського народу, реалізація в житті вчення Христа.

8. Високий рівень здоров'я українського народу, зведення до мінімуму всяких посеред нього хвороб і виродження.

Такою хотів  бачити Україну її великий патріот Г. Ващенко. Такою вона мусить стати зусиллями молодих поколінь українців, вихованих системою національної освіти і виховання, на розбудову якої віддано і безкорисливо працював педагог[2, c. 17].

Сучасна педагогічна  громадськість, і зокрема учительська  молодь, наслідуючи заповіти Г. Ващенка, цього відданого Україні вченого, творця вітчизняної виховної системи, вшановує пам'ять звитяжця, беручи участь у діяльності Українського педагогічного товариства імені Г. Ващенка, вивчає творчий спадок одного з найзначніших вчених-педагогів України, прагне втілити у практику відбудови національної школи незалежної держави найсуттєвіше з того, що нині допомагає зводити національну систему виховання та освіти української молоді.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

Проаналізувавши головні етапи становлення та розвитку Г.Ващенка як вченого та педагога, потрібно відмітити, що він справедливо посідає особливе місце в історії української педагогіки. Г.Вашенко став творцем повного курсу української національної педагогіки, яка відповідає духові рідного народу випереджаючи час, свідчить про невичерпні етнопедагогічні можливості українців.

Служіння Богові та Україні-це формула педагогіки Г.Ващенка.         Служіння Богові - плекання в людині вищого, божественного, духотвореного начала. Служіння Україні - служіння рідному своєму краєві як найбільшій цінності, тій, що має бути невід'ємною, органічною часткою духовного та божественного, що мусить бути в душі кожного українця.

Найбільша заслуга Г. Ващенка у тому, що він став творцем  державницьки зорієнтованої української  національної педагогіки. Не вузько етнічної, а саме державницьки зорієнтованої - тої, яка породжує і зміцнює волю національного самоутвердження, плекає народ сильний, гордий, мужній, формує дужу, свідому своєї історичної місії націю. Тобто - головна заслуга цього педагога полягає у створенні національної педагогіки, яка відповідає ментальності, історичній місії, потребам державного будівництва українського народу.