Організація процесу самовиховання учнів

Конформність - зміна  індивідом власної поведінки  або поглядів внаслідок реального чи уявного тиску групи. Таким чином особистість пристосовує свою позицію до позиції більшості, яка спочатку нею не приймалась. Розрізняють зовнішню і внутрішню конформність.

Зовнішня (публічна) конформність - демонстративна поступливість індивіда з метою заслужити схвалення або уникнути покарання.

Внутрішня (особистісна) конформність - дійсна зміна установок  внаслідок прийняття позиції  оточуючих як більш обгрунтованої  і доцільної, ніж власна.

Конформність залежить від ряду факторів:

1) характеристик індивіда (стать, вік, інтелект, тривожність);

2) характеристик групи,  яка здійснює вплив (розмір, ступінь  одностайності, послідовність в  обстоюванні норм);

3) особливостей взаємозв'язку  індивіда з групою (статус в  групі, ступінь відданості їй).

Конформність забезпечує уніфікацію поведінки і настанов, дотримання загальноприйнятих норм.

Вживання в соціальну  роль - засвоєння особистістю норм і способів поведінки, дотримання яких вимагає прийнята нею соціальна  роль.

Цей механізм описується в соціальній психології за допомогою понять "соціальний статус" (позиція) і "соціальна роль".

Соціальний статус - це функціональне місце індивіда в  системі соціальних стосунків, яке  визначає його права і обов'язки. Зайнявши певну позицію, людина повинна  виконувати й певну соціальну роль, тобто діяти так, як від неї очікують оточуючі. Роль - набір норм, які визначають, як поводитися людині, що посідає певне соціальне положення (статус).

Редукція когнітивного дисонансу. Когнітивний дисонанс -напруження, дискомфорт, який виникає за усвідомлення несумісності двох знань. Наприклад, коли ми усвідомлюємо, що діяли без достатніх на те підстав всупереч своїм переконанням, орієнтаціям.

Ми схильні вважати, що наша поведінка випливає з наших  переконань. Однак соціальні психологи  експериментальне довели, що можлива зворотна залежність: наші погляди можуть бути наслідком нашої поведінки. Ми, як правило, обстоюємо те, у що віримо, однак ми також віримо в те, що обстоюємо. Переконання і вчинки породжують одне одного, як курка і яйце. Механізм редукції когнітивного дисонансу пояснює, яким чином поведінка індивіда може змінювати його погляди. Когнітивний дисонанс виникає, коли вчинки індивіда розходяться з його Я-концепцією (самосвідомістю). Зняти дисонанс можна змінивши свою поведінку або Я-концепцію, свої переконання, уявлення про себе. Якщо поведінка, що суперечить Я-концепції індивіда, вже є фактом і вдався він до неї без досить вагомих зовнішніх стимулів, то єдиною можливістю зняти дисонанс залишається

Зміна власних переконань, приведення їх у відповідність до фактичної поведінки.

Отже, для того щоб  змінити ту або іншу неадекватну  настанову індивіда, слід спонукати  його до дій, які суперечать цій настанові.

У визначенні джерел активності самовиховання слід виходити з того,

І що соціальне оточення, виховання теж можуть прискорювати або ж \ гальмувати цей процес. Тобто необхідно враховувати вплив як зовнішніх, так і внутрішніх факторів, виходячи з того, як співвідносяться між собою ці фактори і якою мірою це співвідношення сприяє виникненню у суб'єкта рушійних суперечностей. Як справедливо зазначає М.Й. Боришевський, було б помилково вважати що підставою активності суб'єкта можуть бути виключно якісь внутрішньо притаманні йому структури, іманентні прагнення й спонукання. Певно, тому непереконливими видаються пояснення витоків активності суб'єкта прихильниками біхевіористичних концепцій ("стимул-реакція"), як і категоричні твердження про вродженість, абсолютну біологічну зумовленість активності.

Обґрунтоване заперечення  таких поглядів на джерела активності як одного з найважливіших чинників особистісного становлення знаходимо у відомій праці І. С. Костюка "Про роль спадковості, середовища і виховання у психічному розвитку дитини", в якій вчений, розглядаючи сутність розвитку дитини, підкреслює його зумовленість здатністю до саморуху. "Правильне розуміння психічного розвитку дитини як саморуху,- зазначає він,- не має нічого спільного з віталістичними, ідеалістичними спекуляціями на її активності. Воно не суперечить виховній зумовленості цього розвитку, а... необхідно її припускає. Тільки при цій зумовленості й може існувати духовне зростання особистості дитини, її самодіяльність і розвиток".

Прояви самоактивності особистості завжди мають свої підстави. З'ясування таких підстав дає  можливість зрозуміти, чому так чи інакше поводиться людина.

Педагогічно недоцільно було б чекати того моменту, коли в  людини виникає потреба у самовихованні. Таке очікування може дуже затягнутися, що в результаті негативно позначиться  на розвитку особистості. Тому повністю можна погодитись з В.О. Сластьоніним, що там, де є виховання, враховуються рушійні сили розвитку, вікові та індивідуальні особливості людини, використовуються позитивні та негативні впливи суспільного та природного середовища, послаблюються негативні та несприятливі впливи зовнішнього середовища, досягається єдність та узгодженість усіх соціальних інститутів - особистість раніше виявляє здатність до самовиховання.

У зв'язку з цим виникає  потреба в обґрунтуванні педагогічних умов активізації самовиховання  у студентської молоді. А це у свою чергу потребує визначення структури, показників, рівнів сформованості, етапів цього процесу.

 

2. Рушійні  сили та механізм самовиховання.

Як будь-яке явище, що розвивається, особистість суперечлива. У її внутрішньому світі неминучі зіткнення, конфлікти, періоди спаду і посилення розвитку. Зрозуміти особистість неможливо без врахування її рушійної сили.

Вченні однозначні в  тому, що рушійними силами у самовихованні  особистості є визначені протиріччя. Зрозуміти механізм їх виникнення необхідно для того, щоб керувати процесом самовиховання. Механізм самовиховання має наступні особливості:

- людина вибирає цілі  життя, ідеали у відповідності  з суспільними критеріями;

- готує себе до життя  в суспільстві;

- вдосконалюється у  колективній діяльності.

Між вказаними факторами  самовиховання існують складні  взаємозв’язки і протиріччя:

- ціль життя може  бути одною, а захоплення –  в іншій сфері, в результаті  чого між бажанням удосконалювати  себе і реальним самовихованням  виникає невідповідність. І не завжди протиріччя можуть бути вирішені зусиллями самої людини. Цьому сприяє її правильне виховання. Іноді виховання лише створює умови для самовиховання, іноді формує якості особистості, необхідні для успішної роботи над собою, і завжди сприяє визначення ідеалу, цілі життя, вибори напрямку самовдосконалення, стимулює зусилля особистості у її розвитку вперед. В мірі розвитку самосвідомості, самостійності і активності особистість стає керівником самої себе.

Зріле самовиховання  характеризується наступними параметрами:

- спрямованість, тобто  мотивами роботи над собою;

- змістом (розумове, фізичне,  моральне, трудове, естетичне);

- стійкістю (випадкове,  епізодичне, постійне);

- ефективністю у формуванні  своєї особистості.

Між цими параметрами  також бувають невідповідність і протиріччя.

Перший вид протиріч виникає виникає між рівним вихованості  особистості і її поведінкою, умовами  її життя і діяльності. Це протиріччя виникло із невідповідності між  життям колективу, в якому вона перебуває  і діяльністю індивіда, нормами поведінки в оточуючому середовищі і поведінкою людини, її моральністю і моральним життям оточуючих. При відповідності внутрішнього змісту вимогам життя, зростає число негативних, неприємних переживань, а також зовнішніх вимог, які особистість виконати не може. Для цього потрібно посильні вимоги і допомога в діяльності, щоб виникла потреба у самовихованні.

Другий вид протиріч – невідповідність запланованих цілей, завдань самовиховання і  отримання результатів. Особистість  виконала накреслену програму самовиховання, а стійкі якості не виробились. Таке протиріччя дуже часто зустрічається у самовихованню підлітків. Це погано відображається на самооцінці, на самонавіюванні, приводить до зневіри у свої сили, найчастіше до припинення будь-якого самовиховання.

У подібних випадках педагог, шкільний психолог повинен допомогти  учневі зрозуміти причини невдач у самовихованні, підказати нові шляхи, методи сили, переконати у доцільності  багаторазового повторення дій у  самовихованні.

Третій вид протиріч виникає тоді, коли особистість вміє і бажає працювати над собою, але ідеали і цілі самовиховання завишені або неправильні. Це породжує незадоволення життям, пошуку чогось і невміння застосовувати свої сили, здібності. Організація життя в такому випадку має бути спрямована на залучення в серйозні і важкі види діяльності, які переконали б особливість у необхідності вдосконалювати свої знання і вміння. Важливо сформувати гідну ціль самовиховання, розвинути ідеальні уявлення про людину, виховати вимогливість до себе.

Четвертий вид протиріч виникає, коли особистість переконана в тому, що потрібно працювати над собою, позбутися недоліків, але не може цього зробити через слабкість волі, низької вимогливості до себе. Це свого роду відображення протиріч між свідомістю і поведінкою. При наявності подібного роду протиріч завдання вихователя, вчителя, психолога заключається в організації діяльності, яка формувала б моральні якості, вчила умінню працювати над собою, відволікала особистість від негативних дій та вчинків. Звідси суть самовиховання заключається у вирішенні протиріч між цілями самовдосконалення і можливостями їх реалізації. А головне виховне завдання в керівництві самовиховання полягає в тому, що потрібно сформувати ті позитивні якості, від яких залежить вирішення вказаних протиріч, і привести в дію наведені вище фактори: самосвідомість, захоплення, спрямованість, вміння керувати собою.

 

3. Етапи  та зміст самовиховання.

Процес самовиховання  – це процес тривалий. У людини, яка  тим займається, він може тривати  все життя.

Існують такі загальні етапи самовиховання:

Перший етап – усвідомлення в необхідності роботи над собою. Воно виникає в результаті взаємодії  потреб у розвитку, цілеспрямованості, аналізу внутрішнього етапу, зовнішніх  умов і вимог. Коли незадоволення  відповідає зовнішнім вимогам, прагненню стати кращим, умовам, які дозволяють це зробити, особистість ггостро відчуває необхідність роботи над собою. На першому етапі через педагогічне і особисте керівництво забезпечується регулярне самоспостереження і об’єктивна самооцінка, які вкрай необхідні для початкового і подальшого етапу самовиховання.

Другий етап – вироблення програми роботи над собою. На цьому  етапі особистівсть порівнює своє “Я”  у теперішньому, “Я”, яким його хочуть бачити інші, і “Я”, яким уявляє себе у майбутньому. На вироблення образу “Яким я повинен стати в процесі самовиховання”. Важливе значення має життєвий досвід, досвід самовиховання, ідеали, мрії, а також життя. Програма роботи над собою здійснюється в процесі боротьби мотивів. Найбільш важливим при цьому є мотиви які виникають при відношеннях до зовнішніх дій і оцінці внутрішнього самовиховання. Якщо вона переконалася, що може працювати над собою, зовнішні умови є спрятаними, а вимоги оточуючих посильні, незмінні, то пробне самовиховання переходить у постійне.

Четвертий етап – активне  здійснення програми самовиховання, включаючи  зміну себе і обставин. В процесі  самовиховання активно працюють всі програми: “Я тепер і в  майбутньому”, “Вимоги до мене і  вимоги до себе”, “Програма самовиховання  і програма поведінки”. Керівництво самовихованням на цьому етапі йде двома шляхами: зміною умов, що сприяють переоцінці себе і зміни програми самовиховання, або дається оцінка самим зусиллям особистості, типу: чого домоглася, які успіхи, що ще треба виховати у себе в подальшому.

П’ятий етап – завершальний: проходить оцінка результатів самовиховання, інтенсивно працюють ведучі програми: “Який я був”, “Який я є”, “Я в майбутньому”, “Я і самовиховання”. В результаті зновуж проходить оцінка обставин і самооцінка внутрішнього світу, повторюється весь цикл самовиховання, проте на новім рівні і з іншим змістом. Слід зауважити, що таке виділення етапів роботи над собою умовне, часто вони переплітаються один з одним, проте завжди існують.

Зміст самовиховання:

Розумове самовиховання – це цілеспрямована діяльність над розвитком своїх розумових здібностей.

Завдання:

- розвиток мислення, формування  культури розумової праці,

- формування наукового  світогляду

- розвиток творчих  здібностей.

2. Моральне самовиховання  – це формування стійких моральних якостей, потреб почуттів, навичок і звичок поведінки на основі засвоєння ідеалів, норм та принципів моралі.

3. Завдання естетичного  самовиховання:

- формування естетичних  понять, поглядів, переконань

- виховання естетичних  смаків;

- вироблення вмінь і навичок творити життя, за законами краси.

Завдання фізичного  виховання:

- постійно займатися  фізичною культурою, піклуватися  про своє здоров’я;